Розділ І «Прелюдія»

Тієї ночі я прокинувся з відчуттям тривоги. Відкривши очі зрозумів, що вже за північ. Місячне світло проникало в кімнату через відчинені балконні двері та вікно поруч з ними. Дивно, що в теплу літню ніч з вулиці не чутно жодного звуку. Навколо повна тиша. Чому я прокинувся? Можливо повернувся з рандеву мій приятель, з яким ми винаймали помешкання. Але щось не чутно ані його голосу, ані шуму який він зазвичай спричиняє. Для нього це не типово. Вирішив включити світло та розібратись, але щось не так… Не можу поворухнутись. Жодна кінцівка не хоче слухатись. Я міг би якось пояснити такий стан попереднім фізичним перенавантаження, травмою, чи вбивчим алкогольним похміллям. Але в ту ніч точно були відсутні причини, по яким я міг бути таким безпорадним. Лежу собі повністю паралізований. Дякувати богу, хоч дихати можу. Кліпнув декілька разів. Очі працюють, але легше не стало. Повторюю зусилля підвестись, але все марно. Тіло не контрольоване. Моторошні відчуття заповнюють мене. Нічого подібного я жодного разу в житті не відчував. Через мить з’являється відчуття, що я не сам у кімнаті. Мої очі вже прокинулись та встигли адаптувались до темряви. Я побачив. Впершись дупою об підвіконня, коло відчинених на балкон дверей стояв ВІН. Все-таки з нічних походеньок повернувся мій друган Сашко. Чому ж він мовчить як риба, не кричить «Макс, ти що, спиш?», не роздягається, не вмикає світло. В пітьмі я бачу його силует, але не обличчя. Він склав руки на грудях, та стоїть нерухомо. Я відчуваю нутром, що він вирячився на мене. Намагаюсь сказати хоч слово, але з вуст виходить лише тяжкий подих. Ще декілька секунд намагаюсь поворухнутись чи видавити з себе хоч звук, але все без результату. Сашко стоїть мовчки. В мене таке відчуття, що він жартує чи знущається з мене. Відчуття жаху охоплює в той момент, коли я усвідомив, що це не Саня. Він трохи нижчій за мене, та ширший у плечах. Силует в кімнаті більше схожий на мене, ніж на мого друга. Хто це? Він стоїть непорушно, і я відчуваю на собі його погляд. В мене скажено калатає серце. Що робити? Паніка. Не находжу нічого розумнішого, як просто заплющити очі. Фіг з ним. Будь що буде. Кілька секунд пролежав та прислухувався до того, що відбувається. Тиша. Абсолютна. Серце продовжує лупашити, наче скажене. Знову відчиняю очі. Яке ж полегшення відчув в ту секунду… Там, де щойно ВІН стояв, вже нікого не було. Я почав заспокоюватись, але не надовго. Моє тіло продовжувало морозитись від мене. Поворухнутись так і не міг. В моїх ногах стояв письмовий стіл. Він знаходився в темному кутку, куди навіть місячне світло ледь проникало. Уявіть на хвильку в якому я був «захваті», коли побачив, що ВІН стоїть на цьому столі. Страх та відчай почали заповнювати мій розум. Декілька секунд нерухомого чекання та спостерігання. А потім він дуже різко змінив позу і врешті пригнув рибкою, наче в басейн, тільки прямо на мене. Набрав повітря в легені, напружив м’язи та чекав зіткнення. Від страху спробував закричати, але з гортані вирвався ледь чутний хрип. Але чомусь я не відчув удару. В мене вдарило димом, який одночасно був холодним та гарячим. Потім дим розчинився. Здавалось, що я встиг вдихнути якусь його частину…

Завершився цей жах так само різко, як і почався. Одразу після видиху стало набагато легше. Я зрозумів, що мені вже не страшно. «Тільки не заплющуй очі», – казав я собі: «бо потім вирішу, що наснилось». Рухливість вмить повернулась до мене. Я підвівся, ввімкнув світло, та сів на своє ліжко. На годиннику була майже перша година ночі. Я не міг дозволити собі лягти спати, бо на ранок не зрозумію, чи дійсно це зі мною відбулось. Із ввімкнутим світлом я сидів у кімнаті до тих пір, поки Сашко справді не повернувся з гульок. Він з’явився десь за годину. П’яненький, та у доброму настрої. Моя історія тільки розсмішила його. Він не готовий був повірити, що таке може трапитись насправді. Тому я й не доказував.

Йшов 2006 рік. Перші дні після цієї події я відчував дискомфорт та пригнічення. Хлопак я дуже оптимістичний, тому найперші думки були про те, що в мене міг вселитися злий дух, або демон. Я невіруючий, але того разу до церкви завітав, та добросовісно свічок понатикував де тільки міг. Навіщо? А хто знає. Ізмєна, – вона ірраціональна подруга. Навіть не намагався діяти силою логіки. Збирався навіть «отче наш» вивчити, але попустило. Деякий час вичікував. Ну ви розумієте: інкубаційний період, чи як там в таких випадках кажуть. На превелику мою радість явних змін не відбулось. Я не зажадав людської плоті чи крові. По стінам та стелям ходити не почав. На латині не заговорив. Життя продовжувалось. Трохи згодом, тренер по рукопашці за пляшечкою пива висловив припущення, що то моя душа вийшла з тіла, та просто не встигла вчасно повернутись. Можливо й так. Мене це заспокоювало.

Пройшли роки. Я закінчив свій університет, успішно отримав диплом, та повернувся в своє селище-райцентр на Херсонщині. Спочатку збирався їхати до Києва шукати роботу, але друзі запропонували замутити бізнес, який ми благополучно запустили майже без початкових вкладень. Ми просто стягнули з дому свої персональні комп’ютери, орендували приміщення, зробили невеличкий ремонт, підключили Інтернет, і вже мали готовий інтернет-клуб. Діло пішло добре. Були кошти, було задоволення від роботи, було постійне живе спілкування з людьми.

Трохи згодом влаштувався в міліцію, отримав звання лейтенанта. Ось таким чином і пустив коріння.

Життя било ключем, якщо можливо так сказати. Щоб не гнівити антикорупційні органи, співвласником бізнесу я вже не був. Але мій друг-власник постійно по доброті душевній ділився прибутком, плюс заробітна плата мента. Мені вистачало з головою, не було навіть необхідності щось чудити по роботі, щоб замутити лівак. Це дуже радувало мене, так як я зовсім не вмів «збивати» з людей бабло. Деякі знайомі не раз дивувались та нарікали мене, що я дурень, та не користуюсь тими можливостями, які відкрились перед мною. Варіанти звісно були, але я зовсім не вмію себе продавати. Якщо трапилась якась дрібниця – живи собі бідолаха далі, не треба мені твоя «вдячність», досить і спасибі. А коли перед тобою якесь падло, і тобі харкнути йому в мордяку хочеться, то як можна свою думку змінити в обмін на щось інше? І дуже ж я любив міцно спати ночами, тому навіть не намагався щось чудити.

З самої школи я був не дуже популярним пацанчиком. Купа комплексів, мало друзів, замкнений. До дівчат навіть підійти боявся. Але все змінилось. Увірував я в себе, подолав черезмірну скромність та деякі комплекси. І тут «масть папьорла»… Так добре все змінилось, що інколи відбувались фантастичні для колишнього мене речі: дівчата самі мене кадрили, а мені залишалося лише не тупити. Зізнаюсь, частенько піддавався. Смакував життя великою ложкою. Можливо для когось це було б дріб’язково та банально, але я був майже щасливий.

Майже? Так, з часом зрозумів, що не вистачає однієї із головних складових. Хотілось для когось жити та про когось піклуватись. Сім’ю забажав. Я довго приглядався, поки все ж таки у 2013 році вперше побачив Діану. Запала сучка в серце після першого ж погляду. Ніяк не міг розпочати спілкування, дуже боявся запороти все. Правдами – неправдами все ж таки познайомився. Коли почав спілкування, то зійшлися смаки в музиці, в кіно. Разом їздили на місцеві футбольні матчі. Класно проводили час. Вона повністю була позбавлена злоби на оточуючих, нікого не обговорювала в негативних відтінках, не жалілася на нелегке життя. Найгарніша, добра, позитивна, і на одній хвилі зі мною… Закохався настільки сильно, наскільки тільки могла моя душа. Діана відповіла взаємністю, і в результаті ми мали чарівний період в житті.

Нажаль, вона була студенткою, та тільки вступила на 2 курс. Навчалася на стаціонарі, жила в гуртожитку. Я і сам то чудово розумів, та ще й друзі не забували підказувати: почуття на відстані приречені. Я міг «ненароком» оформити їй декрет, та закінчити навчання, але це було б підло. Я не міг поступити так з людиною, яку кохав. Студентське життя прекрасне, та кожен має право його відчути та пережити. Тому я зберігав у собі надію на хеппі енд та радів тому, що вже мав.

З часом над нашими відносинами на відстані почала згущуватись темна хмара. Постійна розлука вносила свій відбиток. Ми рідше розмовляли телефоном, почали частіше сперечатись. Я продовжував її шалено кохати, та не хотів втрачати. Можливо через це більше тиснув, та отримував ще більшу протидію… Не знаю. Я зовсім не подарунок, можу бути ще тим козлом, тому ні в чому не звинувачую Діану.

