Версія для друку та PDF

Колись… коли дерева були великими…

Колись… коли дерева були великими… Здається так починаються всі цікаві історії або казочки. Хоча ні, казочки це: “Жила-була в одному великому, інстустріальному місті…“. О! Хай так буде! Мені так подобається!

Так ось, в одному сучасному містечку, що розташувалося на краю міста Кривий Ріг і влада все не могла второпати, так це окреме містечко чи все-таки частина великого промислового гіганта, і звалося воно Інгулець – жила собі була, я.

Це дуже важливий факт! Для мене! І для моїх рідних.. Проте я не завжди придавала цьому такого значення, бо я насправді була зайнята іншими справами. А справ у мене було багато. Особливо перед екзаменами. Особливо, коли ти нічого не знаєш. Тому в травні, наприкінці, наприклад, 6-го класу, коли починалася підготовка до екзаменів, я сідала кожного ранку за стіл і писала відповіді на всі білети у великий і товстий зошит. А потім, коли на вулиці світило смачне сонечко, і тополі шепотіли листочками про пляж та ставок, я сідала на лоджії на коврика, ставила коло себе чай та булочки, і починала вперто вчити ті білети.

Ну, і звісно, вчилося чомусь не все. Проте, одного чи два білети я знала дуже добре.

І ось коли ми з подружкою бігли на екзамени, то завжди трохи запізнювалися, бо ми мали під лівою п’ятою по п’ятаку і зупинялись на кожному вході, кажучи: “Стаю лівою ногою, щоб було мало права наді мною“…

Екзамени здавалися, бо, о диво! я витягувала того білета, що знаю. П’ятаки приклеювалися до п’ят. І дорога додому здавалася сама легка і сама щаслива.

А сьогодні у моє життя ввірвалося поняття “Карантин”. Звісно, у школі у нас теж були карантини, проте якось пам’ять вирішила не зберігати ці моменти. А ось про екзамени мені нагадала. Бо я знову, тільки вже не на лоджії, а коло відчиненого віконечка, готувалася до іспитів з астрології, і так, як колись, коло мене стояла філіжанка чаю, булочка, а за вікном травень співав про пляж і море…

Іноді, коли ми стаємо старші, мудріші, та серйозніші, ми забуваємо про те відчуття щастя, яке з’являлося у нас в дитинстві. Ми перестаємо вірити у прикмети та магію, перестаємо радіти тому, що нас оточує і що з нами трапляється кожного дня… І хтось там, зверху, підкидує різні іспити, щоб ми змогли знову віднайти у своїх заскорублих серцях любов та жагу до життя…

І так, я склала іспит, як і колись, і щось старе, таке зворушливе та таке давно забуте, почало відроджуватись у моєму серці. Ви спитаєте: “До чого ж тут карантин?“. Як, до чого? Та якби не він, я б гасала по справах, як електромітла і знову не було б часу зупинитися… Так що, “кому війна, а кому Мать родна“, як казали колись мудрі люди. А вони, мабуть, щось таки й знали…

Лана Александрова

Напишіть відгук