Богом даний

Зупинись. Подивися у вічі мені.
Пам’ятай. І не треба тужити!
Я – солдат… Я загинув в борні та вогні,
щоби ти міг Людиною Вільною жити.

Чи можу я дозволити собі малесеньку хронічку про своє?

Тим більше, що про інших можу писати і поезії, а про своє  – тільки «голий реалізм», або «чисту публіцистику»?

Пробач мені, читачу, за те. Гримлять гармати, і поезія мовчить.

Потерпи усього кілька сторінок, поки відтане душа.

Трапилося страшне, найстрашніше! І саме воно примушує поставити усі належні точки над «і», зняти забороло, зірвати гаптовані вишивкою рушники із роз’ятрених ран…

Так, у Ліричному Вимірі і у Божому Часі я – поет. Але у Яві, де доводиться бути більшість свого імовір’я, я «такий, як усі» – люблю, грішу, помиляюся, плачу і плачу. Тут ростив дітей, а тепер балую онуків. Тут у мене є всі належні – зрадниці-сестри, двоюрідні, але рідні, брати, рідні, але двоюрідні, брати, друзі, котрі – друзі, і друзі, котрі – не друзі, та Ворог багатоликий, ім’я якому – Орда. Тут є земля, яку колись називали Гордією і яка нині важко згадує про те. Тут Орда нині суне на Гордію, аби знову згасити наші знамена і душі! Можливо назавжди… Тут нині на бій, на змаг зі злом виходять найкращі. І гинуть, на жаль, найкращі – Мріяни.

Таким був і Син Мого Брата, мій Хрещений Син – Богдан Гончаренко, Богом даний Гончаренко.

Він був еталонним Мріянином, бо говорив з народження, бо совість його народилася раніше від нього, а сам він народився без шкіри, як усі Гончаренки, бо мислив віршами, бо над ним завжди палали видимі лиш посвяченим зла Звізда і добра Зірка.

Він відчував усіх сущих рівнею собі. І я сам був свідком того, як, ще трирічним хлопчиком, Богдан навколішках просив пробачення у собаки, якій випадково наступив на ногу…

Він не міг легко і просто жити: Бог дав йому жагу Знання. Він шукав своїх відповідей на вічні питання, шукав свою Книгу Буття, перечитуючи варте і неварте того. Він часто, як і я, ховався у Ліричному Вимірі і в Божому Часі, а повертався звідти з усе більш сивішими очима, бо ж правду сказано: «великі знання примножують великі печалі».

Богдан був Правдоборцем і Воїном Світла: ніколи не піддавався злій більшості та недолугій меншості.

Пам’ятаю, якогось 1 вересня, пішовши першого дня в професійне училище (вирішив-був пізнати Братство Мулярів зсередини…), додому увечері повернувся закривавленим, у лахмітті, що залишилося від «празникової» білої сорочки, одягненої напередодні: до крові захищав, кров’ю утверджував своє «Я» на новому поприщі. Другого вересня, хоч батьки уже й збиралися забирати його з тієї «бурси», таки уперто знову подався на навчання, лише й одягнувши вже сорочку чорну і при тому зітхнувши: «Більшість людей у цьому світі – мертві… Слава живим!»

І, схоже, мерці таки відступають перед живими: сорочка та залишилася цілою, але вросла навіки, замість шкіри.

Отак лицар в подальшому і жив. Зберігши, задля життєвої правдивості (з цим у Таврії біда…) мову та орфографію написання, наведу кілька споминів про нього.