Я досі пам’ятаю той вечір, наприкінці зими 2015 року. Ми сперечались. Я вже й не можу згадати через що. Поки з’ясовували стосунки, її подруги гуртом поїхали до нічного клубу. Розмовляючи зі мною, Діана гукнула до них:

Ми ще з півгодини посперечались, але так і не договорили. Діана не витримала, та кинула слухавку. Можливо варто було закінчити ту розмову ще раніше, та не доводити до таких нервів. Але що зроблено, то зроблено. В той вечір я теж не зміг всидіти дома, та поїхав до бару, де добряче напився. Почав сам, а що далі було вже й не пам’ятаю. Прокинувся вже вранці. Вдома, на дивані, дякувати богу сам. Сушняк, головний біль, – все як має бути. Хиткою ходою вирушив на пошуки телефону. Він чекав мене на кухонному столі геть розбитий. До обіду я відходив від похмілля та настроював себе на подорож до магазину за новим телефоном.

Вже після обіду я був «щасливим» власником нового смартфону. Похмілля відступило, вирішив зателефонувати Діані. Вона слухавки не взяла, натомість ввімкнувся запис, що абонент поза зоною досяжності. Жаль, немає номеру хоч однієї з її подруг. Вирішив, що вона ще сердиться на мене, тому й вимкнула телефон. Лади, пізніше подзвоню.

Ввечері стало цікаво, як же пройшов у коханої вечір. Соціальні мережі все знають. Зайшов у Facebook на її сторінку. Те, що я побачив у наступний момент, вбило частинку мене назавжди. Замість бешкетних фото з нічного клубу, сторінка була всіяна її світлинами з чорною смужкою в куточку, та свічечкою… «пам’ятаємо, любимо, сумуємо»… Неначе прийняв крижаний душ… Моя свідомість пережила щось страшне . В той момент я, невіруючий, почав молити до Бога: «благаю тебе, нехай це буде сон!». Колов себе ножицями, бився головою об стіну, і все це робив у надії прокинутись від цього кошмару. Але не прокидався. Невже Діана МЕРТВА!? Неправда. Я сплю. Ні!

Треба було подзвонити її батькові, але я не міг. Тільки-но трішки опаную себе, як сльози знову заливають обличчя. Вмиватись втомився, але тільки-но опаную себе, як все починалось спочатку. Може це дурнуватий розіграш? Врешті змушую взяти себе в руки та зателефонувати Діаниному батьку. Коли я почув його голос, то зрозумів, що це пекло справжнє:

Голова закрутилась. Я не зміг видавити з себе бодай слово, телефон просто випав з рук. Картинка перед очима попливла. Захотілося блювати, кричати та плакати. Я не міг повірити в те, що відбувалось. Навіть в самих жахливих кошмарах не відчував такого страху та відчаю. Впав на коліна. В ту мить мене не хвилювало, що живу у багатоквартирному будинку, я кричав скільки було сил. Бив руками підлогу. Я втратив найціннішу людину, що була в моєму житті, моїм життям, та частиною мене. І відчував свою вину в цьому. Через мене вона скористалась таксі, а не поїхала разом зі своїми подругами. Я ВБИВ СВОЮ КОХАНУ! Те безумство, що почало творитись зі мною, важко описати. Припадок психічно хворої людини… ні, мабуть щось навіть гірше. Серце билось на межі своїх можливостей, і я відчував як пульсує кожна моя вена. «Будь ласка, зупинись…», – благав я до серця: «…я більше не хочу жити! Зупинись, курво! Не хочу!». Але воно не чуло, та продовжувало працювати, все більше набираючи оберти. Воно не розуміло, наскільки мені боліло. Забіг на кухню, висмикнув з підставки ножа. Що робити? Куди? Приставив до серця. Не можу нажати. Проклятий слабак. До горла, до вени… не можу. Не можу себе вбити. Дістав з холодильника почату пляшку горілки. Пів пляшки влилось в горло секунд за 5-7. Зараз… алкоголь розбудить хоробрість, і я покінчу з цим. Але ж ні. Час проходить, а мене не бере. Я зовсім не хмілію. Знову волаю на стіни, розбиваю кулаки до крові. Одягаюсь. Квартиру не замикаю, спускаюсь з другого поверху і мандрую в ближній магазин по додаткову дозу горілки.

Надворі вже темно. Ледь перебираючи ногами, прямую до магазину. Вже не далеко. В темному провулку зависає сумнівна компанія із декількох осіб. Чую чийсь голос, який не можу впізнати:

Підхожу ближче. В темноті мені простягнули вже запалену сигарету. Беру її в руки, затягуюсь на повні легені. Через секунду розумію, що це план, але не зупиняюсь. Затягуюсь знову і знову, кашляю. Можливо хоч «зелений чай» допоможе зібратись до купи. Наївне припущення, але ж дуже хотілось забутись. В ту мить здоровий спосіб життя чи негативний вплив наркотиків не хвилювали мене зовсім. Курю до кінця. Останній раз вживав цю гидоту ще в студентські роки. Не можу уявити що зі мною зараз буде. Викидаю недопалок та мовчки покидаю компанію растаманів.

