Версія для друку та PDF

Благословенний та проклятий. Хто я?

Розділ І «Прелюдія»

Тієї ночі я прокинувся з відчуттям тривоги. Відкривши очі зрозумів, що вже за північ. Місячне світло проникало в кімнату через відчинені балконні двері та вікно поруч з ними. Дивно, що в теплу літню ніч з вулиці не чутно жодного звуку. Навколо повна тиша. Чому я прокинувся? Можливо повернувся з рандеву мій приятель, з яким ми винаймали помешкання. Але щось не чутно ані його голосу, ані шуму який він зазвичай спричиняє. Для нього це не типово. Вирішив включити світло та розібратись, але щось не так… Не можу поворухнутись. Жодна кінцівка не хоче слухатись. Я міг би якось пояснити такий стан попереднім фізичним перенавантаження, травмою, чи вбивчим алкогольним похміллям. Але в ту ніч точно були відсутні причини, по яким я міг бути таким безпорадним. Лежу собі повністю паралізований. Дякувати богу, хоч дихати можу. Кліпнув декілька разів. Очі працюють, але легше не стало. Повторюю зусилля підвестись, але все марно. Тіло не контрольоване. Моторошні відчуття заповнюють мене. Нічого подібного я жодного разу в житті не відчував. Через мить з’являється відчуття, що я не сам у кімнаті. Мої очі вже прокинулись та встигли адаптувались до темряви. Я побачив. Впершись дупою об підвіконня, коло відчинених на балкон дверей стояв ВІН. Все-таки з нічних походеньок повернувся мій друган Сашко. Чому ж він мовчить як риба, не кричить «Макс, ти що, спиш?», не роздягається, не вмикає світло. В пітьмі я бачу його силует, але не обличчя. Він склав руки на грудях, та стоїть нерухомо. Я відчуваю нутром, що він вирячився на мене. Намагаюсь сказати хоч слово, але з вуст виходить лише тяжкий подих. Ще декілька секунд намагаюсь поворухнутись чи видавити з себе хоч звук, але все без результату. Сашко стоїть мовчки. В мене таке відчуття, що він жартує чи знущається з мене. Відчуття жаху охоплює в той момент, коли я усвідомив, що це не Саня. Він трохи нижчій за мене, та ширший у плечах. Силует в кімнаті більше схожий на мене, ніж на мого друга. Хто це? Він стоїть непорушно, і я відчуваю на собі його погляд. В мене скажено калатає серце. Що робити? Паніка. Не находжу нічого розумнішого, як просто заплющити очі. Фіг з ним. Будь що буде. Кілька секунд пролежав та прислухувався до того, що відбувається. Тиша. Абсолютна. Серце продовжує лупашити, наче скажене. Знову відчиняю очі. Яке ж полегшення відчув в ту секунду… Там, де щойно ВІН стояв, вже нікого не було. Я почав заспокоюватись, але не надовго. Моє тіло продовжувало морозитись від мене. Поворухнутись так і не міг. В моїх ногах стояв письмовий стіл. Він знаходився в темному кутку, куди навіть місячне світло ледь проникало. Уявіть на хвильку в якому я був «захваті», коли побачив, що ВІН стоїть на цьому столі. Страх та відчай почали заповнювати мій розум. Декілька секунд нерухомого чекання та спостерігання. А потім він дуже різко змінив позу і врешті пригнув рибкою, наче в басейн, тільки прямо на мене. Набрав повітря в легені, напружив м’язи та чекав зіткнення. Від страху спробував закричати, але з гортані вирвався ледь чутний хрип. Але чомусь я не відчув удару. В мене вдарило димом, який одночасно був холодним та гарячим. Потім дим розчинився. Здавалось, що я встиг вдихнути якусь його частину…

Завершився цей жах так само різко, як і почався. Одразу після видиху стало набагато легше. Я зрозумів, що мені вже не страшно. «Тільки не заплющуй очі», – казав я собі: «бо потім вирішу, що наснилось». Рухливість вмить повернулась до мене. Я підвівся, ввімкнув світло, та сів на своє ліжко. На годиннику була майже перша година ночі. Я не міг дозволити собі лягти спати, бо на ранок не зрозумію, чи дійсно це зі мною відбулось. Із ввімкнутим світлом я сидів у кімнаті до тих пір, поки Сашко справді не повернувся з гульок. Він з’явився десь за годину. П’яненький, та у доброму настрої. Моя історія тільки розсмішила його. Він не готовий був повірити, що таке може трапитись насправді. Тому я й не доказував.

Йшов 2006 рік. Перші дні після цієї події я відчував дискомфорт та пригнічення. Хлопак я дуже оптимістичний, тому найперші думки були про те, що в мене міг вселитися злий дух, або демон. Я невіруючий, але того разу до церкви завітав, та добросовісно свічок понатикував де тільки міг. Навіщо? А хто знає. Ізмєна, – вона ірраціональна подруга. Навіть не намагався діяти силою логіки. Збирався навіть «отче наш» вивчити, але попустило. Деякий час вичікував. Ну ви розумієте: інкубаційний період, чи як там в таких випадках кажуть. На превелику мою радість явних змін не відбулось. Я не зажадав людської плоті чи крові. По стінам та стелям ходити не почав. На латині не заговорив. Життя продовжувалось. Трохи згодом, тренер по рукопашці за пляшечкою пива висловив припущення, що то моя душа вийшла з тіла, та просто не встигла вчасно повернутись. Можливо й так. Мене це заспокоювало.

Пройшли роки. Я закінчив свій університет, успішно отримав диплом, та повернувся в своє селище-райцентр на Херсонщині. Спочатку збирався їхати до Києва шукати роботу, але друзі запропонували замутити бізнес, який ми благополучно запустили майже без початкових вкладень. Ми просто стягнули з дому свої персональні комп’ютери, орендували приміщення, зробили невеличкий ремонт, підключили Інтернет, і вже мали готовий інтернет-клуб. Діло пішло добре. Були кошти, було задоволення від роботи, було постійне живе спілкування з людьми.

Трохи згодом влаштувався в міліцію, отримав звання лейтенанта. Ось таким чином і пустив коріння.

Життя било ключем, якщо можливо так сказати. Щоб не гнівити антикорупційні органи, співвласником бізнесу я вже не був. Але мій друг-власник постійно по доброті душевній ділився прибутком, плюс заробітна плата мента. Мені вистачало з головою, не було навіть необхідності щось чудити по роботі, щоб замутити лівак. Це дуже радувало мене, так як я зовсім не вмів «збивати» з людей бабло. Деякі знайомі не раз дивувались та нарікали мене, що я дурень, та не користуюсь тими можливостями, які відкрились перед мною. Варіанти звісно були, але я зовсім не вмію себе продавати. Якщо трапилась якась дрібниця – живи собі бідолаха далі, не треба мені твоя «вдячність», досить і спасибі. А коли перед тобою якесь падло, і тобі харкнути йому в мордяку хочеться, то як можна свою думку змінити в обмін на щось інше? І дуже ж я любив міцно спати ночами, тому навіть не намагався щось чудити.

З самої школи я був не дуже популярним пацанчиком. Купа комплексів, мало друзів, замкнений. До дівчат навіть підійти боявся. Але все змінилось. Увірував я в себе, подолав черезмірну скромність та деякі комплекси. І тут «масть папьорла»… Так добре все змінилось, що інколи відбувались фантастичні для колишнього мене речі: дівчата самі мене кадрили, а мені залишалося лише не тупити. Зізнаюсь, частенько піддавався. Смакував життя великою ложкою. Можливо для когось це було б дріб’язково та банально, але я був майже щасливий.

Майже? Так, з часом зрозумів, що не вистачає однієї із головних складових. Хотілось для когось жити та про когось піклуватись. Сім’ю забажав. Я довго приглядався, поки все ж таки у 2013 році вперше побачив Діану. Запала сучка в серце після першого ж погляду. Ніяк не міг розпочати спілкування, дуже боявся запороти все. Правдами – неправдами все ж таки познайомився. Коли почав спілкування, то зійшлися смаки в музиці, в кіно. Разом їздили на місцеві футбольні матчі. Класно проводили час. Вона повністю була позбавлена злоби на оточуючих, нікого не обговорювала в негативних відтінках, не жалілася на нелегке життя. Найгарніша, добра, позитивна, і на одній хвилі зі мною… Закохався настільки сильно, наскільки тільки могла моя душа. Діана відповіла взаємністю, і в результаті ми мали чарівний період в житті.

Нажаль, вона була студенткою, та тільки вступила на 2 курс. Навчалася на стаціонарі, жила в гуртожитку. Я і сам то чудово розумів, та ще й друзі не забували підказувати: почуття на відстані приречені. Я міг «ненароком» оформити їй декрет, та закінчити навчання, але це було б підло. Я не міг поступити так з людиною, яку кохав. Студентське життя прекрасне, та кожен має право його відчути та пережити. Тому я зберігав у собі надію на хеппі енд та радів тому, що вже мав.

З часом над нашими відносинами на відстані почала згущуватись темна хмара. Постійна розлука вносила свій відбиток. Ми рідше розмовляли телефоном, почали частіше сперечатись. Я продовжував її шалено кохати, та не хотів втрачати. Можливо через це більше тиснув, та отримував ще більшу протидію… Не знаю. Я зовсім не подарунок, можу бути ще тим козлом, тому ні в чому не звинувачую Діану.

Я досі пам’ятаю той вечір, наприкінці зими 2015 року. Ми сперечались. Я вже й не можу згадати через що. Поки з’ясовували стосунки, її подруги гуртом поїхали до нічного клубу. Розмовляючи зі мною, Діана гукнула до них:

  • Дівчата, я до вас пізніше на таксі під’їду.

Ми ще з півгодини посперечались, але так і не договорили. Діана не витримала, та кинула слухавку. Можливо варто було закінчити ту розмову ще раніше, та не доводити до таких нервів. Але що зроблено, то зроблено. В той вечір я теж не зміг всидіти дома, та поїхав до бару, де добряче напився. Почав сам, а що далі було вже й не пам’ятаю. Прокинувся вже вранці. Вдома, на дивані, дякувати богу сам. Сушняк, головний біль, – все як має бути. Хиткою ходою вирушив на пошуки телефону. Він чекав мене на кухонному столі геть розбитий. До обіду я відходив від похмілля та настроював себе на подорож до магазину за новим телефоном.

Вже після обіду я був «щасливим» власником нового смартфону. Похмілля відступило, вирішив зателефонувати Діані. Вона слухавки не взяла, натомість ввімкнувся запис, що абонент поза зоною досяжності. Жаль, немає номеру хоч однієї з її подруг. Вирішив, що вона ще сердиться на мене, тому й вимкнула телефон. Лади, пізніше подзвоню.

Ввечері стало цікаво, як же пройшов у коханої вечір. Соціальні мережі все знають. Зайшов у Facebook на її сторінку. Те, що я побачив у наступний момент, вбило частинку мене назавжди. Замість бешкетних фото з нічного клубу, сторінка була всіяна її світлинами з чорною смужкою в куточку, та свічечкою… «пам’ятаємо, любимо, сумуємо»… Неначе прийняв крижаний душ… Моя свідомість пережила щось страшне . В той момент я, невіруючий, почав молити до Бога: «благаю тебе, нехай це буде сон!». Колов себе ножицями, бився головою об стіну, і все це робив у надії прокинутись від цього кошмару. Але не прокидався. Невже Діана МЕРТВА!? Неправда. Я сплю. Ні!

Треба було подзвонити її батькові, але я не міг. Тільки-но трішки опаную себе, як сльози знову заливають обличчя. Вмиватись втомився, але тільки-но опаную себе, як все починалось спочатку. Може це дурнуватий розіграш? Врешті змушую взяти себе в руки та зателефонувати Діаниному батьку. Коли я почув його голос, то зрозумів, що це пекло справжнє:

  • Макс, Діана загинула. Вона їхала в Таксі, – його голос переривався, кожне слово видавлювалося з великим болем, – на перехресті… з шаленою швидкістю їх зніс джип… всі мертві.

Голова закрутилась. Я не зміг видавити з себе бодай слово, телефон просто випав з рук. Картинка перед очима попливла. Захотілося блювати, кричати та плакати. Я не міг повірити в те, що відбувалось. Навіть в самих жахливих кошмарах не відчував такого страху та відчаю. Впав на коліна. В ту мить мене не хвилювало, що живу у багатоквартирному будинку, я кричав скільки було сил. Бив руками підлогу. Я втратив найціннішу людину, що була в моєму житті, моїм життям, та частиною мене. І відчував свою вину в цьому. Через мене вона скористалась таксі, а не поїхала разом зі своїми подругами. Я ВБИВ СВОЮ КОХАНУ! Те безумство, що почало творитись зі мною, важко описати. Припадок психічно хворої людини… ні, мабуть щось навіть гірше. Серце билось на межі своїх можливостей, і я відчував як пульсує кожна моя вена. «Будь ласка, зупинись…», – благав я до серця: «…я більше не хочу жити! Зупинись, курво! Не хочу!». Але воно не чуло, та продовжувало працювати, все більше набираючи оберти. Воно не розуміло, наскільки мені боліло. Забіг на кухню, висмикнув з підставки ножа. Що робити? Куди? Приставив до серця. Не можу нажати. Проклятий слабак. До горла, до вени… не можу. Не можу себе вбити. Дістав з холодильника почату пляшку горілки. Пів пляшки влилось в горло секунд за 5-7. Зараз… алкоголь розбудить хоробрість, і я покінчу з цим. Але ж ні. Час проходить, а мене не бере. Я зовсім не хмілію. Знову волаю на стіни, розбиваю кулаки до крові. Одягаюсь. Квартиру не замикаю, спускаюсь з другого поверху і мандрую в ближній магазин по додаткову дозу горілки.

Надворі вже темно. Ледь перебираючи ногами, прямую до магазину. Вже не далеко. В темному провулку зависає сумнівна компанія із декількох осіб. Чую чийсь голос, який не можу впізнати:

  • Макс, це ти? Прийми наші співчуття, братан. Шкода Діанку, вона була кращою…

  • Мужики, я вам вдячний за співчуття, але ні слова більше, – перериваю їх, – я ледь тримаюсь, зараз просто зірве дах…

  • Йди сюди, друже… тримай, – голос наповнений співчуття, але я ніяк не можу зрозуміти кому він належить.

Підхожу ближче. В темноті мені простягнули вже запалену сигарету. Беру її в руки, затягуюсь на повні легені. Через секунду розумію, що це план, але не зупиняюсь. Затягуюсь знову і знову, кашляю. Можливо хоч «зелений чай» допоможе зібратись до купи. Наївне припущення, але ж дуже хотілось забутись. В ту мить здоровий спосіб життя чи негативний вплив наркотиків не хвилювали мене зовсім. Курю до кінця. Останній раз вживав цю гидоту ще в студентські роки. Не можу уявити що зі мною зараз буде. Викидаю недопалок та мовчки покидаю компанію растаманів.

Вже декількох кроків стало достатньо, щоб зрозуміти, що горілка вже не потрібна. Мене порвало на німецьких хрест. Прокладаю маршрут додому, та швиденько перебираю ногами, поки ще можу стояти. Повернувшись додому, падаю прямо у прихожій на підлогу.

Щось змінилось, і здається я був готовий знову взяти ножа та закінчити справу. Страху вже не було. В той момент я неначе відділився від тіла, і сам себе побачив згори. Почув голос, який був одночасно і мій, і не мій:

  • Помреш, як слабак? Безславно? Батьки пишатимуться, що виростили ганчірку!

Відповідаю невпевнено:

  • Я не хочу, не можу жити без неї! Через МЕНЕ вона загинула! Не можу пробачити собі!

  • Встигнеш ще Богу душу віддати! Хочеш покінчити з собою? В Країні війна! Зараз 2015 рік, Росія пресує на сході. Тягни свою дупу на фронт, та помри як герой, якщо задумав таке! Батьки пишатимуться воїном, а не слабаком – самовбивцею!

Голос зник так само різко, як і з’явився. Я розумів, що цей вихід дійсно більш раціональний. Піднявся з підлоги та вмостився на диван. В ту ніч я більше не волав, не бив руками стіни, та не спав. Застигши в одній позі, я витріщався на стелю. Згадував Діану, та найщасливіші миті нашого життя. Плакав мовчки, не видаючи більше жодного звуку.

Наступні дні були наповнені скорботою. Похорон. Масова істерія, сльози, печаль… Я так і не зміг сказати батькам Діани, що з моєї вини вона скористалась тим проклятим таксі. Хоча в душі я розумів, що така інформація нічим не допоможе. Горя не зменшить, можливо додасть ненависті. Це мій тягар. Я з ним житиму. З ним і помру. Проживав ті дні наче робот. Майже не їв, від усіх ховався, був схожий на зомбі.

Завітав до свого поліцейського відділку. Ні з ким не вітався, нікого не бачив. Безцеремонно ввалився у відділ кадрів. Написав рапорт на звільнення за власним бажанням. Співчували, вмовляли взяти відпустку та подумати. Подякував за все, настояв на звільненні.

Пізніше був військкомат. Думав, що не доживу до відправки. Апетиту не було зовсім, харчувався через силу, скинув до десяти кілограмів. Трохи бюрократичної тяганини, медична комісія, направлення… Дивно, як я проходжу психіатра? Я ж нервово неврівноважений, суїцидально-схильний. Але на сході бракує бійців, тому психіатр і не вимахується. Вже скоро я був направлений у навчальну частину.

 

Розділ ІІ «Війна»

 

Опинився у навчальній частині «цариці полів» – в піхоті. Куди бажав, туди й потрапив.

Дисципліна, фізичні навантаження, навчання, все, що має бути, – графік був напружений, та не дозволяв розпускати соплі та сумувати. Фізично так виснажувався, що інколи забував про біль душі, та відчував себе майже нормальним. Спілкування з іншими хлопцями та дівчатами, посміхався, але й не зближувався ні з ким, та дружніх бесід не заводив. У вільний час слухав музику, підсів на рок. В той час мені здавалося вірною стратегією ні з ким не зближуватись, адже життя кожного могло обірватись зненацька. Як і всі, я вчився робити свою справу, працювати в команді, виживати.

Три місяці навчання, і мене відправили в бойову частину. Опинився на рубежах десь між Донецьком та Луганськом. Ми контролювали стратегічну висоту, з якої добре бачили та контролювали навколишні шляхи.

Війна тривала вже не перший рік, тому кожен воїн знав про життєву необхідність глибоких окопів. Наші попередники збудували надійну та розгалужену мережу окопів та бліндажів, а ми продовжували їхню справу, укріплюючи старі, та будуючи нові конструкції. Загалом укріпились добротно. Ближнє село за декілька кілометрів позаду нас. Там теж наші стояли, але інші частини. Ділянка фронту була не сама активна, бойові зіткнення були порівняно рідким. Сєпарки вимахувались потрохи, провокували… але сурових заруб, дякувати долі, не було. Регулярних військ РФ начебто не помічали. А от снайпери докучали, завдавали реальних втрат, і їх ми реально остерігались та побоювались. Більшість часу ми пильнували, або ж відсипались від зміни.

В моменти, коли поруч свистіли кулі, або міни, в мені щось змінювалось. Адреналін розганяв мене, наче закис азоту гоночне авто. З одного боку це були дуже стрьомні моменти. А з іншого – саме тоді я відчував, що все ж таки хочу вижити. Я радів з того, що зміг обрати цей героїчний шлях в житті, а не вчинив «харакірі». Відчував себе частиною світлого воїнства, яке протистоїть оркам Мордору. В житі з’явилась мета та сенс.

Найтяжчим було прокидатись. Мені часто снились сни з Діаною. Я не хотів прокидатись. В бліндаж попадає міна, але стеля витримує. Усе навкруг труситься, падає, обсипається… Я відкриваю в цей час очі, і різко так закінчується чарівний сон про море, сонце, і нас з малою. Думаєте, відірвав зад від спальника? «В сраку все», – сказав сам собі та знову заплющив очі: «поки не додивлюся цей сон, не встану, хоч вбийте». І такий реально намагаюся знову заснути. Сам же собі в цей час кажу: «Вася, ти воообще слабоумний? Підривайся!». Так і виходить: надворі кипить конфлікт між державами, а в бліндажі сам з собою воюю.

З часом стало легше. Коли снилась Діана, вона придавала сил. Я знав, що завтра уві сні, можливо, ще забачимось. Тож із тяжкої ноші, яка тягнула мене у прірву, її світлий образ перетворився на сяючий магічний щит, що придавав сил, та захищав мене вдень та вночі.

Мій трьохрічний контракт так і проходив на цих позиціях, без ніяких ротацій. Я добре вивчив обстановку, місцевість, та вже мав чуйку звідки ворог може поткнутися. І хоча я з жодним побратимом не здружився, рідну душку все ж знайшов. Був на позиції позаштатний боєць, який з’явився ще до мого приходу. Фауст. Хтось із його батьків був з німецьких вівчарок, а от інший – звичайнісінький дворовий бідолаха без роду та племені. Але його незвичайний вигляд придавав псові особливого шарму. І був він дійсно особливим. Те, що Фауст був смішним, мав дар заспокоювати нерви, то були дрібниці у порівнянні з тим, як вчасно та точно він попереджав про артилерійські удари. Кожного разу він починав голосно гавкати та ховатися в бліндаж, і робив це так майстерно, що мав би отримати свого собачого Оскара за найпереконливішу акторську гру. Фауста я полюбив одразу, та по-своєму прив’язався до нього. Йому завдячували життям десятки бійців, тож байдужих по відношенню до нього не було. А який же здоровенний він був кабан… А воно й не дивно – кожен намагався підгодувати, якийсь смаколик підігнати… так песика й розперло на халявному харчі.

Пройшло два з половиною роки. Мене досі не замочили. Кажуть, що удача любить сміливих, та не вельми розважливих. Здається я один з таких. За цей час я двічі встиг зблизька побачити смерть побратимів. Навчився користуватися майже всім начинням аптечки, – нажаль, поранення траплялися регулярно. Навчився цінувати життя. Діана досі снилась, але вже не так часто.

Я змінювався. Судячи з усього, мій мозок вирішив провести ремонт, та почав видаляти минулі спогади, які підсвідомо були болісними, або непотрібними. Можливо це й не мозок винен, але результат такий: я забув більшу половину свого минулого життя. Особливо постраждали достудентські роки. Відчував себе жорстким диском, який форматують. Інформація нібито забута та втрачена, але якість дрібнички, слова, образи витягували з мене забуті спогади, неначе програміст з допомогою алгоритмів відновлює видалені файли. Душа зачерствіла. Колись мені говорили, що я романтик. Можливо ним і був. Але вже ні. Кожна крапля романтизму в мені висохла. Залишився жорсткий цинік, який називав усе романтичне не інакше, як «соплі в сахарі». Мозок був на моїй стороні, він допоміг як міг: відключив частину себе, яка відповідала за любов, та приглушив відповідні спогади. Жити стало легше. Є мета, немає перешкод. Більш ідеального варіанту для солдата не придумаєш. Інколи я не розумів жартів, бував занадто серйозним, але побратими не знущалися.

Позивний отримав «псих». Не знаю, з чим це пов’язано. Можливо через якусь з історій, коли я забував про інстинкт самозбереження. Одна з таких трапилась вже незадовго до закінчення строку контракту. Якийсь бетмен з іншої сторони, використавши новітні методи камуфлювання, підповз до нас вже майже на відстань ураження з АК. Вклоняюсь в реверансі його безстрашному духу, але ж це вже знущання над нами. Очевидно, що підготувався він як слід. Виповз, мабуть, ще в сумерках, і потихеньку підбирався до нас. Відчайдушний єбанько, – роблю йому комплімент ще разок. Певний час він нас дурив, але ж не врахував Фауста. Той почав біситись та показувати усім своїм видом в напрямку ворога. Придивились уважно за допомогою спеціальних приладів, і врешті розгледіли чудачка. Незважаючи на реальну загрозу життю, він наближувався до нас. Поки весь чесний народ радився про те, як краще поступити з тим тулубом, або навіть захопити його для обміну, Женьок – наш снайпер, з позивним Трутень, порішав усе. Він швиденько вмостився на свою позицію, прицілився, і спустив гачок. Пролунав постріл. Ворога скрутило, він почав корчитись від болю. Наскільки тяжке поранення з наших позицій було незрозуміло. Трутень бадьоро доповів:

  • Готовий, котюличок! Забирайте, поки тепленький. – робить паузу, щось згадує, і продовжує: – чомусь саме зараз згадав… У мене вдома один підприємець купив в Германії іномарочку. Сам мав ритуальний бізнес, та для нього машинку й прикупив. Авто шикарне, економічне, і гробик в багажне відділення легко поміщається. Машина – звір. Ну понаписувано там на всю бочину по-німецькі щось, та яка різниця. Гробовозка робить бізнес, власник задоволений… А потім хтось переклав. Виявилось, що там написано «холодні закуски». Повзали рачки зі сміху… І ось уявіть сєпарків, які наблюдають за цим бетменом. Вони і так там правосєками та двома рабами пугані, та тут ще й чорна тачка вилітає,на якій якийсь фашист, бандерівець, та правасєк своєю рукою написав «холодні закуски», підгрібає тіло їхнього праваславнава воіна, і увозить украм в тил… Вранці Кісєль доповість про те, що бандерівцям вже нічого їсти, скоро пабєда?

Всі ржуть, а я говорю без посмішки:

  • Ось що скаже Кісєль: «канібали, аларм… ВВП, спасітє рускагаварящєє насєлєніє Украіни», а Жирік запропонує шваркнуть акуратненько ядрьоной боєголовкой, а краще двома. Теплішими наші «братські» відносини точно не стануть, тому я б цього не робив. До того ж, надписи по-німецькі? Вважаєш, що серед них є поліглоти, які зможуть прочитати та перекласти?

У відповідь отримав погляди, які свідчили про те, що я зануда без почуття гумору. Згадую, що ляси точити, – не мішки грузити, тож беруся добровольцем забрати підстреленого ворога. Треба переговорити з командиром.

Загартованому воїну, який керував нами, капітану ЗСУ, Олександру Олексійовичу, колись вирішили позивний підібрати козирний. Пропозиція «Оптимус прайм» викликала тоді шквал овацій. Але командир урочисто пообіцяв, що першому, хто промовить до нього отой матюк на букву О, зробить бабусині окуляри («бабусині окуляри» – вуличний жаргон; це потужний удар тупим предметом в область перенісся, як наслідок – гематоми рівномірно розпливаються під два ока, симетрично, дуже гарно, наче лінзи окулярів). Тому побажання командира врахували, та називали його просто «Прайм». Бачу його, та без прелюдій говорю:

  • Прайм, думаю непомітно підібратись до того бетмена. Коли вже буду поруч, відправте «Фантом» (безпілотний міні БТР Українського виробництва, ідеально підходить для евакуації поранених), я його загружу, та самостійно повернусь. Треба поквапитись, поки він ще живий, бо хто знає наскільки важко його наш Трутень продірявив.

