Версія для друку та PDF

І Вирій за нас!

(фентезі-оповідання на основі реальних подій)

Сну білі крихти неприпустимо важкі.
Квола буденність твоїми ранами скресла.
Ти в мене сильний. Чуєш?! Тримайся. Стій.
Хоч поле бою й звузилося до ліжка.

1

Весняного дня вже 2014, за літочисленням українців, року у Вирії раптово з’явився нечастий гість – русявий юнак у білому, зі щитом і списом. Вінок із весняних квітів десь загубився, сорочка з вишитим на грудях биком – символом його батька Велеса – зім’ята й брудна.

− Роде, батьку світу! – заволав він, кинувшись під Прадубом навколішки. Щит і спис впали на траву.

− Я тебе чую, Яриле.

Сокіл спустився нижче, його блакитні очі світилися увагою й любов’ю.

− Війна. Знову. Що мені робити?!

− Те, що й раніше. Хочеш – тримайся осторонь. А ні – надихай, запалюй жагою болю.  На Землі ж постійно війни. Ця, виходить, чимось особлива, що так схвилювала тебе?

− Не те слово! Нащадки песиголовців напали на нащадків оріян.

− Тому ти такий розбурханий? Усе це вже було. І сто років тому, й раніше. Українців постійно випробовують на міцність, а вони досі живі. Думаю, впораються і цього разу.

Сокіл-Род говорив спокійно, співчутливо. Він знає, збагнув Ярило. Звичайно ж, знає! Про «руській мір», «кримнаш»,  ДНР та ЛНР, про бої і кров на Донбасі, які позначають абревіатурою АТО… Чому ж нічого не робить?

− Ми повинні їм допомогти! Там армія в такому стані, що дивитися страшно…

− І як збирається це зробити бог, від якого люди відмовилися? Який на Землі може з’явитися або в образі безтілесного духа, або одягнутим у плоть і слабким, майже як смертні?

Велес. Підійшов, як завше, непомітно. Широкоплечий, невисокий. Навколо нього ширилися хвилі сили та зваби. Казали, що ні у Вирії, ні на Землі немає жінки, яка б відмовила йому. Бог мудрості, бог магії, бог творчості, бог багатства… Його пам’ятали в Україні досі. Втім, поклонятися все одно перестали.

Молодий бог зірвався на ноги:

− Хай у кого вони вірять тепер, я не можу стояти осторонь! Там вже не просто збройні сутички – повноцінна війна. Під загрозою саме існування нації! Їхні предки молилися нам сотні років…

− Та згодні ми, згодні! – спинив сина Велес.

Він сів під Прадубом, поплескав рукою поруч себе. Глибоко вдихнувши, Ярило опустився біля нього.

– Сам знаєш, можливостей щось зробити маємо небагато. Ми для українців – невиразний спогад. Без віри й молитов просто прийти і навести лад не вийде. Що саме ти пропонуєш?

− Віддайте мені меч Орія! Я піду на фронт як смертний, очолю їх і війну буде виграно.

− Не спрацює. – Род спустився нижче.

Ярило набрав у груди повітря, але Творець не дав сказати й слова.

− Меч Орія в твоїх руках не допоможе, − ніби вирок зачитав.

− Чому?

− Що ти знаєш про меч, сину? – спитав Велес.

− Ну, − розгубився Ярило. Зітхнув, обвів старших богів поглядом. – Орій викував його одразу після того, як став богом. Він хотів захистити свій народ, оріян, від песиголовців. Хто має цього меча і веде за собою людей – не програє ні битви, ні війни.

− А тепер подумай, − вів своєї Велес, − чому ЗАРАЗ це не спрацює?

Запала тиша. Древні боги чекали слова молодшого, а він гарячково міркував, стискаючи-розтискаючи кулаки. Нарешті зрозумів:

− Щоб меч подіяв, треба бути вождем оріян… українців. Вони не підуть за мною?

− Вони тобі не повірять. У двадцять перше століття входить вкрай розчарований народ, який найперше остерігається саме вождів.

Ярило опустив голову. Підняв:

− То що? Не робити нічого? – спитав із розпачем.

− Звісно, що ми не кинемо їх! – Велес підсів ближче і стиснув синове передпліччя.

− Люди – наші діти. – підтвердив Род. − Байдуже, кому вони зараз поклоняються! Діти можуть піти, відмовитися від усього батьківського, щоб стати самостійними. А от батьки від дітей відмовлятися не повинні, це кривда!

− Ми щось придумаємо? – запитав Ярило з надією.

Велес мимоволі всміхнувся. Який же він ще молодий!

− Придумаємо! – заспокоїв Род. – Нам треба трохи часу.

− Тоді, − звівся на ноги Ярило, − думайте. А я буду там, де моє місце. На передовій!

Він свиснув, і з-за кущів вибіг білий красень-кінь. Підхопивши меч зі списом, бог війни хутко скочив у сідло й зник.

− А хлопець подорослішав – зауважив Род. – Під час Другої Світової його не надто хвилювали проблеми держави й нації. Літав від битви до битви.

− Авжеж. Йому б іще наречену знайти! Бог пристрасті – а справжньої любові так і не зустрів… Я сивію вже, а внуків від сина досі не маю.

− Сивіє він! Ти ж виглядаєш як сам захочеш! – промовив Сокіл, злітаючи на вершину Прадуба. – За сина не хвилюйся. Його любов уже поруч.

2

Починалася осінь 2014 року.

Одного дня на опорний пункт біля Дебальцева приїхав молодий лікар Сашко Яриленко. Він не був офіційно «приписаний» до відділення, але залишився і хлопці раділи. Зайвий шанс вижити – хіба мало? Дуже швидко нового товариша почали називати коротко – Яр.

До середини грудня 2014 року активних бойових дій бійці не вели. Була просто  звична робота: наряди, перевірка мінних полів, обхід позицій. Окупанти не давали забути про себе: періодично бомбили із мінометів. Нормальної техніки наші бійці тоді не мали, та й кляті «режими тиші» ‒ їм заборонялося працювати в напрямку, навіть стріляти з малокаліберної зброї. На початку грудня 2014 напроти позицій відділення опинилися російські контрактники (батальйон «Август»). Уже перед новим роком вони почали гатити із самохідних артилерійських установок та ГРАДів.

За п’ять місяців на передовій жодного бійця додому не відпустили. Відділення так і зимувало − в окопах. Не раз під час розмови рідні чули в телефонах звуки пострілів, але на всі запитання була відповідь: «То хлопці тренуються!»