Вже декількох кроків стало достатньо, щоб зрозуміти, що горілка вже не потрібна. Мене порвало на німецьких хрест. Прокладаю маршрут додому, та швиденько перебираю ногами, поки ще можу стояти. Повернувшись додому, падаю прямо у прихожій на підлогу.

Щось змінилось, і здається я був готовий знову взяти ножа та закінчити справу. Страху вже не було. В той момент я неначе відділився від тіла, і сам себе побачив згори. Почув голос, який був одночасно і мій, і не мій:

Відповідаю невпевнено:

Голос зник так само різко, як і з’явився. Я розумів, що цей вихід дійсно більш раціональний. Піднявся з підлоги та вмостився на диван. В ту ніч я більше не волав, не бив руками стіни, та не спав. Застигши в одній позі, я витріщався на стелю. Згадував Діану, та найщасливіші миті нашого життя. Плакав мовчки, не видаючи більше жодного звуку.

Наступні дні були наповнені скорботою. Похорон. Масова істерія, сльози, печаль… Я так і не зміг сказати батькам Діани, що з моєї вини вона скористалась тим проклятим таксі. Хоча в душі я розумів, що така інформація нічим не допоможе. Горя не зменшить, можливо додасть ненависті. Це мій тягар. Я з ним житиму. З ним і помру. Проживав ті дні наче робот. Майже не їв, від усіх ховався, був схожий на зомбі.

Завітав до свого поліцейського відділку. Ні з ким не вітався, нікого не бачив. Безцеремонно ввалився у відділ кадрів. Написав рапорт на звільнення за власним бажанням. Співчували, вмовляли взяти відпустку та подумати. Подякував за все, настояв на звільненні.

Пізніше був військкомат. Думав, що не доживу до відправки. Апетиту не було зовсім, харчувався через силу, скинув до десяти кілограмів. Трохи бюрократичної тяганини, медична комісія, направлення… Дивно, як я проходжу психіатра? Я ж нервово неврівноважений, суїцидально-схильний. Але на сході бракує бійців, тому психіатр і не вимахується. Вже скоро я був направлений у навчальну частину.

 

Розділ ІІ «Війна»

 

Опинився у навчальній частині «цариці полів» – в піхоті. Куди бажав, туди й потрапив.

Дисципліна, фізичні навантаження, навчання, все, що має бути, – графік був напружений, та не дозволяв розпускати соплі та сумувати. Фізично так виснажувався, що інколи забував про біль душі, та відчував себе майже нормальним. Спілкування з іншими хлопцями та дівчатами, посміхався, але й не зближувався ні з ким, та дружніх бесід не заводив. У вільний час слухав музику, підсів на рок. В той час мені здавалося вірною стратегією ні з ким не зближуватись, адже життя кожного могло обірватись зненацька. Як і всі, я вчився робити свою справу, працювати в команді, виживати.

Три місяці навчання, і мене відправили в бойову частину. Опинився на рубежах десь між Донецьком та Луганськом. Ми контролювали стратегічну висоту, з якої добре бачили та контролювали навколишні шляхи.

Війна тривала вже не перший рік, тому кожен воїн знав про життєву необхідність глибоких окопів. Наші попередники збудували надійну та розгалужену мережу окопів та бліндажів, а ми продовжували їхню справу, укріплюючи старі, та будуючи нові конструкції. Загалом укріпились добротно. Ближнє село за декілька кілометрів позаду нас. Там теж наші стояли, але інші частини. Ділянка фронту була не сама активна, бойові зіткнення були порівняно рідким. Сєпарки вимахувались потрохи, провокували… але сурових заруб, дякувати долі, не було. Регулярних військ РФ начебто не помічали. А от снайпери докучали, завдавали реальних втрат, і їх ми реально остерігались та побоювались. Більшість часу ми пильнували, або ж відсипались від зміни.

В моменти, коли поруч свистіли кулі, або міни, в мені щось змінювалось. Адреналін розганяв мене, наче закис азоту гоночне авто. З одного боку це були дуже стрьомні моменти. А з іншого – саме тоді я відчував, що все ж таки хочу вижити. Я радів з того, що зміг обрати цей героїчний шлях в житті, а не вчинив «харакірі». Відчував себе частиною світлого воїнства, яке протистоїть оркам Мордору. В житі з’явилась мета та сенс.

Найтяжчим було прокидатись. Мені часто снились сни з Діаною. Я не хотів прокидатись. В бліндаж попадає міна, але стеля витримує. Усе навкруг труситься, падає, обсипається… Я відкриваю в цей час очі, і різко так закінчується чарівний сон про море, сонце, і нас з малою. Думаєте, відірвав зад від спальника? «В сраку все», – сказав сам собі та знову заплющив очі: «поки не додивлюся цей сон, не встану, хоч вбийте». І такий реально намагаюся знову заснути. Сам же собі в цей час кажу: «Вася, ти воообще слабоумний? Підривайся!». Так і виходить: надворі кипить конфлікт між державами, а в бліндажі сам з собою воюю.