Друг: «…Как-то раз зимой Богдан, я и два наших общих друга Стас и Сережа (которого все называли Сергуня), недалеко от места где Марина проходила практику от училища, а именно в центре занятости, пили кофе, курили,  и тут у Богдана созрел «гениальный план». Суть плана заключалась в том, что мы должны были обойти здание сзади, найти окошко в кабинет Марины и спеть ей серенаду. За основу этого деяния общим коллективным решением была выбрана песня Александра Понамарева «Він чекає на неї». План был хорош, а всеобщее одобрение сделало его еще лучше, но были и свои сложности: из нас четверых только мы с Богданом имели хоть какие-то навыки пения, так как мы не одну песню спели на концертах вышеупомянутого училища, про остальных же, в лице Стаса и Сергуни, можно было сказать, что «мишка был у них в гостях» не раз и топтался по ушам добросовестно. В связи с этим, по пути к месту работы Марины была проведена «гениральная распевка», распределены роли и назначены места… И вот, немного заблудившись, но все таки дойдя до места предназначения, мы приступили к «зловещему» плану. Наверное это выглядело смешно, ведь не каждый день увидишь четверых студентов по колено в снегу, стоящих под окном (хорошо – хоть первого этажа) и в разнобой поющих песню Понамарева. Как бы там не было после первого куплета кроме желаемого окна открылась еще парочка, а по окончанию песни нам даже похлопали. В общем, было весело, хоть и холодно…»

Братова: «…Богдан – романтик, неординарна людина. Вiн вигадував щось, що могло здивувати. За день до нашого весілля з його старшим братом Олексієм ми поїхали в квiтковий магазин, щоб вибрати букет для мене i подруги нареченої. І так, як свiдком на нашому весiллi був Богдан, вiн рішуче наказав, щоб ми чекали в машинi, а сам з флористами збирав букети. Вони були дивовижнi. Мiй був такий ніжний та сповнений справжньою казкою, про яку мрiє кожна дiвчина, зовсiм не схожий на iншi, а букет подружки взагалi був незвичайний, вiн був у корзинці i складався з червоно-бiлих троянд викладених в символi «iнь-янь» – чоловiчого i жiночого начала. Щоб зробити для мене щось надзвичайне i незабутнє Богдан, дізнавшись, що я дуже люблю море... пiсля церемонii вiнчання закрив всi вiкна в весiльному авто, зашторив нас вiд водiя, і ми поїхали. Коли авто зупинилось і ми вийшли, я заплакала. Я нiбито потрапила у гарний сон... На березi моря були розсипанi пелюстки троянд, стояла пляшка з шампанським та келехи... Заграла музика i Богдан, сказав: «Танцюйте, дiти мої, з цiєї хвилини ви разом назавжди, i нехай таких моментiв буде дуже багато в вашому подружньому життi». Такi гарнi вчинки надихали на життя, i їх робив хлопчина, який був набагато молодший за нас...»

Кохана:  «…А восьмое марта 2010 было самым ярким в моей жизни. Седьмого марта вечером мы разговаривали по телефону, Богдан тогда был за городом, в гостях у брата, и встретиться мы не могли, поэтому общались по телефону. Он сказал, что хочет первым поздравить меня с праздником, так чтоб наверняка – это будет в 6 утра, попросил держать поблизости телефон, чтобы он мог дозвонится. Я согласилась, завела будильник на без пяти шесть и легла спать. Будильник зазвонил, я проснулась и жду, десять минут седьмого никто не звонит, двадцать минут седьмого тоже. Странно: «Может проспал или передумал звонить?» –  я уже сама себе надумывала. Ну, не буду же я сама звонить восьмого марта и напрашиваться на поздравление. Тут вместо телефона раздался звонок в дверь. Открываю дверь в пижаме, без макияжа, с рострепанными волосами. А там стоит Богдан в длинном, черном пальто, волосы уложенные гелем, точнее это были тоненькие льдышки, сам дрожит от холода и держит в руках красную розу и шарик капитошку, а на капитошке нарисована маркером бородка: у Богдана была такая же в тот момент. Он поцеловал меня, вручил все, что приготовил и убежал, потому что спешил на автобус обратно. Мы виделись не больше пяти минут, но ради этой встречи он ни свет, ни зоря примчался издали. Это было безумно приятно. Когда он ушел, я закрыв дверь  долго нюхала розочку, обнимала капитошку, и в тот момент мне было все равно, как я там сейчас выгляжу, и насколько у меня растрепаны волосы… Когда-то в училище меня обидел один парень с паралельной группы, наговорил мне кучу гадостей. Я рассказала Богдану, и на следующий же день этот парень попросил прощения, и по сей день здоровается. Я не знаю, что Богдан ему сказал или сделал, но я в очередной раз смотрела на него как героя…»

Він, як і я, був Бунтарем і Махновцем. Він все шукав свого справжнього обличчя – «водив козу» у вертепах, грав у виставах дуже-народного театру доброго Царя «без царя в голові». Міг серед ночі пройти через усе місто в «лермонтовському» костюмі Героя Нашого Часу. А одного разу, після новорічної ночі, я взагалі зустрів його в «маршрутці» загримованого у Аноніма Ім’ярека (Нікого-Нізвідки).

