Версія для друку та PDF

За пенсією

З циклу «Сіра зона»

Війна; у місті змінилась влада, і літнім людям перестали видавати пенсію.

Мишко Захарук, якого свого часу знала вся шахта, за давньою звичкою, кинувся до міськвиконкому. Хто-хто, а він закони знає: ніхто не має права лишати людину важко заробленої і чесно призначеної пенсії! Так що підіймайте свої дупи, конторські щури, шукайте гроші!

Секретарка нового міського голови, чи як там ця посада тепер називається, демонстративно помахала перед своїм носиком ніжною долонькою і бридливо скривила губи.

– Ви хоча б посоромились приходити сюди з таким запахом, – сказала, поглядаючи на добре знайому їй особу. – Тут все-таки міськвиконком!

Мишка вона знала не один рік. Він і раніше бігав сюди, скаржився то на пошкоджений дах, то на перебої з питною водою, то на інші вади життя, котрі й мала виправляти міська влада. І частенько – напідпитку, залишаючи в кабінетах та приймальні запах оковитої. Кажуть, він дійсно був досить грамотним і пробивним, нахватався верхівок юриспруденції і ледь не цитував деякі статті Закону. Урешті-решт, на своїй прохідницькій дільниці був єдиним гірничим майстром, хто вибив собі доплату за роботу в запилених вибоях. Так звані, силікозні. Хоча за робочу зміну перебував у цих виробках не більше п’ятнадцяти хвилин.

А ще Мишко був рудим. Рудим, з голубими очима, які під старість так вицвіли, що, здається, взагалі втратили колір. А що таке – бути рудим? Це змалечку зазнавати постійних глузувань з боку ровесників, для яких слово «рудий» взагалі було лайливим. «Рудий, рудий, конопатий, дідуся убив лопатою!» Тут і не схочеш, а станеш відважним і нахабним, а то й грубим. Тим більш, коли ці риси характеру передались тобі у спадщину.

Мишко покашляв, але не дуже збентежився. Була б у нього якась копійчина – він би побіг зранку похмелитись. А коли «в кармані – воша на аркані», то доводиться вибивати своїм горбом зароблене.

Мишко вже був тут на тому тижні, правда, з іншого питання. І вкрай здивувався: влада вроді й нова, в по кабінетах сидять ті ж мармизи. Хіба що під іншими прапорами й іншими портретами. Ось керівник міста дійсно новий. Тут Мишко засміявся. Він добре пам’ятає цього «качка» ще хлопцем, ще до його першого засудження. Разом у спортзалі залізо тягали.

Посміявся, покачав головою. Оце вже дійсно: хто був ніким, той став усім! Нічого не змінюється в цій країні. Сто літ лунають ці слова.

– Так що ви хотіли? – все-таки спитала секретарша. – З якого питання?

– Нащо пенсії! – уже спокійніше мовив Мишко, важко ковтаючи густі слині. – Коли думаєте людям видавати?

Секретарка витримала паузу, щоби не відказати різко. Ну, скільки ж його можна пояснювати цим людям, що вони тепер живуть у окремій державі, яка, звичайно, їх не залишить, буде виплачувати пенсіонерам якусь допомогу, але за своєю пенсією їм доведеться їздити на Україну.

– А тут хіба що? – нервово спитав Мишко, хоча таке питання секретарці могло й не сподобатись. Вона ж устигла попрацювати тут і за України, але коли вже прийшла нова влада, то і її треба поважати. Начальство, як і старших, треба поважати, – саме так учили колись у школі.

– А ви не знаєте – що? – звузила очі секретарка. – Не знаєте – що?

Мишко вчасно зупинився, тому ще не хотів на свою сідницю пригод. Вчора його сусіда, Кольку Бацилу, перетягли нагаєм козаки. Побачили на вулиці п’яного і з розмаху – через усю спину! Жінки це вітають, вважають правильним. Якщо напився, скотина, то не хитайся вулицями, не сци в під’їздах, не ганьби себе. Козаки – вони суворі. А за провокаційні питання взагалі можуть до підвалу кинути.

Мишко вискочив з приймальної і пішов довгим коридором.

Ні, він такого не розуміє. І ніколи не зрозуміє. Людина все життя працювала, з неї відраховували в Пенсійний фонд, а коли діждалась пенсії – їй показали дулю! Це по якому ж праву?! За яким законом?

