Версія для друку та PDF

Життя – тобі…

Для кохання у нас часу мало,
Для мовчання – у нас віки. 

Василь Симоненко

«…Ну квіточко, навіщо так плакати, не треба побиватися. Поглянь, яка краса за вікном, бачиш, як кружляють у повітрі тендітні сніжинки? Лишень просто задивись… А згадуєш, коли ми вперше з тобою познайомились? Нумо, згадай, тоді ще такий дощ ішов, що на переповнених дорожніх калюжах схоплювалися велетенські бульби…

Ти така маленька, тендітна, з велетенською дорожньою сумкою, стояла на зупинці, з надією чекаючи свій автобус. Була мокра й зовсім заклякла від холоду, парасолька аж провисала під потоком води, зовсім не ховаючи від неприємних крапель тих дощових сліз. Уся косметика, якою підмалювала свої чарівні, неначе весняне небо, очі, невблаганно потекла, а, по вкладеному в зачіску розпущеному волоссю, повільно стікали струмки дощової води…

Я вже й не пам’ятаю куди та для чого йшов, безтурботний студент четвертокурсник цілком задоволений своїм юнацьким життям. Дивно, але, не дивлячись на жахливу погоду, я ішов не поспішаючи, обминаючи величезні калюжі, у яких ще нещодавно любив побродити… І раптом ти… Якесь незнане чуття підказало підійти. Невидима сила заволодіти моїм тілом, а мозок вимкнула. Смішно стає, коли згадую твій здивований вираз обличчя. Зневірена в тому, що нарешті дочекаєшся свого автобуса, мокра й холодна від зливи – тебе тоді нічого не цікавило. А тут якийсь хлопчина з дурнуватою усмішкою намагається познайомитись, розумію – то був не найкращий варіант, але так підказало серце…

Золотце, ну нащо, не роби мені боляче, не плач, прошу тебе, кохана! Дивись, сніг уже ліг непевним килимком поміж деревами в парку. Зовсім як тоді, наступного дня після знайомства…

Відчував якийсь обов’язок, що вмовив тебе не чекати нещасного автобуса та повернутися до гуртожитку. Не знаю, чи то я справді гарно вмовляв, чи ти просто замерзла, але погодилася… Тому, аби підняти твій настрій у вихідні дні, запросив погуляти. Дивна була погода тієї осені. Іще вчора періщила шалена злива, а вже наступного дня сніг накрив своїм білосніжною ковдрою усе місто, перетворивши його на казкове королівство…

Ми навчалися у різних університетах, на зовсім протилежних за спеціальністю факультетах і взагалі були зовсім різними. Ти мовчазна, а я балакучий, ти сором’язлива, а я ніколи таким не був, ти примірна дівчина, а я, як то кажуть, – розбишака. Здавалося б, що спільного? Але якась невидима сила поєднала наші серця…

Зірочко, я тебе прошу, не треба більше лити сльози! Усміхнись, люба! Тебе он кличе наш блакитноокий козак. Все ніяк не можу ним намилуватися. Очі, як у тебе, такі ж блакитні, як бездонне чисте озеро, а безтурботна усмішка – моя, бо гріх не отримати таку від татуся… Що, не спить? А заспівай йому нашу пісню, думаю сподобається, якщо він у свого батька – то враз засне.

Я любив слухати твій неповторний спів. Він лився живильним потоком, чарівно доторкаючись дзвінких струн гітари… Ти писала вірші, я складав музику, і потім годинами сиділи в пустому студентському парку й співали. Тоді усі зорі на небі були нашими, солодкий аромат квіткових клумб теж був лише нашим! Усе було тільки нашим, бо то був наш час!

Ну і нічого, що був, він же залишився в наших спогадах. Кохана, не треба більше, від твоїх сліз розривається моя душа, он і козачок нервувати став. Боляче мені бачити твої страждання! Найкращі дні життя мого – це ті, котрі я провів з тобою! Я був щасливий, коли ти, немов, квіточка розгортала свої пелюстки у моїх обіймах… Закохався у тендітну, змоклу під дощем дівчину, яка лишень одним поглядом щодня примножувала палкі почуття… Моя Попелюшко…. так мріяв, щоб ти стала моєю принцесою назавжди… Я хочу, щоб ти залишилася у моїй пам’яті найяскравішою зірочкою, щоб стала моїм сонцем, котре грітиме душу завжди…

Така вже доля, нічого не повернеш, ти маєш бути гордою та пишатися своїм чоловіком, хай заздрять вороги! Благаю, не лий більше марних сліз! Не говори дурниць про марне життя! Тобі ще жити та жити! А хто продовжить нашу справу? Ти потрібна моїм побратимам, ти потрібна нашому хлопчику, ти потрібна Україні!

Чуєш, дуже прошу, отямся, не тужи, я завжди поряд, моє плече підтримки ніколи не зникне! Дуже сильно тебе люблю і буду любити завжди! Обіймай міцно нашого козарлюгу. Не плач більше, я поруч. Кохаю…

P.SІ все ж, знаєш, хочеться бути ближче до Вас. Приїжджай, забери мене до рідного міста. Моя адреса: місто Дніпропетровськ, Краснопільське кладовище, Алея героїв. «Тимчасово невстановлений захисник України» реєстр №…

Цілую. Твій янгол»

Катерина Глущенко

Напишіть відгук