Версія для друку та PDF

Іноді… хочеться заплющити очі й нічого не бачити

* * *

Іноді… хочеться заплющити очі й нічого не бачити.
Іноді… хочеться заткнути вуха і нічого не чути.
Не читати про смерті в АТО і себе пробачити.
Жити як усі он живуть і байдужим бути…

Так же легше, як інші, хіба ми кращі чи гірші?
Та душа, вона не сліпа і крається болем…
І пишуться знову загиблому воїну вірші,
Що сьогодні був прийнятий Донеччини полем.

Серце знов обливається кров’ю рясно і болісно.
На могилки героїв йдемо і приносимо квіти.
У малому селі, у райцентрі або в мегаполісі
Ми загиблому воїну вдячні за даний шанс… жити

Мені б змовчати може, та Янгол торкає за плечі,
Обіймає: “Залиш у віршах його, пам’яттю жити.
Це для нього так мало, але це такі святі речі.
Хай читають про нього у школах країною діти…

Всі стежки заростуть первоцвітом з роками строкато,
“Хто лежить тут?” – Стирає все пам’ять, буденність та люди…
Правнук прадіду в школі читає посмертну присвяту…
А це значіть, що воїн живим з нами пам’яттю буде.

Лана Александрова

close

Напишіть відгук