Командир підтримує мою ініціативу. Вдягаю комплект захисного маскувального спорядження, та вирушаю повзком до підстреленого.

Вже майже доповз. Запустили «Фантом». Маленький прудкий агрегат щойно промчав мимо мене та вже приблизився до пораненого ворога. Оператор побачив, що ворог поранений десь нижче пояса. Вже встиг втратити багато крові, але ще перебував при свідомості, вколов собі знеболювальне та намагався зупинити кровотечу. Зброя демонстративно лежала на метровій відстані, ворог здавався. Наближення «Фантома» сприймав спокійно, різких рухів не робив.

Я вже знаходився на відстані декількох метрів від БТРа та пораненого, як пролунав звук пострілу з протитанкового ракетного комплексу, найймовірніше це був «Корнет». Наступні події розвивались неначе в уповільненій зйомці. Я діяв дуже швидко, майже рефлекторно. На наше щастя спрацювала система активного захисту, та назустріч ракеті була випущена ракета на перехоплення. Одночасно з випуском захисту «Фантом» застосував димову завісу. В декількох метрах від техніки пролунав вибух, захист впорався зі своїм завданням та перехопив ракету. Радіомовчання перервалось, командир швидко прокричав:

  • Псих, повертайся, тікай! Зараз ще лупонуть.

Але я вже був поруч з пораненим ворогом та відповів:

  • Секунду! Вже кладу його, ми встигнемо!

Без прелюдій та церемоній закинув його на броню, та прокричав Прайму, тікаючи геть від техніки:

  • Женіть, швидко!

Одночасно почув два звуки: рев мотору БТРа, який на повній швидкості мчав на базу, та звук запущеного наступного пострілу з ворожого протитанкового комплексу. Час ще більше уповільнився, в голові перемкнуло якийсь тумблер, і я рвонув з місця на шаленому автопілоті, навіть не встигаючи думати про те, що відбувається. Боковим зором я бачив, як вилітає з диму Фантом та мчить зигзагом. Ракета пролетіла поруч з ним, але не влучила. Я встиг впасти в старий кратер та прикрити голову. Шваркнуло десь зовсім поруч, та так, що ледве барабанні перетинки не порозривало. Через секунду по рації чую командира:

  • Ти живий там, псих?!

Роздупляюся, відповідаю:

  • Здається так. Бачили звідки били? Накрили їх?

  • Трутень працює.

В ефірі з’являється Трутень:

  • Здається бачив блик від снайперки. Будь обережним.

Америку, звісно, він не відкрив. Питання де він, снайпер. Моделюю свій відступ. Розумію, що не можу укритись так, щоб не наражатись на небезпеку. Треба виманити стрільця. Швиденько думаю, що я маю з собою? В підкладці камуфляжу точно десь був невикористаний хімічний нагрівач для їжі. Дістаю його та флягу з водою. Знімаю шолом, находжу поблизу каменюку, яка по розміру буде як голова. Заливаю водою вапно, зашуміло… нагріваю каменюку. Все це роблю максимально швидко. Хімічна реакція пішла, і камінь швидко підігрівся. Тепер він готовий стати приманкою. З далеку тепловізор, який «бачить» контраст температур, можливо сприйме його за мою голову, або ж принаймні буде відволікати, поки я повертатимусь на пост. Одягаю на нього шолом та виставляю так, щоб він ледве виглядав з кратеру. Оглядаю маршрут назад. Періодичні укриття у вигляді пагорбів та кратерів створювали можливість побігти короткими перебіжками. «Вперед, сучий ти сину! Ти що, намірився жити вічно!?», – почув сам свої думки, але неначе їх сказав хтось інший. Рвонув з місця до першого укриття. Потім до наступного. Пробігши майже весь маршрут до третього укриття, різко сталося дурно, та наче хтось штовхнув у спину. Поки я падав, поруч щось просвистіло. Куля пройшла поруч. Моє шосте чуття подобалось все більше та більше. Швиденько повзу до укриття. На зв’язок виходить Трутень:

  • Бачу. Нехай висунеться…

Підриваюсь та знову біжу. За три секунди почув постріл, і здається з нашої сторони. Чую Трутня:

  • Здається влучив, але є сумніви. Дав координати мінометникам. Біжи хутчіше, Псих.

Доля знову посміхалась мені, я добіг живий та неушкоджений, і хутко пірнув в рідний бліндаж. Командир зустрів мене з посмішкою:

  • Навіть не знаю, Псих, що й сказати. Я й сам трохи схиблений, тому мені подобаються подібні індивіди. Хоробрість, яка межує з ідіотизмом, – красава. Фантом дивом пережив другий постріл та доставив пораненого полоненого. Його забрали, підштопають, допитають.

  • А розрахунок ПТРК знешкодили?

  • Ні, ті дуже швидко змились.

  • Вас зрозумів. Дозвольте йти?

  • Так, йди на свою позицію. Я радий, що ти вижив, Псих. Так тримати!

На тому коротка історія про бойову славу і закінчилася б, але війна тривала. Наступні події трапились в ту ж саму зміну, коли до світанку залишалось години три приблизно. Нічого не віщувало біди. Зненацька наш Фауст почав дуже нервуватись, гавкати, і навіть завив, що не передвіщало нічого доброго. Коли ми вже добігали до укриттів, перед нами почався казковий зорепад. Але, на превеликий жаль, то не зорі були, а синхронний залп із десятка систем реактивного залпового вогню. І летіло все те щастя прямо на наші позиції. Ми встигли сховатися в укриттях до того, як поруч почалися розриви. Фауст постійно тримався поруч зі мною.

Я ще не бував під настільки інтенсивними обстрілами до того моменту. До градів ще додались міномети, стволова артилерія. Вклали нам ледь не місячну норму опадів. Ми ж сиділи мовчки та чекали.

Як тільки обстріл закінчився, Фауст став дивним. Він заметушився, та по-своєму показував у напрямку сусідньої позиції. Він точно когось (або щось) відчув. Я схопив медичну сумку, швидко перевірив спорядження, зняв автомат із запобіжника та швиденько направився за Фаустом, який біг попереду та вів за собою.

Коли ми майже дістались до сусідньої позиції, Фауст піджав хвоста, вказав носом у ворожу сторону, та почав тікати до тилу. Я прижався спиною до фронтальної стіни, і тоді вже побачив своїх хлопців із сусідньої позиції. Один з них вже лежав неживий, іншого на моїх очах прошила куля в шию. Він одразу впав, пару разів смикнувся у конвульсіях, і помер. На моїх очах знову обірвалось життя. До такого неможливо звикнути, ніколи. Але своє відношення змінити можна. За останні роки я навчився відключати свої емоції, особливо в такі критичні моменти. Потім я все-одно про це думатиму, і співчуватиму… але не зараз.

Фауст побіг далі по траншеї до тилу, але не втік. Він добіг до крутого повороту, і заховався за ним. А потів виглянув дуже обережно, та почав голосно гавкати. Зненацька він сховався, і в ту ж мить коло нього прилетіло декілька куль та врізались у стіну. Я дуже сильно розхвилювався за Фауста, але лише до тої миті, як зрозумів, що наді мною стоїть людина, яка в нього стріляє. Ворожий солдат так захопився розстрілом нашого бойового пса, що не помітив мене, а я в той час притискався до стінки під його ногами. Фауст втік з лінії вогню, і противник без вагань заплигнув у траншею. Ближній бій, сама жесть. Здалеку, не бачивши обличчя ворога, набагато легше натиснути на спуск та вбити. Але зблизька це і морально тяжче, і фізично треба бути підготовленим. В голові почув свої думки:

  • Ти або він. Зараз хтось помре!

Не встиг він поглянути в боки, як я вже підіймав у його напрямку автомат. Це все часточки від секунди. Тільки-но моя зброя піднялася вище ніг та вже дійшла до паху, ворожа – вже майже прицілилась в мене. Я не став спокушати долю, і натиснув на гашетку, випустивши довгу чергу знизу – вверх. Перша куля потрапила в район пупа, а ще три – вище по тілу, остання просто рознесла на шматки голову. Дрібні бризки крові навіть на моє обличчя потрапили. На секунду задумався – а може я сплю?! Що це за жесть твориться? Але знову відключив непотрібні думки та відчуття, і повернувся ментально на поле бою.

Там, де полягли мої браття, в окоп приземлилося ще двоє ворогів. І на відміну від щойно вбитого мною, ті вже чули та бачили мене, і почали прицілюватись. В голові промайнула дивна картинка. Уявив наче вмію плигати як жаба, і з місця на пару метрів дійсно стрибонув за рятівну стіну окопу. Поряд посипались кулі, але я встиг убезпечитись. Поки ті гобліни стріляли, в моїх руках вже була приведена в дію ручна граната. Переждавши закінчення черги, я швиденько виглянув, і побачив, що вороги приближуються. Метнув їм «за комір» гранату. Сам впав на спину та прицілився. Ті психи могли побігти назад, та наразитися на небезпеку від гранати, або швиденько рвонути вперед, прямо до мене на приціл. Вони обрали другий варіант, і вибігли на мою лінію вогню. Противники чекали на мою зустріч, і тримали зброю на рівні грудей-живота, але не чекали, що я лежатиму. А я вже прицілився. Довгою чергою відправив їх без жодного жалю прямісінько до пекла, та не гаючи часу підвівся.

Зі всіх сторін почали лунати вибухи та автоматні черги. В небі засяяли трасуючі освітлювальні ракети. Нас не просто кошмарили, а цілеспрямовано вибивали з позиції. Рація мовчала, натомість було чутно незрозумілі шуми… здається нас заглушили.

В бліндажі, де я переживав артилерійський обстріл, були ще мої побратими. Тому я побіг до них.

Першого я побачив Саню. Він до війни залипав в комп’ютерну онлайн-гру Age of Connan, за що отримав довічно псевдонім Конан. Як і я, він по-своєму був божевільний. Ми з ним навіть віку одного. Тільки він, на відміну від мене, не зізнавався у своєму божевіллі, та вважав себе повністю нормальним. Так ось, здається він уявив, що має в запасі ще декілька життів, чи броня в нього була епічна, не знаю… але він схопив кулемет, і почав добросовісно поливати з бліндажу ворогів вогнем, не хвилюючись за своє життя. Під Конаном все було заслано гільзами, а він продовжував поливати ворога свинцем без страху та відчаю. Трохи далі його прикривав Миколайович. При першому знайомстві – старий скептик, якому нічого не докажеш, та ще й трохи збоченець… але насправді він був міцний та надійний наче кремінь, дотепний, добрий, та в цілому класний мужик. Мене дивувало, як абсолютно різні люди могли працювати так злагоджено та дружно. Удвох вони й тримали оборону, відстрілюючись на різні боки. Миколайович, побачивши мене, прокричав:

  • Макс, зв’язок заглушений! Без арти кабзда! Щойно з’явилась ворожа техніка!

Я перевірив рацію – основна частота заглушена. Вийшов на резервну, перевірив зв’язок. За секунду почув Трутня:

  • Прайма поранено! Їх до чорта багато! Треба щось робити!

Інший голос в істериці прокричав:

  • Двоє поранених, один вбитий, я залишився сам!

Конан, не відриваючись від кулемета, прокричав до мене:

  • Макс, наступаючі вафлабанчики пластилінові, падають легко, але їх нереально багато, та ще й техніка йде… нам терміново потрібна підтримка!

Здогадуючись, що перемови можуть прослуховувати, вирішив вийти на зв’язок з тилом по захищеній лінії. Але прилад для зв’язку знаходився в Першому бліндажі, який був максимально віддалений від ворожої сторони, та він нас. Запитав по рації:

  • Це Псих. Хто є в Першому бліндажі?

У відповідь тиша.

  • Біжи! – в один голос прокричали Миколайович та Конан.

Не втрачаючи жодної секунди, я рвонув окопом до Першого бліндажу.

Навколо лунали постріли та звуки розривів, але я нічого не чув. Вся увага була зосереджена на вході, до якого я стрімко приближувався. Забігши всередину, одразу був неприємно шокований. На підлозі, зовсім поруч з передавачем, нерухомо лежали двоє побратимів. Але був там іще один персонаж. Він стояв за входом, і чекав на мене. Я зненацька відчув холодок у тім’ячку, а внутрішній голос наказав терміново відскочити, що я одразу ж і зробив. Там, де щойно була моя голова, промайнуло лезо здоровенного ножа. Я дуже вчасно змінив розташування в просторі, і тільки тому залишився живим. Поряд зі мною стояв дивний індивід. На голові була захисна, скоріше за все куленепробивна маска, з цікавим гравіруванням у вигляді ведмедя . Камуфляж був із новітніх розробок, він змінював колір у залежності від оточуючої обстановки, забезпечуючи максимальне маскування. Автомат висів на ремені. В руці ворог тримав чималого ножа. Без роздумів він кинувся прямо на мене. Не розумію як, але миттєвий сплеск адреналіну знову ввімкнув автопілот в режим «ніндзя». Моє тіло почало рухатись саме по собі, я навіть не встигав думати, що роблю. Мозок згадав, як у далекі шкільні роки батько вчив, що під час бійки треба бити на випередження, і розпочинати з нехитрого удару ногою під коліно. Роблю крок назад, і при цьому пробиваю п’ятою в колінну чашечку ворога. Безмежно дивуюсь від того, як легко мені це вдається, та вмить відчуваю хрускіт – попав точнісінько в ціль. Ворог здригається від болю, і завалюється мені під ноги. Скільки було сил та здоров’я, все вклав в один удар стопою в шию. Відчув як щось зламалося під підошвою, здалося наче нога аж вгрузла в тіло супротивника. Ворог обм’як та перестав подавати ознаки життя. Я продовжував дивуватись від своїх вмінь та можливостей. Ніколи в житті я не був великим бійцем, а тут видаю отаке…

Чомусь саме тоді я згадав про одну штукенцію, яка могла допомогти. Аспіранти з Київського політехнічного інституту, завдяки наданій патріотами матеріальній підтримці, розробили міні дирижабль. Апарат під’єднаний зміцненим кабелем, через який здійснюється фіксування у просторі та йде захищений обмін інформацією, до нетбука на землі. Безшумно здійснює швидкий вертикальний зліт, через невеликі розміри – мало помітний. Кевларове покриття створює захист від дрібнокаліберної стрілецької зброї. Має новітній захист від пристроїв радіоелектронної боротьби. Оснащений чотирма маленькими, але високоточними інфрачервоними тепловізійними камерами з кріогенним охолодженням, які мають високу точність, та дальність огляду до шести кілометрів. Їх розташування на дирижаблі дозволяє вести спостереження на 360 градусів навколо. Окрім того в нижній частині була одна звичайна камера з високою роздільною здатністю, яка могла дистанційно змінювати кут огляду. Комп’ютер на землі отримує сигнали з камер, опрацьовує дані, та відтворює тривимірну карту місцевості з позначенням на ній своїх та ворожих об’єктів. Обладнання можливо синхронізувати з артилерійськими системами, та передавати не просто координати ворогів, а опрацьовані дані з урахуванням траєкторії та швидкості руху. Але то все було лише розробкою, прототипом. На практиці чудо інженерної думки ще не випробувалося. До нас на тестування пристрій потрапив позавчора, та лише тому, що брат одного з розробників служив саме тут. Але ми ще не наважувались його запустити, так як влучний снайперський постріл міг знищити цю дорогу іграшку за мить.

Більш слушного моменту особисто я уявити не міг. Вийшов на захищений зв’язок з артилеристами, і одразу ж почув:

  • Що у вас?!

  • Позивний Псих! У нас тут справжня війна! Орків до чорта, навіть важка техніка є! Вже маємо значні втрати! Терміново запускайте того дирижабля, що нам на випробування дали! Якщо він дійсно зможе те, що нам наобіцяли, то вам залишиться не гальмувати та щедро накормити їх вогнем! Вони вже в окопах, поспішіть!

  • Вас зрозумів, тримайтесь! …

Я відключив зв’язок, та вибіг з бункеру, прокричавши в рацію на резервній частоті:

  • Хлопці, зараз прилетять подарунки від наших, ховайтесь в укриття!

У відповідь почув Миколайовича:

  • Тримаємо захист в бліндажі! Щойно два танкових постріли пережили! Ті косоокі макаки так легко нас не виб’ють!

Я вирушив до Миколайовича та Конана. Спалахи та звуки пострілів приближувались все ближче. На резервній частоті для комунікації з’явились перешкоди, побратимів не було чутно. Видимо цю частоту теж виявили та заглушили. Змінюючи вогневі позиції я продовжував відстрілюватись, але ворог приближався. Ситуація погіршилась ще більше, коли неподалеку з-за пагорба винирнув ворожий танк. Я ледве встиг нирнути в укриття, і одразу відчув вибухову хвилю. В голові запаморочилось, координація порушилась. З великим зусиллям я підвівся, але лише для того, щоб відчути ще один вибух, ще ближче. Мене віднесло не декілька метрів та присипало землею. Світло вимкнулось, і я перестав чути, здається контузило.

На декілька секунд побачив образ Діани. Вона посміхалась, та гукала до себе. Я піддався, та побіг за нею. Ми дуркували, наче підлітки, і відчуття були просто неперевершені. Яка ж вона все-таки у мене красунечка, – подумав я. Навколо були пісочок, пальми, тепле море, чисте небо. Тропічний острів, як я завжди мріяв. Невже ці і є рай? Я відчував кожен дотик, неначе все відбувалось насправді. Якщо це і є рай, то можна й залишитись. Але світлі, приємні образи вмить потемніли, небо почорніло, і я знову почув свій внутрішній голос, який вимагав підніматись.

Розплющив очі. В очах туман, все двоїлось. Наді мною стояв воїн, який розмахував руками, та намагався щось сказати. Я відчував в ньому щось рідне, і був правий – це прибуло підкріплення. Як стало відомо пізніше, розробка молодих науковців виявилась дуже ефективною. Дирижабль швидко піднявся вгору та виявив всю техніку ворога. По точним координатам чітко відпрацювали артилеристи, і влаштували ворогу справжній армагеддон. Один за одним були знищені шість танків, потім перейшли на менш броньовані цілі і т.д. Всього було знищено до двадцяти одиниць техніки. Піхота теж попала під вогонь, та зазнала сильної деморалізації. Як тільки хтось із них зупинявся та займав укриття, йому одразу ж відправлявся за пазуху точний мінометний привіт. Хто не втік назад, був вбитий в окопах. Тепловізори виявили ще декілька воїнів у новітньому захисному обладнанні, як у вбитого мною ворога в Першому бліндажі. Всіх їх накрили масованим мінометним вогнем. Ті, хто зміг вижити, просто безпорадно тікали. Трутню дали координати виявленого за два кілометри снайпера. Вже маючи поранення в ліву руку, Женьок все-таки виглядів ворога, та підстрелив. Нажаль, наші втрати вбитими та тяжко пораненими перевищували 80%. Дуже багато побратимів віддали свої життя. Мене безпорадного погрузили на ноші, та понесли до медичного автомобіля. Вже там у мене виявились численні осколкові поранення тулуба та кінцівок, я втратив багатенько крові. Мої очі закривалися, але я ще чув голос лікаря:

  • Житимеш! Міцний горішок, справжній козак…

Потім хтось вимкнув світло, я відключився.

Вже через кілька днів я прийшов до тями у військовому госпіталі. Від наркозу все ще поболювала голова. Поранення давали про себе знати, але в цілому почував себе задовільно. В кімнаті окрім мене нікого не було.

Мене дуже сильно тривожили останні події, та їх завершення. Тому викликав медсестру та попросив пояснити, що відбулось. Вона зробила один дзвінок, і до мене завітав Женьок Трутень. Він теж перебував на лікуванні після поранення. Зовнішній вигляд у нього був набагато бадьорішим, ніж мій, але сум в очах неможливо було прогледіти. Женьок привітався першим:

  • Привіт, Макс. Добре, що ти такий живучий! Ти ще при житті вже мій кумир!

  • Я теж радий тебе бачити. Що з моїм Фаустом?

  • Сховався той жирний кабан у безпечне місце, і перечекав до кінця бою. Цілий та неушкоджений, зараз на посту.

  • Останніми я бачив Миколайовича та Конана, вони як? Як Прайм?

  • Прайма доставили до лікарні тяжким, він не витримав операції. Ті двоє відбивались то тих пір, поки бліндаж не позасипало з різних сторін. Відкопували їх. Живі, здорові. Є втрати, але ти не муч себе, це Війна… Позиція втримана, вороги понесли значно більших втрат, ніж ми.

Ми ще трохи поговорили з Євгеном про те, про це… потім побажали один одному швидше відновлюватись, і він відправився назад до своїх апартаментів.

Фізичне відновлення продовжувалось близько місяця. Майже всі рани та травми загоїлись, я вже міг самостійно пересуватись куди хотів. Настав час психологічного відновлення та лікування травм душевних. Я мав поспілкуватись з психологом. Мені дозволили самому обрати час відвідування. О другій половині дня я прибув до вказаного кабінету. Постукав, зайшов. За столом сиділа чорнява жіночка років сорока. В окулярах, одягнута зі смаком, волосся зібране в пучок. Вона привітно посміхалась. Зовнішній вигляд викликав підсвідоме враження, що вона гарна людина і спеціаліст у своїй галузі. Вона підвелась, та обвівши очима кімнату, привіталась:

  • Добрий день. Оберіть, будь ласка, де вам буде зручно присісти. Я Наталія.

Я оглянув кімнату, і мене одразу поманило до себе зручне крісло коло стіни. Неквапливо сідаю в нього, та вітаюсь:

  • Добрий день і вам. Я Макс.

  • Макс, як ви себе почуваєте? Вам комфортно?

  • Нормально себе почуваю, нічого не болить… Крісло бомбезне у вас, як в ньому можна почувати себе некомфортно?

  • Це добре. Скажіть мені будь ласка, є щось таке, про що ви хотіли б самі поговорити?

А може й треба розповісти цій приємній жінці про ту хрінь, яка зі мною відбувається? І про внутрішній голос, який говорить до мене, наче інша людина, і про ті неймовірні рефлекси, які врятували мені життя? Розказати, що життя моє знищене, пусте і непотрібне? Розігналися. Натомість я натягую на обличчя маску с широкою посмішкою, і спокійно так відповідаю:

  • Навіть не знаю, що вам сказати… Якщо я скажу, що індекс Доу-Джонса дуже просів на фондових біржах?

  • То я відповім вам, що почуття гумору дуже добре впливає на загальний стан організму… Але зараз ви відповіли не щиро, з награною посмішкою. Я не хочу говорити про ті речі, про які ви не хочете… Тож, якщо ви не проти, можете відповісти яке ваше самопочуття в останній час? Є щось, що ви можете виділити, як таке, чого до війни не було? Порушення сну, перепади настрою, головні болі… будь шо. У вас були контузії?

  • Навіть і не знаю, що вам сказати. Снаряди поряд розривались, але контузій начебто не діагностували… нічого такого. Головні болі та періодичне безсоння у мене були ще до війни…

Далі ми спілкувались на різноманітні теми, які стосувались минулого, сім’ї, друзів та іншого. Згадували нашого бойового улюбленця Фауста, і про те, наскільки я радий, що він залишився живим. Мені було легко та спокійно спілкуватися з Наталією, вона не грузила ніякою фігнею, тож час пройшов досить швидко. Звісно я глибоко сховав всю найболючішу правду про своє життя, і намагався оминати таких тем. Перший сеанс був ознайомлювальний, тож тривав не довго.

Я покинув кабінет та вийшов з психіатричного корпусу. Надворі вже вечоріло. Поруч був парк, яким прогулювались де-не-де поодинокі особи. Парк був майже порожній. Мені дуже закортіло з’єднатись з природою, подихати свіжим повітрям, прогулятись. Я вирушив по алеї, та за якийсь час обходив майже всю місцину. Обравши найгарніше, на мій погляд, місце, вирішив присісти на одну з незайнятих лавок. Тиша, спокій, природа… Я поринув у роздуми про життя. Потім вирішив прогнати всі негативні думки, тож заплющив очі, прислухався до шуму вітру, став глибоко дихати. Не можу сказати скільки часу просидів у такому стані. В якийсь момент я почув поряд голос:

  • Добрий вечір. Ви не заперечуєте, якщо я присяду?

Я підвів очі та побачив справжнього козака років сорока – п’ятдесяти. Одягнутий він був у звичайнісінький, нічим не примітний одяг. Але оселедець на голові та пишні вуса видавали в ньому козацький дух. Обличчя було прикрашене декількома шрамами та в цілому своїми рисами навіювало на думку, що цей дядько вояка ще той. Я одразу відчув повагу та шану до нього, тому доброзичливо відповів:

  • Добрий вечір і вам. Звичайно, приземляйтесь.

Дядько присів, дістав з кишені люльку, набив її тютюном, та задимів. Дивлячись перед собою заговорив:

  • Мене Іваном кличуть.

  • Я Макс, дуже приємно.

  • Так, мені теж. Як твої справи, Макс? Як опинився у парку для психів?

Я здивувався:

  • А він для психів?

  • Авжеж. Озирнись навколо. Окрім психіатричного корпусу, тут поруч нічого не має.

  • Якщо чесно, то зовсім не звернув уваги. Хоча, можливо саме тут мені і місце… – я спробував посміхнутись, але посмішка вийшла досить сумною.

  • Чому ти так вважаєш?

  • Відчуваю, що я досить дивний… не такий як всі.

  • Ба, навіть так, – Іван трохи кепкував з мене, – і як же це проявляється?

  • Інколи чую голос. І не зрозуміло, чи то я сам до себе говорю, чи хтось інший… – роблю паузу, намагаюсь зрозуміти навіщо я це діду розповідаю, – а ви скажи мені, ви теж псих?

Іван засміявся, випустив купу диму та продовжив:

  • Так, чорт побирай! Я усім психам псих, але не цураюсь цього, – потім він знову переключився на мою персону, – і лише по тому, що ти розмовляв з внутрішнім голосом вирішив, що псих?

Мені раптово стало смішно. Цей дядько Іван мені однозначно подобався. Кажу:

  • Ще мені якимось незрозумілим способом ніяк не вдається сконати. Заміс, у якому я вижив, мав би бути для мене останньою пригодою. Але шосте чуття раз за разом рятувало життя.

  • Це вже цікавіше, – сказав Іван, і я побачив, що глузливий вираз обличчя змінився цікавістю, – думаєш вищі сили допомогли?

  • Не знаю, що й думати…

  • Тебе в дитинстві тренували як воїна?

