Анатолій не часто бував на телевізійних передачах, але цього разу треба було сходити, бо хлопці зі спілки дуже просили.

Тепла, затишна студія, освітлення і ведучій, схожий на лісоруба, який цілий день чепурився, аби, мабуть, сподобатись іншим лісорубам. Толя всівся у здоровезному кріслі і почав перебирати білі папірці з програмою ефіру. У вічі впало заплановане питання ведучого, щось типу: «Звідки у Вас, людини зі сходу Луганщини, така любов до України?».

Почався відлік, пішли титри, а у Толіка в голові крутилась лише одна думка: «А чому б ні?! Чому, якщо я жив майже на кордоні з країною-агресором, я не маю любити свою Батьківщину? Чому не навпаки?».

За цими думками Толя майже машинально відповідав на тривіальні питання: коли і куди пішов добровольцем, і ще щось типу того.

Тим часом, світло в студії ставало все яскравішим, чомусь похолоднішало і лютий 2015 року знову заповнив все навкруги. Чорний, від гару, сніг, а метрів за 15 тіло в брудному камуфляжі на такому ж брудному снігу.

«Ну, я пішов» – буркнув собі під ніс Толік, – і плазом рушив до темного обрису що виднівся, неподалік.

Після першої стрілянини та декількох розривів в голові не лишилося нічого, окрім дзвону та однієї думки: «Як же я повільно повзу!».

Шапка під каскою збилася і підступно погрожувала впасти на самі очі. Толя зловив себе на думці, що він чи шепоче, чи насправді кричить одну фразу: «Слава Україні!».

Чому? Він не знав. Може, щоби підтримати хлопця, який сам лежить, здається, так близько, а може просто тому, що страшно. І от напівпритомна фігура опинилась вже на відстані витягнутої руки.

– Братан, братан, це свої, чуєш свої – шепоче Толя обмацуючи пораненому шию, під пахвами та в районі стегон. Сухо, отже, є шанс врятувати і Толіка накриває хвиля радості, але хлопець чомусь напівпритомний.

– Братан, чуєш?! Допомагай мені, відштовхуйся ногою, – тут Толя починає судомно намацувати карабін на броніку. Є! Але де мотузка? Вона збилася на поясі і вперто не хоче витягатись! Комок вже змок настільки, що навіть «Корсар» вкрився памороззю.

Треба заспокоїтись і знайти кінець клятої мотузки з карабіном, тіло трясе, а тріскотня автоматичної зброї починає вже просто бісити. Знайшов! Зачепивши також і свій карабін дві брудні фігури починають довгу та виснажливу дорогу назад, там де є медики та автомобіль.

– Так, ще трошечки і будемо вдома, і будеш як новий. – шепоче Толік, але тут хтось трясе його за плече і навкруги, як з туману, виринає тепла і затишна студія, а також бородань.

Анатолій розгублено перебирає губами:

– Мабуть, тому що вони моя родина».

– Хто вони? – не вгамовується ведучий.

– Ну… Українці – ледь чутно відповідає Толя, вибачається та виходить на вулицю.

Сигарета спалахує від подиху запальнички, а холодний вітер неприємно поколює щоки та руки. Знайомі обличчя виринають зі спогадів і все починається знову. Коли цигарка вже пече палець, Толік здригається, повертаючись до реальності і на його обличчі майорить ледь помітна посмішка.

– Понад сорок мільйонів, величенька ж у мене родина – каже він сам собі. Дістає телефон і набирає когось.

– Здорова, братан! Як справи? Давай зустрінемось сьогодні, вип’ємо чогось. Ні. Все нормально! Нічого не трапилось. Просто давно не бачились от і вирішив… Ну що, тоді – до вечора. «Слава Україні!».

Роман Балабойко
2016 рік

Один відгук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *