Версія для друку та PDF

Шипшина

З циклу «Сіра зона»

Іван Федосенко тепер уже й не пригадує – коли вперше почав збирати шипшину. Здається, ще змолоду, такою ж тихою, сонячною і ласкавою осінню, коли у вихідні гуляв з песиком сусідніми полями та перелісками. Лісами ці байрачні посадки важко назвати, хоча місцеві так і називають. Бо справжні ліси в Донбасі здебільшого на Сіверському Дінці та поблизу Кремінної. Проте, яка різниця – широкий лісовий масив чи невеличка діброва, – колючих кущів з червоними ягідками вистачає скрізь. Спочатку досить було їх і Федосенку, бо рвав шипшину аби тільки посмакувати, видалити з ягідки чисельні крихітні, але колючі зернята і кинути її до рота. Чув, що в шипшині багато корисних вітамінів, особливо вітаміну С. Проте, хіба більше однієї чи-то двох таких ягідок з`їси? Тому й вистачало йому однієї жменьки чи не повної кишені, але згодом почув, що з шипшини – смачний, а головне корисний чай і почав збирати шипшину на зиму. А коли вже хтось підказав йому рецепт приготування з шипшини вина, то взагалі поставив збір цієї дикої ягоди на «промислову» основу! Почав щоосені об`їжджати всі «ягідні» місця і збирав шипшину цілими відрами. А щоби не підводила пам`ять, щоби не забути – де, в яких місцях найкрупніша шипшина, намалював на цупкому папірцю своєрідну мапу навколишніх місць, з контурами лісів, доріг і навіть високовольтних ферм, під якими ховались кущі шипшини. І всю цю мапу помітив хрестиками і нулями. Хрестиками помічав шипшину, нулями – кущі терну, який, добре визріваючи, теж був справжньою смакотою.

Звичайно, мапу цю Федосенко нікому не показував. Поклав до кишеньки старої спортивної сумки, де вона й лежала вже не один рік. І не тому не показував, що боявся «розсекретити» свої ягідні місця і принадити туди зайвих любителів тихої «охоти», як звуть грибників та інших збирачів дарів природи, – Федосенко боявся глузування. Шахтарі ж, між яких він працював, – хлопці дошкульні. Завтра ж пустять шахтою плітки, що Федосенко намалював собі якусь мапу, щоби не заблукати в лісі по-між двох дерев! Розпустять, розпустять, вони такі! Іван уже натерпівся від них. У сорок років закінчив заочно гірничий технікум й одразу відчув себе іншою людиною, навіть на роботу почав носити краватку. Та хоча б там у ранкову зміну, а то й в нічну. Мовляв, доки відбував ті сесії – звик до цієї деталі одягу культурної людини і тепер уже без краватки й за поріг не вийти!

Довго ж потім кепкували з нього шахтарі! Мабуть, цілий рік. Та, буває, й наразі який-небудь підпилий дурисвіт під`юдить:

– Ей, Іване, ну розкажи – куди ти свій галстук заховав!

І так, падлюка, зальється, так по-свинячому зарохкає, задоволений своєю ж шпилькою, що оце взяв би та по писку його, по писку!

Але приходиться терпіти, удавати, що йому на це плюнути й розтерти!. Він з дурисвітами не зв`язується.

А вино ж у Федосенка завше виходило дуже смачним. Не один десяток літрів ставив він на зиму, не один десяток випивав потім до весни. А згодом, почувши від людей, що вино з шипшини шкідливе для чоловічої сили, почав прислухатись до своїх плотських бажань і з превеликим сумом усвідомив, що люди мали рацію… При цьому не допускаючи й думки, що це приходить старість.

Але все це було до війни, яка вже за пару місяців так нашпигувала землю не лише шматками снарядів, але й мінами, що вся шипшина і весь терен залишились незбираними і дістались пташкам.

2

 

Цієї ж осені, що виявилась трохи тихшою, тому що обстріли з обох боків порідшали, Федосенко все-таки вирішив прогулятись лісом, назбирати шипшини. Хоча б одну спортивну сумку, аби було чим заварювати чай.

Взяв, як завше, і сумку, і ручку старої парасолі, і грубу брезентову рукавицю на ліву руку. Довгенькою ручкою парасолі можна дістати й притягти донизу будь-яку високу гілку, а груба брезентова рукавиця збереже від гострих колючок, якими обліплено гілки шипшини. І в добрім настрої попрямував до лісу.

Велосипед сьогодні не брав. Велосипедом він, було, об`їжджав всі придорожні кущі, а наразі обабіч доріг можуть бути міни.

