Версія для друку та PDF

Старий і горе

З циклу «Сіра зона»

Старий давно подолав восьмий десяток, літа вже гнули в каблук, але на вигляд був ще досить міцним, з широкими кистями рук, які були вкриті синіми шрамами, що залишились від шматків вугілля. Він дійсно майже до самої пенсії добряче грів чуба, працюючи на відбійних молотках, на крутих вугільних пластах, де заробив собі не одну професійну хворобу, серед яких була й, так звана, вібраційна. Тому іноді не міг утримати в руці звичайнісіньку ложку: рука тремтіла, пальці ставали неслухняними. Це й злило, і ображало, і викликало подив: куди ж зникає в такі хвилини його надзвичайна, як було змолоду, сила?! Долоня ж така, що колись, сидячи з бригадою за столом, охоплював однією рукою трилітрову скляну банку і розливав з неї пиво. А тепер, бач, і пір`їнки не втримати!

З роками старий став полюбляти тепло, особливо пічне – сухе, пахуче, яке буває від сухих дровець. І коли його вулицею проводили природній газ – грубу зі свого флігеля не викинув, любив в осінні холоди посидіти перед нею, пускаючи у шпарку тютюновий дим. Сухе і пахуче тепло ласкаво лоскотало його руки й обличчя, і в старого починали злипатись очі. Але засинати він ніколи не засинав. Хіба ж він вже зовсім кволий? Просто сидів, пригадував своє життя, де чимало було й гарного, і не дуже. А тепер ще й війна ця клята, що так несподівано розпочалась на його рідному Донбасі! Щодня обстріли, руйнування будинків, щодня смерть… Таке в місті становище, що не кожен витримає.

Не витримав і його син, забрав родину, виїхав звідси, залишивши їх з матерію на молодшу сестру, котра жила на сусідній вулиці. Та і як його було залишатись, коли в нього спочатку віджали бізнес, а потім й зовсім стали погрожувати, вимагаючи гроші. А старий так гордився сином, який не поліз за батьком у шахту, не став гробити себе на кілометровій глибині, а почав з простого автослюсаря і з роками виріс до директора автопідприємства! Пізніше ж взагалі став на чолі якогось ВАТ, що спочатку нашорошило старого: а що воно таке? Але загадкове ВАТ почало приносити синові непогані гроші, він придбав дорогий автомобіль, розпочав будівництво двоповерхового будинку, і старий ще дужче радів за свого Володьку, вдалого керівника, якого, чув, поважали й робітники.

Але – виїхав, махнув рукою і на розпочате будівництво, і на квартиру в центрі міста. І щодня телефонував батькам, кликав їх до себе, на Дніпро, до сусідньої області, де люди як жили, так і живуть, не знають ні обстрілів, ні руйнувань. Тільки скажіть, мовляв, і я вас завтра ж заберу! Але ж куди його їхати, якщо «добрі» люди вже через місяць розтягнуть весь двір! Не залишать і дверей. Чув же від сусідів, що в місто почали вертатись всякі засуджені злочинці. І тягнуть з будинків і квартир що тільки під руки попаде.

Старий притягнув міцніше вхідні двері, наблизився до груби, сів на низенький, але міцний стілець. Зріст у нього теж під метр дев’яносто, тому навіть сидячи на цьому стільцеві, доводиться гнутись, аби розгледіти, як там палають у грубі тріскучі дрова. Гнувся, як доводилось йому гнутись і в шахті, на тонких і похилих вугільних пластах, поки не перейшов на іншу шахту, на круті пласти. Там технологія вугледобування інша, виключно відбійними молотками. На руки, можливо, воно й важче, та все ж не на колінах, не зігнувшись, як батрак перед паном.

Дрова в грубі майже перегоріли, флігель наповнився легеньким теплом, якого йому вистачить на вечір. А спати піде в будинок. Дружина не любить залишатися на ніч сама.

Посидів, погладжуючи долонями високо підняті коліна, які теж ласкаво лоскотало приємне тепло. Ось перегорять дрова, посидить ще трохи, покурить та й піде до дружини. Старий би з задоволенням залишився й тут, на залізнім ліжку, як це бувало до цієї війни, але ж серед ночі можуть знову стріляти, налякати дружину… І саме цієї миті знадвору загавкав Барс.

Старий завмер, прислухався. Це раніше він ніколи не звертав уваги на гавкотню свого песика: і люди частенько проходили вулицею, і песики бігали. А тепер за вікном ані рудої миші: і вдень рідко кого побачиш, а ввечері й поготів. Сидять люди за трьома замками. Так що й гавкати розумному песику начебто й ні на кого. Може, якась кішка пробігла?