Його мало хто розумів. Ні, його не розумів ніхто!

Я ж знав його судьбу… Знав, але не міг, до пори, відкритися – Богдан мав, мусив здолати усі свої перелоги, розплутати усі свої манівці, вчинити свій подвиг і сотворити своє Диво. Тільки тоді мала настати Мить Посвяти.

Богдан був Поетом, який ще не розумів, що він – Поет!

От звідки всі його метання, всі його поривання, всі його пошуки і єдиний «комплекс неповноцінності» – синдром безсонної совісті.

Коли настала пора іти до армії, Богдан, на відміну від багатьох, радів. Та не довго… Комісія визнала його непридатним до військової служби! І він умовляв, настоював, писав клопотання, звернення та заяви бозна і в які установи, поки таки домігся свого.

Його призвали. І призвали, Божим провидінням, в ту ж самісіньку учбову дивізію в селищі Десна на Чернігівщині, в якій за тридцять років до того починав свою «військову кар’єру» і я… Частенько, так само, як і я колись, він отримував наряди «за пошуки правди»… «Донкіхотствував» уперто. Бувало, що й до смішного.

Товариш по строковій службі: «… Ми тоді вже служили у «постійному складі». Командир роти нам трапився – відчайдушний любитель шахів. Фанат просто. Щоправда, треба визнати, грав він таки сильно: перемогти його довгий час ніхто не міг спромогтися. І хоч був капітан людиною, загалом, хорошою і грамотним офіцером, проте мав і погану рису – постійно піднімав на кпини (часто й перед строєм) своїх суперників-невдах. Дізнавшись, що Богдан, теж добре грає в цю гру, солдати заледве умовили його зіграти з нашим «непереможним гросмейстером». Домовилися про одну партію, без права реваншу потому. Богдан узяв, та й виграв! «Корона» з ротного спала. Хоча й Богданові після того дісталося: домагаючись матч-реваншу, командир ще довго «культурно гнобив» його. Ну, ви ж служили у армії, знаєте, як це робиться… Але Гончаренко так і дембельнувся непереможеним!..» 

Відслужив снайпером. Повернувся. Але не змінився нітрохи. Навпаки, всі належні йому до того риси характеру стали ще виразнішими. Він реагував на несправедливість, неправду, неправильність, продажність, необов’язковість, зрадництво, жадібність, як чесний вовк, загнаний у кут зграєю шакалів, – просто рвав усяку ворожу сутність, до якої вдавалося сягнути зубами. Він, звичайно ж, не шукав смерті, але збирався стояти за своє до останнього.

Богдан до останнього і стояв…

Чи ж міг ховатися від виклику часу він, нащадок упертих запорожців, що по руйнації  Січі подалися од зрадництва Московії за Дунай, в Туреччину, де заснували Січ Задунайську, і, відбувши там майже дев’яносто років, тільки літа 1861, підкуплені брехливими обіцянками царського уряду, що ганебно програв тоді Кримську війну, про надання їм в разі репатріації статусу колоністів чи прав окремого козачого війська, (що, звичайно ж, так і не було виконано…), повернулися в рідний Степ? Чи ж міг відсиджуватися у запічку такий, коли сила ворожа наринула на Україну, щоби погнобити, понищити Народ наш?!

Другого ж дня після оголошення першої хвилі призову Богдан подався до воєнкомату. Але… виявилося, що там загубили його документи (це через рік після демобілізації!). Залишив свої контактні дані. І ще півроку чекав призову, постійно надзвонюючи воєнкому.

Повістка прийшла у серпні 2014 року. А саме перед тим, на роботі, невдало встановлена кимось бетонна віконна перемичка, обвалившись, переламала йому два пальці на нозі. «Відмазатися» від служби міг легше легкого.  Проте герой  пошкандибав до війська! Просто з «лікарняного». А мені здається, що і поповзом би поповз…

Ну, от – усміхнувся, забігши перед тим до нас увечері, – повертаюся до своїх!