Перед тим, як виместись на вулицю, заглянув до вахтера, також колишнього шахтаря, який за короткий строк роботи на цій посаді примудрився поміняти не лише погляди, але й тембр голосу.

– Ну, а як ти хотів, – поважно сказав той Мишкові, – у нас тепер своя республіка, а за неї ти не працював. Яка тоді може бути пенсія? Паняй он… – назвав сусіднє місто, – там Україна. Оформиш собі пенсію і будеш отримувати.

О, люди, говорять, так уже й роблять. Їдуть на територію України, переоформлюють документи і потім їздять туди за пенсією. Але ж і це не діло! Наразі тільки середина осені, надворі ще тепло й сухо, а що буде пізніше? Що буде в негоду, в дощ чи морози, коли старим і немічним доведеться вистоювати на блокпостах, на пропускних пунктах, по кілька годин?! Майже у кожного ж якісь хвороби, чимало людей з костурами а то й на милицях!

– Що я хотів? – все-таки не стримався Мишко. – Та ніхрена я не хотів! Я хотів би жити, як жив до цього! Мені цю пенсію раніше до під`їзду приносили. Не треба було навіть на пошту ходити.

Хотів, було, додати ще пару слів і відносно «того грьобаного референдуму», на який Мишко бігав одним з перших і голосував за відокремлення від України, але тільки тихеньку матюкнувся. Це тобі не за минулої влади, коли можна було лаяти всіх, починаючи від міського голови й до самого Президента. Наразі за такі слова швидко язик вирвуть.

Біля міськвиконкому стояло кілька дорогих автівок, серед яких – крутий «Джип». Раніше на ньому їздив один з міських підприємців. Наразі ж – міський голова.

– Де ж ти, сука, на нього заробив? – зле промимрив Мишко. – У північних таборах, де відбував строк за вбивство? Чи отримав від нової влади?

Про недавнє минуле нового очільника міста люди знали. Проте закривали на це очі. Яка, мовляв, різниця: сидів – не сидів, убивав – не убивав? Головне, вчасно повернувся в своє місто, допомагає людям виживати, розподіляє гуманітарну допомогу, навіть відкрив дві безплатних їдальні. Підобідають там налякані війною бабусі і ледь не моляться на керівництво: спасибі вам велике, годувальники ви наші! І перше, мовляв, блюдо було, і друге, і кисіль… А те, що новий мер прибрав до рук всі приватні підприємства, а точніше – дуже дорогу техніку (машини, автокрани, трактора…) – так це нормально. Треба ж і йому якось жити.

Мишко до їдальні не ходив. І дивлячись на нещасних бабусь, які ледь не кланялись недавньому карному злочинцеві за скромний обід, думав: «А не приготували б ви це все дома? Приготували б ще смачніше! И не лазили б по цих їдальнях, не облизували чужі ложки…».

Але казати так не можна. Старенькі костурами заклюють.

Не зважаючи на своє українське коріння, Мишко ніколи себе українцем не називав, а тільки «хохлом», ще в дитинстві відвикнувши від рідної мови. От як пішов до школи, так і відвикнув. Навіть почав соромитись її, перейшовши на жаский суржик, який викликав у справжніх росіян глузливі насмішки. Не дуже перебивався він і під час цьогорічного референдуму, де йшла мова про відділення від України: тільки відділятись! Досить шахтарям годувати всіх тих гуцулів і бандерівців! Вони там працювати не хочуть, от і заварили свій київський майдан! А Донбас має їх утримувати?

Дивлячись телепередачі Кисельова, де постійно йшлося про події в Києві та націоналістах-бандерівцях, Мишко згадував і своїх, вже відлетілих у засвіти, батьків, насамперед – тата. Адже татусь теж був родом з Прикарпаття, і хтось з його родичів навіть воював в Українській повстанській армії. Тому й відчував себе ніяково, коли той же Кисельов нахабно і зловтішно запитував: «А што там у хахлов?». Адже він, Мишко Захарук, теж вроді б, хохол, але не хоче, щоби його порівнювали з київськими бандерівцями. І його, і сотні інших хохлів, які живуть в його місті і працюють на його шахті. Адже вони не вороги Росії, а якраз навпаки.

Мишко нервово кашляв, тягнувся до сигарет. Запалював і глибоко вдихав бажаний дим.