Але в «кішки» виявися чоловічий голос.

– Та піш-шов ти, с-сука-а, а то як дам!..

Старий підвівся, потріскуючи суглобами, пішов до дверей. Хто ж це воно таке, що ще й погрожує?

– Це кого ще там?.. – суворо крикнув з поріжка, намагаючись розгледіти когось у темряві. – Що треба?

Чоловік зніяковіло покашляв.

– Та я до вашого сина! Він тут?

Старий не став ховатись, посунув до воріт, шльопаючи калошами. Придивився – незнайомець, здається, ровесник його Володьки.

– Нема його, – сказав старий. – Він виїхав з міста. А що треба?

Старий змолоду був не дуже ввічливим, обходився без «спасибі» та «будь ласка», а наразі взагалі виглядав суворим і навіть міг вибатькувати, використовуючи своє улюблене «в горе мать».

– Та нічого, – спробував посміхнутись чолов`яга. – Просто побачити хотів. Я у нього працював колись слюсарем. Може, пустите до хати? Погріюсь трішки.

Старий подумав і запросив:

– Ну, заходь, погрієшся. Якщо вже в листопаді мерзнеш.

Той насмішки не помітив, зайшов до двору, поглядаючи на величенького пса.

– Проходь у флігель, – сказав старий. – У хаті в мене дружина хвора.

На світлі електричної лампи гість виявився трохи старшим, ніж здався на вулиці, коротенько стриженим, з тонким, аж гострим носом. З в`язниці, чи що? – подумав старий, забувши, що чоловіки вже котрий рік носять такі зачіски. Присісти незнайомця він не запрошував, але той запрошення й не ждав. Зайшов і одразу впав на стілець, що стояв біля столу. І, не соромлячись, простягнув на пів кімнати ноги.

Старий пройшов до свого ліжка, присів і мовчки дивився на несподіваного гостя.

– І куди ж він виїхав? – нарешті спитав той, уважно придивляючись до старого.

Старий відповідати не спішив. Не на допиті. Та й було б кому відповідати.

– До сусідньої області, – все ж відказав він. – Там ніякої війни.

– А фірму свою що ж – закрив? – швидко перепитав чолов`яга. – Машини з собою вивіз?

Схоже, його цікавило саме це.

Старий мовчав, упевнившись, що цей гостроносий прийшов не з добром.

– Що ти мовчиш? Машини, кажу, з собою вивіз?

– А тобі що? Яке твоє діло до його машин? Може, вивіз, а може, й продав. Мені не відомо.

Чолов`яга якось здригнувся, як той ворон після дощу, забігав очима по кімнаті, розглядаючи стареньке збіжжя.

– Чуєш, діду, а в тебе випити є?

Спитавши, запустив долоню під свою поганеньку й потерту куртку, почесав груди. Наче його мучила якась жага.

Старий швидко здогадався – що воно за жага. Сам він вже давно нічого не вживав, але пам`ятає веселі шахтарські застілля, коли вони добряче напивались і на ранок страждали похміллям. Видно, на похмілля було наразі й цьому гостроносику, хоча на дворі вже давно не ранок і не день, а прохолодний осінній вечір. Видно, десь провештався, а підлікувати голову прийшов сюди.

– Звідки воно в старих, в горе мать? – з рипінням у голосі відказав старий. – Якщо вже так приперло, то є розтірка, на спирту…

Хотів під`юдити, але гість цього не помітив.

– На спирту? А не отрута?

Старий скривив губи.

– Нічого, не вмреш. Хіба що прос…ришся.

Підвівся з ліжка, потягнувся до невеличкої полиці поруч з вікном. Звично знайшов четвертинку якоїсь коричневої рідини.

Гість скрипнув табуретом, жадібно роздивляючись маленьку пляшечку. Радіючи, почав потирати долоні.

– А стакан чи кружка в тебе є?

Старий знайшов і склянку, подув у неї, аби там не причаїлась якась комаха, поставив перед гостем.

– Може, тобі й закусити? – невдоволено поглянув на хлопця. – Тільки тут нічого немає. Треба в хату йти.

– Ладно, старий, не треба. Вода тут у тебе біжить?

– Вода біжить. Хочеш – з крану, хочеш – з відра набери. Вона свіжа.

Чолов`яга взяв четвертинку, витягнув пластмасову пробку, налив собі пів склянки. Кімнатою розлився запах спирту і якоїсь пахучої трави.

– Ну, будь здоров!..