  • Якщо чесно, дуже погано пам’ятаю своє дитинство, юність… Майже всі спогади затерті. Але я впевнений, що нічого такого не було. В школі ніяким спортом не займався, лише в інституті пару років на рукопашний бій походив.

  • А в родУ твоєму козаки були? Є якісь родинні козацькі традиції, реліквії, історії?

  • Знаю, що один з прадідів був куркулем, а більше про своє коріння нічого не знаю. А чому ви питаєте?

  • Чув колись про козаків-характерників?

  • Можливо й чув, але не заглиблювався далі назви.

  • Кажуть, що у всьому в цьому світі має бути баланс. Колись, в епоху козацтва, приблизно в сімнадцятому столітті, над Україною та її населенням нависла загроза з різних боків. І саме тоді, частину козаків матінка-природа наділила надзвичайними здібностями. Це мало вирівняти баланс сил. Ці здібності були екстраординарними, і навіть магічними. Починаючи від зцілення поранених, і закінчуючи невидимістю та перевтіленням в тварин. Але окрім природних здібностей, вони довго тренувалися, та відточували свою майстерність. Самих обдарованих тренували змалечку.

  • Сильно. Треба буде загуглити, мені аж цікаво стало. Думаєте, варто в такі речі вірити?

  • Кожен сам обирає, в що вірити, а в що ні. Я чудово бачу, що ти скептик.

  • Розкусили, – посміхаюсь, – а може якийсь мій предок і справді був таким магічним воїном? Ото й передалося мені шосте чуття.

  • Все, що в нашому житті може бути, можливе лише тоді, коли людина істино вірує в реальність можливого. І не раніше…

Я вмить стаю дуже серйозним:

  • Там, на позиції, я вимушений був вступити в ближній бій. Я тренувався раніше рукопашному бою, але не до такої кондиції, щоб на повному автоматизмі таке витворяти… Я вибив йому колінну чашечку, а потім зламав шию.

Мені стало трохи моторошно, коли я згадав той епізод. Іван з доброю посмішкою кивнув головою. Потім встав з лавки, і перед тим як піти, мовив:

  • Можливо, ти справді незвичайний. Вір у себе. І гляди з котушок не злети. Люди, які чимось кращі за інших, дуже часто вважають, що їм можна те, що іншим не можна. Пам’ятай, за все зроблене прийде час розплати, рано чи пізно… Будь здоров.

Іван неквапливо пішов геть, залишивши мене на одинці з роздумами.

Мене лікували ще довго. Термін дії контракту сплив ще до виписки з госпіталю. Бесіди з Наталією закінчились тим, що вона рекомендувала мені відпочити від бойових дій. Мій психічний стан міг погіршитись через перебування в зоні ООС. Козака Івана я більше не зустрічав, хоч скільки виходив в той парк, поруч з психіатрією.

Фізично повністю відновився. А в голові відбувалось казна що. Інколи наступали моменти суму та відчаю. Чому в житті випало на голову так багато гівна? Я ж буддист, і вірю в карму. Якщо все це трапилось, – то я чимось заслужив. Намагався зрозуміти чим саме, та не міг. Звісно не святий. Можливо когось з дівчат образив в любовних справах, тут каюсь… але ж це не рівноцінна кара! Щось має бути інше. В такі моменти в моїй голові знову починався діалог сам з собою. Моє Альтер его знало, як мене підбадьорити та заспокоїти:

  • Бідний, нещасний… пожалійте мене обездоленого. Фе, аж гидко! Не смій жалітися. Справжньої жесті навіть поряд не бачив. Хочеш викликати повагу, чи жалість?

  • Звісно повагу! – подумав я.

  • То може вже досить шукати якісь причини всьому, що відбувається. Життя буде й надалі випробовувати, але лише для того, щоб зробити ще сильнішим. Що залишається після смерті?

  • Потомство, якщо воно буде.

  • Краще б КРОЛЕМ племінним народився… потомство… на увазі малося щось інше!

  • Слід в історії. Спадок для тих, хто йтиме за мною. Спогади.

  • Так, спадок! Спогади та історії про таких живучих відчайдух допоможуть іншим бійцям піднятися бойовим духом, та врешті не програти це прокляте протистояння. Допомога країні вижити важливіша за потомство! Маючи такі навички, було б справжнім злочином не користуватись ними в час війни… І треба продовжувати жити, іншого життя ніхто не подарує.

Коли цей голос вже задовбував, користувався однією з порад Наталії від негативних думок. Я зачиняв очі і довго повторював мантру «… заткнись зараз, заткнись зараз, заткнись зараз…». Якщо хтось досі не зрозумів, то дам підказку: проблеми з головою в мене дійсно були. Такі діалоги з іншим Я періодично відбувались. Він був жорсткий чувак. Ніякого співчуття, ніякого жалю, тільки вперед. Емоцій нуль, все в нього має бути раціонально, майже робот. Ім’я йому не давав. Багато честі, пішов він в сраку. Наталії не казав, що у мене такий дружок завівся, бо ще й справді пристроять в якийсь санаторій закритого типу.

Також Наталія настійливо радила почати читати. Надала об’ємний перелік рекомендованої літератури, та підказала з чого краще почати. Врешті почав з Джен Сінсеро «Не нюнь. Просто, трясця йому, зроби це!». Так сподобалось та підняло бойовий дух, що із задоволенням продовжив читати по списку. Я фізично відчував, що мені стає краще. Література справді допомагала. Вчився мислити позитивно, бачити у всьому якийсь сенс. І ніякого жалю до себе!

Лікування підійшло до свого кінця. І хоча думки про повернення в окопи з’являлись неодноразово, я зважив на рекомендації Наталії, та вирішив трохи перепочити. Потрібно було лише вирішити, куди податись. В рідні місця повертатись не хотів. Під час бесіди з мамою дізнався, що моя троюрідна тітка Марія зараз проживає в околицях Львова. Самотня, близької рідні зовсім немає. Лише такі як я, двоюрідні племінники та племінниці, які розсіяні по всьому світу. Гордячка, ніколи в житті про допомогу не попросить, усе завжди робить та добивається сама. Мамця казала, що у тітки там зі здоров’ям не все гаразд, не зайвим було б провідати її. Показати, що вона не одна у цьому світі, підтримати. Може допомога якась знадобиться. Враховуючи те, що я й сам хотів би побачити те старовинне місто, то місія була явно для мене. Подорож до Львова здалася наскільки гарною ідеєю, що я терміново купив квитка на найближчій потяг.

 

Розділ ІІІ «Нове життя»

 

Ранком 10 травня 2019 року я прибув до Львова. З собою мав лише армійський рюкзак за спиною, де легко вмістилися всі мої речі. Місто одразу справляє дуже позитивне враження, воно має свій особливий шарм та мікроклімат. Здається, що все воно вирізане з каменю. Можливо тому тут прохолодніше, ніж на решті території України.

Ще на вокзалі я твердо вирішую для початку змінити одяг, та викинути старий разом зі спогадами. Треба рухатись та жити далі. Запитавши поради у місцевих, вирушив до Краківського ринку.

Місто сподобалось одразу, та з часом враження тільки підсилювалось. Люди унікальні, переважно добрі та кумедні. Колись від однієї корінної жительки почув, що навіть сваряться у Львові інтелігентно. Наприклад, під час раптово виниклої суперечки в громадському транспорті, замість звичної нам, жителям Півдня України нецензурної лайки та нарікань на слабоумство опонента, у Львові можна почути: «Ой, вибачте, я бачу ви дуже розумна людина, мабуть ще й за Тимошенко голосували…» Словесні баталії переважно проходять на «ви», та з посмішкою. Для мене це була досить цікава культура, яку я із задоволенням почав вивчати та переймати.

По дорозі до ринку, на моє враження щодо львів’ян дуже вплинула звичайнісінька природна потреба. Як воно зазвичай відбувається у нас? Йдеш собі по Херсону десь понад Дніпром, і раптово відбувається зрада – організм вирішив, що саме зараз треба заскочити до вбиральні. Ну якщо ти місцевий парубок , то знайдеш якийсь заковулок. Ходять повір’я, що якщо заплющити при цьому очі – то не так стидно. Але цивілізоване товариство такого подвигу собі дозволити не може: біжать десь до ближніх магазинів та кафе. А там їм, з великою скорботою та жалем в голосі, повідомляють: « дєвачки, а у нас нєма туалєта», можуть ще сказати, що вранці от зламався, чи води немає… Дівчата від жалю до продавців плачуть, та далі несуть свій багаж до наступного закладу. Чого плачуть? Як уявляють вони, що продавчині будуть по 8 годин працювати, і в туалет навіть не зможуть сходити, терпітимуть бідолахи, – ото й плачуть. Але якщо ти клієнт закладу, то туалет все-таки інколи є. І от приспічило мені по дорозі. А знайти у центрах Львова громадську вбиральню, – так це як лепрікона в Ірландії знайти: по повір’ям він там є, але хрін ти його коли побачиш. Вирішив навіть не намагатись знайти того магічного лепрікона, а одразу заходжу до найближчого кафе в індійському стилі. Гарно все так, стіни розписані сценами з камасутри. Сексуальні флюїди наче просто по стінам ллється, романтика, гарні такі розписи навколо… Підхожу до бармена:

  • Братушаня, налий чогось цікавого 50 грам, і скажи де туалет.

Він, видно вже тертий калач, із посмішкою відповідає:

  • А у нас в туалет і просто так, безкоштовно можете сходити. Купувати нічого не обов’язково. Закон такий.

І привітний такий барменіще, добродушно посміхається… Правда не краплі не схожий на індуса, але ж ніхто не ідеальний, тож я не став прискіпуватись через порушення автентичності закладу. В цілому заклад та хлопака мені сподобались, і я затримався на декілька порцій їхньої фірмової настоянки. Відчув значне духовне просвітлення, а кольори навкруг стали більш яскравими та життєрадісними. Бармен на виході почав жартувати, що це я якоїсь віагри рідкої напився, і тепер мені терміново треба до баби. Не став йому казати, що до троюрідної тітки їду в гості.

Із задоволенням пройшовся по Краківському ринку та змінив повністю гардероб. Побалував себе покупкою крутезних бездротових навушників, та одразу ж підключив їх до телефону. Зайшов до перукарні, підстригся. Так мені ще трохи хотілось погуляти по місту, що вирішив відвідати Музей визвольної боротьби України, який мені порадили місцеві, а потім вже й до тітки Марії навідатись. Продовжуючи пересуватись містом, я був здивований такою кількістю усіляких пам’ятників. Вперше побачив католицький собор, просто отетерів від тих розмірів та помпезності.

Згодом дійшов до парку «Сквер на валах», звідти вздовж вулиці М.Лисенка, і вже через деякий час дістався до Музею визвольної боротьби України. Одразу ж запала в очі чудернацька будівля з вежею, та дахом, який трохи нагадував замкові мури. Не знімаючи навушників купив квиток, та пройшов всередину. Зробивши музику тихше пішов гуляти по музею. В навушниках волали шотландські мотиви з волинками… такі сумні та войовничі… нагадували фільм «Хоробре серце» з Мелом Гібсоном.

У першому та другому залах висвітлений перший етап боротьби за суверенність українських земель починаючи з етапу створення спортивно-гімнастичних молодіжних організацій «Сокіл» та «Січ». Музика в навушниках підсилювала цікавість та враження від експонатів. Не знаю, чи то на мене ще діяла індійська бормотуха, але я був такий спокійний, умиротворений, і ні про що не думав. Вигнав з голови усі думки. Слухав музику та з цікавістю вивчав експонати. Інколи музика була така потужна, що я аж пританцьовував, і мені було байдуже, що думатимуть інші відвідувачі музею. Дійшов до найцікавішого, за словами інших відвідувачів, експонату – сорочки, виготовленою за методом боржування. Поки витріщався на неї, в ефірі радіо залунав наш, український етнічний рок гурт Motanka. Як почув я, що вони витворяють, аж очі прикрив. Сам того не розуміючи хитаю головою, наче в них на концерті, та став пританцьовувати ще активніше. Завдяки прикрученій гучності радіо чую десь зовсім поруч жіночий голос:

  • А ти казав, що тут скучно… Он глянь, як парубка ковбасе. – засміялась, – Його, мабуть ще після якогось із клубів тримає.

Я не відчув злості чи образи, а натомість мимоволі широко посміхнувся. Обернувшись побачив дівчину, яка разом зі своєю невеличкою групою йшла повз мене. Говорила до одного з хлопців, які були поряд. Моя посмішка та обернення на неї уваги були для неї неочікуваними, так як вона була впевнена, що я чую лише музику. Але виду не подала. Трималась з гордістю, трохи почервонівши та задерши носика робила вигляд наче уважно вивчає черговий експонат. Трошки нижча за мене на зріст, гарненька. А обличчя – божа кульбабка. Якби дівчат було декілька, то подумав би на неї в саму останню чергу. Продовжую посміхатись, звертаючись до неї:

  • Я вибачаюсь, але я вас почув.

Дівчина теж всміхнулась:

  • Не вибачаю. Я мала намір з вас покепкувати ще трохи, але тепер вже не зможу.

Вирішую виправити такий косяк:

  • Я зроблю радіо гучніше. Продовжуйте, якщо вам від цього буде якесь хоч мінімальне задоволення.

Сміється:

  • Вже не буде. В мене зникло бажання над вами знущатись.

  • До речі, я ще жодного разу не відвідував Львівські нічні клуби, тому ваше припущення, що мене ще тримає – хибне.

Посміхнулись один одному. Я неквапливо йду далі, розглядаючи експонати з однієї сторони. Дівчина йде в попутному напрямку, розглядаючи іншу сторону. Вона вже не намагалась мене підколоти, навіть трохи сумно стало. Йшли мовчки. Невдовзі я підійшов до одного з експонатів по центру приміщення. Через пів хвилинки підійшла вона, стала поруч та знову заговорила до мене:

  • Яка цікава штукенція.

  • Пізнавальна, – відповідаю.

  • Я Аліна.

  • А я Макс. Можемо на «ти»? Не люблю роздутої манірності.

  • Звісно,- відповідає швидко та невимушено, – Як це так трапилось, що не підкорював клуби? Нещодавно приїхав?

  • Так, сьогодні.

  • А звідки?

  • З госпіталю. А взагалі родом з Херсонщини.

  • З госпіталю? Був на східних кордонах?

Я ствердно кивнув головою. Аліна продовжила:

  • Тепер зрозуміло,чим ти привернув мою увагу. Мене постійно тягне до диваків та психів, а ти здається із таких.

Такий поворот подій одночасно здивував та розсмішив:

  • Де я проколовся? Що мене видає?

  • Широко розкритий рот, – до Аліни підійшов один із її групи, та з дуже самовпевненим виразом обличчя безцеремонно вліз в розмову, – і відморожений погляд.

Бах! Оце так наглість у спілкуванні з незнайомою людиною. Хлопець самовпевнено задер голову, та дивився на мене з викликом. Спочатку я був трохи шокований такими манерами, а потім ті відчуття почали змінюватись праведним гнівом. Поборовши в собі бажання зламати йому ніс, я спробував максимально спокійним голосом відповісти:

  • Дядько, я чомусь не можу згадати, щоб ми з тобою знайомилися, чи щось я у тебе запитував… помий свій рот з милом та йди собі з миром.

  • Хлопці, зупиніться, – швидко випалила Аліна, – Ігор, якого біса ти свого носа сунеш? Доганяй давай групу!

Ігор хотів був ще щось сказати, але махнув рукою, розвернувся та пішов за групою. Тільки-но я поглянув на Аліну, вона заговорила перша:

  • Ігор, один з моїх друзів. Трохи нестриманий на язик.

  • Його мабуть частенько б’ють, коли він так вишукано заводить світські бесіди?

  • При мені він вперше так себе поводить. Навіть не знаю, в чому причина.

  • Навіть так… Приревнував мабуть. Таке відчуття, що він більше, ніж друг.

  • Настільки я знаю, просто друг.

Аліна задумливо посміхнулась. Повисло незручне мовчання, яке вона перебила фразою:

  • У тебе привітна посмішка, добре обличчя. Але очі дуже сумні, в них біль та порожнеча… Твоя душа досі поранена.

Я знову маю здивований вигляд, а вона продовжує:

  • Я відповіла на твоє питання, що прозвучало до того, як нас Ігор перебив.

  • Яка ж ти спостережлива. – посміхаюсь. – А мені, до речі, рекомендували відвідувати психотерапевта. Може порадиш когось?

  • Так ти ще й з діагнозом? Хоч не небезпечний? – вона дуркує, та з посмішкою робить вигляд, наче збирається терміново тікати.

  • Приступів агресії ще не проявляв, – сміюсь, – думаю, що не варто хвилюватись.

  • В мене є подруги, які працюють в цій галузі…

Десь неподалеку почувся незнайомий жіночий голос:

  • Аліна, на терміново треба їхати!

Аліна кивнула на знак того, що зрозуміла, та швиденько продовжила, поки я мовчки стояв наче загальмований:

  • Я регулярно буваю в коктейльні Руїн Бар. Як знадоблюсь, то знайдеш мене там. Телефон не даю, хоча ти й не просиш… Бувай здоровий.

  • Бувай… – відповів я, дивлячись як вона уходить.

Дивився їй вслід. Судячи по вишуканій, граційній ході та амплітудному вилянню задом, Аліна відчувала, що я спостерігаю за нею, та «писала» максимально ефектно. В самий останній момент обернулась, і ми зустрілися поглядами, вона підморгнула.

Роздивившись музей, вирішив їхати до тітки. По дорозі прикупив тортика, чаю. Добирався до самої окраїни міста.

Тітка Марія проживала в одній з трьох багатоповерхових будівель, які мали спільний та дуже затишний внутрішній двір. Піднявшись на другий поверх, подзвонив у двері. Був вимушений трішки заждати, поки за дверима почувся голос тітки:

  • Хто там?

  • Це ваш племінник Макс.

Марія неквапливо відчинила замок та відкрила двері. Перед мною стояла жінка років 55, висока, гарна, вишукано вдягнена. Вона привітно посміхалась:

  • Добрий день, Макс. Заходь, будь ласка.

  • Добрий день, радий вас бачити, тітонько.

Я пройшов всередину житла. Квартира була трикімнатною. Проходячи повз першу кімнату – залу, побачив там художню майстерню. Там стояли мольберти, картини, приладдя. Панував творчий безлад. Я раніше не знав,що тітка Марія художниця. Вона тим часом провела мене на маленьку затишну кухню, та жестом руки вказала на зручний маленький диванчик біля столу:

  • Присядь, відпочинь з дороги.

  • Я тут трохи солодкого прикупив, – дістаю торт, чай.

  • А що ти взагалі-то випити хочеш? Є все: чай, кава, вино, коньяк, калганівка…

  • Кава. А якщо й коньячку туди додати, – то ще краще буде.

  • Зробимо.

Вона включила чайник. Поки діставала чашки, коньяк з полиці, каву та цукор, чайник вже й закипів. Вона швиденько зробила каву, а я порізав тортик та додав собі до кави коньяк за смаком.

  • Я нещодавно говорила з твоєю мамою, Макс. Вона казала, що ти приїдеш. Також розповіла про те, що тобі довелось пережити. Мої співчуття з приводу твоїх втрат.

  • Дякую, тітонька. Намагаюсь жити далі. Не можна здаватись, – зробив невеличку паузу, – А як ви поживаєте?

  • Бували і кращі часи, Макс. Хворіти стала частіше, але в цілому нормально все. Жити на самоті вже звикла. Так краще творити – ніхто не заважає.

  • Наскільки все тяжко зі здоров’ям? Я можу хоч чимось допомогти?

  • Лікуюсь, дякуючи добрим людям, у одній з хороших приватних лікарень. Нещодавно анемію лікувала, та не будемо про погане. То вже просто старість підходить. Починаю перетворюватись на пристаркувату іпохондричку.

  • Яка старість? Скажете ж таке. Вас ще заміж пару разів можна видати. Я раніше й не думав, що ви художниця! І скажіть мені, чому така ефектна жінка сама живе?

  • Того й сама, що художниця. Чи навпаки: художниця, бо сама. Я почала писати після того, як залишилась одинокою. Але про це сьогодні не хочу говорити.

  • Художники у більшості своїй глибоко нещасливі люди…

  • Можливо… А ти до міста на екскурс приїхав, чи пожити хочеш?

  • Коли їхав сюди, то не думав про це. А зараз є бажання залишитись. Додому не хочу повертатись.

  • Поки шукаєш де приткнутись, можеш пожити у незайнятій кімнаті. Он де вона, – Марія показала рукою на двері напроти кухні, – вже думав, чим хотів би зайнятись?

  • Я фанат змішаних єдиноборств. Для початку хочу перевірити, чи є у Львові де займатись. Може десь там і знайду собі заняття по душі.

  • З цього діла нічого підказати не можу. Я почнеш малювати, то поговоримо, – вона засміялась, та запитала, – ну я так зрозуміла, що залишаєшся?

  • Звісно!Дурнем був би, якби відмовився.

Ми ще гомоніли з тіткою мінімум годину. Я вирішив не дурити себе кавою з коньяком та попросив подати калганівку. Тітонька за компанію випила трохи вина. Довгенько сиділи, поділились смішними історіями, після чого я завалився спати.

Вже вранці загуглив в мережі, які у мене альтернативи. Обрав зал MMA Center lviv. Зібрався, поснідав люб’язно приготованим тіткою омлетом, та вирушив до Залу.

Знайшов його досить швиденько. Переговорив з тренером. Старша група займалась тричі на тиждень: по понеділкам, середам, та п’ятницям, з 18 до 20-21 годину. Я зареєструвався, заплатив за місяць вперед, щоб потім не передумати, та запам’ятав, які речі ще потрібно докупити.

Не відкладаючи справи в довгий ящик, одразу ж відправився в спортивний магазин. Там купив капу, бинти, биточки, та іншу снарягу, що потрібна для тренувань.

Потім згадав, що для постановки на облік треба заскочити до військкомату. Дізнався за допомогою телефону адресу, поїхав.

По приїзду трохи позадовбували різними питаннями на тему «ну як воно там?». Делікатно поцікавились, чи не прихопив випадково з собою боєприпасів або зброї, та врешті поставили на облік та відпустили. Порадили психолога, який працює переважно з військовими, – Тимофія Орестовича, та дали його візитівку. Він визнаний фахівець, волонтер, а з військовими працює безкоштовно.

Саме до нього я й направився. Легко знайшов офіс, та досить швидко потрапив на прийом. Говорили з Тимофієм Орестовичем трохи менше години. Склалося враження, що ми вже давно знайомі. Легкі, нейтральні теми зовсім не нагружали психіку. Мені було достатньо цікаво поспілкуватися з тою неординарною людиною. Час промайнув досить швидко, Орестович пропонував візитівку:

  • Макс, ви можете звертатись за будь-якої нагоди. Тримайте візитівку з телефонами.

  • Дякую, мені вже дали таку. Обов’язково зателефоную та завітаю в гості.

Але найголовнішу пораду він дав мені вкінці:

  • Поки що відпочивай. Побач прекрасні місця, їдь на екскурсії, насолодись життям, як тільки можеш. Мрієш десь побувати? Побувай там. Ти маєш перезавантажитись. Плюнь на всі турботи, відвідай для початку… – Тимофій задумався, – для початку відвідай площу Ринок.

Саме туди я і направився одразу по закінченню нашої бесіди. Гуляючи по площі, слухав вуличних музикантів, заходив у різні заклади. Спілкувався з випадковими перехожими, запитував, що краще іще відвідати. Натрапив на галерею під відкритим небом «Щось цікаве», із задоволенням оглянув експонати. Проходячи повз кінотеатр не втримався, та відвідав якусь фантастичну прем’єру, давши перепочити стомленим ногам. Потім продовжив свій вояж. Так і провів свій день, тиняючись містом. Надвечір захотілось відвідати басейн. Я згадав стару мудрість: «кращий спосіб позбавитись спокуси – піддатися їй». Тож басейн я теж відвідав, та отримав масу задоволення.

Можливо якась інша адекватна людинонька після такого насиченого дня дала би організму відпочити. Адекватна – можливо, але не я. Ввійшовши в кураж, вже не хотілося спинятись. Десь всередині внутрішній голос підказував, що краще взяти якусь бомбезну книгу, і вдома спокійно почитати. Я майже погодився з ним, але спочатку вирішив перевірити, як у Львові відпочивають. Коктейльна Руїн Бар чомусь перемогла інші заклади, можливо через те, що там могла бути та дівчина з музею, Аліна. І те, що вона така гарненька та весела, ні крапельки не вплинуло на вибір закладу, у всякому разі саме так я себе переконував.

Пізно ввечері я відшукав Руїн Бар. Не думав, що з непотрібного промислового об’єкту можливо зробити таку затишну оазу. Коли почув, що всередині лунає рок, ледь не просльозився від радості. Одразу ж пройшов до бару, випив пару чарок та почав пробиватись ближче до сцени, де наживо виступав якийсь молодий але перспективний гурт. Гітарист якраз розривав зал соло, ритмічно мотаючи патлами в різні боки. Може то був вампір Лестад з фільму «Королева проклятих», тільки замість скрипки мав електрогітару, тоді мені зрозуміло, чому мене одразу заворожила та загіпнотизувала та музика. Більше нічого навкруги для мене не існувало, лише музика. Слухав, відлітав, танцював. Поки я ковбасився нікого не помічаючи, то прогледів, як до мене збоку підійшла вже знайома особа. Аліна помітила мене, але виду не подала. Вона прилаштувалася поряд і теж танцювала. Тим часом танцювальний транс так мене поглинув, що я вже стрибав вверх з піднятими руками, як і половина натовпу навколо. Намагаючись розворушити інших, кричу дівчині по сусідству, яка занадто скромно танцює:

  • Стрибай вище! Вище, вище…

Тільки-но розгледів знайоме обличчя Аліни, як зупинився від несподіванки. Її моє здивування потішило:

  • Привіт! Я бачу, ти сам не пропадеш!? Макс, вірно?

  • Привіт! Вирішив побродити по місту, і абсолютно випадково натрапив на цю оазу з найкращою музикою! Радий тебе бачити, Аліна.

На Аліниному обличчі промайнула задоволена посмішка. Їй однозначно було приємно, що я не забув її імені. Говорю вже більш спокійним голосом:

  • Ти теж любиш таку музику?

  • Так. Мені подобається, ця музика. Вона жива, справжня, емоційна… Не знаю навіть як краще сказати…

  • Це тяжко пояснити. Просто любиш її, і все. Чому – неважливо. Давай танцювати, ти не проти?

  • Хто не скаче – той москаль! – вигукнула вона, та погрузилася разом зі мною в дикі танці.