Я зазирнув йому у вічі і побачив, нарешті, у них справжню чоловічу упевненість, солдатську розважність та козачу бойову зухвалість. Він був готовий хоч завтра  – у бій!

Втім, попервах (підвела таки пошкоджена нога!) визначено було йому служити в рідному місті, в батальйоні протиповітряної охорони військового аеродрому. Інший би, може, й радів тихенько. Та не Богдан! Ледь виходившись, він почав засипати командування рапортами про відправку до зони АТО. І даремно командир, пересвідчившись у непересічній освіченості та дисциплінованості свого нового командира відділення, намагався усіма силами утримати його, обіцяючи навіть направлення до військового училища, – хлопець таки добився свого: надійшов Наказ про зарахування молодшого сержанта Гончаренка до зведеного загону Військово-Повітряних Сил.

Сестра: «…Ні батьки, ні я, ні його друзі, ніхто й ні на секунду не сумнівався, що Богдан піде воювать, і хоч жах від того, що з ним там може статися, різав моє серце, наче лезо, я розуміла, що він не буде ховатися за мамину спідницю. Бо поняття патріот – величезна складова його самого… Відмовляти його було марно, бо на той час мій маленький братик був уже дорослим чоловіком, маючи власну думку, власні принципи і тверді переконання. 29 березня 2015 року ми з чоловіком, батьками та декількома Богдановими друзями проводжали його на потяг до Києва, звідки він мав би прибути до міста Васильків, на розподілення. На відміну від того, як ми проводжали його на строкову службу, цього разу все було дуже тихо і скромно. На пероні ми просто розмовляли, шуткували, сміялися, ще не усвідомлюючи того, куди взагалі ми його проводжаємо. Не було якогось остраху чи хвилювання, ми були певні, що пролетять 45 діб, і будимо зустрічати його на цьому ж пероні. Коли прийшов час їхати, Богдан по черзі обійняв нас усіх, поцілував маму і мене, закинув на плече рюкзак і зайшов у вагон. Потяг рушив, а в мене навіть і сльозинка не скотилася. Якби ж я тільки знала тоді, що бачу його в останнє!..»

Прощаючись з моєю родиною, пам'ятаю, Богдан сказав:

– Нічого… Навіть якщо на один день стримаю ту нечисть, знатиму, що жив недарма!

Затримав же на цілих сім днів!

Загинув солдат страшно.  Того дня разом із п'ятьма товаришами був у наряді, що обслуговував склад боєкомплекту. Під час обстрілу кумулятивний снаряд ворожого танка (скоріше за все, за наводкою ворожого корегувальника) влучив точно в  будівлю складу. Рвонуло так, що аж Земля задрижала! Командир намагався під обстрілом щось вдіяти, та … був поранений і сам, обгорів… Там палало ще три дні! На фото, яке вдалося мені потім добути, видно – поплавилася навіть цегла, поплавилися навіть каски солдатські!

Пізніше вже в Інтернеті знайшов я і записки одного з його товаришів по загону, написані за кілька днів по тому. Хлопець, мабуть, також звідкись із наших країв, бо писав степовою говіркою…

Довго приховував віднайдене я від рідних, бо жінки наші і досі не хочуть вірити в Богданову загибель. Проте зараз, вважаю, уже настав час відпустити душу бійця до Отця нашого на Небі – визнати те, що сталося, прийняти з болем і пам'ятати Солдата вічно.

Ось подаю ті уривчасті нотатки так, як є. Не напишеш сильніше і правдивіше про все те, і маючи талант Генія.

 «…Ми з пацанами рішили шо навєрно вони не заживо згоріли в тому бункері, зразу загинули від снаряда. Стопіісяти міліметровий в перекритіє прилетів і завалив його, а пацани там від обстрілу сховались, а ще сука міна попала в склад БК і тут рвалось все. І ще «мішка» їхній тут їздив. Я раньше думав танк це трактор, але нє. Танк це страшно. Але відігнали гранатометами його.

– Не дивись в ту бойніцу, відійди, туди снайпер часто стріляє. Диви які дирки великі, здалека лупить сука, нам важко достати. Ладно пішли зі мною… – каже мені помню напарник.