З часом стало легше. Коли снилась Діана, вона придавала сил. Я знав, що завтра уві сні, можливо, ще забачимось. Тож із тяжкої ноші, яка тягнула мене у прірву, її світлий образ перетворився на сяючий магічний щит, що придавав сил, та захищав мене вдень та вночі.

Мій трьохрічний контракт так і проходив на цих позиціях, без ніяких ротацій. Я добре вивчив обстановку, місцевість, та вже мав чуйку звідки ворог може поткнутися. І хоча я з жодним побратимом не здружився, рідну душку все ж знайшов. Був на позиції позаштатний боєць, який з’явився ще до мого приходу. Фауст. Хтось із його батьків був з німецьких вівчарок, а от інший – звичайнісінький дворовий бідолаха без роду та племені. Але його незвичайний вигляд придавав псові особливого шарму. І був він дійсно особливим. Те, що Фауст був смішним, мав дар заспокоювати нерви, то були дрібниці у порівнянні з тим, як вчасно та точно він попереджав про артилерійські удари. Кожного разу він починав голосно гавкати та ховатися в бліндаж, і робив це так майстерно, що мав би отримати свого собачого Оскара за найпереконливішу акторську гру. Фауста я полюбив одразу, та по-своєму прив’язався до нього. Йому завдячували життям десятки бійців, тож байдужих по відношенню до нього не було. А який же здоровенний він був кабан… А воно й не дивно – кожен намагався підгодувати, якийсь смаколик підігнати… так песика й розперло на халявному харчі.

Пройшло два з половиною роки. Мене досі не замочили. Кажуть, що удача любить сміливих, та не вельми розважливих. Здається я один з таких. За цей час я двічі встиг зблизька побачити смерть побратимів. Навчився користуватися майже всім начинням аптечки, – нажаль, поранення траплялися регулярно. Навчився цінувати життя. Діана досі снилась, але вже не так часто.

Я змінювався. Судячи з усього, мій мозок вирішив провести ремонт, та почав видаляти минулі спогади, які підсвідомо були болісними, або непотрібними. Можливо це й не мозок винен, але результат такий: я забув більшу половину свого минулого життя. Особливо постраждали достудентські роки. Відчував себе жорстким диском, який форматують. Інформація нібито забута та втрачена, але якість дрібнички, слова, образи витягували з мене забуті спогади, неначе програміст з допомогою алгоритмів відновлює видалені файли. Душа зачерствіла. Колись мені говорили, що я романтик. Можливо ним і був. Але вже ні. Кожна крапля романтизму в мені висохла. Залишився жорсткий цинік, який називав усе романтичне не інакше, як «соплі в сахарі». Мозок був на моїй стороні, він допоміг як міг: відключив частину себе, яка відповідала за любов, та приглушив відповідні спогади. Жити стало легше. Є мета, немає перешкод. Більш ідеального варіанту для солдата не придумаєш. Інколи я не розумів жартів, бував занадто серйозним, але побратими не знущалися.

Позивний отримав «псих». Не знаю, з чим це пов’язано. Можливо через якусь з історій, коли я забував про інстинкт самозбереження. Одна з таких трапилась вже незадовго до закінчення строку контракту. Якийсь бетмен з іншої сторони, використавши новітні методи камуфлювання, підповз до нас вже майже на відстань ураження з АК. Вклоняюсь в реверансі його безстрашному духу, але ж це вже знущання над нами. Очевидно, що підготувався він як слід. Виповз, мабуть, ще в сумерках, і потихеньку підбирався до нас. Відчайдушний єбанько, – роблю йому комплімент ще разок. Певний час він нас дурив, але ж не врахував Фауста. Той почав біситись та показувати усім своїм видом в напрямку ворога. Придивились уважно за допомогою спеціальних приладів, і врешті розгледіли чудачка. Незважаючи на реальну загрозу життю, він наближувався до нас. Поки весь чесний народ радився про те, як краще поступити з тим тулубом, або навіть захопити його для обміну, Женьок – наш снайпер, з позивним Трутень, порішав усе. Він швиденько вмостився на свою позицію, прицілився, і спустив гачок. Пролунав постріл. Ворога скрутило, він почав корчитись від болю. Наскільки тяжке поранення з наших позицій було незрозуміло. Трутень бадьоро доповів:

Всі ржуть, а я говорю без посмішки:

У відповідь отримав погляди, які свідчили про те, що я зануда без почуття гумору. Згадую, що ляси точити, – не мішки грузити, тож беруся добровольцем забрати підстреленого ворога. Треба переговорити з командиром.