То було божественно та божевільно одночасно. Я забув про все і вся. Був аптайм – там і в ту мить, більш ніде. Ані минуле, ані майбутнє не мали значення. Смакував моменти, поки мав нагоду. Було легко на душі та радісно на серці. Аліна чудово доповнювала ту казкову ніч. Здавалось, що ми вже давно знайомі. Танцювали розкуто, від душі, наче знайомі вже сто років.

Тільки трохи втомитись, а музиканти вже почали грати заключну пісню. Вона була повільна та романтична. Аліна підійшла ближче, склала руки мені на плечі. Одразу лиш легенько притулилася до мене, але за мить міцно прижалася всім тілом. І ми танцювали. Повільно, ледь перебираючи ногами. Я відчував своїм тілом її серцебиття. Кожен її подих змушував груди підійматись та притискатись до мене міцніше. Шалене відчуття. Хотілося б заморозити, або як в комп’ютерних іграх – зберегти момент, а потім загружати його, та переживати знову і знову.

Але пісня закінчилась. Аліна декілька секунд дивилась мені в очі, а потім опустила погляд. Вона була так близько, що я відчував шкірою її подих. Чомусь я не наважився поцілувати її першим, а вона довго не чекала…

«Хто не встиг – той запізнився», – почув я свої думки в ту мить, коли Аліна, не дочекавшись від мене дії, вже відсторонилась. Міцно тримаючи мене рукою, вона почала протискуватись крізь натовп до бару, прокричавши на ходу:

  • Макс, ходімо до бару, треба освіжитись!

Поки ми замовляли міцні коктейлі, якими Аліна намагалась мене здивувати, до нас підійшло двоє дівчат. Як виявилось згодом, то були її подружки. Ніка та Соня. Вони запросили нас за їхній столик. Аліна поглянула на мене запитуючим поглядом, а я відповів:

  • Я не проти. А ти як?

Так і познайомився з тими мамзєлями. Гарні, вишукані, на перший погляд добрі та наївні. Але то були дві дияволиці в овечих шкурах, та про їх таланти згодом… З дівчатами ще двоє хлопців було: Віталій та Святослав. Нормальними пациками виявились. Веселі, балакучі… Добре того вечора всі разом погуділи. Навіть караоке десь знайшли та волали поки не похрипли…

 

Глибока ніч. Ми з Аліною нарешті вийшли із закладу. Вона обіймала мене наче найрідніша у всьому світі. Фантастичні відчуття, роками не відчував нічого подібного. Запитую в неї, прикидаючись дурником:

  • І куди ж тебе, таку гарненьку, тепер відвести?

  • Натякаєш, що до тебе можна поїхати?

  • Хотів би цього всією душею. Але… не знаю, як таке сказати… Ти мені сподобалась, і навіть занадто. Я боюся поспішити, затупити, запороти все… Розумієш? Хочу думати про тебе, передчувати наступну зустріч…

  • Дружок, заспокойся. Я все-одно збиралась їхати додому. Але номер телефону мій ти запишеш прямо зараз, і щоб вже завтра до обіду придумав, куди ми разом сходимо. – вона щиро посміхалась та зробила повітряний цьомчик. – А як не подзвониш, то підключу львівську мафію, і все одно знайду тебе.

  • І що?

  • І ноги твої поламаю!.. На руках носити буду!

  • Так, так… здається чув я десь цей жарт.

  • А я не жартую, справді поламаю! Ти поглянь, як розбалакався!

Ще трохи помилувавшись один одним, ми покрокували до недалеко запаркованого таксі, і поїхали додому. Я провів Аліну до самих дверей квартири, і вже точно знав, де її у разі чого шукати. На прощання вона обійняла мене. А потім приблизилась так близько, що кінчики наших носів ледь не доторкнулись. Тоді я не роздумував, і поцілував її. Аліна відповіла на поцілунок, і обійнявши руками мою голову, пестила волосся. Я почав хвилювався, щоб у пристрасті не покусати дівчину, настільки вуста її були солодкими та приємними. Не хотілося, щоб ті миті закінчувались. Навіть приблизно не можу сказати, скільки часу пройшло до того моменту, коли ми все ж змогли відірватись один від одного. Побажавши їй приємних сновидінь, я відправився додому. Таксист мене ще чекав, та відвіз прямо додому.

Вже майже коло дверей під’їзду мені здалось, наче за мною стежать. Знову шостим чуттям відчув. Різко обернувся та почав розглядати околиці. Начебто нічого підозрілого не бачив, але ж відчуття нікуди не ділось. Вийшов з дворику, пройшовся по вулиці, покружляв. Та так нічого і не виглядів. Повернувся до під’їзду, піднявся на другий поверх, зайшов до тітки в квартиру. Вона вже спала, навколо панувала тиша. Тож я тихенько роздягнувся, та вже скоро вклався спати.

 

Тієї ночі бачив Діану. Ми знову зустрілись на пляжі. Вона була у піднесеному настрої, привіталася з широкою посмішкою на обличчі, обійняла. Вона запитала як справи, і одразу гучно розсміялась та додала:

  • Нічого не кажи, я ж і так все знаю!

Я у відповідь лише посміхався. Діану створила моя психіка, тож для неї не могло бути невідомого. Вона по-дружньому обійняла мене, а через деякий час стала серйозною, взяла мене за руки та сказала:

  • Макс, я думаю, що твоя чорна смуга в житті закінчилась. Можливо настав час стати щасливим. Ти це заслужив, досить страждань. Відчуваю, що тобі добре поряд з цією дівчиною, тож спробуй дати їй шанс.

Я мовчки витріщався на Діану, а вона після невеличкої паузи продовжила:

  • Моя підтримка тобі вже не потрібна. Тепер в твоєму житті з’явилась людина, яка піклуватиметься про тебе… Тож настав час прощатись.

Діана розвертається та йде від мене.

  • Діана, стій! Я не готовий тебе відпустити! Частина мого серця завжди буде твоєю, як би сильно я не хотів протилежного. Для мене залишається загадкою, в яку ніч тебе чекати, а в яку – ні. Але я завжди знав, що ми ще побачимось. Навіть не думай прощатися!

  • Ти міг зламатись, і тому я була з тобою. А тепер ти знову будеш сильним… Я прошу тебе прожити життя за нас двох… А мені хочеться відпочити, любий. Відпусти вже мене…

Діана зникає, сон переривається. До самого ранку снилась якась незрозуміла нісенітниця.

 

Ранок починався нормально. Я прокинувся у бадьорому настрої. Пританцьовуючи заскочив у вбиральню, на кухні поставив чайника.

  • Тітонька Марія. Ви вже прокинулись?

Тиша. Майже дев’ята година ранку, невже вона досі спить. Вирішив заглянути в майстерню. Проходячи коридором побачив, що взуття та верхній одяг на місці. Значить з дому не виходила. Зайшов у майстерню і ледь не обімлів. Тітка Марія лежала на підлозі. Бліда, непритомна, але жива. Я схопив телефон, щоб викликати швидку, але не встиг. В той же час почув звук дверного замку, який відчинився. До квартири увійшли жінка цивільному одязі без знаків розпізнавання, та двоє медиків. Жінка була здивована, коли побачила мене. Одразу ж запитала:

  • Ви хто такий?

  • Племінник, Макс. А ВИ хто?!

  • Ми – медична допомога. А де ж ВИ були, Макс, коли їй зле стало, чому не подзвонили раніше?

  • Спав я, тільки прокинувся. Як ви дізнались, що тітці зле?

  • Марія лікується в престижній приватній лікарні. Для одиноких клієнтів встановлюються тривожні кнопки та напульсники, які зчитують життєві показники клієнта. Цього разу саме напульсник передав сигнал про тривогу.

Тим часом тітоньку вже погрузили на ноші та понесли з квартири. Я питаю в жіночки:

  • Що з нею? Куди її везуть?

  • Клініка Кассіопея. Її діагноз зможуть встановити лікарі.

  • А звідки у вас ключі, що ви так вільно заходите?

  • Клієнтка сама надала екземпляр. Її медичне страхування передбачає постійний моніторинг та медичний догляд. Деталі пізніше, нам час їхати.

Жінка вийшла слідом за медиками, які винесли на ношах тітоньку Марію. Я залишився сам у чужій квартирі. Нервував. Швидко випив каву з канапкою, вдягнувся, та відправився в лікарню Кассіопея. По дорозі згадав про вчорашню казку, зателефонував Аліні. Після декількох гудків почув:

  • Тааак, – голос заспаний, скоріше за все Аліна щойно прокинулась.

  • Доброго ранку, це Макс. Як ти, встигла відіспатись?

  • Доброго ранку. Таке відчуття, що спала цілу вічність. Зараз почула тебе, точно прокинулась. А ти вже встиг щось запланувати на сьогодні, що так раненько дзвониш?

  • Не так воно вже й раненько, але не про те річ… Плани під загрозою. Моїй тітці Марії, у якої я зараз проживаю, стало зле. Їду до неї в лікарню. Скажи мені, що це за лікарня Кассіопея? Вона нормальна?

Аліна задумалась, а через деякий час відповіла:

  • Це приватна лікарня. Відгуків щодо неї жодного разу не чула… так що нічого сказати не можу. Може для лікарні відсутність поганих відгуків – це добре?

  • Дякую, можливо твоя правда. Цукерочка, я дуже хочу тебе побачити, і дуже НЕ хочу, щоб мені поламали ноги, тож давай домовлятись. Не підключай львівську мафію, навіть якщо сьогодні я замотаюсь і не зможу побудувати плани для нас.

  • Все буде добре, не хвилюйся. Сконцентруйся на тітоньці. Обіймаю, цілую. Побачимось.

  • Побачимось. Цілую, скучаю.

Аліна відключилась. Хоч розмова й була зовсім коротенькою, та настрій покращила. Навіть якщо б вона говорила китайською, а я жодного слова не зрозумів, – отримав би велике задоволення від її мелодійного голосу. Невдовзі маршрутка зупинилася поблизу лікарні.

Одразу покрокував до приймального відділення, де описав ситуацію. З огляду на відсутність іншої рідні мене пропустили, але на всякий випадок перевірили документи та зробили для себе якісь нотатки.

До палати не впускали. Через годину очікування, до мене нарешті підійшов лікар.

  • Молодий чоловіче, ви єдиний родич?

  • Інших поряд не бачу…

Він спокійно сприйняв мою відповідь, та продовжив:

  • Що саме з Марією Дмитрівною, ми поки не знаємо. Проводимо обстеження, але досі не маємо результатів аналізів. Загрози життю точно немає, вона стабільна, стан не тяжкий. Десь за годину – дві ви зможете з нею поговорити, вона має прокинутись.

  • Дякую.

Лікар пішов, а я залишився сам. Поглянув на годинник: без п’ятнадцяти одинадцята. Тітонька щонайменше годину спатиме. Треба себе чимось зайняти. Напроти лікарні я начебто бачив кав’ярню, тож вирішив перевірити на смак їхню каву.

Проходячи повз приймальне відділення до виходу, почув знайомий голос:

  • Макс! Я тут!

Повернувшись, побачив Аліну, яка одиноко сиділа в кріслі, тримаючи два паперових стаканчика з кавою. Зі здивованим виразом обличчя підхожу до неї:

  • Привіт ще раз. Ти звідки тут?

Вона простягнула мені каву, та одночасно з цим підвелася з крісла:

  • Тримай каву, хоча вона вже холодна. І ходімо на свіже повітря.

Ми прогулялись до невеличкої паркової зони, де знайшли вільну лавку, та присіли. Аліна примостилась поряд та обійняла мене.

  • Як тітонька?

  • Лікар сказав, що загрози життю немає. Точний діагноз ще не встановили.

Зараз вона спить, прокинеться не раніше, як за годину.

  • Добре,що немає загрози життю. Дай Боже їй здоров’я, нехай поправляється. А чим вона заробляє? Ця лікарня, судячи по вигляду, зовсім не дешева. Вона може собі це дозволити?

  • Лікар не починав розмову про фінанси. І здається у тітки є медичне страхування. Не володію більш детальною інформацією, так як тільки почав її пізнавати. Вона художниця, та я навіть гадки не маю, наскільки успішна.

  • Така романтична професія… – зітхнула Аліна.

  • Я теж так раніше думав. З часом дізнався, що багато митців черпають натхнення не з великого щастя, а навпаки – від глибокого смутку.

  • Думаєш вона така?

  • Моя тітонька прожила вже з пів життя. Не має сім’ї, дітей… самотня… Можливо у неї є свої приводи для щастя, але я поки що не можу їх розгледіти.

  • Це дуже сумно.

  • Так, але з іншого боку – вона вільна. Зовсім ніхто в цілому світі не може впливати на її життя, диктувати свої умови.

  • Ти хочеш сказати, що свобода та сім’я взаємно виключають одне одного?

  • В мене ніколи не було сім’ї, тож напевне сказати не можу. Думаю, що в більшості випадків – так. Дуже рідко зустрічаються люди, які жодним чином не обмежують своїх партнерів.

  • І навіщо такі відносини?

  • А так влаштоване життя – за все є плата. Проте негатив зазвичай прикритий позитивними моментами. Якщо відносини приносять більше незручностей, чим користі, то я і сам не можу зрозуміти – навіщо воно треба?

  • Навіть у справах амурних шукаєш користь?

  • Я прагматично дивлюсь на світ. Навіть найкращі друзі чи подруги обмінюються взаємними… – я задумався, так як забув підходяще словечко, – … погладжуваннями. Здається так це описував один із психологів. Зробив комплімент, обійняв, вислухав, співпереживав, порадив, допоміг, розвеселив… це все також погладжування. Це не завжди та корИсть, яку ми звикли уявляти в матеріальному вигляді. У відповідь теж отримується щось, що робить життя кращим, легшим. Люди, які не приносять один одному жодної користі, навіть будучи ріднею, не затримуються поряд. Не через те, що вони погані, ні. Підсвідомість досить часто сама робить ці висновки, а ми вже отримуємо готове відношення до людини, не задумуючись про тонкощі.

  • Здається, тут Остапа понесло… – Аліна захихикала та лагідно провела рукою по моєму волоссю, – а почали з тітоньки.

  • Може й занесло трішки… Я хотів сказати, що деяким людям інші приносять більше дискомфорту, ніж користі, тому такі люди стають одинаками. Їм подобається погружатись у власні роздуми, а партнери можуть спричиняти їм дискомфорт одною лише своєю присутністю. Можливо тітонька Марія саме така.

  • Сподіваюсь, що ми ще матимемо нагоду познайомитись з твоєю тіткою, та зрозуміти яка ж вона.

Наче хтось підзатильника ляснув, і я допетрав, що розмова пішла не в те русло. Тож, зробивши великі добрі очі, я перевів тему:

  • Якби ж ти знала, як міцно я вчора спав… не можу пригадати коли в останній раз таке було. Ти часом не цілителька?

  • Жодного разу не виявляла в собі такої супер-здібності! Було б круто, але навряд чи…

  • І виспався, наче за весь рік, прокинувся мегабадьорим живчиком… не знаю, як ти це робиш, – зробив задумливий вираз обличчя, трохи попиляв її поглядом, а потім додав з посмішкою від вуха до вуха, – але не зупиняйся!

  • Я з тобою тільки почала, зупинятися не планую… До речі, виспався він… а я ледь заснула, – Аліна поцілувала мене в щоку, – не давав ти мені, хлопчина з Херсонщини, спати.

Я мовчки милувався її живими та прекрасними рисами обличчя. Чим більше пізнавав цю дівчину, тим привабливішою вона мені здавалась. Аліна посміхалась і кокетливо пускала очима бісики. Згодом я перервав мовчання питанням:

  • А чим ти займаєшся? Здається ми вже досить знайомі, щоб задавати такі нескромні питання.

  • Хоч про вік не питаєш, і на тому спасибі. Я кондитер, працюю з шоколадом в одній з крафтових майстерень.

  • Оце так професійна деформація… Наприклад в тюрмах, через постійний контакт з асоціальними особистостями, співробітники часто і самі у розмовах та поведінці стають схожими на ув’язнених. А ти через постійний контакт з шоколадом сама стала така солоденька, що аж хочеться спробувати на смак!

  • Не їж мене, сірий вовчику. Я кістлява та несмачна!

  • Обманюєш! Я впевнений, що ти дуже смачненька. А ще в мене враження, що ти не місцева. Давно проживаєш у Львові?

  • Вгадав. Проживаю приблизно чотири роки.

  • Зізнавайся, звідки?

  • З Маріуполя.

  • Так вміло розмовляєш українською, що й не віриться,що ти зі сходу.

  • Сама шокована, наскільки швидко влилась. Але вже через два-три місяці й ти будеш щебетати наче місцевий.

  • Чому переїхала?

  • Війна, Макс. Хоча місто зараз наше, але я боюсь. В будь-який день може бути атака. Місто на кордоні, стратегічно важливе. А окрім вторгнення ми хвилюємося, чи не обстріляють нас знову градами. Ти ж чув, як колишній мент був навідником терористів. Промазали по військовим, зате попали по житловому мікрорайону. Мій будинок теж там був. Не можу тобі навіть передати, що там творилося. Для нас це був справжній армагеддон. Не змогла більше там жити…

Аліна замовчала. Потім щось згадала, та продовжила:

  • І я була шокована, коли дізналася, що оте падло вже розгулює на свободі. Вже вільний. І Закон Савченко свою роль зіграв, але й без нього наші суди та закони занадто гуманні…

  • Його життя покарає, якщо вже не покарало… Як подумаю, яким це гнилим всередині треба бути, щоб продати свою країну, друзів, допомагати вбивати невинних… Люди з потягом до насилля вже є глибоко нещасливими людьми, бо страждають від власної отруйної гнилі. Та не варто загружати себе питаннями чи проблемами, на які ти зовсім не можеш вплинути.

  • Я з тобою згодна, Макс. Не будемо безпричинно ворушити минуле.

Ми пообіймались ще з пів години. Аліна повідомила, що в неї друга зміна на роботі, тож бажано про неї не забути. Я пішов до лікарні чекати на пробудження тітоньки, а Алінка поїхала додому.

Через деякий час тітка Марія прокинулась, і я одразу завітав до неї, присів на стільчик поряд з ліжком, та перший заговорив:

  • Тітонька, що ж ви оце так лякаєте?

  • Вибачай, Макс. Я не хотіла, щоб ти таке бачив…

  • Не кажіть так. Ми не чужі люди. Чому до вас ніхто так і не приїхав? У вас зовсім нікого немає?

  • Як бачиш, Макс.

  • Чому?

  • Так воно склалося, дорогенький. Незручними питаннями ти вже нічого не виправиш. Насправді в мене є, кому про мене дбати.

  • І де ж я людина.

  • Це не людина… Я стала частиною художнього товариства, відколи поринула у творчість. Серед них маю гарних друзів. Як тільки почала хворіти, вони мене підбадьорювали, допомагали. Одного разу я зустрілася з Лізою. Вона представляє об’єднання митців. Ми довго з нею говорили, та порозумілись. З їхнього боку я отримувала медичну допомогу в найкращому медичному закладі, у разі необхідності піклувальницю, та щомісячну матеріальну допомогу у вигляді чотирьохсот євро. Натомість я заповіла їм квартиру. Ліза хоче перетворити її на майстерню для молодих митців. В мене немає чоловіка, дітей. Квартиру купила сама, тож можу нею розрахуватись за свою старість.

Мені вкрай сумно було чути ці слова. Прожити життя, та помирати наодинці… Тітка продовжувала:

  • Макс, можливо ти вже й знайшов житло… Не квапся, поживи трішки в мене, поки я не повернусь. Приглянь за житлом.

  • Не хвилюйтесь. Так і зроблю. Чим я можу вам допомогти?

  • Зараз більше нічим. Не хвилюйся про мене. Ліза все владнає, у нас договір.

  • А нічого страшного, якщо до мене подруга в гості завітає?

  • Встиг нову подругу знайти? Чи вже більше, ніж подруга?

  • Час покаже. Маю на це надію.

  • Тепер в мене є для вас двох прохання. Візьміть в майстерні мольберт, заґрунтоване полотно, пензлі та масло. Намалюйте картину вдвох. Я б хотіла, щоб ви зобразили там свої відчуття. Не занадто важко? Впораєтесь?

  • Я дуже постараюсь не запороти таке почесне завдання.

  • Ну тоді вже їдь по своїм справам. У разі чого я подзвоню.

Я поїхав додому. Сьогодні понеділок, і ввечері матиму перше тренування. Треба набратися сил та завзяття.

Повернувшись, я спочатку провів для себе екскурс по тітчиній майстерні. Оглянув її чудернацькі твори. Взяв одну зі своїх книжок, і примостив п’яту точку на зручному диванчику майже посеред майстерні. Захотілося відчути себе аристократом, та почитати в оточенні мистецтва. Але спочатку я зателефонував Аліні.

  • Макс, як там тітонька?

  • Запевняє, що все гаразд.

  • Значить матимемо надію на краще.

  • А ти сьогодні до якого часу на роботі?

  • До десятої. Тільки не кажи, що скучив та хочеш побачитись, – насправді по голосу було зрозуміло, що моя відповідь не може буде іншою. Інакше війна.

  • Слухай мене уважно, німфа Львівська. З шостої години по восьму-дев’яту я буду на тренуванні. А потім я встигну повернутись додому, прийняти душ, перевдягнутись, та забрати тебе сердешну з роботи. З мене вечеря. Якщо будеш сильно виморена, то бонусом можу зробити масаж будь-яких частин тіла. І у нас з тобою є завдання від моєї тітоньки.

  • Яке завдання!? – вона була наче дитина з шоколадним яйцем в руках.

  • Інтрига має бути збережена. Дізнаєшся ввечері. Але це тільки в тому разі, якщо ти згодна.

  • Жартуєш, скотиняка? Ти ж чудово знаєш, що я не зможу встояти. Щоб рівно о десятій був на місці. Координати скину повідомленням. А до вечора чим займатимешся?

  • Трохи почитаю, подивлюсь парочку свіженьких боїв. Налаштуюсь на тренування морально. Які побажання на вечерю?

  • Я майже всеїдна істота. Хоч хот-доги, хоч нагетси… Здивуй мене.

  • Сильно не перевтомлюйся. До вечора.

  • Па-па.

Як планував, так день і провів. Ввечері зібрав снарягу та пішов в MMA Center lviv. Прибувши, роззнайомився з присутніми. Побачив два знайомих обличчя. Це були Віталій та Святослав, що ми з ними в коктейльні пересікалися. Який же все-таки тісний світ. Ми трьома словами згадали ту хмільну ніч, та посміялись. Тренер поставив перші завдання для визначення загального рівня підготовки. Десь з годину я працював над своїм кардіо, потім який час провів на відпрацюванні ударної техніки. І прийшов час спарингів. Мене, як новачка, поставили першим до клітки. По дві хвилини ставили з усіма по черзі, з хвилинним відпочинком. Найпершими звісно пішли Віталій з Святославом. Від цих двох соколиків, та наступних двох я ще більш менш успішно відбивався. Але потім бензин почав стрімко закінчуватись. Почало частіше прилітати, сам почав більше мазати… Після останнього спарингу в мене вже майже не було сил… ніс роз’юшений, прес синій. Тренер з повагою кивав:

  • Достойно тримався. Поки що не чемпіон, але вже один з нас. Ласкаво просимо.

Віталій підійшов:

  • Макс, а ти міцний горішок. Нормально так мені прилетіло від тебе. Щелепа ще відчуває.

Я посміхнувся у відповідь. Від нього мені прилетіло більше, але я вирішив не робити йому комплімент, на який він так наривався. Святослав , тим часом, теж приєднався до розмови:

  • Слухай, а з тою дівчиною, що ти був тоді, ви зустрічаєтесь?

  • Щось схоже на те.

  • А ми ж із тими зміюками, її подружками, так і не закінчили. Вони вважають себе самими хитрими та розумними. Диннами, – сказав це без злості, але з досадою.

Віталій з нього глузував:

  • Динами… То ми, нуби, недотиснули. Маємо закінчити почате.

  • Ви ще на одну спробу налаштовуєтесь? – запитав я.

  • Так, але цього разу все має бути ідеально, – Святослав настроєний був вкрай рішуче, та не збирався відступати, – і здається я маю своєрідний план…

Віталій:

  • Ану просвіти.

  • Поле бою було не наше. В тому місці вони були наче риби в воді. Треба вивести їх зі звичної зони комфорту. Давайте, як приклад, підпишемо дівчат на стрибок з парашутом, або стрімкий сплив бурхливою річкою – рафтинг. Вони від того адреналіну та екстазу потім самі нас… – різкими рухами кінцівками та тулубом він продемонстрував щось, що могло бути дикими африканськими танцями, або ж святим актом між чоловіком та дружиною.

Віталій робить вигляд, що скидає шляпу, робить реверанс, та каже до Святослава:

  • Майстер Йода, навчіть мене бути таким мудрим…

  • Юний Скай Уокер, ти, курва, наче бог гарний. Мізки тобі не потрібні. Посміхайся як ти вмієш, мій падаван, і все тобі буде.

  • Тебе в школі мабуть частенько били? У тебе талант говорити травмонебезпечні сумнівні компліменти.

  • Оце ж така бикота, як дехто – дивлячись на мене, киває в сторону Віталія, – в мої тяжкі шкільні роки періодично рихтувала мені кабіну. Був вимушений відволікатись від науки та літератури, та зайнятись фізкультурою.

  • Допомогло? – запитав я.

  • Аж занадто. Так сподобалось битись, що й сам частенько перший провокував.

Віталій включився в тему:

  • Макс, так може зберемось трьома парами? Щось скажене замутимо!

  • На сьогодні в мене точно плани є. Але потім… чому б і ні? Давайте обміняємось телефонами, і потім щось вирішимо.

Ми обмінялися контактами. Хлопці були чуднуваті, але це їм придавало своєрідного шарму. Вони мені сподобались. Решту спарингового часу, до самого закінчення тренування, хлопці продовжували жартувати та підколювати один одного.

 

Повертаючись додому я мав чудовий настрій. Приємна втома після тренування, поява нових товаришів, заплановане побачення з Аліною, – все разом наштовхувало на думки, що життя продовжує налаштовуватись.

Заскочив додому, прийняв душ, переодягнувся. А вже без п’яти хвилин на десяту чекав Аліну коло її місця роботи. З собою мав невеличку штучну квіточку, яку намагався сховати в рукав, але коли вийшла Аліна та побачила мене за цим заняттям – просто схопив її зубами, наче так і було задумано. Вона продовжувала йти з посмішкою від вуха до вуха, повільно рухаючи всім тілом, наче знаходячись в уповільненій зйомці. Кожен її рух заворожував мене все сильніше та сильніше. Ледве дочекався, поки вона підійде. Не дивлячись на відпрацьовану зміну, вона була бадьора. Аліна зупинилась поруч, але не обіймала. Я дістав з рота штучну квіточку, та прийнявся її дарувати:

  • Пані, прийміть цю квіточку. Найгарніші творіння природи мають бути поряд.

