З циклу «Сіра зона»
Плед був широкий, м’якенький, пухкий, а головне – дуже теплий. Восени чоловік Михайлівни полюбляв сидіти під цим ласкавим покриттям на балконі й читати книжку. Інколи грілась під пледом і сама Михайлівна, відчуваючи в тілі приємне тепло і з задоволенням дихаючи запахом в`ялого кленового листя. І так приємно, так спокійно та умиротворено було їй завше в такі хвилини, що думалось і мріялось лише про хороше, тому що в житті хорошого все-таки було багато.
У далекі юні роки Михайлівні, як і багатьом її ровесницям, кортіло швидше виїхати в якесь велике й красиве місто, знайти гарну роботу, щасливо вийти заміж… Проте після реального шлюбу у неї таких бажань уже не було. З чоловіком, якого вона знала ще зі школи, їй поталанило, він був спокійним і роботящим, поталанило і з роботою, навіть з цією квартирою, що знаходилась в самому центрі міста. А що його людині ще треба?! Щасливо проживши багато літ, вони виховали двох дітей, дочекались онуків. Тепер, мріялось, уже онуки закінчать школу, поїдуть вчитися. Дідусь з бабусею, як і батьки, будуть їм допомагати, виділяючи хоч яку копійку зі своїх пенсій. І нетерпляче ждати своїх найдорожчих діточок на канікули. А потім онучок одружиться, онучка вийде заміж, і, як співали колись у знаній пісні, все повториться спочатку…
А ще це літнє подружжя не раз дякувало долі, що народились уже в повоєнні часи й, дійшовши старості, ніколи не знали ніякої війни, не знали бомбардувань і обстрілів, не кидали свої рідні стіни, аби спасти дітей і самих себе. Та й за дітьми не встигали скучати, бо і син, і донька, одружившись, жили майже поруч батьків і щонеділі приходили в гості.
Але сталося не так, як мріялось. На Донбас прийшла війна. І широкий, м’якенький, а головне – теплий плід перекочував з балкона в підвал, де тепер ним накривали онуків. Дорослі після обстрілу підіймались до своїх квартир, щоби до ранку пролежати у своїх ліжках, не змикаючи повік, діточок же, з якими завше залишався хтось із дорослих, ніхто не будив: нехай собі сплять, нехай нічого не чують і не лякаються, коли знову полетять снаряди. Їм, бідненьким, дісталось таке, чого не зазнали в дитинстві не лише їхні тато з мамою, але й дідусі з бабусями.
Але обстріли все частішали, і людям ставало все страшніше. Руйнувались цілими секціями будинки, старенькі хрущовські п’ятиповерхівки; гинули люди, які не встигли заскочити в підвал. Гинули навіть у підвалах, вірніше – у погребах, які знаходились біля двоповерхових будинків. Від осколків у погребі, може, й врятуєшся, а коли пряме попадання?! І Михайлівна з чоловіком, а також донькою та онукою виїхали до сусіднього міста, де було трохи спокійніше. І не збирались начебто, сподіваючись пересидіти ці окаянні дні в підвалі, бо не можуть же ці обстріли, а точніше – гарматні перестрілки бути нескінченними, але виїжджали на своєму мікроавтобусі сусіди та запросили їх з собою.
На новому місці поселились у триповерховому гуртожитку, яке було майже повністю забите біженцями, які теж сподівались пересидіти тут несподіване лихо. Але клята війна не відставала, йшла по п’ятах, почались обстріли й тут. Бігати з третього поверху до підвалу ставало вже важче. І Михайлівна тільки зраділа, коли одна з місцевих жінок запропонувала їм перебратись в пустий будинок.
– Донька виїхала, хата пуста, – сказала вона, – живіть! Все-таки зручніше, ніж на третьому поверсі: є і газ, і вода, і погріб…
Погріб, правда, виявився не зовсім відповідним. Стіни його виходили на поверхню землі й вже де-не-де потріскались. Не дай Боже, поруч вибухне, то й завалити може! І сам не вилізеш, і до людей не докричишся. Сусіди, звичайно, є, але під час обстрілу теж по погребах сидять. Та Господь з ним, якось переживуть, перетерплять.
