Оповідання з циклу «Сіра зона»

 

Павлику завше подобався його будинок: високий, п`ятиповерховий, він стояв на помітному ще здаля пригірку шахтарського містечка, звідки добре, на десяток верст, проглядались усі навколишні поля, невеличкі байрачні ліси і дороги, а тим більш – чисельні горби шахтних териконів, які, здавалося, залишив по собі величезний кріт. Павлик влітку часто сидів на балконі, тримаючи подарований батьками бінокль, нібито зблизька розглядаючи всі ці картини або слідкуючи за машинами, які так і сновигали сірим асфальтом.

Іноді йому навіть щастило розгледіти обличчя людей, що сиділи в кабіні, котрі, було видно, про щось говорили, посміхались, ніяк не підозрюючи, що знаходяться у Павлика «на мушці». А втім, Павлик хлопець не войовничий і в свої дванадцять літ навіть не мріє про якісь там військові справи й з усіх хлоп`ячих захоплень віддає перевагу футболу. Шкода тільки, що в містечку ні сучасного спортивного залу, де можна було б тренуватись навіть взимку, ні кваліфікованого тренера. Але на те ж воно й містечко, що виросло поруч уже старої шахти. Тисячі, десятки, а то й сотні тисяч жителів Донбасу живуть в отаких ось населених пунктах, далеченько від обласних центрів, а ще далі від столичних міст. І байдуже – звикли, живуть, працюють, не маючи ніяких театрів, не відчуваючи ніякого дискомфорту. Головне, є робота, є дитячий садок і непогана, з туалетами в приміщенні, школа.

Павлик живе разом з батьками та бабусею Оксаною, яка до останнього часу вирощувала біля під`їзду квіти, як це звикла робити ще в селі. Але з роками не стало сили не лише на сільську роботу, а й на квіти, на ту ж лійку. Посадити ще посадить, а ось поливати вже – зась, просить сусідів. Бо бабусі Оксані вже за… А ось скільки – Павлик точно й не знає. Йому, дванадцятилітньому, здається, що коли людині тріньки за тридцять, то вже й стара! А бабуся ж Оксана пам`ятає ще війну з німцями, тому в якихось там серйозних документах значиться «дитиною війни».

Ось так і жив Павлик і, як мовиться, не тужив у своєму високому, як на нього, будинку, у невеличкому шахтарському містечку, абияк навчався в школі і мріяв опісля дев`ятого класу поїхати вчитись до спортивного технікуму. І довчився б, і поїхав, коли б не війна.

Вона налетіла, удерлась у наш степовий і густонаселений край, як вихор, як ураган чи взагалі щось надзвичайно розгнуздане і жорстоке. У ту, німецьку, як воно було… Спочатку, розказувала Павликові бабуся, пройшла колона червоноармійців, що відступали: усі змучені, чимало забинтованих, поволеньки чвалали, ховаючи від жінок очі. Але хіба ж їм хтось докоряв?! Хіба ж хоч одна жіночка, що вискочили на дорогу, мовила якесь зле слово?! Усі розуміли, що насувається страшна сила, яку ще не стримати нікому. Та й відступали бійці не за своєю волею, а за наказом зверху, щоби закріпитися на новому, трохи зручнішому чи важливішому рубежі. Тому жіночки вискакували не з порожніми руками: одна несла глечик молока, інша паляницю, третя – варену картоплю… Аби тільки підтримати змучених і, можливо, голодних бійців. І довго ще потім стояли і дивилися їм услід, розуміючи, що багатьом з цих хлопців уже не вернутись…

А вже за кілька днів з`явилися й німці. Були й піші, але більшість з них пересувалися на машинах і мотоциклах: нахабні, голосні, а що вже безсовісні!.. Зрозумівши, що в селі немає звичних для них туалетів, а тільки загорожі з лози чи очерету, знімали штани й сідали прямо на подвір`ях, під сараями. А, справившись, починали ловити або стріляти курей…

Бабуся Оксана, правда, нічого цього не бачила, бо ховалася з малими сестричками на печі, а ось їхній мамі довелося догоджати новим хазяям, показувати – де знаходяться харчі.

А які там влітку в селі харчі? Це вже восени починають різати різну живність чи рубати голову свійській птиці, а влітку, у спеку, хіба що хліб, зелень та молоко…

Молоко німці любили. Один, закатавши рукава, одразу пірнув у погріб і через хвилину виліз звідти з глечиком холодного молока. І в одній руці молоко, а в другій – великий чорний пістолет. Мовляв, дивись, матка, не здумай відбирати! А то – пук! І нема тебе.

Цілий день хазяйнували тоді в селі непрошені гості: і погребами лазили, і птицю стріляли, і молоденьких кізочок та поросят різали. А вже під вечір заверещали й заплакали селом дівчата, і не багатьом вдалося тоді вчасно вискочити з хати і, через городи, втекти від ґвалтівників.

Про це, правда, бабуся Оксана Павлику не розповідала, про це Павлик почув випадково.

Ось таким, за бабусиними спогадами, уявлявся Павлику початок війни: спочатку відступ, тому що наш миролюбний народ до війни ніколи вчасно не готується, але потім знаходить у собі силу, переходить у наступ і жене ворога до самого його лігва й героїчно добиває його!

А що ж це зараз за війна така, що б`ють з різних гармат не стільки по окопах, скільки по житлових будинках?! Чи, може, через те, що ті окопи й нариті неподалік селищ? І хто взагалі воює зараз? Хто і проти кого взяв зброю?

Так, це було важкувате питання, яке виявилося не під силу навіть дорослим. Он, тато Павлика і його рідний брат, дядько Ігор, який до того ж був Павлику хрещеним, так і не порозумілися! А якими ж були раніше рідними: і виросли разом, і в школі та ПТУ навчались, навіть працювали під землею в одній бригаді. Всі, які не є, свята проводили сім`ями: і Новий рік, і Перше травня, і 9 Травня… На День Перемоги тато з хрещеним надівали свої шахтарські нагороди, і деякі жіночки сприймали їх як бойові, підносили квіти. Тато з хрещеним трохи бентежились, намагались пояснити, що вони ніде не воювали, а заробили свою «Шахтарську Славу» під землею. Бабуся ж Оксана, яка завше ходила з ними до парку Слави, тільки посміхалась і лагідно зупиняла долонею своїх синів.