Була зима, тому ворог більше працював з дальших дистанцій, артилерією. Ярило намагався допомогти всьому відділенню. Поки що встигав. Чим його підопічних тільки не обстрілювали! «Гради», міномети. Інколи під’їжджала техніка, часом підходили на стрілкові бої. Зазвичай він корегував снаряди в польоті. Рідше – забирав солдатів з місця, куди мало влучити.

Перелом у бойових діях відбувся 20 січня 2015 року – росіяни пішли на штурм. Перед тим хлопці Ярила встигли замінувати і підірвати міст, який вів просто до їхньої позиції. Розвідка повідомила, що суне кількасот окупантів і кілька десятків одиниць бронетехніки. Через 15 хвилин після підриву ворог підійшов до річки і почав шукати переправу. Густий туман не давав знайти брід, щоб техніка перейшла річку. Тоді по росіянах вдарили наші «Гради» й «Смерчі», працювали гелікоптери. Українським військовим вдалося знищити дуже багато техніки й солдатів ворога. Ті, звісно, не стояли мовчки.

Швидко прикривши своїх хлопців невидимим щитом, Ярило роззирнувся. Що це там?! Недалеко – метрів за 50 – боєць-одинак. Незнайомий. Позиція невдала: захисту ніякого. Зброя не ідентифікується. Хто це і що там робить?..  Роде Пресвітлий! Та він же з ЛУКА стріляє! І, схоже, його ніхто, крім самого Ярила, не бачить.

Прийняти за людину міцного засмаглого чолов’ягу можна було тільки здалеку. Той наспівував «Лента за лентою набої подавай… Вкраїнський повстанче, в бою не відступай…» і довго вицілював, а тоді примовляв «Смерть супостатам!» ‒ і стріляв. Влучно. Хоча й гриміло від вибухів неймовірно, його слова було чути. Увагу привернув оселедець (теперішні українці вже забули про справжнє, обрядове значення цієї зачіски), який на сонці виблискував не сивим, а таки срібним. Ось невідомий озирнувся, сяйнули золоті вуса. Перун!

‒ Ти вільний, хлопче? – схвально запитав бог грому, навіть не здивувавшись. – Ходи-но, підсоби!

Ярило наблизився:

‒ Що робити?

‒ Стріли подавай!

М’язисті руки бога грому напружилися – ще одна блискавка! Звісно, влучив і спустошив чимало.

Невже ніхто з ворогів не помічає, що цілять в них не людською зброєю? А «наші»? Посліпли всі? Молодий бог навіть озирнувся – ніякої особливої уваги до їхньої позиції не було.

‒ Та не побачать вони, ‒ пояснив бог грому. ‒ Зміліли трохи в тому, що стосується див. Як там ця їхня англійка писала… Джоан Роулінг, здається… «Люди не помітять чарів, навіть якщо вони відбуваються в них під носом».

‒ Цікавитеся літературою фентезі? – трохи єхидно спитав Яр.

‒ Аякже! – радо погодився Перун. – Треба ж бути в тренді.

Молодий бог не знав реготати йому чи розчаровуватися. Війна, бій, а громовержець справляє теревені про жанр фентезі!

‒ Чого дивуєшся? Сам не такий? Цікаво ж пишуть! Особливо смішно про нас читати. Позабували вже вигадують усяке… Я чомусь, що не книжка, то або похмурий, або суворий, або з жінками труднощі.

‒ І чого б то? – уже відкрито глузував Ярило, пригадуючи плутане сімейне життя неприступного Перуна одразу з двома дружинами: богинею дощу Додолою і русалкою Рось.

‒ А по дупі кропивою? – миттю посуворішав погляд бога грому. А тоді він всміхнувся у вуса, милуючись ошелешеним обличчям Яра. – Дитя ти ще, мене засуджувати. Кохання – воно таке. Непередбачуване.

І що було казати!

Тут вороги раптово трохи змінили напрям обстрілів і снаряди почали накривати ближнє село.

‒ Кляті москалі! ‒ проревів Перун. Ще одна блискавка щось пошкодила у напасників і врешті настала моторошна тиша, яку розірвав розпачливий жіночий крик.

‒ Бачив? ‒ люто прохрипів Перун. ‒ Вони ж навмисне по мирних жителях стріляли!

‒ А, може, ні? Якщо там сєпари… Це ж їхні родичі, знайомі могли в селі бути!

‒ Досі думаєш, що там жителі Донбасу? А зброю в шахтах старих відрили? Там армія. Росіяни. Їм до мирних українців байдуже. От потім у своїх новинах набрешуть, що то наші так поцілили, спеціально. А місцеві й повірять…

‒ Ми можемо чимось зарадити? ‒ розгублено запитав Перуна Яр.

‒ Зараз – ні.

Громовержець замовк, ніби щось зважуючи, а тоді промовив застережливо:

‒ Я знаю чому ти так оберігаєш ось це відділення. Вони славні хлопці.  Але… Будь готовий, що від усього їх не захистиш.

‒ Ти щось знаєш напевне? ‒ стривожився молодик.

‒ Та що я, долю їм пряду, чи що?! Просто застерігаю: ми не маємо ні можливості, ні права занадто сильно оберігати людей. Є випробування, з якими вони мають впоратися самі.

3

На диво, життя під личиною смертного видалося легким і зрозумілим.

Зараз – війна (АТО, як політкоректно говорити). Ось – бліндаж. Майже безпека. Тут – опорний пункт. Для них це цілий світ, який треба захищати. А там – ворог.

Рідним солдати намагалися нічого не розповідати. Над ними всіма висів страх полону. У їхньому відділенні домовилися за потреби вбити одне одного, але не потрапляти в руки ворога. Ярило на словах підтримав хлопців, але для себе вирішив: не допустить. Хоча б їх, тих, що вдень і вночі поруч, захистить.

Звісно, ніхто не міг приймати таке життя спокійно.

Одні опановували себе, робили що належить. Як же радів Ярило, дивлячись на цих воїв! Допомагав чим міг: вливав фізичну силу, внутрішній спокій, роздмухував яру волю до спротиву і навіть закривав від осколків, міняв траєкторію деяких снарядів.

Інші ламалися. Пили, не просихаючи («аватари»), і вмирали по-дурному, стаючи жертвою власної неуважності. Зривалися, дехто починав стріляти у всіх, кого бачив, і доводилося відбирати зброю. Боялися до втрати людськості, намагалися дезертирувати. Або, теж до втрати людськості, ставали захланними. Тільки й розмов, що от треба «віджати» круту машину або переслати додому, на продаж, ще кілька клунків від волонтерів. Таким Ярило… не робив нічого. Просто відвертався від них і бачив, як до кожного рано чи пізно приходить розплата. От тільки неможливо було повернути час і виправити те, що вони накоїли.