Звикали до нового житла не довго, щодня щось лагодили, наводили порядок, бо подвір’я цих людей так заросло високим і міцним бур’яном, що там уже ховались бездомні коти й собаки. І за тиждень все було вичищено й вимито, до останньої ложки, до останньої виделки. Не було проблем і з побутовими речами, з ковдрами. Тим більш, що, виїжджаючи, Михайлівна встигла прихопити й плед. Прихопила, може, й випадково, зовсім не думаючи про те, що він може знадобитися. Серпень, справжня літня спека, а до холодів вони обов`язково повернуться. Хіба що знову-таки доведеться спати в підвалі. Але про це тоді не хотілося й думати.
А обстріли все частішали й частішали. І одного дня снаряди засвистіли й зашипіли прямо над їхнім будинком! Почалось це все опівдня. Як і раніше, спочатку обстріляли в’їзд до міста, блок-пост, поруч якого окопи й військова техніка, затим вибухи наблизились до їхньої вулиці, і Михайлівна з донькою, страшенно перелякавшись, зрозуміли, що смертельний метал будь-якої миті накриє їхнє житло.
– О, Господи, Господи… Доню, неси скоріше плед!
Від вибухів уже дзвеніли вікна, під стелею хиталась старенька люстра; кілька осколків прошили під вікнами металеву загорожу, один поцілив у скло; зразу за огорожею розірвало металеву трубу газопроводу, звідки зі страшнючим виттям виривалось синє полум`я і гуділо, мов реактивний двигун!
Михайлівна з донькою вмостились на підлозі, поруч з диваном, обійнявши з обох боків притихлу онуку. Дома, у своєму підвалі, дівча дуже боялось таких вибухів, навіть кричало від страху, через що вони, скоріше, й виїхали. Ще, не дай Боже, щось з головою станеться… А де тоді лікувати? Наразі ж мовчала й маленька, по-дорослому розуміючи, що ні сльозами, ні криком тут не допоможеш. Ті, хто наразі біля гармати, не почують і не пожаліють. Хоча, мабуть, і в них є десь батьки та діти.
Михайлівна молилась. Молилась, майже не знаючи жодної молитви. Щось там шепотіла й донька.
– Господи… Господи… спаси нас…
Хотілося б пригадати найпростішу, але найголовнішу молитву «Отче наш», яку передано християнам через Мойсея самим Господом-Богом, але навіть її простенькі слова не складались наразі в голові, тому що слух безперервно, щомиті ловив інші, жаскі, звуки.
– Вью-ю-ю-юс… ш-ш-ш-ш… б-бах!
Вибухи розривали повітря, і цей жахливий злодійський звук з тріском розносився довкруж. Від вибухової хвилі рвались і починали іскрити електричні дроти.
Згодом виття, шипіння і вибухи припинились, настала тривожна тиша, і лише загрозливо ревіла розірвана труба, яку нікому було перекрити.
Люди почали вилазити з погребів, сподіваючись, що обстріл на цьому й скінчився, але десь далеченько знову бахнуло, і за кілька мить над притихлими, начебто в грозу, вуличками завило:
– Вью-ю-ю-ю-сь… ш-ш-ш-ш… б-бах!
І це виття, це шипіння і ці вибухи лунали так довго, що дійсно можна було збожеволіти та не розуміти, що робиш… Михайлівна вже жаліла, що вони не виїхали якомога далі від цієї війни, як це зробили інші біженці. Живуть же десь наші співгромадяни, не знаючи ніяких обстрілів, не відчуваючи щоденного, щохвилинного жаху. Живуть і навіть не підозрюють, – що наразі переживають жителі Донбасу.
Онука не плакала, але жінки, не зупиняючись, гладили й гладили маленьку по голівці. Дідусь, який весь час був з ними, сидів зверху, на дивані: коли щось прилетить у вікно, то нехай спочатку вразить його.
Так минула година, друга, третя… Так продовжувалось цілих шість годин! І коли, врешті-решт, обстріл припинився – вони ще довго не могли повірити в тишу, не могли підвестись з підлоги, не могли звільнити спітнілу онуку від широкого і теплого пледа, яким мама і бабуся, що ледь не збожеволіли, та намагались захистити дитину від снаряда. Від снаряда, який руйнує й бетон!
2018 г.
Микола Тютюнник