Загартованому воїну, який керував нами, капітану ЗСУ, Олександру Олексійовичу, колись вирішили позивний підібрати козирний. Пропозиція «Оптимус прайм» викликала тоді шквал овацій. Але командир урочисто пообіцяв, що першому, хто промовить до нього отой матюк на букву О, зробить бабусині окуляри («бабусині окуляри» – вуличний жаргон; це потужний удар тупим предметом в область перенісся, як наслідок – гематоми рівномірно розпливаються під два ока, симетрично, дуже гарно, наче лінзи окулярів). Тому побажання командира врахували, та називали його просто «Прайм». Бачу його, та без прелюдій говорю:

Командир підтримує мою ініціативу. Вдягаю комплект захисного маскувального спорядження, та вирушаю повзком до підстреленого.

Вже майже доповз. Запустили «Фантом». Маленький прудкий агрегат щойно промчав мимо мене та вже приблизився до пораненого ворога. Оператор побачив, що ворог поранений десь нижче пояса. Вже встиг втратити багато крові, але ще перебував при свідомості, вколов собі знеболювальне та намагався зупинити кровотечу. Зброя демонстративно лежала на метровій відстані, ворог здавався. Наближення «Фантома» сприймав спокійно, різких рухів не робив.

Я вже знаходився на відстані декількох метрів від БТРа та пораненого, як пролунав звук пострілу з протитанкового ракетного комплексу, найймовірніше це був «Корнет». Наступні події розвивались неначе в уповільненій зйомці. Я діяв дуже швидко, майже рефлекторно. На наше щастя спрацювала система активного захисту, та назустріч ракеті була випущена ракета на перехоплення. Одночасно з випуском захисту «Фантом» застосував димову завісу. В декількох метрах від техніки пролунав вибух, захист впорався зі своїм завданням та перехопив ракету. Радіомовчання перервалось, командир швидко прокричав:

Але я вже був поруч з пораненим ворогом та відповів:

Без прелюдій та церемоній закинув його на броню, та прокричав Прайму, тікаючи геть від техніки:

Одночасно почув два звуки: рев мотору БТРа, який на повній швидкості мчав на базу, та звук запущеного наступного пострілу з ворожого протитанкового комплексу. Час ще більше уповільнився, в голові перемкнуло якийсь тумблер, і я рвонув з місця на шаленому автопілоті, навіть не встигаючи думати про те, що відбувається. Боковим зором я бачив, як вилітає з диму Фантом та мчить зигзагом. Ракета пролетіла поруч з ним, але не влучила. Я встиг впасти в старий кратер та прикрити голову. Шваркнуло десь зовсім поруч, та так, що ледве барабанні перетинки не порозривало. Через секунду по рації чую командира:

Роздупляюся, відповідаю:

В ефірі з’являється Трутень:

Америку, звісно, він не відкрив. Питання де він, снайпер. Моделюю свій відступ. Розумію, що не можу укритись так, щоб не наражатись на небезпеку. Треба виманити стрільця. Швиденько думаю, що я маю з собою? В підкладці камуфляжу точно десь був невикористаний хімічний нагрівач для їжі. Дістаю його та флягу з водою. Знімаю шолом, находжу поблизу каменюку, яка по розміру буде як голова. Заливаю водою вапно, зашуміло… нагріваю каменюку. Все це роблю максимально швидко. Хімічна реакція пішла, і камінь швидко підігрівся. Тепер він готовий стати приманкою. З далеку тепловізор, який «бачить» контраст температур, можливо сприйме його за мою голову, або ж принаймні буде відволікати, поки я повертатимусь на пост. Одягаю на нього шолом та виставляю так, щоб він ледве виглядав з кратеру. Оглядаю маршрут назад. Періодичні укриття у вигляді пагорбів та кратерів створювали можливість побігти короткими перебіжками. «Вперед, сучий ти сину! Ти що, намірився жити вічно!?», – почув сам свої думки, але неначе їх сказав хтось інший. Рвонув з місця до першого укриття. Потім до наступного. Пробігши майже весь маршрут до третього укриття, різко сталося дурно, та наче хтось штовхнув у спину. Поки я падав, поруч щось просвистіло. Куля пройшла поруч. Моє шосте чуття подобалось все більше та більше. Швиденько повзу до укриття. На зв’язок виходить Трутень:

Підриваюсь та знову біжу. За три секунди почув постріл, і здається з нашої сторони. Чую Трутня:

Доля знову посміхалась мені, я добіг живий та неушкоджений, і хутко пірнув в рідний бліндаж. Командир зустрів мене з посмішкою:

На тому коротка історія про бойову славу і закінчилася б, але війна тривала. Наступні події трапились в ту ж саму зміну, коли до світанку залишалось години три приблизно. Нічого не віщувало біди. Зненацька наш Фауст почав дуже нервуватись, гавкати, і навіть завив, що не передвіщало нічого доброго. Коли ми вже добігали до укриттів, перед нами почався казковий зорепад. Але, на превеликий жаль, то не зорі були, а синхронний залп із десятка систем реактивного залпового вогню. І летіло все те щастя прямо на наші позиції. Ми встигли сховатися в укриттях до того, як поруч почалися розриви. Фауст постійно тримався поруч зі мною.