Іноді наслідки від Вільного Вибору людей – зло, з яким ніяка інша кривда не зрівняється. Але боги не мають права втручатися надміру. Ще й тепер, з їхніми змілілими силами… Смертні самі творять своє життя, обирають кому молитися і крокують шляхом, що його замостили. І за цим усім уважно слідкує Карна.  Ця богиня пильнує чи не чинять смертні Кривди, записує добрі й погані вчинки у Карби Долі. Ярило зустрічав її заледве раз чи двічі. Гарна, але серйозна. Нецікава. Він навіть уявити не міг що йому та Карні приготувала Доля.

Після штурму, на якому з бійцями відстрілювався Перун, на їхній позиції стало відносно спокійніше. Дуже відносно: напасники почали гатити з важкої артилерії. На добу було тільки дві години тиші. Весь інший час у наших хлопців стріляли.

Поміж тим, було встановлено особи загиблих терористів. Переважна більшість таки не були місцевими, а приїхали до нас з Уралу та північних регіонів Росії. Ярила дивували їхні подвійні стандарти: вони називали українських патріотів неофашистами, хоча самі носили стрічки зі свастикою та написами типу «Святая Русь». До чого тут Русь, якщо під час правління у Києві Володимира Великого та Ярослава Мудрого (розквіт давньої української держави) на місці Москви іще жаби кумкали? Повна невизначеність…

Місцеве населення нарешті почало відходити від впливу «зомбоящиків» і стало допомагати українським військовим. Вони інформували їх та усіляко співпрацювали. Бійці ж ділилися їжею з пенсіонерами та сирітськими будинками (так, не всім вийшло забратися з територій поблизу фронту), підстраховували людей, коли ті ввечері пасли худобу.

Той обстріл Ярило наперед відчув: буде щось недобре! Звично стояв і вслухався у чорну ніч, виплітаючи зі своєї сили щит. Має вистачити, щоб накрити бліндаж. Сьогодні від них забрали останнього «аватара» (упав п’яним і зламав руку). Тепер у їхньому відділенні залишилися нормальні хлопці, готові боротися і не рюмсати. Славні воїни! Молодий бог заплющив очі. Зараз!

Яскраві вогні у небі. Отже, «Град».  Звук такий – наче гримить, пробирає до живих печінок. Не дивно що ті, хто пережив хоч один обстріл, терпіти не можуть феєрверків. В автомобіль влучило… Немає тепер у них машини. А цей «даруночок» якраз у бліндаж цілить. Не дозволю! Так, посунути траєкторію вбік… Ще трохи… Готово! Ярило − молодець!

Звісно, він  не міг врятувати всіх. Не мав змоги, не мав сили, не мав права. Знав це й приймав. І все одно зробив усе, що лиш міг. Виклався до кінця. І врятував! Вороги не влучили. Тільки одного не  встиг закрити. Олексія Розмарнюка…

4

Отож, 6 лютого. Близько 12 години боєць Розмарнюк (позивний – Банкір) заступив на зміну. Була його черга йти на опорний пункт слідкувати за переміщеннями військової техніки. Почався артилерійський обстріл. Звичайний обстріл, такий, як завжди. У цей час боєць знаходився, як і належало, в окопі. Перші чотири снаряди лягли поряд. П’ятий ‒ в окоп. Частина осколків потрапила в Олексія. Тканина форми, міцні м’язи, здорові кістки – що вони проти мертвого металу!

Болю Олексій не відчув. Тільки гірку досаду й жаль, що не встиг нічого зробити, дійти до кінця війни. Це було дуже дивне відчуття, коли лежиш на землі й бачиш, як глина біля тебе стає такою чорною…

Ярило опинився поруч дуже швидко. Пізно?.. Та ні, він ще побореться! Сил, правда, мало, щит висмоктав…

Робив усе, що міг. Стримував кров Олексія і паніку бійців. Після перев’язки та конячої дози знеболювального поранений перебував у напівзабутті. Картина була сумна: права нога до коліна потрощена, права рука ‒ майже так само. Осколки потрапили також в обличчя, щока справа пробита наскрізь, але ця рана якраз не смертельна.

Скориставшись хвилькою спокою, хлопці обступили їх. І остовпіли від побаченого: дуже багато крові… Зібравшись із силами, Олексій прохрипів:

‒ Що там?..

‒ Нога – все… За руку не скажу. Тримайся!

А далі затишшя розірвали звичні вже звуки обстрілу.

Декілька годин Олексій лежав під обстрілом, санітарна машина не могла заїхати. Ярило тримав щит вже з останніх сил. Батьку-Роде, та він же ж не цілитель! А більшість важко поранених гинуть на полі бою. Факт. Життя часто залежить від того, чи є кому надати першу допомогу і як швидко доправлять до лікарні.

За всіма ознаками, боєць Олексій Розмарнюк, позивний – Банкір, мав загинути. Усе було проти нього. І значна втрата крові, і лікар не надто… упевнений, і обстріл, під яким не поїдеш нікуди… Будь-якого іншого солдата Марена-смерть уже милосердно забрала б. От тільки над цим вона поки що не мала влади. Його захисник був забутим, слабосилим – але богом.

5

Потім була дорога до найближчої лікарні. В Артемівськ. Ногу Олексію відразу ампутували й сказали, що відправлять його «бортом» в лікарню імені Мечникова (Дніпропетровськ, тепер Дніпро).

Ярило вертався на позиції похмурий. Справи в пораненого були кепські. Чи встигнуть до нього рідні?

Про те, щоб залишити відділення, не могло бути й мови. Хлопці стали його товаришами. І все ж Яра гризло сумління: просили, а він не встежив, не вберіг…

Втім, дещо йому під силу! Прикинувся, що заснув у машині, а сам залишив тіло і невидимим повернувся назад.

Якщо вселитися в пораненого і забрати частину його болю…

Це може допомогти?

Повинно!

То вперед!

Ух…

Як же паскудно буває смертним! В голові туман, біль пульсує й стрибає від найменшого звуку, дотику. Думки мов крізь вату пробиваються. Інші чуття й не працюють майже. Здається, все вийшло, він у лікарні. Скільки минуло часу?

Так, якийсь рух. Помаленьку розплющив очі. Світло аж ріже! Дівчина. Мабуть, медсестра. Робить уколи. Здається, знеболювальне. Люди використовують наркотичні речовини, щоб притлумити біль. Хм… Це може бути цікавим досвідом!