Колись, ще до цієї війни, один з його земляків, що працював в Москві, на будівництві, сказав йому:

– Та ми завше будемо для них тільки госарбайтерами! Є в нашій бригаді й такі, що й «гекать» на жорстке «г» вже навчились, і «чокать» по-московськи, а все одно залишаться для москвичів хохлами, людьми другого сорту.

Додому Мишко повернувся украй незадоволеним. До квартири не заходив, нічого там робити, присів на лавчину біля під`їзду. Настрій був дуже паскудним. В кишені ані копійки. А просити у Люськи, аби похмелитись, – це знову нарватись на скандал. Вона й раніше була в нього не дуже лагідною, не дуже говіркою, а наразі й зовсім якась набурмосена: стане на кухні біля вікна і дивиться, дивиться… Дивиться і щось там думає. А що – і не питай, а то так гримне!

Останнім часом такий настрій у багатьох. Зустрінеш, а він на тебе з-під лоба, як ото Тарас Шевченко на малюнках, начебто Мишко йому щось заборгував. Ніхто не посміхнеться, не запитає – як твої справи? Та і які вони тепер, ті справи! Молодші виїжджають, старі ждуть пенсію. А її нема й нема.

Рипнули вхідні двері, і на порозі виник Бацила. Він змолоду був огрядним, за що й отримав у в`язниці це прізвисько чи-то погоняло, яке й означає сало чи ще якісь жири, а тепер й зовсім рознесло, як дурня після дармової затірки.

– Ну, що, сходив? – спитав Мишка.

– Схо-одив, – в’яло відповів той.

– І що?

– А нічого! Треба їхати в Україну і там оформляти пенсію. Сюди нам її вже ніхто перераховувати не буде.

– На Україну? – вирячив очі Бацила. – А ми з тобою де?

– А ми з тобою, Колю-юню, – з ласкавою насмішкою протягнув Мишко, – наразі в окремній республіці, за яку ми з тобою бігали голосувати!

Бацила помовчав, намагаючись щось зрозуміти.

– Так це що… і пенсії нам не буде? Та нахріна мені така ваша республіка!..

Мишко, як не сумно, а засміявся.

– Чого не буде? Бу-уде. Та тільки, я ж кажу, за нею треба буде їздити на Україну. Знову оформимо документи і будемо получать. Дійшло?

– Дійшло-о… А куди його краще поїхати?

– Та хоч до Києва! – знову засміявся Мишко.

– Та я серйозно, – ображено видавив Бацила.

– Поїдемо до… – назвав Мишко сусіднє місто. – Або пішки сходимо. Там і оформимо.

Тюпашити десять кілометрів?! Бацилі таке не підходило. Автобусом – інша справа. Хоча й автобус, кажуть, тепер робить добрячий крюк, аби спочатку дістатись спеціального пункту пропуску з однієї території на іншу, так що добиратись прийдеться кілька годин.

Бацила йти пішки відмовився, а ось інші сусіди-пенсіонери погодились. Нехай вже й немолоді, добряче підтоптані, нехай і легені у кожного забиті підземним пилом, але якось дійдуть. Ніхто ж в спину підгонити не буде.

І наступного ж ранку рушили.

Вийшли рано, ледь піднялось сонце, і осінній туман ще ніжився під його слабенькими променями. Асфальт був вологим – чи то від туману, чи від роси. Повітря чисте, свіже, що надавало бадьорості й піднімало настрій.

Ді-ійдуть! Години за дві дійдуть. І дасть Бог, устигнуть за день уладнати всі свої діла.

– А коли й не встигнемо, то в мене там є де заночувати, – прозоро натякнув Дятлов з десятої квартири. Та ще й загадково засміявся.

– Що, хвойду якусь знайшов? – ревниво спитав Мишко. – Чи тобі тут їх мало?

– Хе-хе-хе, – задоволено засміявся, аж затрясся Дятлов. І ладен був би заглибитись у цю тему.