– Беріть-беріть, синочки. Ви ж теж ризикуєте в шахті головою.

Та то так, коли б не ризикували, то й тато не потрапляв би з травмами до лікарні. А тато потрапляв. Павлику добре впомку, як колись вони з мамою бігли до лікарні, куди перед тим «швидкою» доправили з шахти тата. Була холодна, з дрібненьким дощем, осінь, але мама не звертала на те уваги, бігла з мокрою головою, бо хустина її швидко сповзла і дивом трималась на плечах. Бігла, не випускаючи долоньки малого ще Павлика, нібито й коротенька їхня затримка мала коштувати татові здоров`я чи життя.

Хтось тоді ще й зустрічався, хотів про щось спитати, але мама лише відмахувалась долонею, і взуті на босоніж гумові чобітки гучно шльопали її по литках.

Що тільки не лізло тоді їй в голову! Які тільки жаскі картини не малювались в уяві!.. Але про одне молила Бога: тільки б залишився живим! Який не є, аби живий. А травма виявилась не такою вже й страшною – поламало ногу. Всі інші кісточки були цілі й не ушкоджені. І не встигли вони віддихатись, вискочивши на другий поверх травматології, як у кінці коридору виник тато. Високий, міцного складу, він важко пересувався на дерев`яних милицях, виставивши поперед себе забинтовану ногу.

Павлик хотів кинутись татові навстріч, але чомусь затримався, наче щось підказало: не лишай маму! А вона й справді хитнулась і ледь не сповзла стіною на підлогу! Добре, що поруч проходилась якась медсестра і разом з Павликом підхопила маму під руки…

Тато потім довгенько стрибав на тих милицях, а ще пізніше ходив з чіпком. Чіпок той і досі стоїть у них дома, у кутку коридору. Робота така, що все ще може статись. Все, що завгодно. Ось тільки про цю війну, таку несподівану й жорстоку, ніхто тоді й гадки не мав. А вона, клята, прийшла, зовсім не схожа на війну з Німеччиною, і кожен з жителів Донбасу сприйняв її по-своєму.

Після легенької сварки з татом, хрещений майже перестав заходити до них. А коли й заходив у якихось там справах, то вже не жартував зі своїм хрещеником Павликом, не подавав, як дорослому, руку, а сухо позирав на нього, начебто намагався вгадати: а що з тебе виросте?

Так, батько і його рідний брат Ігор дивились на цю війну різними очима і звинувачували в ній різні сторони і різних людей. Чому воно так діялося – Павлик не міг зрозуміти. Та чи розуміли це самі брати?

– Я бачу, тут без пляшки не розібратись, – намагаючись якомога спокійніше якось сказав тато. – А то й пляшка не допоможе.

І це правда. Пляшка, як сказала тоді бабуся Оксана, спроможна лише підігріти розмову, довести до справжнього скандалу. Тато у Павлика людина спокійна, а ось хрещений, кажуть, змолоду частенько бився, потрапляв до міліції. Та й зараз, під чаркою, бува, й заведе:

Эх… костюмчик серенький, «колесики» со скрипом
Я на тюремные халаты поменял…

По-різному дивились на те, що відбувається, й інші жителі містечка, ті ж старенькі бабусі, що сиділи біля під`їзду їхнього будинку. Вони щовечора виповзали зі своїх, нагрітих нестерпним сонцем, квартир, сідали в холодочку на довгенькі і міцні лавчини. І стрічали та проводжали кожного мимойдучого. І кожна з них вже знала своє звичне місце – чи то скраєчку, чи то всередині. Всередині, постукуючи костурами, сиділи найбільш балакучі та розумніші.

Не один вечір, не один рік провели вони тут за простенькими і безневинними розмовами, пригадуючи давні літа і своїх померлих чоловіків. Шахтарський вік, як відомо, не довгий, дехто не доживає й до пенсії, тобто до п`ятидесяти літ, бо роками ж дихають пилом та газами, а осьо вже почали писати й про якусь там радіацію, про яку раніше ніхто й не згадував. Виявляється, і радіації цієї під землею хоч греблю гати! І все це на бідного шахтарика, на його здоров`я!

Наразі ж і у стареньких інші розмови.

– Бендери всю цю війну затіяли, – з образою промовляла одна й морщила тремтячі від образи губи.

– Ага-ага, – вмить підпрягалась бабця на прізвисько Ага, яка ніколи ні з ким не сперечалась, але всіх підтримувала, – вони затіяли!

– Та хто йо`зна, – не погоджуючись, дивилась убік інша й нервово гладила ручку свого костура, – доки ті, у кубанках, та ще… як їх там… з Кавказу сюди не приходили, ніхто у нас і не стріляв.

– Ага-ага, – вторила і їй старенька, – не стріляв.

Взагалі, повторювали те, що чули по телевізору. А дивилися ж різні канали.

– Все одно, якби не той київський майдан, то й війни не було б!

– Ага-ага… – вкотре піддакувала бабця Ага, – не було б.

– Та воно б і майдану того б не було, якби Янукович не наказав бити дітей!

– Яких дітей?

– Студентів! Яких… Чи ви не бачили по телевізору? А потім сам злякався й утік!

– Ага-ага, втік…

– А потім, я чула, його помічники прилетіли на Донбас і почали підбивали людей: підіймайтесь, бо прийдуть бендери і всіх вас переб’ють! А самі ж, видно, не про людей думали, а про свої заводи та шахти.

– Все одно не треба було в Києві мутити. Ми один народ і треба мирно жить.

– Ага-ага, мирно…

– Так люди ж, кажуть, піднялись не проти якоїсь там країни, а проти самого Януковича.

– А зачєм заставлять всєх разговарівать на украінском? А еслі я не хачу!

– Та що ви, Степанівно, обманюєте?! Кого це заставляли – вас? Та говоріть хоч німецькою, – ніхто вам не забороняє!

– А чєво ж тада бумажкі в сбєркасе нужно на украінском оформлять? А єслі я не хачу?!

– Так що – через те війною йти?

Сиділи, нервували, намагались не дивитись одна одній в очі. Дерев`яні костури тремтіли в сухеньких руках.