Руденька медсестричка плавно обминула його ліжко, підійшовши до наступного пораненого. Що за?..

А скільки ж їх тут! Лікарня, схоже, переповнена. Палата, мабуть, для «важких». Хто стогне, хто у відключці.

Дівчина тим часом пішла далі. Він залишився без уколу. Сліпа вона, чи що? Хоч гарненька. Рудоволоса, зелені очі великі й виразні. Худорлява. Рухається граційно. І наче аж світиться.

Світиться?! Ледве повернув голову, приглянувся. Так і є! Смертні навряд чи помітили, але ж він син Велеса. Богиня! Що за жарти? Подумки звернувся до неї:

− Будь ласкава, зроби мені укол!

Наче й не чує! Медсестричка закінчила процедуру, зібрала шприци-ампули і аж тоді глянула на Ярилу. Відповіла так само беззвучно:

− Вийди з нього, тоді зроблю.

− Чого це?

− Бо тобі це іграшки. Вплив наркотика відчути захотілося? То пошукай деінде! У нас багато поранених. І медикаментів для такої кількості не вистачає. Вони – люди. Багато хто при смерті. Їм треба ці уколи. Їм, а не тобі! А ти просто граєшся у війну. Обійдешся.

− Та не граюся! Ти навіть не знаєш хто я…

− Чула. Герой Ярило.

Вона сказала це так, ніби вилаяла його.

Жінки! А що він тут робить зараз, цікаво знати? Насолоджується? Схоже, саме так вона і вважає. Ну добре, про «новий досвід» − то була дурна думка. І все ж… Образливо якось. Саркастично запитав:

− Сподіваєшся, що відсутність знеболювального мене перевиховає?

− Боюся, тебе ніщо вже не змінить.

А гарне дівча! Цікаво, хто це? Стоїть, розчервонілася, його переконуючи, насупилася, зелені оченята як зірки…

− Як тебе звуть, красуне?

− Навіщо тобі?

− Ти мене знаєш, а я тебе – ні. Відчитуєш он, як власного хлопця. То хоч назвися.

Руденька підійшла і, здається, ледве стрималася, щоб не дати йому по шиї. Прошипіла:

− Коли йдеться про серйозну роботу, а не про іграшки, якось не до імен.

− А я не такий, як усі! – Ярилові раптом стало легко й радісно, навіть боліти перестало. От яку силу має жіноча врода!

− Тетяна.

− Серед оцих людей, зараз. А справжнє ім’я?

− Карна. Я – Карна.

Он воно як! Яр вийшов з тіла Олексія, і вона швиденько ввела йому знеболювальне, потім ще якісь чари наклала.

− Що з ним буде? – спитав.

Дівчина звела на нього очі. От би хто побачив – стоїть мед сестричка між сплячих поранених, дивиться в стіну і щось бурмоче. Він же невидимий! Втім, у цій лікарні від перевтоми з персоналом, мабуть, і не таке буває.

− Хто він тобі?

− Я був на передовій з ним.

− У ньому, чи в комусь іще?

− Та що ти з мене якогось туриста-екстремала робиш! Зробив я собі тіло. Лікарем працював.

− Що?! – здавалося, вона ось-ось розрегочеться. – Ти – лікар? А простим бійцем піти було ніяк?

Ярило і сам вже був не знав як було б краще… Дівчина посерйознішала:

− Значить, так. Твоя сила його справді підтримувала, але не давала нічого поміняти. Йому не ставало ні краще, ні гірше. А люди в такому стані довго не живуть. Тому назад в нього не вселяйся. Краще попроси знань у когось із наших, хто зцілювати може.

− Добре. Зроблю як кажеш. А, може, коли я навчуся і буватиму в Артемівську у справах… лікарських… ти підеш зі мною  на побачення?

Спаленіла. Розсердилася:

− Я зайнята! Тут смерть скрізь… А тобі все смішки. Краще б на полі бою був таким… пристрасним. І… не смій тиснути на мене своїм… МАГНЕТИЗМОМ!

Знову – як вилаяла. Смішна! Її своєрідне зізнання підняло настрій.

− А знаєш… Я ж на тебе якраз не впливав. Зовсім. Це дуже дивно… І це означає, що..

− Що?..

− Що я тобі сподобався!

Вона спробувала щось сказати, глибоко вдихнула, похитала заперечливо головою і… вибігла кудись.

Ярило щасливо розсміявся:

− Оце дівка!  Кара божа. Кара. Карна… Моя!

І пропав. Поранені не відреагували. Вони його й не помітили.

6

Потім рідні Олексія згадуватимуть, що нічого особливого наперед не відчували. День як день, нічого незвичного. Мабуть, коли щомиті підсвідомо боїшся отримати звістку про смерть близької людини, то… Ні, не звикаєш до цього. Пристосовуєшся. Миришся із тривогою й тугою, вчишся витісняти їх на край свідомості. Бо як іще вижити? Здавалося, ті п’ять місяців, коли Олексій був на передовій, тягнулися від початку світу… Аж раптом усе закінчилося.

Дружина, мама, сестра… Поки їм повідомили, був уже вечір 7 лютого.

Перш за все жінки зателефонували в ту далеку (вони жили на Галичині) лікарню імені Мечникова. Їм лаконічно відповіли: «Так, привезли такого. Оперують».

Далі був дніпропетровський поїзд, ніч у вагоні, коли кожна сиділа, зіщулившись, і старанно говорила з іншими про неважливе-буденне.

В реанімаційне відділення їх не пустили. Втомлена лікарка сухо (а звідки взятися емоціям, коли щодня таких безнадійних десятки) пояснила:

‒ Цього бійця оперували кілька годин. Він втратив дуже багато крові. Влили майже 6 літрів, поки кровотеча зупинилася. Праву руку поки що не складали. Кістки потрощені, вона вся синя, великі судини нижче ліктя пошкоджені. Шансів зберегти – мало. Підключили апарат штучного дихання. Що там з обличчям – важко сказати. Нижня щелепа зламана, щока пробита наскрізь. Контузія. Невідомо що буде з зором. Хірурги зробили все, що могли. Залишається тільки чекати. Якщо він не помре до ранку – житиме.

Мати Олексія гірко заридала. Вона схлипувала і припала до плеча доньки, трусячись, мов у пропасниці. Настяж ж (дружина) глибоко вдихнула… І наче ще більше закам’яніла. Її голос видався чужим, неживим:

‒ Не можна плакати. Ми потрібні йому сильні.