– Е-е-е, аби ото язиком плескати! – недбало кинув бригадир Осипенко, що мешкав на першому поверсі. – Там, у штанях, давно вже все отсохло, а балачо-ок!…

Два інших сусіда і супутника мовчали. Їм обом уже під сімдесят, так що навіть розмови про таке діло їм не цікаві. Наразі голова забита іншим. Ось прямують вони і не знають – а чи пустять їх в сусіднє місто? Там же, кажуть, на в`їзді також бетонні блоки і добровольчий батальйон. Куди, скажуть, претеся, сепари?! А які вони там сепари, які сепаратисти? Все життя проробили під землею, здоров`я там залишили. І зроду не думали й не гадали, що прийде час і людей поставлять перед вибором: або залишаєтесь в Україні, або голосуйте за вихід з неї і створення своєї самостійної республіки. А як було залишатись, коли в Києві, на Майдані, була така бійня?! А потім ще один львівський депутат по телевізору почав погрожувати: подивимось, мовляв, що ви будете робити, як на Донбас прийдуть бандерівські загони! Тут любий і кожний замислиться, що воно краще: відділитися й жити мирно чи ждати озброєних вояк? Ось більшість і проголосувала за нову державу.

Попереду, у залізничного переїзду, помітили якийсь автобус й одразу перейшли на тиху ногу. Що не кажи, а лячно. Але автобус не рухався, стояв на місці, і за кілька хвилин вони зрозуміли, що ПАЗик кимось розстріляній, з вибитими вікнами. Всередині його гуляв вітрець, бавився жовтенькими фіранками.

– Що… воно? – мовив Осипенко.

Та хто ж його зна! Можна лише здогадуватись. Ще тиждень тому обидва міста вели артилерійську перестрілку. Та й зараз щоніч на окраїнах чути автомати.

Мишко підійшов ближче, заглянув всередину. Порожній, але в плямах крові.

Після побаченого притихнув навіть місцевий Дон-Жуан Дятлов. Були часи, коли він й справді не минав жодної незаміжньої жіночки, не гребуючи навіть страшненькими. Але коли це було-о…
Треба триматись разом, – до чогось сказав бувший бригадир, – щоби не вийшло так, що один устигне оформити, а інший ні.

За переїздом дорога пішла вгору. Не дуже й круто, але йти стало важче. А колись же, в молоді літа, вибігали по крутезним підземним виробкам як ті лосі! І це ж не після якогось там відпочинку, а після шести годин каторжної роботи навколішки, в страшній пилюзі, підземних газах і високій температурі повітря! О-о-о, вибігали, виїжджали на поверхню, швиденько мились у бані і – в буфет, на пиво! Де тільки та сила, та енергія бралась!

– Ну, так це зрозуміло, – сказав Мишко. – Прийдемо, займемо чергу. І будемо оформляти один за одним.

– А не чути – черга там велика?

– А ти сам подумай! Всі ж кинулись переоформлювати.

– Суки! Невже ніззя нам по-старому її перечислять?!

– А як ти її тепер перечислиш?

– А як раніше Радянський Союз перечисляв пенсії євреям, що виїхали до Ізраїлю!

– А що – перечисляв?

– Хе-х! А як ти думав! Я сам читав про це.

Помовчали. Лише шаркали вологим асфальтом підошви грубих черевиків.

– Так то ж при Радянському Союзі було, – зітхнув Мишко – А наразі війна.

Помітно піднялось сонце, й одразу поширшала далина. Ліворуч ген-ген виднілись лісосмуги. Десь там і широкий чистий ставок, куди шахтарі частенько їздили на відпочинок. Наразі ж і звідти долинають звуки артилерії.

А попереду вже видніється в’їзд до міста, сіріють плями бетонних блоків, будка ДАЇ, що стоїть там вже не один рік.

– Не примахаються до нас? – захвилювався вже й Дятлов. – Почнуть виясняти, потягнуть до комендатури.

– Та ні-і, – навіть скривився Мишко, – яка там ще комендатура! Люди ж ходять, і всіх пропускають!

І все ж метрів за двісті до блокпосту вирішив схитрити.

– А ми той… – сказав супутникам, – звернемо зараз до лісосмуги і попрямуємо по той бік. А за блокпостом знову вийдемо на дорогу! Береженого, як кажуть, Бог береже!

Сказав і першим звернув до густо переплетених дерев і кущів.

Хлопці, що стояли на блокпосту, добре бачили купку людей, що повільно наближалась до них, а потім несподівано звернули з дороги. І коли в лісосмузі гучно рвонуло, тільки перезирнулись.
– Ну, хто їх змушував туди лізти?! Ну хто-о?! Там же на кожнім кроці міни!

Над місцем, де вибухнуло, піднялась хмара пилу, і довго осідала під зляканим криком ворон.

2018 г.
Микола Тютюнник

Напишіть відгук