– Припікає сьодні, – намагалась перевести бесіду одна, маленька і гостроноса, як синичка, – натягне дощику.

Інші лише зітхали, бо вже й не раді, що знову завели про війну. Великі люди, політики та дипломати, не можуть дійти між собою згоди, звинувачують у цій біді один одного, а що тоді говорити про них, напівграмотних і забитих?!

Шахта ще працювала, видобувала вугілля, хоча грошей вже ніхто не бачив. Начальство стверджувало, що видобуте вугілля нікуди відвантажувати. Воно, може, й так: у залізничні вагони вже не грузили, а ось повні вугіллям вантажівки швендяли всю ніч. Куди і кому вони возили – ніхто не знав. Та й поспитати у керівництва нікому. Затим їхнє містечко взагалі оголосили «сірою зоною». Що воно за «зона» така – більшість містечкових не розуміли. Хрещений Павлика колись співав за столом про зону і предзону, які, кажуть, існують у таборах для злочинців. Але хіба ж їхнє містечко, з високим і красивим будинком Павлика, схоже на табір?!

– Нічийні ми, – сидячи після роботи за столом і сором`язливо поглядаючи на м`ясні котлети, сумно пояснив якось тато, – нічийні. Не належимо жодній із сторін! «Сіра зона» і є.

– Це що ж, – затремтіла губами мама, – нікому не потрібні стали?

– Чому – не потрібні? – підвів тато підфарбовані вугіллям очі. – Потрібні і тим, і тим… Але опинилися межі двох вогнів!

А становище ускладнялось. І ускладнялось щоденно. Точніше – щоночі. Якщо спочатку чули лише стрілецьку зброю і в ній тато відразу впізнав «калаші», тобто автомати Калашникова, то одної, далеко не чудової, ночі над містечком засвистіли снаряди. Причому, засвистіли з обох боків, і невідомо – хто був першим, хто спровокував цю перестрілку. Ось тоді в містечку по-справжньому й відчули близькість фронту. Близькість війни. І війна ця відразу ж показала своє обличчя, і здалася бабусі Оксані набагато страшнішою, ніж та, що пам`яталась з далеких дитячих літ. Адже тоді, здихавшись мерзотних німецьких загарбників, селяни їх більше й не бачили, бо відступали окупанти зовсім іншою дорогою. І не було ні обстрілів, ні бомбардувань. А тепер!..

Тепер снаряди літали, здавалося, над самісінькими дахами і лише дивом не потрапляли в будинки. Особливо це стосувалося будинку Павлика, який знаходився не нижче траєкторії польоту страшного металу. І люди почали спускатися до підвалу і годинами сиділи там. А підвали ж захаращені, завалені різним мотлохом, починаючи від поламаних стільців і до заржавілих лопат. Нащо це все збиралось і нащо зберігалось – ніхто не знав. Як не знали й самі господарі. А окрім цього ж, окрім стільців і лопат, тут припадали пилом й старезні порвані матраци, і висохлі аж до дзвону держаки для тих же лопат і обушків, і цілі мішки баночок з-під майонезу, і навіть шахтарські каски, що раз на два роки видавалися на складі шахтарям. Їх отримували, приносили додому, а потім з квартири – в підвал. Колись знадобиться. І лише де в кого з хазяїв підвали були в належному стані, де висіли надійні полиці з чисельними банками різних консервантів, з засіком для картоплі, яку щорік заготовляли на зиму, а також розвішеним шахтарським інструментом, серед якого й ті ж обушки, і кайла, і невеличкі ломи… І все це пофарбоване чорним кузбаським лаком і блищить, як нова копійка.

Павлик добре запам`ятав ту ніч, коли його розбудив тато і наказав бігти з мамою до підвалу. І Павлик навіть спросоння все зрозумів, швиденько натягнув на себе штанці, вскочив у чиїсь величенькі черевики й вибіг з мамою в загальний коридор.

Десь знову стріляли, але снаряди, чути, не перелітали будинки, а лягали десь неподалік, і жахливий звук вибухів, здавалось, розривав навпіл чи на шматки небо, так що в містечку не залишалось жодного безпечного місця.

– Господи… Господи… – задихаючись од страху, шепотіла мама, хапаючи Павлика за руку. – Не зупиняйся, синочку!

Люди вискакували з квартир і, бліді з переляку, бігли вниз, до підвалу, де було хоч трохи безпечніше. Бігли навіть ті, хто до цього ледь пересував старенькі ноги. Бігли, молились, бабусі плакали.

– Господи, Господи, що ж воно робиться?! Куди ж вони стріляють?!

Хто і куди стріляв, а точніше – цілився, ніхто не знав. Не вірилось, що били спеціально по мирних людях. Може, артилеристи якісь невмілі, може, у них руки зі ср… виросли, що гатять куди вивезе, аби витратити весь бойовий комплект.

За якусь хвилину Павлик з мамою були вже на першому поверсі, звідки можна було потрапити до підвалу. Хтось уже увімкнув світло, і люди ланцюжком спускались брудними, зроду не митими бетонними сходинками й опинялись у похмурих підвальних коридорах. Дехто навіть устиг прихопити ключі від сараю. А там же ні сісти, ні притулитись! Пилюка, грязь, різний непотріб. Хто б його міг подумати, що колись доведеться використовувати ці підвали як бомбосховище?! Двадцять перше століття! Мудрі й високоморальні керманичі хіба ж допустять якого-небудь конфлікту на території Європи?!

Слідом за мамою і Павликом, до підвалу спустилися й тато з бабусею. Бабуся теж спиралася на костур і в напівтемряві постукувала тим костуром як сліпа. Тато вийняв з кишені ключ, відчинив свій сарай. Звично, навпомацки, знайшов вмикач, і приміщення освітилося жовтим світлом.

О, тут було де й присісти, і переждати обстріл. Є й довгенька, надійно збита, лавчина, і невеличкий, в кутку, столик. Першою посадили бабусю Оксану, поруч присіла мама. Вистачало місця і для Павлика з татом. Але поруч ледь трималися на ногах від страху старенькі бабусі, які давно вже не користувалися своїми сараями, і тато запросив їх до себе.