Ніч у добрих людей (друзі потурбувалися, знайшли, попередили). І ранок – знову під дверима реанімації.

До них вийшла та сама лікарка. Мамі одразу сказала:

‒ Вас у такому стані я до нього не пущу. Заспокойтеся, відпочиньте, змийте сліди сліз, і під вечір приходьте. Він щойно прийшов до тями, потрібні позитивні емоції.

‒ А мене пустите? ‒ Настя зробила маленький крок вперед.

Сухі очі, на обличчі жодного сліду припухлості чи почервоніння, ідеально бліда шкіра.

‒ Вас?.. Хто ви йому?

‒ Дружина.

‒ Заходьте.

У реанімації хворі лежать повністю голі, вкриті простирадлами. Під ними обриси тіл дуже помітні. Відсутність ноги в Олексія просто лізла в очі. Поранена рука, навпаки, була заспокійливо обмотана грубезним шаром бинтів. Голова теж частково ховалася під пов’язками, зате яскраво цвіли синці під очима. Говорити чоловік не міг: апарат штучного дихання від’єднали, але його трубка ще стирчала з рота – щоб, за потреби, підключити негайно.

‒ Привіт.

Чого коштувало Насті не закричати, не розридатися, не впасти на підлогу й не почати бити ногами, як у ранньому дитинстві – усі вищі сили не знають.

Тільки спокій. Лише посмішка.

Кохані очі спалахнули: упізнав. І негайно почав показувати на ноги здоровою рукою, запитально дивлячись в очі.

‒ А, ти хочеш спитати, чи я знаю про ампутовану ногу?

Затих, кліпнув повільно. І погляд – як ніж. Пронизливий.

‒ Ти хочеш запитати що я про це думаю?

Настя уявлення не мала, чи слухає хтось їхню розмову. Вона не бачила інших хворих, медперсоналу. Тільки очі, в яких досі тонула. І кинулася, як у вир. І кинула:

‒ Навіть не думай, що я буду тебе жаліти. Жаліти будеш ти мене. Якщо я пальчик собі вріжу. Якщо мене голівка болітиме. А тобою я буду ПИШАТИСЯ.

7

Потяглися довгі дні під реанімацією. Увесь світ Насті та Олексієвої мами звузився до дверей відділення, які двічі на добі відчинялися і можна було провідати його. Жили жінки зовсім поруч, в знайомої знайомих, яка теж чекала сина з війни, тому прийняла їх як рідних. Оскільки стан брата був стабільний, сестра повернулася на роботу. На своїй сторінці у фейсбуці вона написала:

«Друзі! У п’ятницю 6 лютого, мій брат, Олексій був важко поранений. Його привезли в край важкому стані, із пошкодженою правою стороною, з великою втратою крові і апаратом штучного дихання. До тепер він знаходиться у реанімації, переніс 5 операцій і це не останні. Ще потрібно відновити подрібнену нижню щелепу; спасають дуже сильно пошкоджену руку: потрібен протез і реабілітація, нажаль, праву ногу втратили. Я вивішую його фото здорового, живого! І впевнена, наступні фото будуть також життєрадісні. Бог дав нам і ще один шанс: бути разом, дочці – батька, дружині – чоловіка, батькам – сина, Україні – патріота і героя!  Разом ми сила! Хто хоче/може допомогти нашій родині рекомендаціями, морально і фінансово, будемо вдячні. 13 лютого 2015»

Ох, це фінансове питання! Говорили, що держава буде давати якусь фінансову компенсацію за поранення і протез теж зроблять за державний кошт. Але, згадуючи, як всією сім’єю купували на фронт найнеобхідніше (від форми починаючи), важко було на це розраховувати. Тому родичі й знайомі організували збір коштів на лікування. На жаль, траплялися люди, які чуже горе сприймали тільки як привід попліткувати, а то й позловтішатися:

‒ Чули, всі люди нормальні в Польщу, а він на фронт пішов. Та війни в нас тут не буде, бо москалі нас, західників, бояться.

‒ Кошти йому збирають… Я його на війну не посилав і грошей не здам!

‒ А вона хоч з ним буде жити? Та кине! Скільки по телевізору показують, що жінки чоловіків калік кидають…

‒ Не давайте грошей її батькам, бо до слабого не дійдуть!

Рідні не переказували Насті ті розмови, оберігали. Але її мама дуже тривожилася і за зятя, й за дочку. Як складеться їхнє життя тепер? Через що доведеться пройти в майбутньому? «Всі жаліють Олексія, і це ніби правильно, а мою дитину хто пожаліє?»

А Настя трималася залізно. От тільки вночі прокидалася й плакала. Довго й тихо, під ковдрою, щоб нікого не розбудити.

Стан Олексія тим часом значно покращився. Він уже міг говорити, хай і не чітко. І хотів їсти. Руку вдалося зберегти. Кістку складали на операційному столі кілька годин (з уламків!), невідомо, як кінцівка працюватиме, але ж буде!

А ще тата провідала донечка! 7-річна дитина найлегше сприйняла відсутність правої ноги – як факт. Він зможе ходити на протезі? Зможе. От і добре.

Друзі, рідні, знайомі – всі хотіли знати як там Олексій. Сестра писала пост за постом:

«5 днів назад Олексія переправили на літаку у Київський військовий центральний госпіталь. Зробили пару операцій. Стан ‒ стабільний, настрій ‒ позитивний. Він вже стояв на одній нозі! Хоча лікарі «не в захваті», але сказали, що якщо хоче ‒ нехай пробує… Наш Олексій хоче! 23 лютого 2015»

Сердечне повідомлення багато хто запостив. Хлопці Олексія на той час якраз повернулися додому, один із них написав про бойового побратима:

«Алекс. Банкір. Так ми його називали між собою. Йому не подобалося, але для нас він все одно був і залишиться Банкіром (працював у банку до війни). Один з найкращих бійців, якого мені довелося зустріти на цій війні. Один з найкращих представників нашої України. Культурний, освічений, спокійний та надійний. Його українська мова така красива, що хоч записуй на диктофон і слухай потім знову й знову. Мені здавалося, що він майже не спить, цілодобово він на зв’язку і цілодобово він у дозорі. Сотні разів його пильність рятувала нас всіх. Поранило його всього за тиждень до ротації, так шкода… Прошу, хто має можливість, допоможіть йому! Він цього вартує! 12 березня 2015»

8

Ярило, звичайно ж, не забув бойового побратима. Ставши справжнім військовим лікарем (там, де людині роки потрібні, бог за місяць впорається і вивчиться), він навідав його у Київському військовому госпіталі. Потім мав бути на війні, вже поруч з іншими бійцями – адже відділення Олексія врешті пішло на ротацію.