Він випив, стиснув зуби і голосно засопів, нібито боявся, що випите не приживеться в його шлунку і полізе назад. Але випита настойка, мабуть, змирилась зі своєю долею, залишилась у пропитих нутрощах волоцюги, хоча й опекла йому рот і горлянку. І навіть вимагало чистої і, бажано, холодної води.

Чолов`яга швидко підставив склянку під кран, наповнив. Поки запивав, спирт уже встиг пройтись його жилами, встиг солодко затьмарити мозок.

– Ух-х, ну, ти даєш, діду! – стисло вимовив він. – Ще ніколи так швидко не похмелявся!

Старий мовчав. Говорила йому дружина: не згадуй ти щохвилини оте горе, а то накличеш його! Що тепер з цим п`яничкою робити?

Гість тим часом повеселішав, поліз до кишені, за сигаретами. Поки вишукував зім`яту пачку, очі його блаженно блукали стелею. Знайшовши ж, хвацько закурив, пускаючи перед собою дим.

Старий й досі курив і навіть не намагався позбутись цієї звички. Тому й чужий тютюновий дим здавався йому солодше ладану.

– Ну, покури та йди з Богом, – сказав він гостеві. – А то мені треба до жінки.

А чолов`яга як раз ловив кайф, перебуваючи в блаженному стані. Видно, й справді йому було на міцне похмілля. Старий придивився до нього.

– Чуєш, що кажу? Покуриш і йди собі далі. Ніколи мені з тобою.

Гість наче прийшов до тяму, здивовано повів очима, не одразу змикитивши – кому це кажуть. Нарешті дійшло.

– Та ти що, старий?! Куди це я піду? Я нікуди не піду. Я до твого сина прийшов, борг за ним маленький.

– Який ще борг? – насторожився старий. – Що він міг тобі заборгувати?

– Хе! Який борг? Та такий… Думаєш, я забуду, що він мене з роботи вигнав? Може, через нього я й на нари потрапив!

Старий з ненавистю дивився на нього.

– Ти гля, яким олігархом зробився, падло! «Мерседес» у нього, автобаза власна… А люди, значить, нехай на нарах паряться? Нічого-нічо-ого-о, за все відповість! Та ще й добром поділиться. Ти, старий, думаєш, що я тут один? Ні-і, вся наша бражка повернулась. Наведемо тепер у місті порядок! Наведемо і в тебе…

Не докурив, поклав недопалок скраєчку столу і знову налив собі пів склянки. Але перед тим, як випити, підійшов до крану з водою. Знав, що знову в середині запече.

– Так ти що – збираєшся тут жити? – глухо вимовив старий.

– А ти що – проти? – гість показав у посмішці зуби. – Тут у тебе тепло, світло і, хе-хе, мухва не кусає! Сусіди самогонку не гонять?

Він знову випив, посопів, запив холодною водою. І, помітно захитавшись, повернувся до столу.

Старий сидів, опустивши голову. Як би йому хотілося скинути наразі всі свої літа і стати ровесником цьому довболобу! Навіть не ровесником, а років на десять старше. Все одно скрутив би, падлюку, як ту дулю, або так би присвітив, що пішов би, негідник, перекидя!

Гість тим часом зовсім захмелів, сидів хитаючись. І навіть скрипнув зубами.

– Я зара ще й хату твою перевірю, – проварнякав, не підводячи голови. – Гляну, як тут олігархи живуть. Може, всією бражкою тут поселимось. Веселіше буде.

Він спробував підвестися, навіть оперся руками на стіл, але не зміг.

Підвівся й старий, височенний, жилавий, зі зморщеною, але міцною шиєю. Сказав чужим голосом:

– В хаті тобі робити нічого, а тут живи. Лягай он на ліжко та й спи.

Не ждучи відповіді, підійшов до груби, підкинув трохи дровець і, засунувши металевою пластиною димохід, вийшов з флігеля.

До хати, де лежала хвора дружина, не заходив, стояв у веранді, поглядаючи через вікно на флігель. Може, повернутись та відкрити димохід? Все-таки жива душа, хоч і сволота добра! Але зразу ж уявив, як уже завтра ця сволота наведе сюди своїх поплічників, як почнуть нишпорити хатою, шукати гроші, а то й знущатись над старими людьми. Та що ж він, в горе його мать, не має права захистити себе, захистити свою дружину?!

Плюнув, невміло перехрестився й зайшов до хати.

 

Вранці труп вчаділого п`янички винесли з двору і за руки-ноги кинули в кузов спеціальної машини. Кинули, як якусь колоду. Бух – і все! Старий в цей час сидів в добре провітреному флігелі і навіть не вийшов за ворота.

2018 р.
Микола Тютюнник

Напишіть відгук