– Ой, спасибі тобі, рідненький ти наш, – хрестились старенькі, сідаючи на лавчину. – Дай Боже тобі здоровля…

Відчиняли сараї й поруч, шукали – де можна примоститись. Годилися навіть ящики і старі відра. Аби не на ногах. Бо хтозна – скільки його доведеться тут просидіти.

Тато покашляв і вийшов. Мабуть, покурити.

Кілька чоловіків уже димили біля сходинок, що вели наверх.

– А вхідні двері не зачинили? – спитав він.

– До під`їзду?

– Да.

– Не помню…

– Треба перевірити. Зачиняти не можна. Бо як перекосить після вибуху, то вже не вийдеш.

Та то так, вхідні двері у них класні, металеві, з надійним замком. Торік всім під`їздом замовили. Щоб аніхто з чужих не зміг залізти.

– Я вийду, перевірю, – сказав тато.

Але знадвору знову почувся свист снаряду, і будинок аж здригнувся від такого шаленого вибуху, що хитнулись навіть міцнющі бетонні блоки. Миттєво зникло світло і в темному, хоч в очі стрельни, підвалі повисла густа, не продихнути, пилюга.

Закричали й заплакали діти. Заойкали і знову почали молитись старенькі.

– Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, Помилуй нас…

– Царице Небесна, Пресвята Мати Богородице…

Найстрашнішою виявилася темрява. Коли здалося, що таким і має бути кінець світу. Ліхтариків ні в кого не було, але чоловіки швидко оговтались, почали вмикати свої мобільні телефони, і тоді стало хоч трішки легше. Проте, й зарядку телефону треба берегти, вона не вічна. Тато тим часом повернувся до своїх, знайшов припасену колись ще свічку, запалив її і поставив на столик. Тепер сиділи і молились при свічці, нібито в якісь катакомбній церкві.

– Не убоїшься ужасів в ночі, стріли, що летить вдень, язви, що ходить у пітьмі, зарази, що спустошує опівдня…

Про різне мовиться в 90-му Псалмі, про різні жахи і біди, що погрожують роду людському з біблейських часів, але жодного слова про жахливий метал, котрий зі свистом літає наразі десь над головою і вже врізався в стіну чи дах їхнього будинку. Тому кожен думав тепер і про свою квартиру, про свої стіни, де було прожито не один десяток літ.

Павлик сидів поміж мами і бабусі. Вони все-таки наполягли, аби він нікуди не відходив. Сиділи, обійнявши його з обох боків, наче збирались собою захистити його. Але коли повернувся тато, Павлик все-таки випростався з обіймів і піднявся з лавчини. Ноги його чомусь тремтіли.

– Ну, що там? – нетерпляче спитала мама.

– Нічого, – сухо відказав тато. – Сидіть.

Сидіти-то можна, а що робити, як взагалі їх тут завалить? Ось ще раз так

бабахнуть, і обваляться стіни!

– Стіни міцні, не обваляться, – здається здогадався про такі думки тато. – Це ж ще за Хрущова зводили. Надійно будували.

Павлик ні про якого там Хрущова ще не чув, а коли й чув, то забув. Зате добре пам`ятали його старенькі.

– За Хрущова хоч і хліб був гороховий, так ніякої війни не було.

– О-о, що ж ви хочете… Тоді ж Радянський союз був, усі нас боялись!

Тато в такі розмови ніколи не встряє. У нього, може, теж не дуже висока освіта, проте голова й без диплома кумекає. І не гірше якогось там політолога розуміє, що воно наразі відбувається. Він знову пригадав старого діда-«стволового», який дуже полюбляв у ті часи погомоніти про політику.

– Ось ти кажеш, що увесь світ нас боїться, – посміювався старий, киваючи на одного шахтного активіста, – так таке, хлопче, колись і в нашому селі було. Справжніх господарів ніхто й ніколи не боявся, тільки поважали. Тому що й робили, як воли, і господарство завидне мали, і дітей забезпечували. А ось сім`ю п`яниць, що ледь не старцювали та до людей чіплялись, і справді побоювались. Бо як нап`ються, то й собі синців навішають, і перехожому. Та все хваляться: «Ми нікого не боїмося, це нас усі бояться!» А самі ж, кажу, справжні старці, ні одежини, ні їжі нормальної не бачили. Так чим там його гордитись?!».

Нетерпляче, з острахом підіймались вони після обстрілу в свої квартири. Моторошно було навіть уявити, що на місці твоєї кімнати наразі… одні розбиті стіни! Павлик намагався вирватись вперед, але мама не пускала: не дай Боже, там щось страшне, а то й нерозірваний снаряд! Кажуть, і таке буває.

А на дворі вже світало, на сходинках посвітлішало, у розбиті вікна залітав вітерець, під ногами гостро скрипіло скло…

Ось уже й п`ятий поверх. Тато, що йшов попереду, штовхнув двері, які вони забули замкнути. Двері відчинились. Слава Богу, все ціле!

Цілими, як потім з’ясувалось, залишилися й сусідні квартири. Хіба що повилітали вікна. Снаряд, який так налякав їх, ліг як раз у торці будинку. А, не приведи Господи, залетів би у якусь квартиру?!

Вранці до них заскочив дядько Ігор.

– Мамо, ми будемо виїжджати, – сказав бабусі Оксані і мовчки подивився на свого брата. – Поїдеш з нами?

Бабуся Оксана тільки розвела руками і опустилась на диван.

– Куди ж ви надумали, синку? – спитала, злякано дивлячись на нього.

– А куди завгодно! – зле вигукнув її молодшенький. – Поки нас тут усіх не накрило!

Вигукував різко, нібито сперечався з кимось. Тато слухав мовчки, не підіймаючи очей. Нарешті спитав:

– А на чому їдете?

Дядько Ігор звузив очі, роздумуючи – відповісти чи промовчати? І все ж опанував себе, відповів уже тихіше:

– Маршрутки вивозять. До якогось там поста. А далі вже автобусом.

– А люди ж їдуть? – не знала що відповісти бабуся.

Дядько Ігор аж руками замахав.

– А що його ждати?! Що його ждати?! Поки нас усіх тут снарядом накриє? Досить, посиділи сьогодні в підвалі!