Я ще не бував під настільки інтенсивними обстрілами до того моменту. До градів ще додались міномети, стволова артилерія. Вклали нам ледь не місячну норму опадів. Ми ж сиділи мовчки та чекали.

Як тільки обстріл закінчився, Фауст став дивним. Він заметушився, та по-своєму показував у напрямку сусідньої позиції. Він точно когось (або щось) відчув. Я схопив медичну сумку, швидко перевірив спорядження, зняв автомат із запобіжника та швиденько направився за Фаустом, який біг попереду та вів за собою.

Коли ми майже дістались до сусідньої позиції, Фауст піджав хвоста, вказав носом у ворожу сторону, та почав тікати до тилу. Я прижався спиною до фронтальної стіни, і тоді вже побачив своїх хлопців із сусідньої позиції. Один з них вже лежав неживий, іншого на моїх очах прошила куля в шию. Він одразу впав, пару разів смикнувся у конвульсіях, і помер. На моїх очах знову обірвалось життя. До такого неможливо звикнути, ніколи. Але своє відношення змінити можна. За останні роки я навчився відключати свої емоції, особливо в такі критичні моменти. Потім я все-одно про це думатиму, і співчуватиму… але не зараз.

Фауст побіг далі по траншеї до тилу, але не втік. Він добіг до крутого повороту, і заховався за ним. А потів виглянув дуже обережно, та почав голосно гавкати. Зненацька він сховався, і в ту ж мить коло нього прилетіло декілька куль та врізались у стіну. Я дуже сильно розхвилювався за Фауста, але лише до тої миті, як зрозумів, що наді мною стоїть людина, яка в нього стріляє. Ворожий солдат так захопився розстрілом нашого бойового пса, що не помітив мене, а я в той час притискався до стінки під його ногами. Фауст втік з лінії вогню, і противник без вагань заплигнув у траншею. Ближній бій, сама жесть. Здалеку, не бачивши обличчя ворога, набагато легше натиснути на спуск та вбити. Але зблизька це і морально тяжче, і фізично треба бути підготовленим. В голові почув свої думки:

Не встиг він поглянути в боки, як я вже підіймав у його напрямку автомат. Це все часточки від секунди. Тільки-но моя зброя піднялася вище ніг та вже дійшла до паху, ворожа – вже майже прицілилась в мене. Я не став спокушати долю, і натиснув на гашетку, випустивши довгу чергу знизу – вверх. Перша куля потрапила в район пупа, а ще три – вище по тілу, остання просто рознесла на шматки голову. Дрібні бризки крові навіть на моє обличчя потрапили. На секунду задумався – а може я сплю?! Що це за жесть твориться? Але знову відключив непотрібні думки та відчуття, і повернувся ментально на поле бою.

Там, де полягли мої браття, в окоп приземлилося ще двоє ворогів. І на відміну від щойно вбитого мною, ті вже чули та бачили мене, і почали прицілюватись. В голові промайнула дивна картинка. Уявив наче вмію плигати як жаба, і з місця на пару метрів дійсно стрибонув за рятівну стіну окопу. Поряд посипались кулі, але я встиг убезпечитись. Поки ті гобліни стріляли, в моїх руках вже була приведена в дію ручна граната. Переждавши закінчення черги, я швиденько виглянув, і побачив, що вороги приближуються. Метнув їм «за комір» гранату. Сам впав на спину та прицілився. Ті психи могли побігти назад, та наразитися на небезпеку від гранати, або швиденько рвонути вперед, прямо до мене на приціл. Вони обрали другий варіант, і вибігли на мою лінію вогню. Противники чекали на мою зустріч, і тримали зброю на рівні грудей-живота, але не чекали, що я лежатиму. А я вже прицілився. Довгою чергою відправив їх без жодного жалю прямісінько до пекла, та не гаючи часу підвівся.

Зі всіх сторін почали лунати вибухи та автоматні черги. В небі засяяли трасуючі освітлювальні ракети. Нас не просто кошмарили, а цілеспрямовано вибивали з позиції. Рація мовчала, натомість було чутно незрозумілі шуми… здається нас заглушили.

В бліндажі, де я переживав артилерійський обстріл, були ще мої побратими. Тому я побіг до них.

