Осінній степ. Стерня під ногами кололася навіть через підошву кросівок. Маленьких таких, дитини шести років.
Сьогодні вперше мене взяли пасти корів… То було спекотне літо, замало дощів, багато сонця. Військова балка, де сотні років випасали худобу, за ці спекотні місяці втратила всі барви зелені. Сільська ж череда налічувала близько сотні корів, тому не вистачало паші. На загальних зборах було вирішено переганяти її полями за селом до ще старіших, влітку ніким не кошених балок.
Наша хатина стоїть майже на самій околиці, звідти видно степ та промені заходу сонця. Того ранку мене розбудила бабуся. Батьки з пастухами пішли раніше, а я мала підійти на поле, куди виженуть череду. Ніколи не забуду ті збори. Сусідські бабусі зійшлися подивитися на офіційні виряди молодого пастуха. Одна навіть принесла найгарніших ціпок, що підходив до дитячого зросту аби відганяти корів…
Немає вже в селі череди. Але той досвід, здобутий протягом 15 років знадобився в житті. Тепер вмію розпалювати багаття під дощем, не боюсь спеки, грози, довгих переходів та фізичних труднощів. Хоча іноді, навіть в Карпатських горах, сумую за своєю рідною балкою, степом і стадом корів.
Катерина Глущенко