  • Слабенько, Макс. Ти можеш краще.

Я не витримав і засміявся:

  • Нехай мені буде, ти не заслужила.

Аліна встигає вихопити в мене квітку, поки я ще не заховав її до кишені. Войовничим голосом промовила:

  • Руки геть від моєї прелєсті!

Вона швиденько чмокнула мене в губи, взяла під лікоть, і ми направились до зупинки. Я запитав першим:

  • Як робота? В тебе залишилися ще сили?

  • Для тебе вистачить. Щось мені твій ніс не подобається. Відхвачував сьогодні на тренуванні, Коннор макГрегор доморощений?

  • Зовсім крапельку. А ти продовжуєш мене дивувати. Ще й у світі змішаних єдиноборств розбираєшся?

  • Це ім’я відоме половині півкулі, не дивуйся.

  • Знаєш кого я там зустрів?

  • Це ж риторичне питання, чи ти думаєш, що я справді вгадаю? – пауза, – Вася Ломаченко?

Я сміюсь.

  • Ні, не Вася. Оті два хлопця, що з твоїми подругами зависали, коли ми в коктейльні відпочивали. Святослав та Віталій.

  • Згадала їх. Чудернацькі персонажі.

  • Тепер ми займаємось зараз. Слухай, мала, я не купив нам вечерю. Не хотів, щоб воно було холодне, несвіже. Поїхали, покатаємось трохи, та поїмо десь. Або з собою візьмемо.

  • З собою, це куди?

  • Щоб виконати завдання від тітки, нам треба опинитись у неї вдома.

Аліна вирішила обмежитись із запитаннями. Немов дитя мале, взяла мене за руку та повезла по нічному місту назустріч пригодам. Ми заїхали в торгівельний центр, де придбали собі на вечерю азійські страви в чудернацьких пакунках. Також я не полінувався купити дві пляшечки вина та рятувальну мінералочку на ранок. Чомусь у мене знову виникало відчуття, що за мною стежать. Але скільки б я не намагався, не зміг угледіти навколо когось підозрілого.

 

Коли ми зайшли до тітчиної квартири, я одразу ж показав Аліні майстерню, після чого урочисто повідомив:

  • Тітонька прохала, щоб ми з тобою разом написали картину. Вона хоче побачити на полотні наші почуття.

  • Цікаво буде спробувати. Але ж спочатку ти мене підгодуєш, так?

Вона зробила жалісний вираз обличчя, неначе й справді боялася, що я залишу її голодною.

На кухні ми розгорнули наш маленький ресторан. Поки Аліна розставляла їжу та прибори на столі, я відкоркував вино, наповнив бокали. Нікуди не поспішаючи, ми повечеряли. Смакуючи вино, продовжували точити ляси, допоки пляшка не опустіла. Настав час творити, тож взявши з собою другу пляшку, ми відправились підкорювати майстерню та світ мистецтва. Я ще вдень попіклувався про підготовку потрібних приладів та матеріалів, тож нам не знадобилось багато часу на підготовку до процесу. Увімкнув магнітофон, що стояв поруч, навіть не здогадуючись, що там заряджене. З динаміків залунала Enya з її спокійною, релаксуючою музикою. Аліна одразу ж порушила правила, та почала використовувати пальці замість пензля. Атмосфера запанувала справді творча. За якусь годину, використавши тижневий запас фарб, ми впорались із завданням. Навряд чи якийсь мистецтвознавець зміг би зрозуміти про що наше творіння. Незрозуміла різнокольорова нісенітниця. Але особисто мені дуже сподобалось, і ми чудово проводили час. Повимазували один одному обличчя фарбою, і були схожі на двох індіанців. Я поглянув Аліні у вічі, і побачив там радість, захват, та бажання. Флюїди літали навколо нас, підсилюючи й без того шалений потяг. Більше не міг стримувати почуттів. Міцно притиснув її до себе та почав пристрасно цілувати. В ту ж мить відчув, як її нігті впились в мою спину. Потім на мені затріщала сорочка, котру безсоромна німфа почала знімати, навіть не намагаючись розстібати ґудзики… Невдовзі наш одяг був розкиданий по всій майстерні. Я підняв Аліну на руки та поніс до своєї кімнати. Попереду була довга та жарка ніч.

 

На ранок прокинувся сповнений енергії. Приготував каву та сніданок. Помилувавшись сплячою красунею, не втримався і поцілував її тендітну шию, від чого вона й прокинулась. Пообіймались, перекусили, насолодились солодкими моментами життя. Алінка не бажала випробовувати мою гостинність, тож повідомила про намір їхати додому. Я провів її до зупинки громадського транспорту, та зачекав, поки вона від’їде.

По дорозі додому в мене задзвонив телефон. Це була тітонька Марія:

  • Привіт, Макс. Як там твої справи?

  • Доброго ранку! У мене все чудово. Ви як, тітонька?

  • Хотілося б краще. Лікарі до цих пір не можуть сказати, що зі мною сталося. Були навіть підозри на лейкому та променеву хворобу, але результати аналізів їх спростували. А взагалі стан мій покращився. Мені рекомендують трішки відпочити в санаторії. Ліза організовує мені поїздку в Трускавець на два тижні. Так що їду я оздоровлюватись, а квартира на тобі, дорогенький.

  • Вам треба якась допомога?

  • Картину написали? – чутно крізь телефон, що тітка посміхається.

  • Вибух на заводі по виробництву веселок, – оце приблизно щось таке ми натворили. Але мені подобається. Аліна теж у захваті була. Дякую вам від нас обох за таке цікаве завдання.

  • Попереджаю одразу, то моя картина. Не віддам. Як захочете й собі, то пишіть ще. Я тобі кину координати мого товариша, Дена. У нього можете придбати будь-яке приладдя для малювання. Передавай вітання своїй подружці, а я пізніше ще подзвоню.

  • Бувайте.

Я поклав слухавку якраз напроти вхідних дверей. Заховав до кишені телефон, витяг ключі, та почав відмикати двері. Але ключ не обертався, замок виявився незачиненим. Мабуть забув, – подумав я, та зайшов всередину. Ледве встиг зачинити вхідні двері, як винирнувши з тітчиної майстерні, перед мною постав невідомий суб’єкт в балаклаві. В руці тримав пістолет-електрошок направлений в мою сторону. Майже не прицілюючись, він натиснув на спуск. В ту саму мить я відчув щось схоже на мікровибух десь у серці, і кров миттєво закипіла. Час уповільнився, і в черговий раз ввімкнувся режим фантастичних рефлексів та здібностей, завдяки чому я встиг здійснити стрибок праворуч та вийти з лінії атаки. Дроти під напругою просвистіли буквально в лічених сантиметрах від мене. Не встиг нападник зрозуміти, що промазав, а я вже зблизився з ним, і пробивав ногою в район печінки. Прилетіло точнісінько по плаваючим ребрам. Удар вийшов настільки потужним, що ребра зламались, і прогнувшись всередину тіла натиснули на печінку. Жахливий біль. Противник впав на підлогу,та почав корчитись в агонії. Тим часом боковим зором побачив, що в майстерні знаходиться ще одна людина. За поясом виднілось руків’я пістолету, і рука противника вже тягнулась за ним. Не думаючи, кинувся бігти на кухню. Забігши, схопив найтяжчий стілець, і щосили метнув його в вікно. Шибка вилетіла, звільняючи шлях до порятунку. Але я не вистрибнув. Схопив зі столу перший ліпший ніж, та хутко сховався за дверима, які на щастя для мене відчинялися в сторону кухні. Супротивник цих маніпуляцій не бачив, так як тільки добігав. Шуми від вибитої шибки та розбитого стільця, вселили в нього впевненість у тому, що я вистрибнув з вікна. Тож він, стискаючи в руці пістолет, без вагань забіг на кухню та подивився з вікна на вулицю, надіючись мене побачити. Поки він не зрозумів підвоху, продовжуючи діяти на своєрідному автопілоті, я підкрався до нього ззаду. Тіло спочатку рухалось, а вже потім я розумів, що саме відбувається. Лезо ножа беззвучно промайнуло в повітрі,та вгрузло противнику під праву руку. Випустивши застряглий між ребер ніж, я блискавично обхопив ворога лівою рукою з-під пахви, правою – через шию, і зімкнув руки в районі його грудей, виконавши таким чином задушення та знерухомлення одночасно. Через декілька секунд він обім’як та перестав чинити супротив. Нанесене мною поранення виявилось смертельним. Дивно та моторошно, але я зовсім не відчував жалю чи мук совісті, неначе займався досить звичною справою. Впевнившись, що ворог знешкоджений, я підвівся, та пішов до іншого гостя, який залишався корчитись в коридорі. Він був живий, та навіть намагався підвестись. Я підійшов ближче та присів поряд з ним. Тримаючись рукою за печінку, незваний гість уважно дивився на мене. Я заговорив першим:

  • Чим швидше розповіси всю правду, тим оперативніше отримаєш медичну допомогу… Перше питання: хто ви такі, і що тут забули?

Видимо щось в мені підказувало, що я не жартую, тож суперник одразу почав говорити:

  • Ми мали забрати зі стіни контейнер і вшитись.

  • Що за контейнер?

  • Джерело іонізуючого випромінювання. Не потужне, але при тривалому впливі викликає хворобливість та скорочує загальну тривалість життя.

  • Звідки воно взялось у квартирі?

  • Я не знаю. Нашим завданням було забрати його.

От мразота! Бачу, що бреше. Переборовши приступ люті, роблю глибокий вдих, видих, продовжую питати:

  • Подумай ще раз, хто встановив тут цю штуку? Чому вирішили забрати?

  • Ми лише виконавці, нам такі подробиці ніхто не скаже. Встановлювали не ми.

  • Хто вам це доручив?

  • Міша Гопліт.

  • Гопліт – псевдонім чи прізвище?

  • Клікуха.

  • Прізвище скажи!

  • Не знаю я. Але він авторитетний, його в кримінальних колах добре знають.

Поки я переварював інформацію, бандит продовжив:

  • Слухай, я тобі всю правду злив. Якщо дізнається Гопліт, – я жмур. Дай мені шанс з усім цим зав’язати, заховатись від нього. Я готовий на будь-які твої умови пристати. Не вбивай.

  • Як я можу бути впевнений, що ти не граєш зі мною в ігри?

  • Клянуся всім святим! Слухай, я тобі ще дещо розповім. Після виконаної роботи ми маємо зателефонувати, та повідомити, що все нормально. Потім зустрічаємось, віддаємо кейс з контейнером, отримуємо гроші.

  • Телефонуй. Кажи, що все пройшло добре.

Він дістав телефон, набрав вивчений на пам’ять номер. Під час короткої розмови повідомив, що все пройшло по плану. У відповідь отримав інформацію про час та місце зустрічі. Закінчивши розмову, бандит звернувся до мене:

  • Сьогодні ввечері ми маємо зустрітися та віддати кейс. До речі, йому належить клуб «Барбос», він там стабільно зависає.

  • Місце зустрічі?

  • Левандівка (район), там на околиці є занедбана двоповерхівка. Зустріч всередині.

  • О котрій?

  • Об одинадцятій.

  • Ви маєте вдвох прийти, чи хтось один?

  • Вдвох.

  • Скільки охоронців зазвичай у Гопліта?

  • Троє – четверо зазвичай.

  • Які у нього особливі прикмети? Як найкраще його відрізнити?

  • Він сильно сутулиться. Більше за всіх охоронців.

  • Зараз назвеш мені координати.

Я зайшов до майстерні, відкопав ручку та шмат паперу. Повернувся до пораненого бандита, і записав названу ним адресу. Поки я був у роздумах щодо можливих подальших дій, – проморгав небезпеку. Не можу збагнути звідки, але в руці бандита виявився невеличкий ніж. Удар був нанесений точнісінько в мій живіт. Я не встиг усвідомити що відбулось, але моя ліва рука викинулась назустріч. Удар долонею попав противнику по зап’ястю, не давши тим самим дістати мене ножем. Тримаючи лівою рукою зап’ястя ворога, правою – підбив руків’я ножа та направив його від себе. З усіх сил зробив поштовх у бік ворога, і за мить побачив, що ніж по саме руків’я ввійшов йому трохи нижче кадика. Криваві бризки окропили мені обличчя та одяг. Майже миттєва смерть. По всьому тілу пройняло холодом, пульс уповільнився, здається режим безстрашного воїна вимкнувся. Ноги підкосились, і я сповз на підлогу поруч з убитим. З нього тим часом продовжувала стікати кров. В роті пересохло, руки почали тремтіти. Пошарив у нього по кишеням, дістав пачку цигарок та запальничку. Закурив.

Поки димів, трішки зібрався з думками. Передусім зрозумів, що жмурів треба прибрати, особливо з коридору. Перетягнув обох у ванну. Добре вимив під краном закривавлені руки та лице. Швиденько витер калюжу крові з коридору, і раптом почув дзвінок у двері.

Тихесенько підійшов до дверей, подивився у дверне вічко. За дверима стояли жіночка у віці, та троє поліцейських. Оце так вляпався! Що робити? Часу на роздуми не було, почав діяти на ходу. Так само тихенько, як підійшов, відбіг до майстерні та звідти голосно прокричав:

  • Хто там? Я зараз відчиню, секундочку!

В той же час максимально тихо схопив декілька картин, та поклав їх на підлогу туди, де ще могли залишатись сліді крові. Швидко одягнув на себе поверх робу для малювання. Відкрив тубус з червоною фарбою, вимазав руки, трохи на обличчя наніс. Схопив нашу з Аліною спільну картину, вимазав її теж фарбою. Ось у такому вигляді я відчинив двері. Демонстративно поставив картину до стіни та вийшов у під’їзд. Намагаючись перебороти в собі шалене хвилювання, максимально незворушним голосом запитав:

  • Доброго вам ранку. Здається я знаю, чому ви тут…

  • Капітан поліції Крутько Валентин Вікторович, – представляється найстарший з поліцейських, та продовжив – хто ви такий? Що робите в цій квартирі?

  • Я Макс, племінник тітки Марії. Вона хворіє, та перебуває на лікуванні. Прохала мене приглянути за житлом.

  • У вас щось трапилось? Що за шум? – продовжив капітан Крутько.

Я міг би претендувати на якусь із нагород за акторську майстерність, настільки невимушено засміявся та відповів:

  • Нічого страшного в мене не сталось. Тітонька загадала намалювати картину. Я майже впорався, але наприкінці її запоров. Стався приступ люті, і я жбурнув у вікно стільця. Пробачте мене контуженого, я нещодавно з війни на сході повернувся. Психічно ще не відновився до норми, працюю з психотерапевтом. Прикладу усіх зусиль, щоб подібного більше не трапилось.

Статус захисника батьківщини точно подіяв на копів, вони почали проявляти більше поваги. Подивився на жіночку чесними – пречесними очима:

  • У вас має бути номер тітоньки. Зателефонуйте їй, будь ласка. Вона підтвердить, що я тут по її волі. А я, – дивлюся на поліцейських, – тим часом винесу свої документи. Добре?

Капітан Крутько махнув головою демонструючи згоду. Сусідка почала дзвонити моїй тітці Марії, а я пішов до своєї кімнати за документами.

Мені капітально пощастило. Тітонька взяла слухавку, та підтвердила мої слова. Поліцейські вивчили мої документи. Надав їм навіть довідку, що підтверджувала мій хиткий психічний стан. Трохи розповів про жахи війни. Усі розчулились. Поліцейські проявили розуміння до учасника бойових дій, та побажавши краще себе контролювати, відкланялися.

Я повернувся в квартиру, знову нервово закурив. Оце канітєль… Ще якусь годину тому я був майже в нормі, обіймався з фантастичною красунечкою, і життя здавалось наладжувалось… І ось тобі пригоди. Від думок про двох вбитих ледь не знудило. На війні вбивати було дещо простіше. Там я до цього готувався морально. А цього разу я нічого не встиг зрозуміти. Тільки завдяки рефлексам я ще дихав, вони знову врятували моє життя.

Пройшовся по майстерні. На підлозі знайшов чорний дозиметр та молоток. Поряд з ними стояв кейс,який виявився нереально важким через внутрішнє оздоблення свинцевими пластинами. Ввімкнувши дозиметр, я почав шукати джерело випромінювання.

Пройшло менше десяти хвилин, як я виявив у стіні нішу. Там знаходився невеликий контейнер, на який дуже активно реагував дозиметр. Використовуючи шматок тканини, я вилучив зі стіни цю штукенцію, та помістив її кейс. Радіаційний фон значно зменшився. Прогулявшись по всій квартирі, я більше не виявив осередків випромінювання.

Що робити далі? Вирішив розібратись з Гоплітом та встановити хто замовник цього криміналу. Хоча відповідь вже тоді сама напрошувалась, я вирішив спершу поговорити саме з ним. Треба було все обдумати.

Я знайшов у майстерні великий шматок поліетиленової плівки, в який успішно замотав своїх холодних гостей. Вимив з хлоркою підлогу та інші місця, куди могла потрапити кров. Прийняв контрастний душ, одягнувся в чистий одяг та покинув квартиру.

 

Майже обід. Я засідав у кав’ярні недалеко від дому, та думав, що робити. Як можна самому знешкодити цих бандюків? Мені потрібна зброя, інформація, та будь-яка допомога. Можливо й не треба було того робити, але я подзвонив Святославу.

  • Привіт Макс.

  • Привіт… Слухай, я б дуже хотів поговорити.

  • Обсудимо дату та місце підкорення сердець наших мадмуазелей?

  • Саме так. Можемо зустрітись вже зараз?

  • Добре, зараз будемо. Чекай.

Я вказав йому адресу, замовив собі ще кави з круасанами та чекав.

 

Хлопі під’їхали вдвох. Ми привіталися, сіли за віддалений столик і я без особливих прелюдій почав:

  • Хто такий Міша Гопліт?

Святослав був здивований таким питанням:

  • Це бандюк, і на твоєму місці, я б з ним краще не зв’язувався. Чому він тебе зацікавив?

  • Скажіть мені наскільки він небезпечний.

  • Один із найнебезпечніших кримінальних елементів міста. Його пов’язують з трафіком героїну та різної синтетичної наркоти. На його совісті десятки смертей. Скажена тварина, яку чомусь досі не приспали.

  • Ви дуже обізнані щодо нього, буває не знайомі?

Хлопці переглянулись, неначе задали один одному мовчазне питання. Святослав декілька секунд подумав та відповів:

  • Ми з Віталієм працюємо на людей, які з Гоплітом ворогують. Більш детально зараз сказати не можемо.

Я вирішив ризикнути та розкрити карти:

  • Годину тому мене мало не зажмурили двоє соколиків. Мені пощастило вижити, і я дізнався, що вони працюють на Гопліта.

Віталій незворушно цідив каву та запитав:

  • Навіщо ти йому? Які у вас спільні інтереси?

  • Думаю, я йому не потрібен. Моя тітка заключила договір пожиттєвого утримання, заповіла квартиру. Здається їй вирішили допомогти скоріше зустрітись зі всевишнім, і для цього в стіну замурували джерело радіаційного випромінювання. Ці двоє прийшли щоб це джерело назад забрати. Не розумію чому.

  • Що з ними? Ти копів викликав?

  • Хлопці, я вже розповів вам більше, ніж дозволяє здоровий глузд. Я відбивався, і так трапилось… ті двоє вже нікому не зашкодять. По цій причині не палаю бажанням викликати поліцію.

  • І вони змогли розповісти тобі про Гопліта?

  • Так.

  • Яєць тобі не бракує, Макс, – сказав Віталій, – я тобі готовий допомогти.

  • Обоє допоможемо, – додав Святослав, – яка допомога тобі потрібна?

  • Сьогодні ввечері має відбутися зустріч Гопліта з тими невдахами… Я б хотів дізнатись у нього ім’я замовника цієї вакханалії.

  • Тобі потрібна снаряга?

  • Спорядження дуже потрібне, і я гадки не маю де його купити.

  • Тобі пощастило. По-перше, ми ненавидимо ту мразоту… А по-друге, сам того не розуміючи, ти звернувся саме до тих чуваків, що треба. Все тобі буде, дорогенький.

 

За три години до запланованої зустрічі я вже був на місці. Навколо закинутого будинку були гаражі, пустир, засмічений дворик, та дорога. Людей навколо майже не було. Місцинка була дійсно глуха. Я мав за плечима об’ємний рюкзак зі спорядженням, одягнений в непримітний одяг. Капюшон від спортивної куртки ховав обличчя. Треба було оглянути місце зустрічі, та підготуватись до несподіванок.

Обійшов будинок по колу, ніякого руху всередині не помітив. Прослизнув в будівлю. Одразу було видно, що тут колись лютувала велика пожежа. Майже все було знищено. Два поверхи суцільної розрухи. Раніше тут було 8 квартир. Від дверей у кращому випадку залишились коробки. Стіни оббиті до цегли. Де-не-де зі стін стирчали шматки електропроводки. Скла на вікнах вже давно не було.

Я обійшов повністю перший поверх, потім другий. Одна зі стін другого поверху виходила на гаражний комплекс. І так воно поряд усе було, що фізично розвинута особа може допригнути з вікна до даху найближчого гаража. Поглянув в сторону пустиря, та побачив, що ще далі за ним видніється котлован розпочатої забудови. Навкруги всього цього хаосу височіли купи будівельного сміття, які могли бути чудовими укриттями для стрільців. У дворику був лише старий сміттєвий бачок, який дивом ще ніхто не спер, та не розбив. Найближчій заселений будинок був метрів за п’ятдесят-сто. Спустився ще нижче, та знайшов підвал. Пройшовся по ньому з ліхтариком, але нічого цікавого не знайшов. Єдиний вхід, і жодного віконця.

Піднявся на перший поверх, і мало не закричав, коли ззаду почув голос:

  • Шо, синок? Не знаєш, що й робити?

Я різко обернувся, готуючись до бою, і побачив перед собою знайому пику. Це був той самий козак Іван з оселедцем, пишними вусами та люлькою, що ми з ним бачилися у госпіталі. Він майже не змінився. Палив свою люльку та посміхався. Я трохи закляк, але швидко взяв себе в руки:

  • Іван? Якого біса? Звідки ви тут взялися?

  • Тебе має хвилювати не звідки, а навіщо я тут… У нас з тобою спільний ворог, і я хочу тобі допомогти.

  • Звучить якось не дуже…

  • Макс, за тобою вже не перший день стежать. І це не тільки я. Є й інші… Ти нічого не відчував?

  • Що я відчував, – то моя справа. Хто ви, і чому тут?

  • Я той, хто більшу частину життя боровся з різною нечистю. Гопліт один із таких. Отака відповідь тебе вдовольнить?

  • Не зовсім. Хто такі «інші»?

  • Ще не знаю, але однозначно це вороги.

  • Ви частина якоїсь організації, чи одинак?

  • Степові Вовки. Чув колись про таких?

Я заперечливо похитав головою. Іван продовжив:

  • А я сподівався, що тебе це втішить. – Іван на секундочку замовчав, потім у нього зробився вираз обличчя наче він з дурнуватим говорить, і він продовжив, – Ти ж розумієш, що твої вороги теж можуть раніше з’явитись? Далі марнуватимемо час на пусті балачки?

Не можу зрозуміти, з якого дива, але я чомусь підсвідомо довіряв цьому Івану. Наче ми вже давно знайомі,та майже родичі… Свій в доску, і хоч ти стріляй… Тож навіть не думаючи критично, питаю:

  • Здається ви хочете щось запропонувати?

  • По-перше, рекомендую в підвалі влаштувати пастку. Прикріпи десь там зброю, щоб лінія вогню була направлена на сходи. До спускового гачку закріпи мотузку, та непомітно виведи її до своєї позиції. Постав одну – дві розтяжки. В тебе гранати є в запасі?

  • Люди добрі трішки виділили.

  • Може в тебе ще й протипіхотні міни направленого ураження типу МОН-50, чи Клеймор є?

  • Ні, такого щастя немає. Про ту можливість, що ви кажете, я вже встиг подумати. Треба заманити їх далі і заблокувати двері. Мої димові гранати містять подразнюючий реагент, від якого дуже сльозяться очі, і ворог стає практично сліпим… І я маю великі сумніви, що вони з собою мають протигази. А я маю. Окрім того, маю можливість прицілюватись крізь дим. Залишається загнати їх до підвалу…

  • Якщо щось піде не так? Маєш запасний план?

  • Закидаю гранатами, влаштую перестрілку… Бажаєте допомогти?

  • Хотів би, але через деякі обставини не можу… Шлях відступу продумав?

  • Навіть запасний є.

Вираз обличчя Івана дуже змінився та випромінював повагу, неначе учень вже зрівнявся з учителем:

  • А зброя в тебе яка?

  • Форт-221. Новітня українська автоматична гвинтівка, з глушником. Встановлений інфрачервоний коліматорний приціл. Через дим бачить без проблем. Ще є АКС та ПМ. Їх дали на всякий випадок. Також вдома випадково завалявся електрошоковий пістолет Тазер, його теж захопив.

  • І вже придумав, як до підвалу заманити?

  • Можливо… Вони ж і самі можуть туди піти, якщо навколо буде загроза… а там уявна безпека, – в моїй голові вже був план.

  • Молодець Макс. Ти не потребуєш моєї допомоги. Нехай тобі пощастить.

Іван зник так само різко і неочікувано, як і з’явився, просто метнувся через вікно на двір та був такий. Я зняв зі спини рюкзак та почав перебирати вміст. Коли в руках опинились дві запалювальні гранати, єхидна посмішка злого генія перекосила обличчя. Я був готовий до зустрічі. Щоб у самий вирішальний момент не запалилась контора, вимкнув зовсім телефон.

 

За пів години до зустрічі під’їхав джип. З нього вилізли четверо мордоворотів, які впевненим кроком попрямували до будівлі. У мене вже все було підготоване, розтяжки розставлені… Судячи з опису, Гопліта серед них не було… Розвідка? Хто знає… але вони були дуже недоречні. Шанс провалу значно підвищився. Я почав перебирати варіанти, як їх зупинити, та не дати оглянути приміщення. Але чомусь нічого путнього на розум не прийшло. Далі трапилось щось зовсім незрозуміле: вони зайшли на перший поверх, та заклякли поряд зі сходами до підвалу. Постояли там хвилин 5-10, а потім просто розвернулися, та пішли до автівки. Я так і не зрозумів, що то було, але здавалось мені казково підфартило.

Через хвилин п’ятнадцять на місце прибули ще два джипи, а разом з ними вісім добрих молодців. Повилазило оте все щастя надвір, та вкупі їх вже було дванадцять рил. Четверо з них швиденько розсипались, та пішли обходити з обох сторін будівлю. Усі інші йшли всередину. Серед них явно вирізнявся занадто сутулий суб’єкт, який тримався всередині групи. Це був Гопліт, і настав момент істини. Час діяти.