– Та й ми ж просиділи, – мирно відказала бабуся, нібито цими словами хотіла заспокоїти молодшенького.

– Знаю, що й ви просиділи. Тому й прийшов. Якщо поїдете, то збирайтесь.

Бабуся повернулась до тата Павлика.

– Що скажеш, синку?

Тато ніколи не гарячкував, тому замислився й наразі. Зрозуміло, що за краще виїхати, спасаючи дітей. Хоча б на кілька днів. Але що ж його з роботою? Треба ж якось попередити на шахті, взяти відпустку… чи що? У нього ж за двадцять років роботи жодного прогулу!

Домовились, що дядько Ігор виїде з сім`єю сьогодні, а вони вже пізніше, коли тато уладнає з роботою.

– Може, в о н о не сьогодні-завтра й скінчиться, – не дуже впевнено мовив тато. – Одразу й повернемось.

Після цієї розмови Павлик, мабуть, вперше в життя відчув у душі якусь неприємну давку важкість. Не раз чув про такі відчуття від дорослих, від бабусі Оксани, а тепер упевнився в цьому й сам. Він завше радів, що живе в мирній країні, не знаючи, як, наприклад, у якісь Африці, що таке голод і холод, і що таке знущання людини над людиною. Радів, а біда, виявляється, була вже не за горами і навіть не за териконами, і одного світлого й теплого дня хмарою нависла над його малою батьківщиною, Донбасом, над його рідним п`ятиповерховим будинком. Павлику давно не терпілось закінчити школу, поїхати вчитись і стати знаменитим футболістом. Але виїжджати, спасаючись од війни, і залишати свій будинок на обстріли не хотілось. Через те так і давило груди й свербіли очі.

– Ну, що ти, синку? – пригортаючи його до себе, сумно казала мама. – Не переживай. Пересидимо десь трохи, а як тут замиряться, то одразу й вернемось.

Аби ж то так!

Маршрутних таксі, що мотались тепер безперестанку, було кілька. Але й бажаючих виїхати – немало. Налякані нічним обстрілом, люди швиденько збирали сякі-такі речі, брали документи й спішили на автобусну зупинку. Зайвого з собою не брали, сподіваючись невдовзі й повернутись. Не може ж це страхіття тягнутись довго. Є ж міжнародна спільнота, є ж дипломати передових країн. Як прочують про це неподобство на Донбасі – ударять у всі дзвони, зберуться на всесвітню нараду й одразу війні край!

Дядько Ігор попрощався з ними ще в квартирі, а ось його донечку і свою двоюрідну сестричку Оленку Павлик вирішив проводити. Оленка від нього була на три роки молодшою і дуже гордилась, що у неї такий класний двоюрідний брат. Вона частенько приходила з подружками на футбольне поле, де Павлик захоплював своєю грою навіть дорослих дядьків, і показувала його дівчаткам:

– Оце і є мій брат!

Наразі ж, чекаючи маршрутку, Оленка була сумною і наляканою, видно, розуміючи, що їм випадає небезпечна дорога. Проте, що тут небезпечного, коли до першого, кажуть, блокпосту лише кілька кілометрів, а коли переїдуть «сіру зону» – взагалі будуть у повній безпеці. Дивно все-таки: виявляється, зовсім поруч люди й досі живуть без війни, без нічних обстрілів, як жили й місяць, і рік тому! Живуть і не здогадуються – яке жахіття відбувається в цей час на лінії зіткнення, а точніше – на лінії фронту!

– Мій телефон у тебе є, – вкотре повторив Павлик, торкаючись Оленчиної руки. – Тільки на постах не дзвони. І не здумай щось фотографувати. Люди кажуть, цього робити не можна.

Оленка мовчки кивала.

Мама її, тітка Світлана, гладила Павлика по голові.

– Нехай тут батьки не затримуються, їдьте слідом за нами. Знайдемо, де якийсь час пересидіти. Господи! Боже ж мій, хто б його міг подумати!..

– Добре, добре, – суворо сказав дядько Ігор, – нічого наперед рюмсати. Може, ще й не таке доведеться пережити.

Підскочила маршрутка, відчинила двері, зсередини салону війнуло гарячим повітрям. Водій мотався без відпочинку. Він навіть не виліз, не розім`яв ноги. Сидів, схиливши голову на руль.

Павлика по черзі обняли, тітка Світлана поцілувала.

– Залишайтесь з Богом!

Пасажири швидко заповнили салон, вмостились, але ще якусь хвилину пересували проходом свої речі. Нарешті гучно вдарили дверцями і цей, здавалося б, мирний звук вимусив боляче здригнутись серце. Жінки перехрестились, деякі заплакали. Ледь не заплакав і Павлик, махаючи на прощання рукою.

А вже за годину в містечко прилетіла гірка новина: водій однієї з маршруток, вирішивши схитрувати, почав оминати чергу машин, що стояли на блокпосту і, з`їхавши на обочину, підірвався на міні…

2

Десь наприкінці травня, коли під донецькими містами Слов`янськом і Краматорськом вже точились бої, у небі над містечком Павлика було видіння. Навіть не видіння, хоча саме так назвали його потім місцеві мешканці, котрі відвідують церкву, а незвична, страшна й загадкова гроза, коли моторошне ревіння грому не припинялося кілька годин і нагадувало паралізованим страхом людям водночас і ревіння, і виск, і гарчання якогось лютого неземного звіра, що з високих небес погрожував усьому живому на землі. Налякані люди уявляли його кожен по-своєму, але обов`язково з дико роззявленою пащею, звідки тхнуло страшним смородом пекла. Не зупинялися й на мить і блискавки, які так і полосували небо вдовж і впоперек, чого ніколи не буває в звичайну грозу. Вони не лише били й виблискували, вертикально й горизонтально, а нібито закреслювали собою якісь незрозумілі знаки, що намагались проступити на розгніванім небі. Або все наше попереднє життя.

Люди вимикали електричні прилади і, ледь дихаючи від жаху, сиділи за міцно зачиненими дверима і вікнами, які заливало зливою. А ревіння не стихало, – тепер вже нагадуючи широченний, на півнеба, морський вал, що не знаходив собі місця, не знаходив собі берегів і рокотів, перекочуючись то в один, то в інший бік.