Була у бога війни та пристрасті ще одна причина зазирнути у військовий госпіталь в Києві. Він хотів побачити Карну.

Богиня тепер допомагала волонтерам і Ярило знав, що роботи там надзвичайно багато. З’явився. Підстеріг, коли йшла між корпусами. Підійшов. Упізнала! Зашарілася…

− Привіт!

− Здрастуй…

− Чому ти тут? Що сказала в Артемівську?

− Що їду до родичів у Київ. Род велів бути в столиці. От і приїхала. А ти… куди?

− В АТО. Лікарем.

− Вивчився?

− Так. Якщо чесно, нервую трохи, − чомусь зізнався він.

− У тебе вийде, − запевнила Карна.

− Думаєш?

− Знаю. Адже ти – це ти. Щоб в такого впертого нахаби – та щось не вийшло.

Так, упертого.  Хіба міг Ярила відмовитися від дівчини, яка зачепила його серце? І стежив, навіть Інтернетом користуватися навчився. Писав повідомлення. Кур᾿єрами надсилав троянди. Столиця, є купа можливостей гарно позалицятися. Вона, щоправда, не дуже на нього зважала, але це ж не причина відступати! Крім того, тепер Яр був захоплений не лише гарним личком, але й характером.

Влившись у волонтерський рух недавно, Карна (або Тетяна, як вона себе назвала) брала участь у багатьох акціях: і подарунки діткам загиблих збирала, і на фронт речі передавала, і в госпіталі допомагала, і концерти для поранених допомагала організовувати. Вона так близько до серця брала чужі біди й тривоги, так щиро дякувала за будь-яку допомогу, що аж ставало світліше навколо. І хотілося теж зробити хоч щось.

Її щирі дописи у фейсбуці читали сотні людей:

«Я не думала, що можу так плакати… Була в шпиталі… бачилась з хлопцями, які повернулися з полону. Слова зайві…. вони обіймали нас так, наче знають з дитинства… наче ми добрі і давні друзі або родичі…! Ніхто нічого не говорив, просто стояли… я плакала!.. довго стояли, говорили, курили і раділи зустрічі! Машина забита битком куртками, взуттям, кепками, телефони в пакеті! Хлопці швидко обдзвонили всіх, хто поряд у відділеннях, вони всі разом пережили той страх! До нас один за одним підтягуються хлопці… знайомимося, роздаємо речі, телефони, взуття… вони всі дякують так щиро, а мені хочеться кричати, що це найменше, що ми можемо для них… Обіймаємо всіх, дякуємо… а сльози котяться! Хлопці посміхаються і сварять «не реви!»…обіцяю більше ні-ні! Більшість з них худенькі… дуже… в когось майже немає зубів… в когось проблеми з пам`яттю… та всі вони посміхалися мені і казали… «ти ж завтра прийдеш?! Приходь… в любий час… коли захочеш… ми будем чекати» Обіцяю прийти… а ще кажу «в субботу буде олів᾿є». А мені у відповідь… «олів᾿єєєє… так по домашньому. Тільки чим же його їсти!»… Сміються(((( Ось все, що ви маєте знати про хлопців, які нарешті повернулися! Перестаньте щось там обсуждати про їх обмін… більшість з вас не має на це права! P.S. Я дякую всім, хто сьогодні допоміг! І всім вам друзі дякую за кошти! Ми купили 12 телефонів, 10 сім карт, сигарети! Все… на сьогодні все!»

«Ще трошки для наших хлопчиків! Я дуже дякую діткам за ангелочків з теплими словами і смаколики! Ви маленькі янголятка зігріли хлопців своїм добрим серцем! Всім подяка від хлопців і вітання!»

«Друзі, ви неймовірні!  Тепер маємо ліків… сформую все і відправлю на передову! Миру нам»

Бог війни добре знав які смертні на фронтах, у боях. Тепер, завдяки Карні, він мав нагоду зазирнути в серця тих хто стояв за ними. Вони, перебуваючи не на передовій, а вдома, теж несли свою ношу – тривоги, праці, розпачу, надії.  Виявляється, у тилу теж трапляються справжні герої. Дуже часто – жіночої статі.

А його Карі (за ці дні невідривного споглядання він так звик називати дівчину – «моя Кара», «моя Карна») не завжди було легко. Деякі людиська відверто глузували молодої волонтерки, ображали, заявляли, мовляв, вони нікого на фронт не відправляли, нехай відстане. Бувало, окремі солдати в госпіталі, зламані морально, вимагали спиртне в необмежених кількостях. А їхні рідні, зловживаючи добрим ставленням, − якісь привілеї чи матеріальну допомогу. А плітки людців, мовляв, волонтери наживаються на чиїхось пожертвах! І ніякими звітами не закриєш брудні роти! Богиня вирішувала проблеми й долала труднощі ЛЮДСЬКИМИ засобами, лише час від часу, непомітно, коли інакше було ніяк, використовувала власну силу. І було цілком зрозуміло, чому вона так робить: щоб залишитися між людей довше, більше допомогти.

Чудова, чарівна, добра, мудра, неймовірна дівчина!

− Ти особлива, − Ярило сказав це дуже серйозно.

Карна чомусь здивувалася. Зраділа! І лукаво, кокетливо запитала:

Дійсно так вважаєш?

Не стримавшись, обережно роззирнувся (чи на них ніхто не дивиться) і лагідно взяв руки у свої. Уважно глянув, витримав паузу, щосили стримуючись, аби не поцілувати. Видихнув:

− Дійсно.

Вона знову зашарілася. Сховала обличчя в нього на грудях. Дивно, але з Карною Ярило не міг поводитися так вільно, як з тисячами смертних красунь, котрі раніше привертали його увагу. Обережно пригорнув. Блаженство! Дівчина, немов спам’ятавшись, підняла голову. Кинула оком навколо. Алея біля госпіталю – не надто підходяще місце для пестощів. Рішуче випросталася і почала про інше:

− Знаєш, ми знайшли вихід на хороші бронежилети. Якщо хлопцям буде треба, дай знати.

− Волонтери дістануть усе, що завгодно, так?

– Авжеж. Армія досі не має ядерної зброї просто тому, що нам її ще не замовляли, − відгукнулася жартом.

Вони глянули одне одному в очі й розсміялися.

− От уже… Кара божа! Моя особиста Кара. Моя Карна.

