Зрештою ця клята пандемія змусила нас дещо повернутися в старі, призабуті часи. Часи з чергами, майже скрізь. Народ вже звикає стояти в чергах, але мовчки, цього разу мовчки. Ще повернулась боязкість, якась недовіра до ближнього і погляди якісь цікаві. Люди дивляться один на одного наче на шпигунів.
А ще звичним стало незвичне відчуття, відчуття незмоги зустрітися з друзями чи близькими людьми, навіть просто для спілкування за чашкою кави. Або просто сісти в автобус та поїхати кудись. Ми починаємо забувати як це, відчувати один одного, суспільство, єдність. Разом із тим на вулицях міст не порожньо, просто тихо, незвично, неприємно тихо.
Мабуть, з карантину ми вийдемо трохи іншими людьми, доведеться знову вчитись довіряти один одному. Звісно, є речі набагато більш жахливі ніж неможливість випити кави з приємною людиною, зустрітись не по важливих справах, а просто для розмови. І як його не вистачає того живого спілкування, стало зрозуміло тільки зараз.
Месенджери шлють тони гігабайтів інформації, камери є навіть в годинниках, але вони не здатні замінити живу посмішку, блиск очей, наелектризованість повітря, смак дотику.
Весна буяє своїми яскравими, незмінними фарбами, небо дихає теплом землі й повітря що пропахло свіжістю трав. Природа незмінна, може трохи бліда цього року, але душа її все одно живе нетлінними фарбами, як і наша, людська.
Роман Балабойко