Люди молились, навіть ті, хто до цього не знав, як правильно стулити три перста. Батьки тримали поруч дітей, бабусі – онуків. Люди здебільшого мовчали, здогадуючись, що знаходяться під владою чогось надзвичайного, страшного і незрозумілого, не маючи при цьому ніякої змоги протидіяти цій силі. І навіть коли все скінчилось, далеко не всі наважились відчинити вікна і балкони. Уся атмосфера зволожнілого літнього вечора була така важка, що не було чим дихати.

Потім у містечку тільки й розмов було, що про ту грозу-грозовицю, згадували, дивувались, не знаючи, як пояснити те таємниче видовище. І тільки місцеві розумники, зверхньо посміхаючись, мололи про якісь атмосферні фронти, що зіткнулись в небі і викликали такий жах. Прості ж люди відчували: це ждати біди! І через тиждень вона прийшла.

Павлик пригадав ту вечірню грозу трохи пізніше, коли ввечері над його будинком засвистіли снаряди, одразу нагадавши своїм шипінням і свистом шалені блискавки, які все-таки лише налякали людей, не причинивши їм ніякої біди чи шкоди. А ось смертоносні творіння великорозумних учених розбили кілька будинків, убивали й калічили людей.

Почали виїжджати й підприємці, володарі магазинів. І зграї місцевих волоцюгів і п`яничок кинулись грабувати торгові точки.

Та й то так – чого добру пропадати?! Прилетить снаряд і рознесе все вщент! А що й залишиться, так потім догорить. Ото ж, хапай, хлопці, що під руку потрапляє, тягни додому!

З промислових відділів тягли килими, телевізори, комп`ютери, велосипеди, одяг, взуття… Та все, що потрапляло на очі, й тягли! Вискочив зі спітнілих рук величезний телевізор – та й грець з ним! Махнув рукою, побіг назад, за другим!

Якась пожадлива тітка схопила одразу два велосипеда, стала поміж них і повела, тримаючись обома руками за рулі. Колеса пручались, роз`їжджались у різні боки, велосипеди падали, і люди сміялись. Але тітка була не лише пожадлива, але й уперта. Вона мовчки підводила велосипеди й посувалась далі.

Дві інші вчепились в один плед, рвали його кожна на себе, намагаючись дістати суперницю ногами. Точнісінько як ото отець Федір і Киса Вороб`янинов, коли бились за один бажаний стілець.

З ринку, з розбитих контейнерів, тягли дороге взуття. Жіночі черевики виявились на одну ногу. Нічого, потім знайдуться й на іншу.

Сорому не було. Грабували й реготали від щастя. Експропріація експропріаторів! Так було і в революцію дев`ятсот сімнадцятого, так оце й зараз. Настане час – і до палаців ваших доберемось. Ти ба, які хороми на вулиці «Дем`яна Бідного» повиводили!

Одна з сусідок Павлика, старенька баба Рая, не знаходила собі місця: все ж розтягнуть, а їй і наперстка не залишиться! Вона б і сама туди подалась, так ноги ж кляті!.. Хіба що до сусіднього, продуктового, сходити? І так поспішала, що забула взяти хоча б якийсь пакет.

Двері сусіднього продуктового відчинити не змогли, довелося грабіжникам висадити товстенні вікна. Залізай, як зумієш, через вікно і тягни – скільки дотягнеш.

І – полізли, один поперед одного! Молоді, здорові, переповнені мисливським азартом! І тягли ящиками і коньяк, і шоколад, і дорогу, яку зроду не куштували, ковбасу! Це ж воно раніше було їм не по кишені, а тепера – все наше, все «обчєственне»! Досить його травитися самогоном, прийшов час благородні напої пити.

Бідна баба Рая стояла під вікнами й ледь не плакала! Вона ж і сама любила змолоду перехилити чарчину. Та хіба ж ці лобуряки пожаліють стару, дадуть їй хоч пляшечку!

Не встояла, почала бігати попід вікнами, зазирати. Як та лисиця на виноград.

– Ой, люди добрі! Ой, люди добрі!..

Лобуряки все розуміють, регочуть.

– Чого ти, тітко? Залізь теж у вікно та вибери, що до смаку!

– Та куди ж я зі своїми ногами залізу? А ви б оце дали старенькій якусь пляшечку… Воно ж не жалко?

Дали. Коньяк, зрозуміло, не дали, бо самим треба. Винесли і дали баночку соку, шоколадку и дитячу іграшку, якою пускають мильні бульки.

– На, – сказали, – будеш вдома гратися!

Взяла баба Рая, почалапала додому.

Сок і шоколадку залишила собі. Іграшку віддала сусідським дітям.

 

Минуло два дні. Бабусі Оксані про маршрутку, що підірвалась на міні, нічого не говорили, тому що й самі не знали подробиць. Так, за виною водія, підірвались, є загиблі. Але маршрутка ж мотається не одна, – дві а то й більше. З одного боку – ніби й допомагають людям, а з іншого – заробляють гроші. І, видно ж, ідуть при цьому на ризик.

Але бабуся Оксана прожила довге і непросте життя, і серце не раз попереджало її про ту чи іншу біду. Як воно діялось – старенька й сама не знала, не могла пояснити, от боліло в грудях – і все. Боліло і не вистачало повітря.

– Не дзвонить Ігор? – вкотре питала вона, поглядаючи на невістку і онука. – Чого ви мовчите?

Мама Павлика намагалась заспокоювати.

– Звідти ж, мабуть, і зв`язку немає, – м`яко відповідала вона, непомітно кусаючи губи. – Подзвонить, не переживайте.

– Ой, нє-є, це щось не те-е… – хитала головою бабуся. – Щось не тє-є…

– Ну, що не те, мамо? Що може бути не те?

Бабуся підводилась з дивану, сунула на кухню. Але за хвилину поверталась назад. Видно, не знаходила собі місця. А потім зателефонував дядько Ігор, і мама Павлика не впізнала його голос.

– На міну напоролись, – хриплувато видавив він і замовк, видно, намагаючись утримати сльози. – Оленка сиділа біля вікна… і тепер… у реанімації…

Мама відійшла вбік, подалі від бабусі, аби та нічого не почула.