І поцілував. Легко, ніжно. Хай їм грець, можливим глядачам!

Дівчина не пручалася. Очі щасливі-щасливі… Скільки вони ще простояли мовчки – важко сказати. Здається, хтось проходив доріжкою, зовсім близько, але до них не лізли.

9

Для Насті почалися довгі дні  у відділенні травматології військового шпиталю. Звісно, родичі не покинули напризволяще. Олексій тримався дуже мужньо, він не впав у відчай, не замкнувся в собі, не зненавидів увесь світ. Жартував, підтримував себе й близьких. Одного разу на прогулянці (волонтери допомагали вивозити поранених надвір в інвалідних візках) глянув на обгороджений майданчик біля відділення психіатрії, на хворих бійців, які загублено там тинялися, і тихо сказав дружині: «Краще бути тут без ноги, ніж там цілим».

«Доброзичливці» не оминули нагоди «штрикнути» Настю, коли вона провідувала доню вдома. Мовляв, не видно, щоб за чоловіка переживала. «Переживаю… ‒ плакала вона потім у слухавку зовиці. ‒ Але ж навіть якщо я свою ногу відріжу, йому це не допоможе! А прийду до нього засмучена ‒ тільки гірше зроблю». Окремі… особини  ще й порахували, мовляв, тепер держава дасть і компенсацію, і пільги, вдало сходив в АТО Олексій.

Були й доброзичливі розмови: «Я думаю як спитати… Боюся спитати і не можу не спитати… Як він?»; «Вашому чоловіку дуже пощастило, що в нього є ви». Донечка сторонніми питаннями не цікавилася. Вона ж має багато справ: малює для татка малюнки, пече йому пиріжки і вишиває котика.

І ось – такий потрібний протез, за державний кошт! Волонтери, які встигли подружитися з Олексієм, радо запостили на своїх сторінках відео з госпіталю:

«І він пішов, після трагедії під Дебальцеве та 4 місяців лікування! Перші кроки на протезі! Все відділення скоро застрибає від радості! 9 червня 2015».

Звісно, що в «травму» приходили журналісти, які писали про АТО:

«Українські герої. Олексій Розмарнюк. Ви бачили українських чоловіків  ‒  абсолютних красенів? Наш точно ніби з кадру кіноглянцю або фешн-журналу. Великі світлі з поволокою очі, мужні риси обличчя – як з майстерні скульптурних форм. В самому розквіті чоловічої краси. 32 роки. Олексій Розмарнюк. Запаморочливо вродливий. Але тепер він без ноги. В Олексія ще дуже болить і затерпає права рука. Тому під час нашої розмови він часто робив паузи в розповіді, щоб розтерти її. Дивлячись, як він колихає свою руку – уявилося, як  гойдає дитину. Мабуть, так само за кілька років до війни боєць колихав й свою доньку.  Вона у нього одна. Чекає татка вдома. Олексій точно шалено її любить. Розповідає: «Я одружений, у мене є дочка, є родичі: батьки, тесть і теща, дідо й бабця, дядьки, тітки, родина зі сторони дружини. Вони мене дуже підтримують. Ще не встиг я відкрити очі в Дніпропетровську, як побачив медсестру, яка говорить: «Він прокинувся, можете підходити». Олексій морщиться й соромиться. Каже, всі рідні його заняньчили просто.  А я їх розумію. Травень 2015»

Значно пізніше, вже вдома, Олексій сам написав у фейсбуці про наболіле:

«Усім, хто співчуває, хто просто питає які є пільги, чому я не по посвідченню їду, хто доколупується що мені держава повинна. Я ПІШОВ ВОЮВАТИ НЕ ЗА ПОЛІТИКУ. Я ПІШОВ НА ВІЙНУ ЗА СВІЙ ДІМ, ЗА СВОЮ РОДИНУ, ТОМУ ЩО Я ПРИЙМАВ ПРИСЯГУ, ТОМУ ЩО Я ПІДТРИМУВАВ МАЙДАН, І ТОМУ ЩО ІНАКШЕ НІЯК. Скажіть, який бог дозволяє православним гатити градами по цивільному населенню?! Мій найстрашніший спогад ‒ це жіночий крик із села, від якого волосся на руках ставало дибки. Схибити з «Градів» на стільки кілометрів нереально. Це робилося цілеспрямовано. Я бачив нормальних командирів і паркетних генералів, місце яких на смітнику з їхніми лампасами. Я бачив людей, які готові воювати і померти за нашу Україну. Сьогодні на тролейбусні зупинці познайомився з челом який показав посвідчення афганця і сказав, що він крайній. Почав розпитувати чому я не хочу їхати по посвідченню. Після не довгої дискусії послав його. Я плачу гроші перевізникам, а не чекаю милості. Я не повинен що разу доводити, що не п’яна собака мене покусала. Я НЕ ХОЧУ ВІДРІЗНЯТИСЯ ВІД ІНШИХ ЛЮДЕЙ. І НЕ ПОТРІБНО МЕНІ ГОВОРИТИ ЩО У ВСЬОМУ ЦЬОМУ ВИНУВАТА НАША ВЛАДА. ЦЕ ДОЛЯ РАБІВ, КОТРІ ЧЕКАЮТЬТЬ НОВОГО ПАНА. Цим ви не відрізняєтесь від людей проти котрих МИ воюємо. ЗАПАМЯТАЙТЕ НАЗАВЖДИ: ВЛАДА ЦЕ МИ, і наша сила це в самоорганізації. 26 січня 2016»

Так, історія бійця не закінчилася після лікування. Знову знайти своє місце у мирному житті іноді складніше, ніж вижити на війні. Але Олексій мав для кого і заради чого жити.

10

Поруч із Карною Ярилі було на диво легко. Вони зустрічалися вже  кілька місяців. Дівчина ні на що не претендувала (навіть на наступну зустріч), просто раділа, що поруч. А він (диво з див!) уже готовий був віддати їй усього себе. Хотілося літати і співати, обійняти весь світ, негайно одружитися… Нічого собі! А богиня ніжно посміхалася й мовчала.

«Напевне, потрібно сказати якісь слова, − час від часу думав Ярило. – Щось правильне й вагоме, остаточне. Але щоб не звучало смішно. І не виглядало поспішно, несерйозно. А, може, треба більше романтики? Хоч яка романтика у військовому госпіталі в часи війни? Чи навпаки? Жінки ж наче люблять присмак трагізму й розчулення… Ну чому раніше з усіма було так легко, а тепер я наче бовдур?»

Але ж не можна все так залишати – у «підвішеному» стані.