Ворожа група віддалилася від автомобілів, та майже дійшла до входу, як пролунала, наче грім серед ясного неба, довга кулеметна черга. Як ми і домовились трохи раніше, Віталій зайняв зручну позицію за купою будівельного сміття та почав поливати бандюків кулеметним вогнем. В той же час, з іншої сторони будинку вже вичікував свого виходу Святослав, лагідно погладжуючи свою штурмову гвинтівку зі здоровенним глушником. Як тільки пролунав перший кулеметний постріл, він теж почав свою гру. Коли Віталій вже вклав спатки двох кулеметною чергою, Святослав ліквідував стільки ж, та швидко, але акуратно приближувався до наступного ворога. До того часу я навіть не здогадувався, з ким зв’язався. Неначе два месника, вони з легкістю відправляли в пекло грішну плоть. І коли б хто пригледівся до їхніх виразів обличчя, то зрозумів би, що ця справа їм дійсно подобається.

Ховаючись від смертоносного кулеметного вогню, Гопліт та залишки його гвардії швиденько забігли всередину будівлі. Але ж тут чекав я. Одночасно з двох сторін були активовані дві запалювальні гранати, і поки вони падали на підлогу, зі сторони сходів почалася довга автоматна черга. Гранати впали на підлогу, та зриваючись вивільнили ріки вогню. Майже все навколо запалало. А коли навколо тебе все горить, то довго думати не приходиться. Як я і задумав, компанія рятуючись від куль та вогню, подалася вниз, до підвалу. Для них не було іншого безпечного шляху. Я метнув їм під ноги світлошумову гранату, і вони наче мишки забігли до пастки. Далі активувалися одночасно дві гранати: світлошумова та дві димових, які заздалегідь чекали в підвалі свого зіркового часу. Поки супротивники відходили від дії світлошумового шоку, токсичний дим наповнював собою їх легені, та подразнював очі. Як тільки вогонь від запалювальних гранат дозволив приблизитись до підвалу, – то я вже був там. Протигаз захищав моє обличчя, а коліматорний приціл дозволяв бачити їх крізь дим.

Не створюючи зайвого шуму, я забіг до підвалу. Дим від гранат дуже щільно заповнив приміщення, і здавалось, що немає жодного куточку з чистим повітрям без цієї отрути. Бандюки були повсюди. Очі позакривали, та намагались вижити будь-яким способом. У мене не було жалю до когось із них. Якщо людина прийшла зі зброєю готова вбивати, то по справедливості має бути готовою і померти. Такі думки були в моїй голові… Коліматорний приціл виявився дуже зручним і практичним. Використовуючи мінімум боєприпасів, я точно вразив цілі. П’ятеро дуже швидко відправились на зустріч з демонами. Живим залишився тільки Гопліт. Він намагався відстрілюватись, але моя куля, загнана у праве передпліччя, змусила випустити зброю. Щоб не затягувати розмову довше необхідного, я одразу вистрілив йому в коліно. Неначе цукерки Raffaello – замість тисячі слів, цей жест підказував, що з терпінням у мене проблеми.

Не гаючи жодної секунди, рішучим голосом я звернувся до нього:

  • Відповідатимеш чесно на мої питання,і я тебе не вб’ю! Як будеш вимахуватись, то нароблю в тобі ще дірочок. Хто організував встановлення джерела іонізуючого випромінювання?

Гопліт намагався мужньо стримувати біль та почав відповідати:

  • Ліза. Мутки з нерухомістю, то її бізнес. Наркоша клята, так це через неї ці качелі?.. Ми не в курсі були, лише виконували замовлення.

  • Скільки ще таких квартир по місту?

  • Здається шість.

Для надійної ідентифікації прошу описати Лізу. Слухаючи опис розумію, що це саме та особа, яку я бачив в квартирі тітоньки, коли її забрали до лікарні. Дуже здивованим я не був, так як розумів, що саме вона була зацікавлена у цій справі.

  • Адреси, де ще встановлені такі пристрої пам’ятаєш? Відповідаючи усвідомлюй, що від цього залежить твоє життя!

  • Візьми мій телефон, там забиті координати.

  • Вірна відповідь. Чому ви повернулись за контейнером, якщо ціль ще не померла?

  • Пообіцяй, що відпустиш, і я розповім подробиці.

  • Я облишу тебе, щойно отримаю відповіді. Даю слово.

  • Краще, ніж нічого. Чому вона вирішила забрати контейнер, мені невідомо. Справді не знаю, що в голові тої дамочки. Але на завтра отримав від неї замовлення на нещасний випадок. Має трапитись дорожньо-транспортна пригода з летальним закінченням.

  • Подробиці!

  • Вранці, по дорозі в санаторій, з лісової дороги вискочить джип на євробляхах. Ціль буде рухатись в таксі. Таксист – один з моїх. Відбитий псих, він почав створювати багато проблем, тож це завдання саме для нього. Про небезпеку він не знає, думає, що просто відвозить людину.

  • Коли задіяні особи мають вийти на зв’язок? Вони вже отримали остаточні завдання?

  • Всі отримали необхідні інструкції. На зв’язок вийдуть після виконання роботи.

  • Як жертва потрапить в таксі?

  • Вранці мій таксист прибуде до лікарні Кассіопея. Жертва чекатиме телефонного дзвінка.

  • Як знайти Лізу? Що можеш про неї розповісти?

  • В телефоні контакт LZ. Вечорами вона обдовбується геричем, і зависає вдома до ранку.

  • Охорона є?

  • Коханці – її охоронці. Інколи є, інколи немає…

  • В мене таке відчуття, що ти не до кінця щирий зі мною. Все розповів? Впевнений?

  • Її житло під електронним захистом. В мене є паролі. Відкрий в телефоні її контакт та прочитай назву організації – це і є код доступу.

Зненацька я почув голос Святослава позаду:

  • Ти закінчив?

Не обертаючись, відповів:

  • Здається, так.

Ще далі почув голос Віталія:

  • Всі готові. Залишився тільки цей.

Я покопирсався в кармані Гопліта та знайшов телефон. Святослав підійшов ближче, поплескав мене по плечу і сказав:

  • Ти вибачай, але ця річ потрібна нам. Переглянь те, що тебе цікавить. Але штукенція наша.

Я ввімкнув свій телефон, та скопіював інформацію щодо Лізи. Подивився на своїх незворушних побратимів:

  • Та хто ж ви такі, хлопці?

  • Патріоти, – швидко відповів Віталій, – поки що тобі цього достатньо знати.

Відійшовши на декілька кроків від Гопліта, тихенько заговорив до хлопців:

  • Слухайте, давайте по-чесному. Побачивши вас у справі, я майже впевнений, що ви раніше вже такий безлад вчиняли, – я озирнувся навкруг, дивлячись на нейтралізованих ворогів, – прибирати сміття самі будемо, чи є інші люди, які спеціалізуються на цьому?

Святослав незворушно відповів:

  • Не хвилюйся, приберуть…

Віталій одразу додав:

  • Здається його інше питання турбує…

Святослав здогадався, що мені було потрібно:

  • Можливо хочеш сказати, що ті котюлики, які тебе вранці мало не вбили, зараз десь незручно лежать, і ти дупля не відстрелюєш що з ними робити?

В одну мить вони з Віталієм посміхнулись. Я стояв наче школота, та мовчки кивав головою.

  • Де вони? Вдома у тітоньки?

  • Так…

  • Давай ключі від хати, а сам десь до ранку зникни. Але не думай, що це все буде на-халяву. З тебе теж пізніше буде послуга. Домовились?

  • Так.

Я віддав ключі від квартири тітоньки, знову підійшов до Гопліта, та заговорив:

  • Як і обіцяв, я тебе відпускаю. Тобі залишилось домовитись з цими двома джентльменами, і ти вільний… Бувайте, панове.

Я відкланявся. Побачив, як хлопці одягли Гопліту пластикові наручники та вивели назовні. Мені люб’язно були надані ключі від одного з джипів, але користуватись ним довго не рекомендували. Святослав порадив максимально швидко покинути місце стрілянини, так як скоро прибудуть спеціальні служби. Я прийняв рішення не вимахуватись, тож так і вчинив.

 

Від’їхавши на декілька кілометрів від місця події, я прямо в автомобілі повністю перевдягнувся. Одяг, на якому могли залишитись сліди крові, старанно склав у пакет, щоб потім знищити. Потім дістав телефон, та незважаючи на такий пізній час, а вже було за дванадцяту, набрав номер тітоньки. Був вимушений зачекати, але все-таки дочекався, поки не почув її заспаний голос:

  • Так, Макс. Щось термінове?

  • Тітонька, ви завтра їдете на відпочинок до санаторію?

  • Так. Вранці має приїхати таксі.

  • О котрій годині?

  • Приблизно о 7-8 годині.

  • Обов’язково дочекайтесь мене. Під будь-яким приводом. Можете в туалет заховатись… робіть як знаєте, але нікуди не їдьте. Це питання життя чи смерті… Ви мене точно зрозуміли?

  • Макс, ти мене лякаєш… Що трапилось?

  • Я все розповім при зустрічі. Зараз просто робіть так, як я кажу. Добре?

  • Добре.

Залишилось не так багато часу до ранку. Відкрив вайбер, прочитав повідомлення від Аліни: «Що кобельок, морозишся? Зробив свою темну справу і переховуєшся? Жартую, звісно. Як зможеш подзвони, бо чогось мені не вистачає. І ніяк не можу збагнути чого саме… чи морозива, чи твоїх обіймів… :)».

Мені так захотілось почути її голос,що я не витримав спокуси, та подзвонив. Через декілька секунд почув:

  • Нє, ну ти красавчік. Нічого страшного, що я сплю?

  • Написала подзвонити, як буде можливість. Оце тільки випала така. Дуже сильно хотів тебе почути…

Аліна розтанула:

  • Швидко ж ти, змій, викрутився. Де тебе там носить? Якщо хочеш, можеш заїхати в гості.

Втома вже давала про себе знати, і трохи відпочинку точно не завадило б. Думки про тепле та приємне Алінине ліжко спокусили мене ще раніше, ніж я зміг це усвідомити. В думках я вже біг по сходах до її дверей, а сам незворушно відповів:

  • Із задоволенням вкладу тебе спатки ще раз. Що змію з собою прихопити?

  • Тільки себе. Ще не забув, де я живу?

 

За допомогою навігатора я без проблем знайшов квартиру Аліни. Вона терпляче дочекалась мене, та зустріла теплими обіймами. Квартира здивувала своїм аскетизмом та чистотою. Але я не дуже роздивлявся обстановочку. Аліна здогадалась, що я голодний, і запропонувала перекусити. Я так зголоднів, що не зміг відмовитись, і поринув з головою в холодильник. Перехопивши, швиденько прийняв душ, а потім прийнявся вкладати спатки господиню помешкання.

Я не міг дозволити собі довго залишатись у неї, маючи незакінчені справи. Тож о пів на п’яту ранку прокинувся з будильником, тихенько зібрався та вшився.

 

Ліза проживала теж в квартирі, але в більш дорогому та престижному районі міста. Але сховатись від мене та курка не могла. Замаскувавши обличчя під козирком бейсболки, я убезпечився від камер спостереження. Електронний захист дозволили обійти коди з телефону Гопліта. Вже через декілька хвилин від цілі мене відділяв лише дверний замок. Одягнув балаклаву та приготувався до несподіванок. Зламав замок швидко, та без проблем, проник до житла. Посеред всієї розкоші, в першій же кімнаті я натрапив на її люксове ліжко. Хазяйка мирно відпочивала поруч зі своїм охоронцем. Збоку стояв скляний столик зі згортками сіро-білого порошку, та іншим наркоманським приладдям. Я тихенько пройшовся по решті помешкання, та впевнився, що більше нікого немає.

Щоб не створити ненароком якогось конфузу, легким дотиком електрошоку допоміг охоронцю прокинутись. Поки його ковбасило, закріпив руки за спиною наручниками, та заткнув кляпом рота. Ліза вскочила наче вжалена, але одразу ж присіла, побачивши направлену на себе зброю. Я не добирав слів, так як не бачив перед собою леді:

  • Будете мене бісити, паскуди, замочу не думаючи. Хтось має сумніви?

Охоронець відпочивав спокійно, навіть не намагаючись рухатись. Ліза похитала головою щоб підтвердити відсутність сумнівів. Я продовжив:

  • Спите нормально, сумління не мучить? Якими ж це контрацептивами треба бути, щоб отаке з людьми невинними робити…

  • Не судіть та…

  • Стоп, – швидко перервав я, – оцього лайна не треба. Я з великими зусиллями стримуюсь від того, щоб не повбивати вас. Але парочку несмертельних отворів можу зробити…

  • Якщо ти тут не для того, щоб вбивати, то чому?

  • Хочу виправити те, що ще можливо… допомагай. Зараз в тебе є можливість розкаятись. Я уважно слухаю…

Я дивився на Лізу та чекав, що вона почне говорити щось цікаве. Шукав хоч якусь причину, щоб її реально не вбивати. Якби вона розповіла про вже замовлене вбивство тітоньки, то мала б гарні шанси вижити. Але та паскуда мовчала. Скоріше за все вона не відчувала від мене реальної загрози.

Не розумію, як то відбулося, але рука сама направила пістолет в ногу Лізи, а за секунду почувся звук пострілу, пом’якшений глушником. Куля ввійшла в ліву стопу трохи вище пальців. Ліза одразу ж скорчилась від болю, тримаючись руками об закривавлену ногу, та почала кричати. Я максимально зблизився, та дістав з кишені кляп, помахавши ним у неї перед носом:

  • Запхаю його в горлянку так глибоко, що лише патологоанатом зможе дістати! Не шуми.

Ліза притихла, але корчитись продовжувала. Нагнувшись над нею, я продовжив розмову:

  • Починай уже каятись, грішниця. В мене жалю до тебе немає, а в тебе ще ціла купа непрострілених частинок тіла!

Я в черговий раз переконався у тому, що вчасно та влучно випущена куля допомагає скоротити неприємну розмову в рази. Ліза жваво заговорила:

  • Що ти хочеш почути? Завтра вранці по дорозі в санаторій може потрапити в нещасний випадок Марія…

Поки Ліза відволікала мене, її охоронець встиг позбутися наручників. Ледь чутний звук насторожив мене якраз в той момент, коли він діставав пістолет з кобури на стільці. Мої рефлекси виявились швидшими, і три постріли з мого пістолету, які пролунали однією чергою, вклали сміливця на вічний спокій. Після того моя зброя знову направилась в бік Лізи, а незворушний погляд спопелив її на місці. Лізине обличчя перекосило від жаху, коли вона зрештою усвідомила, наскільки я відморожений та рішучий:

  • Стій, будь ласка. Я не бачила твого обличчя. П’ятдесят тисяч зелених в мене точно є, віддам все… двадцять прямо тут, в сейфі… не вбивай. Що тобі ще треба?

  • Де ще встановлені джерела випромінювання? І чому лікарі не можуть виявити променеву хворобу. Тільки не поспішай все одразу говорити… Зараз на камеру розкажеш.

Я увімкнув на її телефоні камеру, та повністю записав зізнання із зазначенням прізвищ потерпілих та їх адрес. Також вона розповіла про лікарню, в яку направила усіх своїх жертв, і назвала осіб, які підтасовували аналізи, не дозволяючи нормально лікувати людей. Я чудово розумів, що це відео не може бути доказом для суду, але воно точно приверне до себе увагу. З телефону Лізи я відправив відос на електронні поштові скриньки СБУ, Національної поліції, прокуратури, та двох Львівських ЗМІ.

Потім вона зупинила кровотечу та одягнулась. Навіть не торгуючись, Ліза відчинила свій сейф, захований за однією з картин, витягла звідти дві пачки стодоларових банкнот та віддала в руки:

  • Бери, тільки не вбивай. Ще я маю банківський рахунок в офшорній зоні, там трохи більше тридцяти тисяч євро. Віддам усі реквізити, давай тільки якось домовимось.

У мене майже миттєво народився свій план. Декілька секунд подумавши, я відповів:

  • Можливо ти зможеш вимолити прощення. Колись, з часом. Для початку ти віддаси все, що в тебе є на благодійність. В цьому я тобі допоможу, буду посередником. А ще тобі треба покинути це місто, а ще краще – країну.

  • Згодна.

  • Але я особисто відвезу тебе в безпечне місце, щоб упевнитись в тому, що ти не повернешся. Там і скажеш свої реквізити та паролі. Згодна?

  • Так. Коли вирушаємо?

  • Зараз. Тільки є одна умова. Ти така хитрозада зміюка, що можеш якогось коника викинути. Я бачив на столі порошок. То героїн?

  • Так, він.

  • Ширяйся, Лізочка. Я хочу, щоб ти була під кайфом і навіть не думала саботаж мені влаштовувати.

Ліза ту отруту по своїй волі регулярно приймала, тож заради спасіння життя її не довелося вмовляти. Вона впоролась, а потім неквапливо одягнулась. Я відшукав у гардеробі легенькі шарфи, якими ми трохи замаскували обличчя. Вийшли під ручку з будинку, та сіли до автівки. Ліза була під сильним кайфом, і вже слабо розуміла, що відбувається навкруги. Вона лягла на задньому сидінні та погрузилася в свій транс.

Майже о сьомій годині ранку ми вже стояли поблизу лікарні, в якій лікувалася тітонька. Впевнившись, що Ліза не при пам’яті, я залишив її у замкненій автівці, та направився в палату Марії.

Тітонька перебувала в палаті сама, і щиро зраділа моїй появі. Сторонньому споглядачу могло здатись, що ми найрідніші люди на світі, наскільки привітно і міцно вона мене обійняла:

  • Макс, я дуже рада тебе бачити! Ти мені поясниш, що відбувається?

  • Я теж радий вас бачити. Виглядаєте набагато краще, ніж коли ми бачились востаннє. Я обов’язково усе поясню, але пізніше. Зараз ви маєте дізнатись, що Ліза хотіла вашої смерті. Вона труїла вас, тому ви й хворіли. Але вже все позаду, не хвилюйтесь.

Тітчині очі округлились, обличчя зблідніло, але вона добре тримала себе в руках. Прийшовши до тями, кивнула головою:

  • Добре. Не сперечатимусь…

  • За вами ще ніхто не заходив? Не дзвонили?

  • Ні. Поки тихо…

  • Добре. Ви вже готові покинути цей заклад?

  • Так. Я готова виходити хоч зараз.

  • Коли вам подзвонять, треба розмовляти сонним голосом, неначе ви спите чи п’яні.

Замаскувавши Марію окулярами та шарфом, ми непомітно покинули заклад та сіли в авто, де на задньому сидінні продовжувала перебувати у відключці Ліза. У тітоньки округлились очі, коли вона побачила непритомне тіло. Але їй вистачило розуму не задавати зайвих питань. Ми мовчки чекали дзвінка, і зрештою він пролунав. Слухавку взяла Марія:

  • Тааак…

  • Марія?

  • Це яяя…

  • Ви таксі замовляли? Я прибув, стою на в’їзді.

  • Дообрее…

Марія завершила розмову та віддала мені телефон. Я вже встиг візуально запеленгувати таксі, і залишилось лише всадити туди жертву. Можливо Ліза справді повірила в те, що заслуговує прощення, а може просто сподівалась на мою жадібність… не знаю. Але я не бажав, щоб ще хтось став жертвою тої чорної вдови, тож грошей її не хотів, і живою залишати її не планував. Підсів на заднє сидіння до Лізи, та ввів їй завбачливо підготовану невеличку додаткову дозу. Вийшовши з автівки, швиденько підкотив крісло-каталку, яке підготував трохи раніше. Без особливих зусиль я всадив у крісло Лізу, поправив їй на очах окуляри, та гарненько обернув обличчя шарфом. Після чого ми відправились до таксі. Водій здивовано опустив водійське скло та вирячив на мене свої очі:

  • Що треба? Автомобіль замовлений.

  • Це Марія. Я теж від Гопліта.

Водій оцінюючим поглядом дивився на мене, а я тим часом продовжив, показуючи на Лізу:

  • Вона почала вимахуватись, схоже щось запідозрила. Я їй трохи допінгу дав.

Я навмисне створював суєту, щоб виглядати більш правдоподібно:

  • Слухай, братка, ми тут якось дуже підозріло маячимо. Може присядемо, і потім продовжимо?

Неначе робив мені велику послугу, водій піддався:

  • Добре, сідайте.

Я в першу чергу примостив на заднє сидіння Лізу, яка продовжувала літати в своїх героїнових мріях. Сам вмостився спереду на пасажирське сидіння, та діловим тоном продовжив розмову:

  • Я розумію, що домовленість була просто про транспортування… Але ця мадам виявилась занадто проблемною, почала створювати неприємності. Ми не хочемо ризикувати. Ти ж теж не хочеш?

Він заперечливо похитав головою. По реакції на сказане було видно, що він розуміє, що відбувається якийсь кримінал, і реагує на все достатньо спокійно:

  • Звісно не хочу.

  • Тоді вона не має тебе бачити… Добре, що вона наркоша. Ми дали їй добру дозу герича, і зараз вона літає та не розуміє, що відбувається. Візьми оце, – я простягнув йому завчасно підготований шприц з ще однією дозою, – якщо почне приходити в себе, то відправ її знову в країну мрій. Для своєї ж безпеки попіклуйся про те, щоб вона тебе не бачила. Якщо треба – в багажник поклади, особисто я так і зробив би.

Я дістав з кишені чималенький жмут стодоларових банкнот і протягнув водієві:

  • Тримай додатково п’ять тон за незручності… Коли прибудеш на місце, то тебе зустрінуть, і вже більше нічого робити не треба буде… Ми зрозуміли один одного?

Водій мовчазно кивнув головою, забрав шприц та гроші і сховав усе до внутрішньої кишені. Я намагався грати крутого бандюка, тож поплескав його по плечу та виліз з автомобіля, кинувши через спину:

  • Не облажайся, друже. Провал недопустимий.

Таксі поїхало, а я поквапився до свого автомобіля, щоб скоріше змитися звідти. Ноги трішки тремтіли в колінах від хвилювання, але я намагався не подавати виду. Згадав про вбитого охоронця Лізи. Дістав мобільник, набрав Святославу повідомлення на вайбер, де вказав адресу Лізи, та прохав провести хімчистку. Як я розрахуюсь за такі послуги навіть не уявляв, але вирішив включатись в проблеми по мірі їх надходження. Не гаючи ані хвилини, я стрибнув в середину авто, і разом з тітонькою помчав до неї додому.

 

Досить швидко ми дістались до тітчиної квартири. Важко навіть уявити те здивування, яке я тоді відчув. В квартирі не було жодного сліду тих подій, які сталися трохи раніше. Ми не знайшли трупів. Скло на кухонному вікні було ціле. Стіна, з якої я вилучив джерело випромінювання, була майстерно заштукатурена. Слідів крові ніде не було. Магія якась. Але з іншого боку я розумів, що за цю магію я ще сплачу рахунок. Ушкодженою залишилась наша з Аліною картина, на якій я навмисно залишив пляму фарбою. Але тітоньці вона сподобалась навіть у такому вигляді.

Вже ввечері всі місцеві ЗМІ рясніли новинами про дорожньо-транспортну пригоду, у якій загинула жінка. Ще пізніше про ту жінку поповзли недобрі чутки, згідно з якими смерті їй було замало.

Також почали активно розповсюджуватись повідомлення про війну між бандитськими угрупуваннями через переділ зон впливу.

Красота. Здається все пройшло навіть краще, ніж я міг передбачити. І знову я вижив…

 

Розділ ІV «Рано чи пізно життя має налагодитись»

 

Як має почувати себе людина, яка пережила таку м’ясорубку? Почуття були змішані. З одного боку нервові потрясіння не минали безслідно. Пережиті події назавжди залишили свій відбиток. З іншого боку, здатність виживати викликала неймовірний приплив самоповаги, та надію на краще майбутнє. Колись я почув вираз «щастя треба вистраждати»… Та ріка лайна, в яку я періодично занурювався, повинна була по цій логіці винести мене до моря щастя. Можливо, вже зовсім скоро я його побачу на горизонті…

Щастя щастям, а декілька днів я вичікував нових сюрпризів. Після останніх подій могло трапитись що завгодно, але нічого не відбувалось. Тітоньці розповів про всі події, які з нею трапились, але уміло прибрав криваві подробиці та непотрібні їй деталі. З того часу їхній з Лізою договір на довічне утримання почав порушуватись утримувачем. Врешті-решт Марія сподівалась, що з цим договором ніхто не заявиться, так як Ліза померла, а інших свідків цієї афери не було. На прохання тітоньки я залишився в неї ще трохи пожити.

В один з вечорів у гості заїхала Аліна. Вона познайомилась з тітонькою. Розпивши гуртом пляшечку вина, Марія запросила нас до студії, де ми всі разом почали роботу над новим витвором мистецтва. Нашу з Аліною мазню тітонька доопрацьовувала та перетворювала на щось дивне та дуже гарне. На наші здивування такому таланту вона відповідала:

  • Навколо нас багато прекрасних речей. Часто ми не помічаємо їх, та не цінуємо. Життя стає набагато приємнішим, якщо відкрити очі і прогнати буденність. Хто не хоче мати титул похмурої какашки, йде за мною на балкон.

Ми всі вийшли на балкон та озирнулись навколо. Нічне передмістя, нічого неймовірного. Але тітонька так майстерно розповіла нам про неземну красу неба та зірок, що ми ще з пів години залипали на зоряне небо.

В цілому той вечір пройшов чудово, і ми мали купу позитивних емоцій. Аліна та тітонька здається знайшли спільну мову.

 

Наступного вечора, після тренування в MMA Center lviv, ми з Святославом та Віталієм зайшли погомоніти в кав’ярню. Вони поводили себе так, наче напередодні зовсім нічого не сталося. Ми постібалися один з одного, хто де тупив на тренуванні. А потім розмова знову зайшла про дівчат. Святослав:

  • Макс, досить вже штани вдома протирати. Життя не вічне. Ви з Аліною берете участь у нашій авантюрі.

  • Це було запрошення, чи мене поставили перед фактом?

  • Ну якщо ви згодні, – відповів Віталій незворушно, – то запрошення.

  • А якщо є бажання повідмазуватись від нашої геніальної пропозиції, – втрутився суровий Святослав, – то сприймайте це як факт!

  • Добре… Що ви задумали?