Спустившись у низини, де ще коливались залишки вранішнього туману, на якийсь час забув про війну, що вже встигла накоїти великої біди. Ці заміські місця нагадали йому і далеке дитинство, коли вони хлоп`ятами блукали тут у пошуках різних пригод, і недавній мирний час, коли трьома дружніми родинами збирались тут на березі невеличкої, чистої річки, аби відсвяткувати на природі якесь свято. Наразі ж не до свят, не до пікніків. Молодь, може й, веселиться, радіє життю, а старим які веселощі?! Ніч без обстрілів – і вже слава Богу! А якщо й прилетить звідкись, то дай Боже, аби тільки без жертв!

Було тихо, сонячно, як зчаста і буває на початку осені. Притомлений туман приліг на землю, пожухла трава стала вологою, від вузенької доріжки, що вела до лісу, залишився один прослідок. Але йшлось, як дихалось. А дихалось легко. Федосенко чимало років пропрацював під землею, проте легені свої пилом не забив, бо постійно користувався респіратором. Та й узагалі підтримував своє здоров`я щоденною гімнастикою. Тому йшов легко, весело, з задоволенням дихаючи свіжим, з запахом палого листя, повітрям.

І ось він – ліс! Можна було б одразу заглибитись, там, біля кринички, є пара кущиків шипшини. Але, помниться, мілкувата. Федосенкові ж кортіло нарвати плодів крупніше і соковитіше, а найкрупніші – далі, на вищому краю лісу, під високовольтною фермою, поміж чотирьох її опор. Хитрий кущ начебто сховався за цими опорами від інших дерев і, відчуваючи себе вільно, розрісся до величезних розмірів.

Федосенко йшов і озирався на своє місто, яке здаля виглядало досить мирним, неначе й не було в ньому ніякої військової техніки і зодягнених у камуфляж людей, неначе не лякали чорними очницями вікон будинки, що потрапили під обстріл. А тут, на природі, так мирно все, так заспокійливо!.. Діброва ще зелена, побуріли лише деякі деревця та кущи, і все-таки і дерева ці, і кущі, і трави, поміж яких виднілись вже прив`ялі польові квіти, все-все пахло і водночас дихало осінню.

Коли підходив, то ще здаля зраділо помітив, що його улюблений кущ шипшини привітно і задоволено червоніє своїми шипшинками, немов дівчина, що несподівано побачила свого хлопця. Бо так було не завжди. Бувало, моторні бабусі з легенькими алюмінієвими бідончиками першими обносили цей кущ знизу. Верхівка його, звичайно, залишалась Федосенку, бо у стареньких руки короткі, і все одно було прикро, що хтось тут уже похазяйнував, обпатрав нижні гілки. Прикро, як жениху, якому дісталась обпатрана дівка… Цієї ж осені тут ще нікого не було, кущ стояв незайманий. Війна!

І все ж Федосенко взяв швидшу ногу, нібито хтось міг його обійти і першим накинутись на густо червоніючі ягоди. І навіть коли підійшов, не дав собі й хвилинки перепочинку, одразу почав рвати, чистити й кидати до рота. А вже коли почав збирати в сумку, то рвав цілою жменею, як, було, рвав терен, – так вже густо вродила цього року колюча красуня шипшина. Рвав – і в сумку, рвав – і в сумку, рвав – і в сумку… І вже жалкував, що не приїхав сюди велосипедом, не взяв відра.

А навкруги так тихо, так спокійно. Лише вітерець легесенько ворушив сумне напередодні осінніх холодів листя, та якась пташка, не витримавши присутності людини, злетіла з верхівки сусіднього дубу.

Чомусь знову згадалась війна, і так гаряче забажалось уявити, що вона, триклята, уже в минулому, а з війною відійшли в минуле і жорстокі обстріли, і довгі ночі в підвалі будинку, і похмурі обличчя земляків, котрі ладні бачити в кожному стрічному винуватців цієї біди. Бо у кожного ж своя правда, своє бачення і своє розуміння того, що відбувається на Донбасі. А відбувається справжнісінька війна, правда, без звичної для нашої уяви лінії фронту, як це було хоча б у ту ж Велику Вітчизняну чи, як її зараз називають, Другу світову: поставили гармати поблизу житлових будинків і б`ють по сусідньому місту! А з сусіднього міста миттю прилітає «обратка», руйнує будівлі, калічить і убиває людей.

Куди його бідному селянину, чи то мирному жителю, подітись?!

Федосенко важко зітхнув, озирнувся.

Неподалік цього місця пролягала автотраса. Були часи, коли нею щохвилини пролітали великі вантажівки або легенькі легковики, що так весело і задерикувато шелестіли шинами. Наразі ж і там пусто. Ні машини, ні поганенького велосипеда. Та й взагалі жодної живої душі.

Федосенко добре знав ці місця, знав кожну доріжку, кожний пагорб. Одна з цих доріжок огинала ліс і, як вірний песик, бігла поруч нього до самого ставка. Може, пройтись по ній, як бувало раніше, прогулятись, пригадуючи минулі мирні й щасливі роки?