І от, він знайшов дівчину (у госпіталі, звісно) і зважився на розмову.

− Каро моя особиста! – нарешті почав Яр. Ой, дурницю впоров, зараз розсердиться…

− А тебе тоді як називати? – спитала, ледве тамуючи сміх.

− Як захочеш… Лиш би своїм…

Почув би хтось зараз жагучого й сміливого бога!

− Дівчата тепер говорять «мій хлопець». Годиться?

− А «мій наречений»? – Ярило розумів, що поспішає, але дуже хотілося почути, що між ними все серйозно й остаточно.

− Звучить… старомодно.

Вона глузувала, але посмішка залишалася неймовірно теплою.

− А я дуже старомодний!

− Точно. Старий-модний. Якщо брати вік людей, то взагалі древній.

Потім зітхнула й тихо попросила:

− Давай дочекаємося кінця цієї війни. Щоб не поспіхом. Та й… Я хочу справжнього освідчення!

− Справжнього? – Ярило так зрадів, що йому не відмовили – аж став геть нездогадливим.

− СПРАВЖНЬОГО! – із притиском сказала Карна – Щоб квіти, каблучка і романтики повні штани.

− Повні штани? – щось він геть заплутався…

− Ясно, − і таааак подивилася, − поцілуй хоча б знову, чи що. Жених…

Двічі повторювати не довелося!

І треба ж таке – збоку хтось кашлянув. Делікатно й багатозначно.

11

Велес! Білий халат під шкірянкою, лукаві сині очі. Жінки в радіусі тридцяти метрів почали кидати на них (тобто, на нього) зацікавлені погляди. Усі. Окрім Карни! Та знову збентежилася і спробувала сховатися під рукою в Ярила. А от він присоромленим не виглядав.

− Ну звичайно! Хто ще може так зламати кайф, як не рідний батечко!

− Що за покоління! Ніякої куртуазності… Чарівна панно! Якби ви не були дівчиною мого сина, я поклав би вам до ніг своє серце.

− Твоє серце було біля ніг стількох жінок, що вже давно втратило товарний вигляд.

Зелені очі Карни від здивування стали ще більшими. Це в них такі дружні розмови? Чи дійсно є якась неприязнь? Ярило тихенько зашепотів у рожеве вушко:

− Злякалася? Не треба! Це наші з батьком звичні жарти. Він не сердиться, повір.

− Навпаки, − серйозно промовив Велес і тепло посміхнувся. – Я дуже радий за вас обох. І прийшов до тебе, синку, з важливою звісткою та дорученням.  Ми придумали як допомогти українцям.

− Як? Що робити? – запитали Ярило і Карна в один голос.

− Вам, дівчино, краще продовжувати те, що робите зараз. А от Ярило по дорозі на фронт матиме завдання. Тримай. Глянь всередину.

Він дав синові в руки величенький мішок з дивної барвистої тканини. Карна могла б заприсягнутися, що смертні не можуть його бачити. Її коханий зазирнув усередину, вдивився, кілька разів кліпнув, похитав головою:

− Що ЦЕ?

Богиня не витримала, зазирнула теж. Там був якийсь пил із металевим блиском. Але коли придивилася… Мечі! Мініатюрні мечі, від яких віяло неймовірною силою!

− Думай швидше, синку! Дівчина твоя вже зрозуміла, а це ж не вона просила артефакт у руки…

− Меч Орія?!

− Так. Сварог-майстер перекував його на тисячі й тисячі маленьких.

− Навіщо?

− Щоб мечем могли скористатися ті, задля кого він був зроблений. Українці. Ті, хто любить свою землю, хто готовий працювати для неї, боротися за неї, жити для неї, вмерти за неї. Ти повинен прийти до кожного, до кожної і вкласти меч у душу. Він дасть їм силу, натхнення, удачу. А решта вони зроблять самі. Ці – зможуть.

Війна триває. На фронті й у тилу. У просторі матеріальному та інформаційному. Ніхто не знає скільки це продовжуватиметься.

Але МИ – зможемо, подужаємо, подолаємо. Бо в кожній небайдужій українській душі – меч Орія. І Вирій за нас!

Дійові особи

Анастасія Розмарнюк ‒ дружина воїна Олексія.

Велес – бог мудрості, мистецтва, багатства, торгівлі, чарівництва, подорожей, провідник померлих душ, охоронець коренів Прадуба. Часто грає на сопілці. Лікує. Виглядає як вродливий плечистий чорнявий синьоокий чоловік середнього зросту. Батько Ярила. Товариш і вічний суперник Перуна. Уособлює сили землі та води. У його день (понеділок) краще не починати нового.

Карна – богиня, яка своїм поглядом охоплює весь рід земний і прописує в Карбах Долі світлі й темні справи кожної людини. Крім того, це богиня плачу за мертвими і похоронних обрядів. Закохана в Ярила.

Перун – бог грому, війни та влади. Срібноволосий, золотовусий, частіше всього одягнутий лише в штани. Має важку палицю і лук зі стрілами-блискавками, їздить на золотій колісниці. Допомагає воїнам на полі бою, прихильний до побратимства. Обертає колесо життя, тобто, Коло Сварога. Товариш і вічний суперник Велеса (Змія). Уособлює сили вогню та неба (повітря). У його день (четвер) добре все починати.

Олексій Розмарнюк ‒ український воїн, якого поранили на передовій біля Дебальцева.

Сокіл-Род – Творець Всесвіту. Єдиний бог, який не має антропоморфної форми. Із його золотої сльози утворився Вирій, а зі срібної –  озеро Живої води. Сидить у Вирії на Прадубі (Дереві Життя) і звідти бачить усе, що відбувається скрізь. Майже не втручається, але коли висловлює свою волю, її виконують усі. Дав світові основний закон – Праву.

Романна Розмарнюк ‒ дівчина, сестра Олексія.

Ярило – бог весняного (ярого) сонця, війни, фізичної пристрасті. Нагадує, що треба жити яро (полум’яно, пристрасно). Виглядає як безвусий юнак у білому одязі та на білому коні. На голові − вінок весняних квітів. У руках − спис і щит. Або: в лівій руці – житнє колосся; в правиці – людська голова. Веселий, часто сміється. На грудях – зображення бика – символ люті і пристрасті (а також –  його батька Велеса). Захисник обездолених, слабких, сівачів і всіх, хто встає до схід сонця. До напасників не має жалю, найкраща жертва Ярилі від  воїнів – переможені вороги. Закоханий у Карну.

Надія Сеньовська

Напишіть відгук