– Приїжджайте, підтримайте Світлану, – вів далі дядько Ігор, – а я піду воювати…

Сказав, і зв`язок перервався.

Усієї правди бабусі, звичайно, не сказали, придумали, що Оленка підвернула ногу і тепер знаходиться у лікарні. Повірила чи ні, – не допитувались. Бабуся мудра. Все одно не скаже. Але після того стала ще більш задумливою, сиділа у своїй кімнатці, дивлячись собі під ноги. Про що вона думала, які думки краяли душу? Зрозуміло, що про війну цю кляту, про маленьку онуку. А може, пригадувала далеку юність, своє перше і єдине кохання. Зовсім молоденькими, вісімнадцятилітніми, побрались вони з Павлом, на честь якого назвали потім і онука Павлика, і щасливо прожили з ним багато років. Може, жили б і по сей день, але якось узимку Павло повертався з райцентру в кузові бортової попутки, і коли біля села водій загальмував, Павло вирішив на ходу стрибнути на землю. Ноги його встигли замерзнуть, підкосились і міцний коваль потрапив під заднє колесо…

Бабуся Оксана до самої старості прожила одна, з радістю зустрічаючи онуків влітку. А коли вже стало несила поратись по господарству, – згодилась переїхати до старшого.

Крім електрики, в містечку відключили й газ. Говорять, вночі снарядом пошкодило газову трубу, і вона страшенно ревіла, як ото сопло реактивного літака, з якого виривається синьо-червоне полум`я. І коли тепер подадуть газ – ніхто не знає. Отож, сусіди вирішили всім під`їздом готувати їжу на вогнищі.

Не на радощах, звичайно, але люди повеселішали, знову відчувши себе однією дружною родиною, почали збирати на загальний стіл продукти: картоплю, пшоно, м`ясо… Особливо раділи діти, для яких вогнище – справжнє свято.

Тато виніс з підвалу добре нагострену сокиру, що легко справлялась навіть з сухими і покрученими гілками старих акацій, які росли неподалік вулиці. Сусіди також виносили з підвалу різний мотлох, уламки стільців тощо, – все піде в багаття.

Принесли з десяток міцних червоних цеглин, вимостили на рівненькому місці, аби пізніше поставити зверху відро води, розвели вогонь. Полум`я зголодніло накинулось на сухі й тоненькі гілочки, а вже за якусь хвилину прийнялось і за товстіші дрова.

Кашоварили чоловіки, але без жінок і тут не відсвятиться! Щебечуть, контролюють на кожнім кроці.

– А цибульку ж не забудете?

– Не забудемо, не забудемо.

– А лавровий лист?

– І лавровий лист.

– Тільки соліть же обережно. Це ж не каструля, не знаєш, скільки його й сипати.

– Розберемося.

Тепер не відгониш і дітвору. Бігають, сміються, вишукують різне сміття, тягнуть до вогнища. І такі вже раді, коли полум`я аж підстрибує на радощах, пожираючи якусь нову соломину.

З цікавістю стежать за ним і старенькі, звично сидячи на своїх лавках. Багаття – воно таке, заворожує і притягує до себе малого й старого.

Павлик поміж хлоп`ят, здається, найстарший. Проте, нікого й ніколи не ображає, навіть коли хтось і заслуговує. Бігати разом з малечою, збирати якісь гілочки йому вже соромно, але й сидіти поруч стареньких теж не хочеться. Ось і стоїть біля кашоварів, які ліниво покурюють і вже згадують своє улюблене щорічне свято День шахтаря, коли в сусідній лісосмузі також варять великою компанією кашу, накривають «галявину», виставляючи стільки різної смакоти, що, здається, і за тиждень з нею не впоратись!

І сидять, було, святкують до сутінок, співаючи під баян сусіда, дядька Мишка.

Спят курганы темные, солнцем опаленные,
И туманы белые ходят че-ере-едой.
Через рощи шумные и поля зеле-ные-е
Вышел в степь донецкую па-арень молодо-ой!

От скільки, говорять, вже літ цій пісні, ще за славетного шахтаря Стаханова написана, а не набридає гірникам, співають її в Донбасі на кожнім святі, і лунає ця пісня, як справжній гімн шахтарському братерству і героїчній шахтарській праці.

Да-а, були часи-и… А наразі вже не до пісень. Треба варити і прислухатися: чи не загримить з якогось там боку, чи не полетить в бік містечка лютий снаряд.

– Ну, нехай тепер вариться, – накриваючи відро кришкою, говорить головний кашовар. – Ух, і пахне ж!..

Так і є: легенький димок разом зі смачним запахом вже дістався сусідніх будинків, звертаючи увагу перехожих.

– Чи кашу варите? – весело питає один.

– А що ж – не чуєш? Бери пляшку й приходь!

– Да-а, прийдеться взяти й прийти! Аж слині побігли!

Шуткують, посміхаються. Весь будинок в очікуванні смачного обіду і приємного товариства. Ех, як було б добре, аби не ця клята війна, не ці кляті обстріли!

– Тільки б не зіпсували нам усе… – поглянувши вгору, мовив один і – наврочив!

Як бабахнуло десь з тріском, нібито розірвало навпіл небо, і з шепелявим виттям, що наростало щомиті, полетів снаряд! Звідки полетів, з якого боку – не розібрати! Та і яка ж тепер різниця! Бігти, кидати все й бігти до підвалу! Але як тут побіжиш, коли біля під`їзду старі бабусі: заохали, запричитали, опираючись на свої чіпки, збились біля дверей у підвал.

– Семенівно, та шевеліться ж ви!.. Що ж ви стали на проході?!

– Ой, матінко, ой, лишенько, – ледь не плаче старенька, постукуючи своїм костуром. – Та я ж нічого не бачу…

– Так і сиділи б тоді в квартирі… Бо через вас і нас накриє!

– Царице Небесна… Матінко Заступниця…

Снаряд просвистів і розірвався десь далеченько. Цей – далеченько. А наступний?

Через метушню хтось перекинув відро, яке залило полум`я, і пахучий пар одразу зібрав у згаслого вогнища кількох котів…

 

Наступного ж дня тато сходив зранку на шахту, забрав якісь документи і, помітно змарнілий, повернувся додому. Перший крок зроблено, треба робити наступний.