А чому б і ні? Чому б і не прогулятись, коли вже така чудова погода і спішити йому нікуди?

Федосенко доволі швидко набив свою сумку, радіючи крупній і тугій шипшині, якій йому вистачить на пару місяців. Якщо ж приїхати сюди з відрами, то запасешся на цілу зиму. Він повісив сумку на плече, взяв ручку парасолі, котра тепер буде йому за ціпок, і через відкриту галявину попрямував у бік автотраси, аби потім звернути на бажану стежину. І вже майже вийшов, коли звідкись долетів гул двигуна, а затим і стукіт гусеничних траків. Звуки ці одразу різонули слух, і Федосенко нерішуче зупинився. Тікати було пізно. На галявині його було добре видно. Бо як помітять, то пальнуть з кулемета. Чого, спитають, тікав?

Тут же пригадав, що майже поруч, прямо під асфальтом, знаходилась велика бетонна труба для талої води й кинувся туди. Переждати пару хвилин, доки проїдуть, а тоді вже дай Боже ноги!

Бойова машина піхоти,, як визначив Федосенко, була одна. І це вже добре. Наразі пролетять у нього над головою, а за хвилину й слід простигне. Швидка, грізна машина!

Ляскання гусениць все ближче, ближче… і раптом змовкло! Тільки якось невдоволено загарчав двигун і помітно збавив звук.

Федосенко стояв зігнувшись, ні живий ні мертвий. Боявся й поворухнутись.

Було чути, як щось клацнуло, відкрилось, почулись стихлі голоси. Потім сміх і шелест водяних струмків.

Не хватало тільки, щоби на голову насцяли, – ще й покепкував з себе подумки Федосенко. Стояти трохи навзгинці було незручно, він поворухнувся, зачепив ногою невеличкий камінець.

Вгорі замовкли, металево заклацали автомати.

– Ей, а ну, хто там, внизу?! Виходь!

Федосенко спочатку висунув голову й вийшов назовні.

– Руки! – пролунало грізно. – Хто такий?

Три хлопця в камуфляжі, три завзятих і насторожених обличчя, три пари колючих очей. І три дула. Що погрожують смертю.

– Хто такий, питаю?! – повторили погрозливо.

Федосенкові перехопило горло, він закашлявся, важко проковтнув слину.

– Хлопці… я нічого… я тут це… шипшину збираю.

– Яку шипшину?

– Та цю ж… що на кущах… – повів рукою в бік лісу.

– А сюди чого заліз? Міну ставив? А ну, я зараз!

Один спритно спустився вниз, заглянув у трубу.

– Та яку міну… Дивіться, тут же ніяких мін немає! Я ж кажу, збирав шипшину. А потім почув, що хтось їде і заховався.

– А чого тобі боятись, якщо не шпіониш?

– Та який з мене шпигун?!

Хлопець насмішкувато оглянув Федосенка з голови до ніг, махнув рукою.

– Руки опусти!

Він повісив свій автомат на плече, взяв з рук Федосенка спортивну сумку. Зачерпнув кілька шипшинок, потім, у маленькій кишеньці, знайшов зложений вчетверо папір. Розвернув і підняв брови.

– Ніх-хрена-а собі, шипшину він збирає! А ну, давай швидко, вилазь наверх!

Федосенко важко вибрався на дорогу, ще не розуміючи, що так обурило цього хлопця, а той уже показував товаришам знайдену у Федосенка мапу.

– Що це в тебе за карта?! Що на ній позначено? Що це за хрестики-нулики? Що ти ними позначав? Відповідай, швидко!

Федосенко прикро скривився, замахав руками. Хіба ж він міг коли-небудь подумати, що ця акуратність вилізе йому боком?!

– Хлопці, та це ж я кущі шипшини помічав! Шипшини і терну!

– Нащо?

– Та щоб не забути, де саме ростуть!

Хлопці перезирнулись. Мабуть, не бреше. Не кулемети ж так розкидано тут, не гармати. Та й папір давній, уже помітно стерся.

Подобрішали, посміхнулись.

– Ну, ти, старий, і даєш! А шипшина нащо – чай п`єш?

– Чай-чай, що ж іще…

– Ех, ти, «чай-чай»! – перекривили не зле. – Добре, на твою карту та, дивись, не загуби! А то без чаю залишишся!

Посміялись і полізли до кабіни.

Заревів двигун, машину різко качнуло назад, нібито вона збиралась плигнути, і, випустивши смердючий дим, помчала далі.

Федосенко провів її поглядом, затим швиргонув сумку під ноги й почав рвати свою «мапу» на міленькі шматочки.

Аби знову не вскочити в халепу!

2018 р.
м. Кам`янське
Придніпровщина
Микола Тютюнник

Напишіть відгук