Як на мене життя людини схоже на політ птаха. У когось цей політ короткий, а у когось, як у лелеки чи вальдшнепа – довгий, на сотню років. Хтось літає високо над хмарами, як наприклад орел, а якомусь горобчику цілком достатньо і невисоких горизонтів. Взагалі вважаю, що із птахами нас пов’язує немало, наприклад, як птахи ми можемо бути травоїдами та хижаками одночасно, дикунами чи домосідами, показувати свою натуру через яскраві барви чи милозвучний спів.
Птахи несуть в собі частинку сивої давнини, коли по землі ходили велетенські ящери – динозаври, а наша планета була не схожою на себе, не такою якою вона є зараз. Це притягує. Таємничість і незвіданість заворожує та лякає одночасно.
До речі, життя птахів не таке вже й коротке, за спостереженнями в неволі, наш український сокіл живе 162 роки. Уявіть, в неволі. Навіть беркут, розмах крил якого сягає три метри, теж живе в неволі.
Гадаю, життя на карантині це як життя для птахів у неволі. А небо? Небо є лише у снах — вільне, чисте, спокійне. Лишився тільки його клаптик для подиху, а решта – все омана, сітками завішано. Та люди не птахи, на жаль, або на щастя. А що до снів. Чи бачать сни птахи, як гадаєте?
Роман Балабойко