Веде мене показувати роздовбаний капонір.

– Вот бачиш. Тут засипало.

Місце загибелі

Того-то вони вийти не могли, в западнє получається були. Нє, точно не згоріли, загинули зразу. Всі так думають.

А вот тут ми їх і закопали (додано фото).

Знімаємо каски, хрестимось, коли проходимо мимо.

Ну родствєнікам останки віддали, а потім під завалами ще останки найшли. Та які там бля останки, кості обгорівші. Але пацани зразу загинули, засипало їх. П'ятеро. В квітні. Потім ще пацани гинули, вон каска пробита. А тепер сука ще на могилу осколки прилітають, вон стодвадцатка рядом впала. Ми з пацанами думаєм її щитами обложити якось...»

Богдан загинув в один із днів «сраного перемир’я». Клятому «православному воїнству» і Бог – не указ, бо ж був той день другим днем Великодньої неділі 2015 року!

Кажуть, що померлих у християнські свята, Господь одразу ж забирає до раю, звільняючи від чекання Страшного Суду… Хай буде так!

Возлюби, Отче Наш, воїна Богдана і чотирьох славних товаришів його, нагло загиблих разом з ним, і всіх Українців, полеглих у цій війні-без-назви! Прости їх і прихисти під своєю рукою!

Нещодавно син, на жаль занадто пізно, розповів мені, що Богданові усе життя хотілося, аби я колись написав вірш про нього…

Невеселим сталося те «колись». Невеселим стався і вірш.

Воїнові Богданові Гончаренку
любому племінникові та хрещеникові,
загиблому  13. 04. 2015 року
під м. Донецьком

Епітафія

Не навпомацки йти, щоб і ніч не відчути на дотик,
неможливо, здається, на смертнім оцім рубежі.
Ти ж ішов, як летів, відчуваючи звуки і ноти…
Їх при тому ще й легко ділив на «свої» і «чужі»!
Просто музика стихла. На далі розсіявся попіл.
Знавіснілі вітри засвистали в бійниці фортець.
І пішли козаки яриною, аж Всесвіту по попід,
гріб на плечі вознісши. Заплакав Небесний Отець:
празникову молитву закінчив Великдень тобою –
пом’янув… проминув… і розп’явся на вістрі годин…
Бій затих. Але ти вже ніколи не вийдеш із бою,
Богом даний Богдане, такий-от єдиний, один!
Ох, мій хлопчику, знаю, – завітно хотілося бути.
А тепер ось твоє, як підпалене поле, горить…
Не питай мене правди, – допоки ще шкіриться Путін,
українцям немало додасться і Сцілл, і Харибд.
Просто ляж на крило і лети у прабатьківський Вирій.
Прийде ранок.  Дощем засльозяться побляклі шибки.
Чуєш, сину, прошу я у Бога не сенсу, а віри –
не плече до плеча, а ізнову щока до щоки
хай нам єдності дасть, уже днесь і простої по-людськи!
Завтра змиють жалобу водою-росою степи.
Україна сяйне од роси, наче квітки пелюстка.
Мир душі твоїй, воїне! Спи, мій Богданчику, спи…

Ще три місяці по загибелі чекали ми результатів генетичної експертизи.

Місцеві «ватники» вже й сичали по закутках: «Та утік він точно! Міліція його вже шукає!» Хіба заткнеш усі чорні пельки?!  Хіба доведеш кожній наволочі, що міліція та просто виконує всі належні за законом процедури?! Було нестерпно боляче і нестерпно образливо…

Слава Богу, Богдана ідентифікували першим з п'ятьох.

Пишу «слава Богу», бо найбільше Богдан з дитинства боявся загубитися… Як і я…

Важкими були похорони. Сотні людей, знайомих і незнайомих, зійшлося провести в останню путь Героя. Священики всіх українських конфесій разом провадили панахиду. Плакали всі – і жінки, і бувалі в бувальцях солдати. Ні за ким з рідних («мужчини ж не плачуть») не плакав я досі на кладовищі, а за Сином Хрещеним своїм заплакав… І навколішки, разом з іншими Мріянами, став перед його домовиною, що попливла у Вічність на плечах Братів… І прощення попросив: «Прости мене, Воїне, що не зміг уже бути поряд з тобою і товаришами твоїми!». По тому звучав Гімн України. З хриплим надривом казались прощальні промови. Пролунав почесний салют. Прапор України з труни склали і віддали Матері. А труна поринула у Рідну Землю.