  • Беремо наших дівчат, спорядження, запас харчів, та їдемо на аеродром Цунів, що в Городоцькому районі. Звідти вилітаємо на літачку в сторону села Урич. Долітаємо до Тустанської фортеці, і в зручному місці стрибаємо з парашутами. Приземлюємось, збираємось в купу та йдемо до фортеці. Після цього йдемо в ліс з палатками. Відпочиваємо, жаримо шашлики, ночуємо. І вже зранку йдемо в ближнє село Урич, де нас чекатиме замовлена машина. Повертаємось додому.

План був дійсно шикарний, тож думав я зовсім недовго:

  • Звучить класно. Я вже за. Проведу розмову з Аліною.

 

Пізніше ми з Аліною обсудили цю ідею, і вона з радістю погодилась. Залишалось тільки обрати день. Подзвонив Святославу, почув без всіляких прелюдій:

  • Завтра.

Поглянув на Аліну, вона кивнула головою на знак згоди. Завтра у неї вихідний. А я, тунеядець, так і не знайшов собі роботи, тож вільний був завжди. Відповідаю:

  • Де, і коли збір?

  • Даю вам часу до десятої, максимум одинадцятої – години. Збір буде десь у центрі, будь на зв’язку. Ви маєте підготуватись до такої подорожі. Майте палатку, теплий одяг, зручні рюкзаки, висококалорійні продукти, воду… що там ще треба, кумекайте самі. Шашлики ми самі заготуємо та все інше організуємо, ви не заморочуйтесь. Давайте, до завтра.

  • Давай, до завтра.

Ми з Аліною переглянулися та засміялись.

  • Макс, твої другани сурові! Ще годину тому я нічогісінько про це не знала, та спокійно працювала. А вже завтра я ночуватиму десь у лісі. Це дуже круто.

  • Зовні вони прості, наче двері. Але всередині то хитрющі жучари. Вони спеціально так все швидко організовують, щоб ми не встигли передумати та відмазатись. Але ж я не маю жодного аргументу проти такої задумки. Життя на завтра відкладати не можна, воно закінчується завжди несподівано…

  • Сьогодні тобі казково пощастило. Ти маєш честь залишитись у мене на ніч та прослідкувати, щоб я не передумала. Обов’язково зателефонуй тітоньці і попередь, що тебе не буде.

Аліна пригорнулась до мене всім тілом та ніжно поцілувала. Як добре, що життя дарує такі приємні миті. Заради такого варто жити.

 

Провівши ту ніч разом, вже о восьмій ранку ми снідали в одному з закладів недалеко від величезного мережевого магазину спортивного спорядження, куди ми збиралися йти потім.

З пів години ми їли та дуркували. Золоті моменти, приємні спогади…

Я навіть заздрив сам собі, наскільки приємно мені було поруч з Аліною. Можливо я б ніколи й не пізнав тих приємних відчуттів, якби не випадкова зустріч. Дивно, як різко можуть змінюватись в житті чорні та білі смуги.

Потім ми вирішили, що до такої експедиції треба підготуватись із розумом, тож відкинули жарти і відправились на грандіозний шопінг. Ох і розгулялися ж… Спорядження брали тільки найкраще, і лише те, яке припало до душі. Різними приблудами наполовину позабивали придбані рюкзаки. Палатка та каремати зручно чіплялися збоку. Не економили ні на чому, жирували на всю котушку. Потім нам здалося, що ми занадто скромно затарились, тож фестиваль марнотратства був продовжений. Тільки червоної ікри закупили по декілька банок. Хапали все, що підказувало серце…

Я навіть від походеньок по магазинам з Аліною кайфував, наскільки вона була сонячна, весела та дотепна. Ми незчулися, як час пролетів, і зателефонував Святослав. Всі були готові вирушати.

 

Приблизно об одинадцятій годині ми всі зібрались до купи і виїхали зі Львова. Ще одна година їзди – і дісталися до аеродрому, де нас вже чекали.

Інструктаж проводився трохи більше години, а потім ми зібрали наші лахи і почали грузитися в літачок. Мені було стрьомно заходити через дверцята, розуміючи що назад вже не зможу вийти, а тільки вистрибнути пузом вниз. Я забув повідомити, що страшно боюся висоти. Це не була велика таємниця, але ж мені, самцю, не хотілося справляти погане враження на свою обраницю. Тож стулив рота, стиснув зуби, напружив дупу і важно так, спокійнісінько зайшов, та присів на місце. Фізіономія – вапняк… оообше не страшно, типу. Аліна вмостилась напроти мене, щоб краще бачити мабуть. І посміхається така, а я звісно ж – відповідаю. Сучка. Могла б і збоку сісти, щоб не так ясно бачити мою нервову фізіономію. Сидимо, посміхаємось… Повернув голову до ілюмінатору, і побачив як земля почала віддалятися. В грудях похолоділо, і наче якась гирька опустилася від серця та придавила шлунок. Страшно, курво… Швидко відвернувся, знову вирячився на Аліну. Посміхався максимально невимушено, хоча від переляку коліна тремтіли, але надіюсь, що того ніхто не бачив.

До села Урич було недалеко, тож досить швидко ми опинилися над зоною висадки. Першим стрибав Віталій, потім дівчата по черзі, потім я. Замикав Святослав. Ще з нами були двоє хлопців від фірми, які після приземлення мали забрати наші парашути та полегшити таким чином подальшу подорож, вони стрибнули в останню чергу.

Все пішло чітко по плану. Для мене то було щось неймовірне – не відчувати під ногами землі. Декілька секунд летів як лантух з гноєм, але потім зібрався. Першим бажанням було вже смиконути кільце та розкрити парашута, але втримався та продовжив насолоджуватись вільним падінням. Вирівняв тіло паралельно земній поверхні, розставив руки та ноги, щоб повільніше падати. Оглянувся по сторонами, помахав дівчатам. На визначеній висоті, наслідуючи приклад Віталія, всі успішно розкрили свої парашути. Як заведено в наш час, подіставали мобільні телефони та знімали один одного в повітрі, а трохи пізніше успішно приземлились.

Всі були збуджені від приливу адреналіну… Ми зібралися в купу, пообіймалися, трохи обсудили приземлення. Далі хлопі з фірми забрали наші парашути, а ми вирушили до залишків Тустанської фортеці.

Вже була шістнадцята година, як ми дісталися до архітектурної пам’ятки. День проходив чудово. Невимушене спілкування, жарти. Дівчата звісно ж робили сотні фото, підключали до мистецтва і нас.

Вдосталь насолодившись руїнами, ми вирушили до лісу. Дійшли ще засвітла. Розбили намети, організували вогнище та убезпечили від нього ліс. Навколо вогню порозкладали свої каремати, та вмостились кому де зручно.

Хлопці жарили шашлики, дівчата готували канапки. Відкоркувалася перша пляшка коньяку, і розмова поволі ставала більш невимушеною та жвавою.

Через декілька годин, поборовши чергову пляшку коньяку, та наситившись вдосталь делікатесами, розмова зайшла про патріотизм, країну, війну та іншу подібну високу матерію. У Віталія була свіженька, не обговорена інформація, тож він видав:

  • Не розумію чому, але видало мені нещодавно на YouTube відео з Жиріком, де він пропонує напалмом стерти Українські міста з лиця землі… Ну то фігня що він морозе, людина просто хвора… Але ж в студії лунають потужні аплодисменти, всі підтримують. І цю порнографію прокрутять по центровим каналам. В інтерв’ю Гордону воно заявляє, що глибоко поважає Київ та українців. І піпл хаває… Що за деградація? І одразу ж трапляється якийсь індивід, не запам’ятав хто, і такий каже: змішані єдиноборства – то варварство, треба їх заборонити в Росії, ми «висакадуховная нация»… Люди добрі, я ледве не всцявся зі сміху. Оце контрасти…

Підключився Святослав:

  • Дядько, ну от чому ти дивуєшся? Пам’ятаю, як один руденький полудурок наїжджав на голубих, про віру в Бога православного встьогував. Такий весь духовний, скрепами підв’язаний, а в шкільному туалеті камеру для спостереження за унітазом встановив. Збочинця шматок… Чим більше вони праведників із себе корчать, тим страшніша у них в головах вава.

Я теж не встояв, та долучився до обговорення:

  • Хлопці, але ж у нас дебілів також вистачає, а у сусідів теж нормальні люди є.

  • Нажаль, вони не біля керма управління країною, – зауважив Віталій.

Соня включилася в розмову:

  • В силу деяких недобрих законів природи, самі темні люди найбільше тягнуться до влади. І, нажаль, її найчастіше отримують.

  • Як сказала, – Віталій аж змінився у виразі обличчя, – Соня, ти повна несподіванок. Якщо ти ще розкажеш, чому саме поганців люди обирають до влади, то я зовсім втрачу від тебе голову!

Дівчина задерла свій гарненький носик і продовжила:

  • А тому, що вони не користуються принципами совісті та моралі. Кажуть лише те, що піпл схаває. Використовують не поклики свого серця, а продумані та випробувані технології впливу на свідомість. Запросто може використовуватись нейролінгвістичне програмування. Після такого впливу ти не можеш пояснити чому, але той чи інший політик тобі здається достойним, і ти голосуєш за нього не думаючи, так би мовити – серцем… Тотальна відсутність критичного мислення набагато спрощує таку роботу. В цьому питанні я можу продовжувати безкінечно довго, але не варто.

Поки Віталій перетравлював почуте, Святослав додав:

  • Судячи по сказаному тобою, у нас за кермом країни теж темні люди?

  • Не знаю, я невпевнена. Але ось що скажу: не робіть собі поганий настрій, не згадуйте все те лайно. Їм від наших розмов гірше не стане, а ви наповнюєте свою свідомість негативом, який наче отрута діятиме на ваші подальші думки. Відпустіть все це. Намагаючись кинути в когось шматком навозу пам’ятайте: не факт, що влучите, а от руки точно замажете.

Ніка, з посмішкою:

  • Соня в душі великий психолог, прислухайтесь… А давайте поговоримо про щось приємне, про кохання наприклад…

Соня, з посмішкою, та ніби кидаючи виклик нашим інтелектуальним здібностям:

  • Ніка, думаєш ці лобурі говоритимуть про кохання?

Я ніби прокинувся від сну:

  • Воно згубило мільйони життів, і ще більше врятувало. Ліки та отрута, два в одному флаконі…

Всі здивовано повернулись до мене, не чекаючи таких слів. Ніка першою заговорила:

  • Особисто для тебе, Макс, чим було кохання? Ліками чи отрутою.

Я замислився, відповів:

  • І тим, і тим, – я запнувся, та зрозумів, що не хочу ворушити спогади, – зараз воно зцілює та викликає бажання далі насолоджуватись життям.

Ніка зробила розчулений вираз обличчя:

  • То у вас не просто романтік з Аліною? То любоввв? – вона навмисно затягла останнє слово, акцентуючи на ньому увагу.

Я був застигнутий зненацька, і не зміг підібрати гарну відповідь, та Аліна відповіла за мене:

  • А вам усе треба знати! Нехай залишиться інтрига.

Ніка продовжила:

  • Я не просто так запитала. Чи знаєте ви різницю між закоханістю та коханням?

Питання залишилось без відповіді, тож Ніка продовжила:

  • У нашому житті мають бути обоє. Коли люди дуже сподобались один одному, може виникати закоханість. Вона безбашенна, супроводжується дуже яскравими почуттями. Бурхлива, неначе стрімка гірська річка. Але вона сліпа, і майже не бачить важливих дрібниць. Але час життя такого почуття обмежений, закоханість ніколи не буває довготривалою. З часом вона перетворюється на один із двох станів. Роздивившись, вивчивши один одного дуже добре, люди інколи починають по-справжньому кохати. І кохання це не таке бурхливе, але воно міцне, віддане та довготривале. А в іншому випадку люди розуміють, що почуття закінчились одразу із закінченням цукерко-букетного періоду, і тоді ліпше зізнатися, що почуття себе вичерпали. У кращому разі може залишатись звичка один до одного…

Святослав, який сидів з Нікою поруч, лагідно обійняв її за плечі, посміхнувся та неголосно сказав:

  • Я так зрозумів, що на цю тему ти великий фахівець… Не жартуватиму з тобою.

Віталій навіть підняв руку, як у школі, та теж звернувся до «гуру любовних справ»:

  • Професор Ніка, скажіть будь ласка, яке ваше ставлення до таких висловлювань, як вічне кохання, одне на все життя, доля… і таке подібне.

  • Казки діда Опанаса. Яка може бути доля? Нас на планеті сім мільярдів. Цілого життя може не вистачити, що відшукати свою суджену. Просто обираємо собі за смаком та насолоджуємось. Як показує практика, у всіх є риси хороші та погані. І якщо хтось може спокійно вживатися з нечупарою, то для іншого то буде справжня мука. Окрім цієї риси маємо безліч інших: палить, гризе нігті, ходить по квартирі в одному спідньому, налягає на алкоголь, забагато розмовляє… Абсолютно різне відношення маємо й до інших рис характеру та звичок. Секрет позитивних взаємовідносин в тому, що негативні риси партнера тебе не виводять із себе, а просто сприймаєш їх як невеличкі недоліки, та спокійно на них реагуєш. В такому випадку кохання може бути досить тривалим…

Ніка зробила паузу, обвела поглядом присутніх, та продовжила:

  • Думаю, що цього поки достатньо. Лекцію про любов з великої та маленької літери я збережу на потім.

Всі засміялись, Святослав навіть видав щось схоже на аплодисменти.

Час уже приблизився до півночі. Віталій тримав на своїх колінах Соніну голову, яка розляглася у весь зріст на карематі. Ніка обперлася на Святослава. Ми з Аліною теж сиділи в обіймах. Втома давала про себе знати, тож невдовзі Соня та Ніка попрощалися з нами та пішли до своїх палаток. Хлопці підсунулись ближче до вогню, та уважно спостерігали за язиками полум’я. На деякий час повисло мовчання, потім Святослав порушив тишу:

  • Нещодавно гомоніли з одним добрим знайомим СБУшником. Він розповів цікаву штуку. Виявляється на нашій території є багато ворожих агентів. Вони так майстерно законспіровані, що майже неможливо їх вирахувати. І розмовляють майстерно українською мовою, і вишиванок в гардеробі з десяток мають… Але наші все-одно їх вираховують. Зазвичай вони чудово розуміють на яке зло працюють. Рано чи пізно до них доходить, що живі вони їхній батьківщині не потрібні. І тоді наші перевербовують їх, реабілітують, та навіть надають фінансову допомогу, щоб ті змогли зникнути… – дивиться на нас з Аліною, – от якби ви були такими агентами, погодились би перейти на сторону світла?

  • І що ж такі подвійні агенти? Довго живуть? – запитала Аліна.

  • Не знаю. Думаю, це залежить від їхніх здібностей та майстерності.

  • А я думаю, що не все так просто, – відповіла мала, – але я навіть не уявляю себе в якості шпигунки, тому і відповісти не можу. Зараз мені цікаво, чи буде мене гріти оцей брутальний єтька, – цьомнула мене в шию, – бо я вже втомилась, і тікаю спатки до намету.

Аліна скуйовдила моє волосся, підвелася, та направилась відпочивати. Я неквапливо підвівся, та відповів:

  • Я з самого початку не пішов би на службу до Сатани та його прибічників. Але якщо б якимось макаром таке трапилось, то мабудь перевербувався би. На добраніч хлопці, я не можу дати замерзнути тій богині, – тицьнув пальцем в сторону Аліни, та прошмигнув вслід за нею до намету.

У наметі було напрочуд тепло, тож ми скинули зайвий одяг та сіли напроти один одного. Я заговорив першим:

  • Я не хочу щоб ця пригода закінчувалась… зараз відчуваю себе як ніколи дійсно живим… ти навіть не уявляєш, яка порожнеча була в душі до твоєї появи. Давай тут і зараз заплануємо ще щось. Помріємо…

Вона не стримується, та чуттєво цілує мене. Відірвавшись відповідає:

  • Куди б ти хотів потрапити? Про які місця мріяв?

  • Хочу тепле море, пляж, пальми…

  • Початок зовсім непоганий. Куди, думав про місце?

  • Пропоную В’єтнам. Або Таїланд.

  • В’єтнам підходить… Хоча з тобою я і в Гренландію відправлюсь. Ти справді налаштувався на подорож, чи тільки мрієш?

  • Життя закінчується раптово, тож я не марнуватиму жодного дня. Ти готова тікати вже післязавтра?

Аліна не чекала такого завзяття від мене, тож перед тим, як відповісти, на декілька секунд зависла:

  • Макс, я справді хочу! Але так швидко не можу. Треба на роботі відпустку взяти, або звільнитись. Дай мені трохи часу, і я поїду з тобою куди захочеш.

Більше тієї ночі не говорили. Ми насолоджувались один одним, та спілкувались лише язиком тіла. В якісь моменти мене навіть охоплювало хвилювання, що все це сон, бо все було аж занадто добре, щоб бути правдою. Зрештою, міцно обійнявшись, ми заснули.

 

Вранці я одразу ж звернув увагу на піднесений настрій всіх учасників нашої експедиції. Дівчата, рум’яні та усміхнені, привітно бажали всім доброго ранку. Хлопці носилися мов на новеньких батарейках і не замовкали ні на секунду, сиплючи навколо дотепностями. Здавалось ніч пройшла вдало для всіх. Заварили ранкову каву, поснідали та згодом зібрали табір.

Потім вирушили до Урича, де на нас вже чекав транспорт. Поїздка врешті-решт виявилась навіть більш цікавою ніж усі ми очікували. Море емоцій та позитиву… що ще можна порадити для підняття бойового духу? Всю дорогу назад до Львова ми жваво гомоніли, ділячись враженнями. Приїхавши до міста не хотіли розходитись, але якось все-таки розбіглись. Я провів Аліну до самого під’їзду. Ми обійнялись, поцілувались, і я пішов.

Вдома чекала тітонька Марія. Вона була в піднесеному настрої, писала чергову картину. Ми поговорили, я поділився враженнями від поїздки. Потім сказав, що маю намір відвідати з Аліною В’єтнам. Пофантазували, посміялись, а решту дня я провів читаючи книгу.

 

Телефон сигналізував, що на viber надійшло нове повідомлення. Я прокинувся та розплющив очі. На годиннику було десять хвилин на другу ночі. Розчехляючись, намагався зрозуміти, хто може в такий час виписувати. Поглянув на повідомлення – відправник Аліна. Що ж їй посеред ночі захотілося мені відправити? Цікаво. Відкриваю повідомлення, бачу відеофайл. Загружаю. Починається відео. Затемнена кімната, посередині стоїть стілець. На стільці сидить людина з мішковиною на голові. Судячи по силуету це жінка. Оператор обходить навколо цієї особи та демонструє зв’язані за спиною руки. Ноги примотані скотчем до стільця. Неквапливо обійшовши навколо прив’язаної жінки, оператор став прямо попереду та зняв з обличчя мішковину. Немов тяжким молотом хтось вдарив мене по голові, я ледь не впав від побаченого. То була Аліна. В куточку рота запеклася кров, під оком була гематома – її били. Уста були затулені якоюсь ганчіркою. Мене почало тіпати, кулаки зжалися до болю. Я ледь стримався, щоб не закричати. Тим часом оператор заговорив, тримаючи у об’єктиві перелякане обличчя Аліни:

  • Макс, якщо з твого боку буде невірний рух, вона страждатиме. Можу відрізати вухо чи губу, можу вбити, а можу й хлопцям віддати… все залежатиме від того, наскільки сильно ти можеш накосячити. Не тупи, дружок. Поглянь на цю малу, вона теж дуже не хоче, щоб ти налажав. У твоїх друзяк СБУшників є ключ-карти від секретного боксу, куди звозять різні докази та інше майно, які добуті не зовсім чесно. Там є сріблястий мерседес віто, всередині якого має бути наше обладнання. Його незаконно конфіскували, і я хочу його повернути. Ти сам маєш дізнатися координати того боксу, і повернути нам тачку. Той, у кого ти добудеш ключ, має померти. Маєш дванадцять годин, після їх сплину ми повільно почнемо робити боляче комусь важливому для тебе. Як тільки тобі прийде в голову ідея зговоритись проти нас, для твоєї подружки будуть застосовані найжорсткіші санкції. Не забувай, я бачу кожен твій крок! Переженеш особисто авто аж в Станицю Луганську, через всю Україну. З тобою для надійності буде моя людина. Він підсяде коли машина буде під твоїм контролем, тоді й отримаєш додаткові інструкції.

На тремтячих ногах я посунувся до кухні. Губи побіліли, в роті пересохло. Залпом випив дві склянки води. Підвівся та пішов у кімнату тітоньки. Вона спала. Я прошмигнув до її телефону, розблокував його, та відправив текстове повідомлення на номер Святослава. Повідомлення одразу видалив. Вийшов в прихожу, знайшов у кишені цигарки, та пішов на балкон курити.

Знову я отримав неприємні пригоди на свою дупу. З усіх негараздів, що вже встиг пережити – ця хєрня подобалась мені найменше. План дій потрібен був негайно. Було випито ще дві чашечки кави з коньяком, викурив декілька цигарок. Намагався прийти в себе, зібратися, та діяти з чистим розумом. Сів посеред своєї кімнати та погрузився в медитацію.

Година пройшла, чи дві, я так і не зрозумів. Поборов паніку та гнів, прийшов до тями. Підвівся, зібрався, вийшов із будинку. Мені треба було потрапити до Святослава. Його координати були мені відомі, тож залишалось лише викликати таксі. Але не знадобилося нікуди дзвонити. До мене впритул під’їхало авто. Водійське скло опустилося, і я побачив водія. Лице здавалося знайомим, але я не одразу впізнав того Ігоря, що бачив їх разом з Аліною в музеї, під час знайомства. Водій швидко проговорив:

  • Сідай у тачку. Я і є твоя підмога. Зробимо все чисто – Аліна житиме.

Я не став переговорюватись, просто сів на переднє пасажирське сидіння. Вказав Ігорю адресу проживання Святослава, і ми поїхали.

Було приблизно чотири години ночі. Ми припаркувалися поряд з потрібним будинком. Поглянув уважно на Ігоря:

  • Ти зі мною йтимеш, чи прикриєш ззаду?

  • Я буду на декілька кроків позаду.

Вилізли із тачки, пройшли до під’їзду. Піднялися на потрібний поверх, я зламав дверний замок. Я ввійшов першим до квартири та побачив прямо перед собою на комоді пістолет. Поки Ігор цього не бачив, я ухопив його, наче з ним і прийшов, перевірив попутно запобіжник.

Святослав перебував у своїй кімнаті. Він почув, що хтось вломився, та вискочив прямо в піжамі.

  • Не рухайся, Святославе! – швидко сказав я, та направив на нього зброю, – Вибачай, але на кону життя Аліни. Нічого особистого. Кажи адресу боксу, де ви зберігаєте сріблястий мерседес віто, і я не вбиватиму тебе. Ще свій ключ-карту від нього віддаси. І не змушуй мене відстрілювати тобі кінцівки.

Святослав без зайвих рухів віддав ключ, вказав координати. Він вже був непотрібним. Я розумів, що якщо не вистрелю сам, то це може зробити Ігор, і стрілятиме можливо одразу в голову. Мені тяжко, але я маю попрощатись:

  • Святославе, а ти й справді в СБУ працюєш?

  • Так, Макс. Жаль, що ти в таких обставинах дізнався.

  • Мені жаль…

Я зробив два постріли прямо в груди. Бризнула кров, і Святослав впав на підлогу. Заховавши в кишеню ключ, я поспішив покинути приміщення, жестом показавши Ігорю, що треба терміново валити з відси.

Ми сіли в тачку та поїхали за вказаною адресою. Ігор, кермуючи, поглянув на мене та запитав:

  • Чому ти не зробив контрольний постріл?

  • Я засадив йому дві кулі в груди. Якщо якимось дивом він виживе, то нехай живе. Мені він нічого поганого не зробив. А нашій справі він вже не зможе завадити.

Ігор промовчав, та продовжував керувати транспортом.

Через якийсь час ми дістались місця призначення. Я вийшов з транспорту та направився до боксу, про який йшла мова. Поодинокі джерела світла хоч трохи освітлювали суцільну темряву, яка панувала навколо. Жодної живої душі мій погляд не зафіксував. Я підійшов до потрібного боксу, та скористався ключ-картою. Дверний ролет відчинився і я зайшов у темне приміщення. Присвітивши ліхтариком, знайшов вмикач, та увімкнув світло. Оглянувся навкруги, очікуючи можливу засідку. Одразу ж відмітив для себе, що бокс набагато більший, ніж здається з вулиці. Окрім самого різноманітного хламу, в ньому було три автомобілі. Одним з них виявився сріблястий мерс «вітьок». Повторний огляд підтвердив, що окрім мене там нікого не було. Не втрачаючи часу, обстежив вітька. У вантажному відділенні були складені запломбовані контейнери. Я вирішив їх не чіпати. Ключі від авто чекали на передньому пасажирському сидінні. Впевнившись що виїзд вільний, я завів тачку та виїхав з боксу. Потім не полінувався вилізти з авта, та зачинив за собою ролет. Сівши знову за кермо вітька виявив, що вже не сам. Збоку з незворушною пикою сидів пан Ігор. Він встиг десь пристроїти колимагу, на якій ми каталися, і тепер сидів поряд з рацією на грудях та пістолетом в руці. Він поглянув на мене з таким пофігізмом, що мені аж моторошно стало. Ткнув зброєю вперед:

  • Рушай, мій хороший. У нас далека дорога. Тільки не думай про різні дурощі. Аліна вірить в тебе…

Ми поїхали.

 

Під пильним оком Ігоря ми виїхали зі Львова у напрямку Києва. Нам випала доля проїхати майже півтори тисячі кілометрів, та провести в русі близько вісімнадяти годин. Він ще на виїзді з міста доповів по рації, що все йде по плану. Попутно не забув мені нагадати, що відхилень по часу в нас не може бути. Але поки їдемо, – Аліна в безпеці. Виїхавши за місто, він вимкнув рацію. Потім звернувся до мене:

  • Макс, я теж не хочу, щоб з Аліною трапилась біда. Від нашого успіху залежить не тільки її життя… Я в такій же сраці, як і ти. Тому я не міг лажанути. Я приберу зброю. Можеш мене замочити, але тоді я буду причиною страшної біди з твоєю коханою, та не знатиму що з моєю сім’єю… Якщо я загину, допоможи їм врятуватись. Хоча б спробуй. Я зроблю все, що зможу для Аліни. Обіцяю.

  • Пиздить, – почув я знайомий голос в голові. Моє альтер его знову ожило, – таку хєрню городить, що й слухати тошно. Не вір цьому мудилу.

Як леді помітно посміхнувся, та тихенько відповів обом:

  • Дякую. Я тебе зрозумів.

