Мені іноді буває нудно. А вам? Чи завжди вам подобається робити те, що треба або читати “многабукоф”?
Ой, тільки не кажіть мені, що ви дочитуєте до кінця дописи у Фейсбук! Ну, буває, звісно, погляд зачепиться за щось цікавеньке, але загалом, мало хто дочитує або взагалі починає.
Ось і у мене – напала “нуднописанка”. Мені треба написати вам історію свого карантину, а я просто прогуляла два дні й зараз намагаюся наздогнати свого “потяга”. І ще намагаюся зрозуміти, а що саме буде цікаво вам читати?
Проте я спробую. І почну, як колись улюблений казкар всіх дітей Радянського Союзу, дід Панас:
- Сідайте гарненько, вмощуйтесь зручненько. Та слухайте уважненько.
Все почалося з того, що я кілька років дуже хотіла навчитися працювати вдома, і заробляти гроші, не надто часто виходячи з дому. І вже майже два роки я роблю кроки в цьому напрямку.
А отже, коли почався карантин, я так і не могла збагнути, чому люди, наче показилися :скиглять і виють. Як ото сусідський собака у селі моєї бабусі, Сірко, вив бувало вночі. Так моторошно було. Я завжди думала, що хтось має померти.
Ага, так ось. Люди теж вили. Правда не на Луну (що не факт), а на Фейсбук. Від нудьги за якось “свободою” та роботою. От, якби вони ще так працювали, як вили. Та якби вони дійсно були вільні.
Проте я все одно не змогла зрозуміти цього? Тому що у мене, наприклад, нічого не змінилося! А навіть у чомусь трохи покращало. По-перше, я могла насолоджуватись пустим супермаркетом, роблячи вночі покупки. Я могла прогулятись пустими вулицями й навіть під маскою голосно співати, бо я йшла у навушниках. Та і ніхто не міг бачити, що я робила там, під тою маскою, тому я з задоволенням показувала язика несимпатичним перехожим і кривляла рожиці тим, хто дивився на мене так, що мені не подобалося.
А саме головне, я зрозуміла, що я хочу велосипед. І я навіть стала уявляти, як ото я б сіла і їхала за місто, у поля з пшеницею чи соняхами. І зупинялася би десь у полі, сідала на підстілку, доставала свого бутерброда та термос з кавою, і обідала наодинці з природою.Це так надихало.
Я не розуміла, хоча і досі не розумію, чому люди так бояться залишитися наодинці з тими, з ким живуть. Чому вони накуповують непотрібних речей, а потім ридають, що у них мало грошей. Чому вони просирають своє життя і гадають, що в цьому весь смак.
В мені боролися різні відчуття та думки сперечалися між собою, що я іноді відчувала себе якимось стороннім глядачем.
І знаєте, карантин скінчився. Люди висипали на вулиці. Повні кафе та бари відвідувачів. Шашлики та пиво ллються рікою. Черги у магазинах, коли одні лізуть на “голови” іншим. Чхання та харкання на землю… Нічого не змінилося! Люди не стали кращі. Свідоміші. Людяніші. Ми не пройшли цей іспит. Можливо, буде перездача. Можливо хтось що зрозуміє.Можливо.
І раптом я згадала книгу Робіна Шарми “Кто заплачет когда ты умрешь“. Почитайте її – вона того варта.
Я не знаю, чи здала я той цей іспит. Але думаю, що здала. Адже я, завдяки карантину, зрозуміла, що насправді мені головне у житті, над чим варто попрацювати та навіть у мене з’явилися нові плани.
А отже, карантин це – можливість зробити те, на що досі не вистачало часу. Час замислитися, заглянути у своє серце і, як каже один вельмишановний дядько з ведичної культури, віднайти в ньому Бога.
P.S.: Коли послабили карантин, я їздила до “Епіцентру” робити майстер-клас по нанесенню декоративної штукатурки. І коли одні молоді жінки спитали, що я роблю, я відповіла, що показую Диво руками Божими, бо через наші руки Бог дає нам змогу творити красу.Адже ми створені за подобою Бога. Вони розсміялися і погодилися зі мною.
А я подумала собі, що коли ти чуєш Бога, коли маєш його у своєму серці – то тобі не страшний ніякий карантин. Головне, не сплутати його з релігією.
Лана Александрова