Я плакав там і, дивлячись на Людей, що плакали, думав, звертаючись до Орди: «Ніколи, сволота, ви нас не переможете! Ви й своїх офіцерів нині закопуєте на пустищах, як скажених собак… Дивіться ж: у нас і простого солдата ховають з генеральськими почестями! Ми нічого вам не забудемо! І помстимося за всіх і за все! Душу й тіло на те положимо!»

Богдан наснився мені наступної ж ночі. Коротко наснився. Ще й мінився увесь той короткий час із вихруватого хлопчика у закривавленого солдата, і навпаки… Лише зникаючи вже у Божім Вирії назавжди, помахав на прощання рукою і гукнув, посміхнувшись: «Я прошу вас – живіть!».

Я прокинувся і не спав по тому три дні і три ночі. Врешті не витримав сів і написав листа Другові. Втім, тут, у Яві, те звучить простіше – Петро Саворона… Інколи чиню так, коли налягає Межа Нестерпності.

Ось, що було у тому листі:

Приходь.
Вип’єш вина, а я подивлюся на тебе.
Причастишся за двох.
Я покаюсь за двох.
Почитаєш свої переклади Бродського.
Я порадію Поезії.
Я поплююся на Йосифів.
Чорна черешня капатиме з дерев
у очі
і стікатиме по серцю
в самісіньку душу.
Сад шепотітиме сагу
про Олафа Доу,
мого легендарного двійника.
А сивий ворон,
тотем твоїх пращурів
тінню розправить крила
на наших обличчях.
Приходь.
Пом’янемо мого племінника Богдана,
що загинув під Донецьком.
Хай твій маленький неслух-син
витолочить нарешті болиголов
і розрив-траву, і Звізду Полин…

Щойно дописався останній рядок, як уже й пролунав телефонний дзвінок: «Зараз приїду!».

І Друг приїхав. І сталося все по писаному. А ще показав я йому фото, прислане з-під Донецька: п’ять оплавлених касок – на оплавленій цеглі, п’ять склянок з горілкою, п’ять шматочків чорного хліба та ще по сигареті і тістечку – на кожного.

Богдан Гончаренко. Олександр Тищенко. Олексій Вовченко. Гура Дмитро. Потененко Василь.

Всі, крім Богдана, з Київщини.

Провівши друга, я, за звичкою, зазирнув у поштову скриньку і побачив там конверт з листом зі Святої Землі від Колишньої Землячки. Короткий лист: «Іє беседер!» (Все буде добре!)».

Такий-от дарувався мені Знак…

Я й повірив йому одразу. Вірте і ви! Все ще буде добре, хоча й доведеться пройти до того важкий і тернистий шлях, перемогти у неоголошеній війні, навчитися бути Народом.

А ще хочу вам сказати наостанку:

– Герої, дійсно, не вмирають! Вони і мертвими залишаються в строю!

Щоразу, буваючи в зоні АТО, як волонтер чи журналіст, вдивляюся я в обличчя і очі наших солдатів. І в кожному з них бачу Богдана! Може тому, мені хочеться віддати їм і останню сорочку. Тільки сорочка та, чорна вишиванка-чумачка, давно вже вросла в моє тіло! Бач, я таки теж – Лицар Печального Образу…

Героям слава! Смерть ворогам!

P.S.  22.09. 2015 року прийшло повідомлення, що Богдана посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеню. Спасибі, панове можновладці! Тільки ж… Болить мені і бісить мене ота «ІІІ ступінь». Людина уже віддала за Батьківщину найдорожче – життя. То за «І ступінь» хлопці мають вмирати ще двічі?!

Олег Гончаренко

admin

2 Comments

  1. savcenkoalena604@gmail.com Читаю і плачу,просто душа навиворіт!Кожен хто має душу не може не відчути того болю і тієї любові,що з «М'ясом» відірвали від серця та обернули на рядки. Герої не вмирають!!!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *