Версія для друку та PDF

Моя історія №1

Яскраве полуденне сонце сліпить очі відбиваючись від темного полотна води, день котиться за обід, а я йду по гострому камінню своєрідного пляжу і липень огортає моє засмагле тіло гарячим подихом. Зараз, здається що, у тринадцять років навіть дихати було в насолоду, тим паче дихати невпинним вітром, що проноситься стрімкими схилами величезного затопленого кар’єру з видобутку щебеню. Ця каменярня знаходилась прямо за стелою «Краснодон», яка прикрашала в’їзд у місто, і хоч жив я на околиці – все одно до кар’єру йти було далеченько.

Вдень батько був на роботі, як і батьки майже всіх моїх друзів, тому літніми днинами ми самі давали собі раду що робити. Мушу ще додати, мобільних телефонів тоді ні у кого не було, а це, скажу я вам, звільняє для підлітка купу часу. Тому липневе сонце гнало нас за чотири кілометри, а ми не сильно противилися йому, бо після обіду робити не було чого все одно. Затоплений вже з десяток років тому кар’єр мав лише декілька пологих схилів і вода в ньому завжди була холодна, окрім декількох дальніх калюж в яких ми не купалися, бо вже не малі діти. Я плавав добре і тому дозволяв собі відпливати далеко від берега до затопленої башти бурової станції.

Того разу судома пройняла мою ногу на зворотному запливі. Я знав що таке буває, але від переляку почав битися руками об воду і безладно хапати повітря. Нога, наче в гіпсі, була непорушною і тягла на дно, тому я намагався утриматись на воді просто відштовхуючи її. Виглядало краще, але результат лишався той самий – я не плив у потрібному напрямку. Рухи ставали повільнішими, і от полуденне сонце покотилось вже за обрій, а потім спалахнуло десь у зеніті серед мільйона бульбашок повітря. Вода гострими голками вдарила у ніс, очі розширилися, а думка запалила мозок і змусила кінцівки разом напружитись та виштовхнути тіло з води. Наче в останнє глибоко набравши повітря, я почав плисти під водою в правильному напрямку скільки міг. А коли випірнув, намагався максимально синхронізувати свої рухи та вже на останньому подиху добрався берега. Кричати, плакати, радіти? Ні! Хотілось тільки дихати.

Тоді, у тринадцять років, я вперше подумав про смерть. А що буде як мене не стане? Надалі доля ще не раз ставила перед очі це тяжке питання, і за часів роботі на шахті, і вже під час мобілізації. А що буде коли мене не стане? Гадаю все ж, для дорослої людини це питання не нове, ба більше, нещодавно читав, що вчені довели – із віком люди замислюються над цим частіше. Нині, під час карантину, ймовірно, у нас з’явилося більше часу аби глибше подумати про наше місце у природі і соціумі, тобто над першою частиною сумнозвісного питання. Чому? Бо, мені вже відома і друга частина – щоби вижити в життєвому морі місцевих та глобальних негараздів дуже важливо навчитися синхронізувати рухи та не піддаватись паніці.

Роман Балабойко

Напишіть відгук