Павлик знав, що вже виїхало кілька його однокласників. Куди виїхали – невідомо. У когось, може, є якісь родичі, а у них… Бабуся Оксана навіть будинок свій продала, та ще й задешево. Де, у кого тепер приткнути голову?

Павлику було сумно, і він заспокоював себе тим, що вся ця війна ось-ось скінчиться, і він з батьками і бабусею повернеться додому, у своє містечко, яке так несподівано стало для нього найдорожчим і найріднішим. Усі попередні роки мріяв швидше закінчити школу та поїхати вчитись до великого і, кажуть, дуже красивого міста на березі Дніпра, а тепер раптом стало так жаль і свого двору, і свого будинку, і всього містечка, де він прожив од народження. А хіба ж не шкода своїх друзів і своєї школи, де також було стільки хорошого і цікавого?

– Беремо тільки необхідне, – попередив тато. – А то ви почнете зараз пакувати все підряд.

– Ну, і голими ж не поїдеш, – тихо заперечила мама.

Брали лише легенькі літні речі. Як там не буде, а до холодів війна ця клята точно завершиться! І не забути б документи. Без документа тепер і за поріжок не вийти.

Збирались, витираючи сльози. Тато, звичайно, не такий суворий, як дядько Ігор, підвищувати на них голос не стане, але й він багатозначно покашлює: мовляв, не розводьте тут мокроту, налаштовуйте себе і на небезпеку, і на різні розчарування. Без цього, видно, вже не обійтись.

– Документи покладіть окремо, у пакетик. Щоб не розгубити.

– А я хотіла до коробка.

– Коробок багато місця займе.

– А парасолі взяти?

– Парасолі? – зупинився тато. – Та візьміть і парасолі.

Поклали і парасолі, і жіночі кофти, на випадок дощу чи похолодання, і ліхтарик, який живився від мережі. Павлик згадав про бінокль, але тато не дозволив.

– Ще на блок-посту присікаються: нащо, скажуть, вам цей прибор? На кого працюєте?

Запаслись і харчами, на кілька днів. На довше й не варто. Не з порожніми ж руками їдуть, вистачить і на продукти, і на тимчасове житло. Чуже житло. Як же боляче й гірко було від цієї думки! Кидати своє, нажите роками, і їхати бозна куди!

Перед виходом, за давнім звичаєм, присіли на доріжку, а підвівшись, перехрестились. Перехрестився під поглядом бабусі і тато. Павлик же тільки опустив голову.

Коли вже з речами наближались до автобусної зупинки, Павлик почув жалібне нявчання: на плескатім даху розбитого триповерхового будинку сиділа і кликала на поміч кицька. Як вона там опинилась, можна лише здогадуватись. Видно, вискочила від страху наверх, а спуститись назад ніяк.

– Мяу-мяу-мя-яу-у…

– Мамо, там он кішка!

Мама тільки поглянула в той бік.

– Ох, синку, та хіба ж нам зараз до кішок?!

Людям, що саме сходились на маршрутку, дійсно було не до тварин, деякі родини навіть залишили своїх домашніх улюбленців у квартирах, не розуміючи, що ті за кілька днів можуть загинути від голоду. І доки Павлик не сів ув автобус, йому вчувалось те жалібне нявчання.

Водій набив повний салон і завів двигун.

Жіночки знову хрестились, витирали очі. Чоловіки були суворі і зосереджені. Коли проїхали вулицею і почали звертати на широку трасу, Павлик побачив на пригірку свій високий п`ятиповерховий будинок: найрідніший і найкращій у світі будинок, куди вони обов`язково мають повернутись!

Микола Тютюнник
2018 р.

Микола Григорович Тютю́нник (1 червня 1949) — український письменник, поет, журналіст. Член Національної спілки письменників України, лауреат літературних премій.
Народився у напівукраїномовному селі Банкіне Білгородської області, поблизу адміністративного кордону РРФСР і УРСР. Його діду за розповсюдженою тоді у РРФСР «помилкою» додали у паспорті до прізвища «Тютюнник» суфікс «-ов». В такій формі воно дісталося і нащадкам. Втім, у літературній діяльності Микола Григорович підписується як «Тютюнник», без надбаного пращуром додатку. У п’ятирічному віці переїхав з родиною до Первомайська Ворошиловградської (нині — Луганської) області. Навчався в СШ № 2 (нині — гімназія) та Стахановському гірничому технікумі. З 15-ти років, до служби в армії, працював у шахті. Після служби в Казахстані, на озері Балхаш, 14 років працював на шахті імені Менжинського — прохідником, гірничим майстром. З успіхами в літературі перейшов на письменницьку та літературну діяльність. З середини 2000-х працював переважно в Луганську, хоч продовжує позиціонувати себе як первомайця.
У 90-ті працюв головним редактором первомайської газети «Шахтёрский край». В подальшому працює у виданнях «Вести региона» (Луганськ, в перші місяці — Первомайськ, очолював редакцію), «Сбойка» (Луганськ, шахтарське видання), «Ильичевец» (Маріуполь).
Спроби писати твори розпочав ще у шкільні роки. Вперше земляки побачили твори Тютюнника у газетних публікаціях, а з 1980-х років почали виходити і книги його авторства. Пише Микола Григорович і українською і російською мовами, як прозу, так і поезію. У 1982 році вийшла перша книжка оповідань «Біля річки Лугані», у 1987 році — «Случай на Северной». Після виходу другої відразу був прийнятий до Спілки письменників СРСР. У 1988 році його приймають до Союзу письменників України. Створив та очолив первомайсько-попаснянське літературне товариство ім. Горбатова.
Визнання отримує історична поема у віршах «Маруся Богуславка», яку було видано у 2006-му році. За неї Тютюнник став лауреатом премій ім. Миколи Гоголя та у 2009 році лауреатом премії «Берег надії» імені Василя Симоненка. 2013 року стає лауреатом міжнародної премії з поезії ім. Миколи Рубцова «Звезда полей». Тютюнник є повним кавалером «Шахтарської слави», за твори про фронтовиків нагороджений медаллю «Маршал Жуков».
З 2014 року мешкає у Кам’янському, Дніпропетровської області.