Вірив я цьому тулубу, чи ні – не мало значення для подальшого перебігу подій. Я не міг зробити з ним щось, поки Аліна була в небезпеці. Тож я привітно посміхався, та корчив із себе дебілоїда.

Ми продовжували рух, під’їдали на заправках, спали по черзі.

 

Заїхали в Луганську область. Я нещодавно прокинувся, та змінив Ігоря, тож був повним сил. Наче пороблено потойбічними силами, але нас жодного разу не намагалися зупинити копи.

Почалася зона лісів. Ігор перекімарив та прокинувся. На одному з поворотів він зненацька наказав звернути праворуч. Я скинув швидкість та повернув. Далі рух продовжувався лісовою дорогою. Проїхали достатньо довгий шлях перед тим, як зупинитись.

Посеред лісової галявини стояв чорний затонований позашляховик. Із нього вийшли п’ятеро мордоворотів з автоматичною зброєю. Один з них витягнув з салону Аліну, та поставив її на коліна, прямо між нами. Вона була пригнічена, але побоїв я не розгледів. Невже вони дійсно дотримали свого слова та більше не били її? Невдовзі я мав це перевірити.

Я запаркував авто зовсім поруч. Виходячи, я зробив невеличку маніпуляцію, яку не помітив Ігор. В своїх руках я тримав приведений у бойову готовність пульт від дистанційного детонатору. У багажному відсіку була закладена вибухівка, яка могла шваркнути від невеличкого натискання на кнопку. Вийшовши з машини, я одразу продемонстрував присутнім ту штуку та голосно сказав:

  • Дядьки, пристрій приведено в боєготовність. Якщо ця кнопочка буде натиснута, мало нікому не здасться.

Один із них, ймовірно головний, відповів:

  • Нє кіпішуй. Ми тєбє што абєщалі?

  • Вже зараз відпускайте Аліну. Я хочу бути впевненим, що вона житиме.

  • Аліна, дуй к сваєму гєрою. Єйо нікто нє абіжал, сам спрасі. Всьо чєсна, главнає успакойся, – він говорить з посмішкою, неначе ми зібралися як старі друзі, зробив жест в сторону Аліни.

Мала підвелась та пішла до мене. Всі інші стали напівкільцем. Ігор теж приєднався до них, але не казав жодного слова. В голові пролунав знайомий голос:

  • Ось бачиш, цей гондон дуже сильно переймається долею родини… Казок тобі понарозказував…

Тим часом Аліна дійшла до мене. Я не міг дозволити собі обійми, хоч скільки сильно цього хотів. Рухом голови я вказав їй стати позаду себе. Її життя було головним для мене, тож захищав як міг. Дистанційний підривач у моїй руці був готовий до дії. Ми повільно відступали в сторону автомобіля…

Я почув її шепіт:

  • Вибач, Макс…

Зненацька я відчув себе підзарядженим на всі сто відсотків у прямому сенсі цього слова. Аліна шваркнула мене шокером, і одночасно з цим зафіксувала своєю рукою мою – так щоб я не привів у дію детонатор. Я був роззброєний, лежав на землі, та трохи в тумані бачив, що відбувається наді мною. Аліна обережно передала підривач Ігорю, та відійшла від мене на пару кроків. Хтось одягнув мені пластикові наручники, та зафіксував таким чином руки за спиною. Головний підійшов до мене впритул, присів поруч, та тихенько заговорив:

  • Прієхалі, дружок. Ти наівна палагал, што сможешь нас пєрєіграть? Аліна работаєт с намі. Как тєбє такой расклад?

  • Вражає. Зважусь запитати: з якої ви контори? ФСБ?

  • Пускай будєт для тєбя загадкой. – відповів він мені, але очі підказували, що моя здогадка вірна.

  • І що далі? Закінчуйте вже свою справу.

  • Скажи мнє, машинка случайна нє замінірованна?

Я не знав, чи могла там бути інша вибухівка, окрім тієї, що я встиг закласти. Навряд чи мене було можливо здивувати чимось новим, після всього, що трапилось. Тож мені дійсно не була відома відповідь, і я просто пожав плечима. І якби там дійсно був заряд, то я волів би, щоб він прямо в ту секунду здетонував, та знищив усіх навколо. Зрада Аліни витягла з моєї душі та серця ту жагу до життя, яка тільки нещодавно повернулась до мене. Тож смерть зовсім не страшила мене. Головний поглянув на Аліну, потім на своїх поплічників та віддав наказ:

  • Вніматєльна асматрітє машину, правєрьте налічіє взривчаткі і слєдящіх устройств. Убєдітесь, што груз на мєстє, і нє паврєждьон.

Поки його міньйони копошилися навколо авта, Головний вирішив продовжити зі мною світську бесіду:

  • Прізнавайся, влюбілся в ету сучку? Гарячая сєрцеєдка, я навєрноє займусь єю попозже… Как думаєш, она случайна в тєбя нє втюхалась? Єсть у мєня шанс? – кожне його слово було наповнене знущанням та зневагою.

  • Актриса від бога. Прямо знімаю капелюха. Побажав би вам щастя та довгих літ життя. Але краще би ви подохли вже сьогодні, бо чортяки в пеклі вже зачекались на таких поважних гостей.

  • Атлічна сказал. Мнє даже нє хочєтся тєбя убівать. В другой жизні ми маглі би даже падружиться… Скажу тєбє по бальшому сєкрєту, із вазнікшого уваженія. С момєнта твоєго появлєнія во Львовє у Аліни била задача завєрбавать тєбя. Єслі би ти нє бил так вражбєбно настроєн против нас, бил би шанс на сотруднічєство, і у вас двоіх всьо могло би сложиться. Надєлал би єй кучу красівих дєтішек… Но ти своіх нє прєдаш, ми ето понялі уже, так што на хеппі енд ми нє расчітиваєм…

  • Із ввічливості могли б і запропонувати. Навіть не спробували, я смертельно образився.

  • Да уж, нєкрасіво получілось… Знаєшь, што мєня єщо трєвожит? – він не чекав відповіді, просто задумався, і підбирав слова, – Аліна дєйствітєльно какая-то другая стала. Я даже нємножка усамнілся в єйо лояльності. Но у мєня єсть способ провєріть, готовься к сюрпрізу!

Тим часом машина була оглянута. Аліна підійшла до нас:

  • Ми нічєго нє обнаружилі. Можем валіть.

  • Замєчатєльна. Осталась одна малєнькая дєталь.

Він зробив жест рукою, і до мене з обох сторін підійшли двоє. Вони взяли мене під лікті, та підняли. Головний покрокував у сторону лісу. Слідом за ним йшла Аліна, мене вели позаду.

Ми зупинилися поряд із досить глибокою ямою, яка була вирита зовсім нещодавно. Видно моя доля була вирішена ще до приїзду. Мене розвернули, та поставили спиною до ями. В декількох кроках перед мною стали Головний та Аліна. Він простягнув їй пістолет та сказав:

  • Аліна, пора заканчівать. Я должен знать, што ти прафєсіонал. Ти знаєшь, што должна сдєлать.

Аліна стиснула в руці пістолет, та зробила один крок до мене. Нас відділяла зовсім маленька відстань. Я поглянув їй в очі, і побачив там глибокий смуток. Звернув також увагу на ледь помітне тремтіння її руки, в якій була зброя. Вона не хотіла в мене стріляти, я відчув це. Її уста теж тремтіли, вона хотіла щось сказати, але не могла. Я бачив, що вона трималася з усіх сил, щоб не видати своїх емоцій. Добре, що усі стояли позаду, і не бачили її вираз обличчя. Я відчув нестерпний біль, коли подумав, що станеться з нею, якщо її почуття будуть розкриті. Доживаючи останні хвилини життя, я змирився з своєю долею. Але від думок, що її теж ліквідують серце боляче стискалось. Я все ще кохав її, і вже простив обман. Блиск в її очах натякав, що зовсім скоро вона може заплакати. Якщо це трапиться, її не залишать живою. Треба було змусити її вистрілити, і чим скоріше, – тим краще. Зібравши в собі всю акторську майстерність та злість, я з презирством заговорив до неї:

  • Чого ти чекаєш, гнида?! Стріляй! А я чекатиму на тебе в пеклі!

Аліна не образилась. Вона явно зрозуміла, що я намагався зробити. Її уста беззвучно ворухнулись не то відправляючи повітряний поцілунок, не то – щось кажучи. Вона націлила пістолет в моє серце. В той самий момент, коли її палець натиснув на спусковий гачок, я встиг побачити сльозу на її щоці. Вона не втрималась.

Пролунав ледь чутний звук пострілу пістолета з глушником. Аліна не хотіла мене вбивати, тому навмисне вистрілила вище серця. Бризнула кров, і мене відкинуло точнісінько в яму. В очах все затемнілось, тіло пронизав нестерпний біль.

Один з ворогів зняв з плеча автомат та приближувався до мене, щоб добити. І раптом пролунав ще один звук пострілу, але набагато гучніший. То була снайперська гвинтівка. Куля прошила наскрізь того ФСБшника, що наближався до мене, і він упав бездиханний. Всі інші не стали чекати своєї участі, а швиденько ломонулись по автомобілям.

Стікаючи кров’ю у ямі я не бачив, скільки ворогів поклав невідомий стрілець, але ще пострілів п’ять прозвучало. Чутно було рев моторів та скрегіт гуми, – ФСБшники тікали.

Важко описати те здивування, яке я відчув у наступний момент. До мене в яму запригнув мій старий знайомий – козак Іван. Він був одягнутий так само, як і в минулі рази. В руках тримав ту саму люльку, яку зазвичай смалив. Присівши поряд, він звернувся до мене:

  • І довго ти будеш прохолоджуватись?

Я був до глибини душі офігевший з такого повороту:

  • Іване, а ви тут звідки взялися?

  • Макс, я завжди з тобою. Невже ти досі не допетрав?

Після тих слів мене наче блискавкою меж очей вдарило. Я зрозумів, що вже неодноразово чув голос Івана. Саме він інколи звучав в моїй голові, і я плутав його то з шостим чуттям, то з своїм альтер его. Після нового усвідомлення я дуже розгубився. Або в мене зовсім погано з головою, або відбувається щось надприродне, та таке, що тяжко пояснити. Я вирячився на Івана:

  • Що відбувається? Хто ви?

  • Я дух, Макс. При житті мене звали Іван Сірко. І я був одним із самих відомих козаків-характерників. Після смерті мого тіла, душа не змогла упокоїтись. І з того часу я приєднувався до обраних воїнів. Однією літньою ніченькою мій передостанній обранець помер, тож я вирушив на пошук іншого тіла. Ним став ти, просто згадай студентські роки.

Я мав хоч якось перевірити достовірність сказаного, тож ногою спробував доторкнутись до Івана. Але моя кінцівка пройшла крізь нього розрізаючи повітря. Іван дійсно був не реальним. Переборюючи подив, я запитав:

  • Скільки дивних речей зі мною відбувалось… То все ви?

  • Попереджав тебе про небезпеку, оберігав від куль, допомагав в бою. Коли ти влаштував бандитам засідку, і в будинок зайшли розвідники, там теж я навіяв їм усім переконання, що будинок порожній, і не треба його оглядати. Пам’ятаю, як ти хвилювався, та не міг зрозуміти чому вони заклякли… Але про це все ми можемо поговорити і пізніше.

  • Іване, що мені робити? Я в наручниках, і тяжко поранений…

  • Я вже казав тобі, що твої можливості обмежені лише твоєю вірою. Повір у неймовірну силу, і ти порвеш кайдани. Повір у здатність зцілюватись, і рана загоїться. Повір у надприродну спритність, і ти побіжиш та плигатимеш наче дикий звір. Коли я в тобі, ти непереможний, повір у це!

Іван стояв зовсім поруч, і зненацька просто розчинився в повітрі… Пару секунд переварював почуте. Мій скептицизм замовчав, і я вирішив спробувати. Я зі всіх сил напружив свої руки та уявив, що вини зроблені зі сталі. Декілька секунд наручники трималися, а потім просто розлетілися, звільнивши мої руки. Заплющив очі, та думками випхав кулю зі своїх грудей. Коли очі були розплющені, – куля вже валялася під ногами, а кров більше не витікала з мого тіла. Як і казав Іван, все залежало від сили віри. Мені стало цікаво, які ж межі у цього всього є. І чи є вони взагалі? Без особливих зусиль я підпригнув на декілька метрів і вистрибнув з ями. Потім озирнувся навколо. Неподалеку лежав вбитий ФСБшник. Аліни ніде не було, значить вона поїхала разом з іншими. Їй загрожувала смертельна небезпека, тому всі мої думки полинули на пошук шляхів її порятунку.

З лісу тим часом вийшли два силуети. То були Віталій та Святослав. Я був безмежно радий, що вони все вірно зрозуміли, та прикрили мою дупу. Вчасно відправлене з тітчиного телефону повідомлення для Святослава попередило його про мій візит, та дозволило інсценувати його вбивство та провернути всю цю операцію. Вони були ще досить далеко, та поступово наближувались.

Але я чекати не міг. Згадавши траєкторію дороги, по якій заїхав на цю галявину, я в думках проложив коротший маршрут навпростець. І побіг… Я біг так швидко, як ніколи в житті. Будь-які перепони просто перестрибував. В якусь мить я зрозумів, що можу бігти ще швидше, але для того треба рухатись на всіх чотирьох кінцівках. Не став себе стримувати. Дивне відчуття з’явилося після того: здавалось, що волосся по всьому тілу почало рости з нереальною швидкістю. Я поглянув на свої руки, і вони дійсно прямо на моїх очах покривались білосніжним волосяним покровом. Потім почався самий малоприємний процес. Кожна клітинка мого тіла почала потерпати від нестерпного болю. Здалось, що хтось увімкнув всередині мене блендер чи м’ясорубку. Не знайшовши в собі сил стримувати той біль, я випустив на волю пронизуючий крик, який мабуть чутно було за кілометри. Але я продовжував бігти, ні на секунду не зупиняючись. Мої м’язи напружувались все більше та більше. Я відчув, як на мені почав тріскатись одяг, і я реально збільшувався у розмірах. Потім відчув хрускіт кісток, вони почали трансформуватись. Руки та ноги викрутило до непізнаваності, череп теж змінився, та сильно витягнувся. Я перетворювався на тварину. Як тільки мої кістки перестали тріщати, ламатися, зростатись, а це зайняло до десяти секунд, – процес завершився. Із небаченою швидкістю через ліс біг гігантський білий вовк з людськими очима. Мене вже нічого не дивувало. Я продовжував перебувати в свідомості та мислити як людина, але одночасно з цим в мені з’явились тваринні інстинкти і відчуття. В думках була тільки Аліна, та її порятунок. Тільки-но про неї подумав, як вовчі ніздрі втягнули в себе чималу кількість повітря, і я відчув її запах. Він був десь далеко, але я чітко його відчував, і точно знав, куди направлятись.

Уявіть на секундочку здоровенного білого вовчару, вагою понад триста кілограмів, який пронизував лісові хащі швидше будь-якого представника тваринного світу. Де-не-де на мені залишились клаптики розірваного одягу. Я дуже сильно сподівався, що того дійства ніхто не бачив, бо то ж людині травма на все життя буде. Відстань між мною та автомобілями ФСБшників швидко скорочувалась.

Вони не встигли виїхати з лісу, коли я врешті їх наздогнав. Я пересувався лісом зліва від них, паралельно їхньому рухові. Нас відділяло метрів тридцять – п’ятдесят. Спереду їхав позашляховик, на якому вони приїхали на зустріч, позаду мчав мерседес віто. Я спробував зрозуміти, в якому автомобілі Аліна. Неначе пташині, мої очі змогли приблизити зображення, і я побачив автомобілі зблизька. Вороги теж помітили мене. Обидва автомобілі опустили бокові шибки, і я побачив зброю. Мене готувалися зустрічати свинцевим вогнем. В позашляховику було четверо, Аліна та Головний сиділи позаду. В мерседесі було двоє, керував Ігор. Я вирішив спершу зупинити позашляховик, та різко почав скорочувати дистанцію. Головний ФСБшник сидів позаду зліва, та якраз мав найкращу нагоду поливати мене вогнем, що він добросовісно і робив. Довгі черги з АК почали лунати із обох автомобілів. Поодинокі кулі потрапляли в мене, але я не відчував ушкоджень та болю. Побачивши, що на мене це не спричиняє потрібного ефекту, Головний поклав АК та дістав маленький автоматичний гранатомет. Між нами вже залишався якийсь десяток метрів, і він мав досить пристойні шанси уколошкати мене прицільним пострілом. Я приготувався до відскоку у разі пострілу, та продовжував мчати з шаленою швидкістю.

Але гранатомет так і не вистрілив. Аліну щось перемкнуло, вона різко схопила Головного за руки та відвела їх від мене, завадивши йому вистрілити. Одночасно з цим вона кинулась до нього зубами, намагаючись вчепитись в шию. Але їй не вдалося. Головний встиг зреагувати, та вдарив чолом їй прямо в перенісся, від чого Аліна безпорадно впала на сидіння, але при цьому вона все-одно виставила перед собою руки, намагаючись продовжити боротьбу. Головний вихопив з кобури пістолет та направив в сторону Аліни.

В ту саму мить я всією своєю масою, виставивши вперед гігантські звірячі лапи, з прискоренням гоночного автомобіля, здійснив стрибок. Удар прийшовся позашляховику в район стійки між передніми та задніми дверцятами. Лівою рукою, чи на той момент – лапою, я влучив також і в водія, якому від того удару майже повністю відірвало голову. Автомобіль відірвався від землі, та зробив сальто. Ще в повітрі прозвучали декілька пострілів, а потім авто приземлилося на дах, і ще трохи просунулось по землі. Я на той момент приземлився неушкодженим з іншого краю дороги. Мерседес, уникаючи зіткнення з перекинутим позашляховиком, вивернув ліворуч і ледь втримався на дорозі, щоб також не перекинутись. Ігор все-таки зміг втримати авто, але за рахунок втрати швидкості. Тваринний інстинкт повів мене вперед. За кілька секунд я наздогнав авто і запригнув зверху. Розірвавши пазурями дах, побачив під собою переляканих ФСБшників. Не думаючи, наніс обом по слабенькому удару в голову, чого їм вистачило для відключки. Авто проїхало ще трохи і жорстко зупинилось. Тим часом я швидко повернувся до позашляховика. Всередині хтось ворушився. Підбігши зі сторони, де сиділа Аліна, побачив її. Вона перебувала у свідомості, та трималася рукою за живіт, звідки виступала кров. Вона була поранена. Побачивши мене у вигляді звіра, зовсім не злякалася. Дивилася в мої очі, а потім простягнула руку до вікна та пошепки запитала:

  • Макс… це ж ти, правда? Я бачу твої очі.

Я опустив та підняв голову, показуючи ствердну відповідь. Але раптово мене відволікли звуки з іншого боку. Головний очухався, та вилізав з машини. В одній руці тримав АК, в іншій – гранатомет. Відчайдушний, йшов в атаку до самого кінця. Можливо при інших обставинах я прийняв би його капітуляцію, але не в тій ситуації. Один стрибок, – і я зверху перевернутого авта. Головний щойно виповз, і хитаючись випрямився, шукаючи мабуть мене. І я не змусив його довго це робити. Я стояв зовсім поруч, на відстані простягнутої руки. Як тільки його руки почали підійматись, щоб навести на мене зброю, я глибоко загнав свої пазурі в його передпліччя, а потім силою рвонув у сторони. Його відірвані кінцівки попадали неподалік, продовжуючи стискати зброю. Він щосили кричав від болю, поки його кров хлестала в різні боки. Я відчув потребу проявити людяність, тож одним ударом добив його. З автомобіля почувся голос вцілілого ФСБшника:

  • Я сдаюсь. Нє убівайтє. Викідиваю аружиє чєрєз акно.

В наступну мить з автівки дійсно вилетіли АК, пістолет, та ніж. Я зрозумів, що всіх знешкоджено, завдання зроблене. І одразу після цього відчув початок зворотного перетворення в людину. Трохи покорчився в конвульсіях, і врешті повернув собі звичний вигляд. Якби не розірвав на собі при перетворенні весь одяг, то було б трохи краще, але бентежитись часу не було. Я знову повернувся до Аліни. Вона ще перебувала у свідомості, але вже згасала. Впевнившись, що це не спричинить шкоди, я витягнув її з автомобіля. Увірувавши в свої надзвичайні можливості, я приклав руки до її ран. Напружився, уявив, робив все можливе… Але вона не зцілювалась. Аліна поглянула на мене, спробувала посміхнутись:

  • Не витрачай сили та час, Макс. На мене це не подіє… Я рада, що можу померти, знаючи, що не зашкодила тобі. Пробач мені за обман. Я справді тебе покохала, але не знала що робити. Рідні мені люди були під загрозою смерті, тому я вимушена була продовжувати завдання, а в глибині душі мала надію на щасливий кінець… Якщо я просто загину зі всією групою, моїх рідних не скривдять.

  • Не смій здаватись, не покидай мене! – я поглянув на живого ФСБшника , та гримнув, – ау, виживший! Швидко кидай мені аптечку, а після цього запустиш сигнальну ракету!

Він викинув мені аптечку, а я тим часом розрізав на Аліні одяг, під яким було два поранення. Із них продовжувала витікати кров, і судячи по всьому справи були кепські. Я дезінфікував рани та наклав асептичну пов’язку. Потім накрив її, зручно вклав, та сидів поряд, гладячи волосся:

  • Зараз вже прибуде допомога, тебе врятують.

Її голос ставав слабшим з кожною секундою:

  • Давай помріємо… Куди ти мене відвезеш?

  • На тропічні острови, де теплі пляжі та чисте море…

Я бачив її згасання, тож не витримав і знову приклав руки до рани, намагаючись зцілити її. Я напружувався з усіх сил, але ефекту не було.

  • Я Сєргєй, єслі что – сказав до мене ФСБшник, сидячи неподалеку, – Ви єй нє сможетє памочь. У неє імунітєт к чарам… ко всем.

  • В якому сенсі? Вона теж має свої здібності?

  • Да. У вас, в Украінє, етім вопросом почті нікто нє занімаєтся. А у нас создани целиє подраздєлєнія. Тєбя єщо на передовой обнаружилі наши мєдіуми. Твой потенциал впєчатліл і іспугал наших. Прєдпочтітєльно било тєбя завєрбовать. Поетому к тєбє била подослана фурія. Она мастєр соблазніть, охмуріть, і по уши влюбіть. І она не воспріімчіва к чужим чарам. Но ми понялі, что дєло нє срастаєтся, і єщо груз етот срочно понадобілся, так что билі внєсєни екстрєнниє корєктіви…

  • Фурія?!

Аліна із останніх сил видавила:

  • Так, Макс, фурія. Але навіки твоя…

Вона здійняла руки і погладила моє обличчя, слабким голосом прошепотіла:

  • Мій характерник, ти подарував мені найщасливіші миті. Якщо існує життя після смерті, то я чекатиму тебе…

В наступну мить її руки безсильно впали, вона зробила останній подих, та обм’якла у мене на руках. Я поцілував її на прощання, та обійняв, в глибині душі не бажаючи усвідомлювати, що її більше немає.

Я так і сидів там, тримаючи її голову на колінах. Світ навколо мене перестав існувати, разом з Аліною померла ще одна частинка мене самого.

Мені було абсолютно начхати на все те, що відбувалося навкруги. Вдалечині до нас наближались наші спецпідрозділи під керівництвом моїх друзів, які мали далі розгрібати все те лайно. Але я нічого не чув та не бачив навкруги. Погрузився в себе та сидів нерухомо. На обличчя Аліни впала одинока сльозинка. Було таке відчуття, що наступив апокаліпсис. Я сидів живий, але без душі. Почув в голові голос Івана:

  • Отаке воно життя характерника… Вибачай, Макс, але нас усіх переслідує смерть, і ти не можеш від цього втекти. Я пам’ятаю твій відчай після смерті Діани. Отакі, на перший погляд, нещасні випадки – це теж частина прокляття. Могутність, яку отримують обрані, має свою ціну. І ціна справді страшна. Саме тому характерником може стати лише той, хто сильний тілом і духом. Твоє покликання – захист народу України, а не особисте щастя. Біль з часом мине, повір мені, я знаю…

 

Я вижив та переміг своїх ворогів. Як виявилось згодом, Святослав та Віталій дійсно були кадровими співробітниками контррозвідки СБУ. Вони мали обґрунтовані підозри щодо Аліни, але доказів для затримання не мали. Під час наших посиденьок в лісі, вони намагались їй натякнути, що можливе перевербування, але нічого не вийшло. У хлопців була спокуса розповісти мені правду, але для них це було б ризикованим кроком. Коли Аліна встановила контакт зі мною, вони теж вирішили не пасти задніх. Весь час вони вичікували, намагались підібратись ближче, але вороги почали діяти першими. Мені пробачили останні події у світлі того, що успішно знешкоджена група ФСБшників мала деструктивні плани дестабілізації ситуації в країні. Після затримання вцілілі особи поділилися важливою інформацією та допомогли розкрити цілу мережу. Хлопці були свідками мого перевтілення, тож задавали питання. Я відповів їм настільки чесно, наскільки сам володів ситуацією. То був наш секрет. Ми домовились, що я допомагатиму їм та країні надалі. В подальшому існуванні з’явився сенс. Але я не жив. Та каменюка, в яку я перевтілився, вже не була мною. Я більше не відчуваю емоцій… ані страху, ані болю, ані жалості… нічого. Всередині я безнадійно зламаний. Душа моя так і залишилась блукати лісами поряд з місцем смерті Аліни. Інколи вночі мені сняться те місце, в них Аліна жива. Ми чудово проводимо час, та відчуваємо себе справді щасливими. Жах наступає кожного разу при пробудженні. Я сприймаю це як плату за короткі нічні миті щастя. Інколи мене навіщає уві снах і Діана. Вона постійно мене підбадьорює, смішить, та з часом стала найкращою подругою в снах.

 

Зараз я продовжую використовувати свої здібності на сході, захищаючи Україну від ворогів. Самі неможливі завдання стали сенсом мого життя. Ворог знає про моє існування, тож я готовий до несподіванок та нових пасток.

Благословенний чи проклятий, хто ж я?

Я нащадок величних воїнів, козак-характерник, захисник України. Жодні емоції та почуття не можуть збити мене зі шляху, та похитнути рішучість. Не боюся я смерті, а вона продовжує вміло оминати мене. За отриману могутність сплачено страшну ціну, але місія моя важливіша за особисте. Перемога або смерть, до останнього подиху. Україна понад усе!

Константин Назаренко

3 Comments

  1. Гарна, насичена подіями історія! Автору бажаю подальшого натхнення для написання нових цікавих творів!

    • Цікава історія в якій піднімаються проблеми сучасності. Чимось вразила і зачепили.

Напишіть відгук