Першого я побачив Саню. Він до війни залипав в комп’ютерну онлайн-гру Age of Connan, за що отримав довічно псевдонім Конан. Як і я, він по-своєму був божевільний. Ми з ним навіть віку одного. Тільки він, на відміну від мене, не зізнавався у своєму божевіллі, та вважав себе повністю нормальним. Так ось, здається він уявив, що має в запасі ще декілька життів, чи броня в нього була епічна, не знаю… але він схопив кулемет, і почав добросовісно поливати з бліндажу ворогів вогнем, не хвилюючись за своє життя. Під Конаном все було заслано гільзами, а він продовжував поливати ворога свинцем без страху та відчаю. Трохи далі його прикривав Миколайович. При першому знайомстві – старий скептик, якому нічого не докажеш, та ще й трохи збоченець… але насправді він був міцний та надійний наче кремінь, дотепний, добрий, та в цілому класний мужик. Мене дивувало, як абсолютно різні люди могли працювати так злагоджено та дружно. Удвох вони й тримали оборону, відстрілюючись на різні боки. Миколайович, побачивши мене, прокричав:

Я перевірив рацію – основна частота заглушена. Вийшов на резервну, перевірив зв’язок. За секунду почув Трутня:

Інший голос в істериці прокричав:

Конан, не відриваючись від кулемета, прокричав до мене:

Здогадуючись, що перемови можуть прослуховувати, вирішив вийти на зв’язок з тилом по захищеній лінії. Але прилад для зв’язку знаходився в Першому бліндажі, який був максимально віддалений від ворожої сторони, та він нас. Запитав по рації:

У відповідь тиша.

Не втрачаючи жодної секунди, я рвонув окопом до Першого бліндажу.

Навколо лунали постріли та звуки розривів, але я нічого не чув. Вся увага була зосереджена на вході, до якого я стрімко приближувався. Забігши всередину, одразу був неприємно шокований. На підлозі, зовсім поруч з передавачем, нерухомо лежали двоє побратимів. Але був там іще один персонаж. Він стояв за входом, і чекав на мене. Я зненацька відчув холодок у тім’ячку, а внутрішній голос наказав терміново відскочити, що я одразу ж і зробив. Там, де щойно була моя голова, промайнуло лезо здоровенного ножа. Я дуже вчасно змінив розташування в просторі, і тільки тому залишився живим. Поряд зі мною стояв дивний індивід. На голові була захисна, скоріше за все куленепробивна маска, з цікавим гравіруванням у вигляді ведмедя . Камуфляж був із новітніх розробок, він змінював колір у залежності від оточуючої обстановки, забезпечуючи максимальне маскування. Автомат висів на ремені. В руці ворог тримав чималого ножа. Без роздумів він кинувся прямо на мене. Не розумію як, але миттєвий сплеск адреналіну знову ввімкнув автопілот в режим «ніндзя». Моє тіло почало рухатись саме по собі, я навіть не встигав думати, що роблю. Мозок згадав, як у далекі шкільні роки батько вчив, що під час бійки треба бити на випередження, і розпочинати з нехитрого удару ногою під коліно. Роблю крок назад, і при цьому пробиваю п’ятою в колінну чашечку ворога. Безмежно дивуюсь від того, як легко мені це вдається, та вмить відчуваю хрускіт – попав точнісінько в ціль. Ворог здригається від болю, і завалюється мені під ноги. Скільки було сил та здоров’я, все вклав в один удар стопою в шию. Відчув як щось зламалося під підошвою, здалося наче нога аж вгрузла в тіло супротивника. Ворог обм’як та перестав подавати ознаки життя. Я продовжував дивуватись від своїх вмінь та можливостей. Ніколи в житті я не був великим бійцем, а тут видаю отаке…

Чомусь саме тоді я згадав про одну штукенцію, яка могла допомогти. Аспіранти з Київського політехнічного інституту, завдяки наданій патріотами матеріальній підтримці, розробили міні дирижабль. Апарат під’єднаний зміцненим кабелем, через який здійснюється фіксування у просторі та йде захищений обмін інформацією, до нетбука на землі. Безшумно здійснює швидкий вертикальний зліт, через невеликі розміри – мало помітний. Кевларове покриття створює захист від дрібнокаліберної стрілецької зброї. Має новітній захист від пристроїв радіоелектронної боротьби. Оснащений чотирма маленькими, але високоточними інфрачервоними тепловізійними камерами з кріогенним охолодженням, які мають високу точність, та дальність огляду до шести кілометрів. Їх розташування на дирижаблі дозволяє вести спостереження на 360 градусів навколо. Окрім того в нижній частині була одна звичайна камера з високою роздільною здатністю, яка могла дистанційно змінювати кут огляду. Комп’ютер на землі отримує сигнали з камер, опрацьовує дані, та відтворює тривимірну карту місцевості з позначенням на ній своїх та ворожих об’єктів. Обладнання можливо синхронізувати з артилерійськими системами, та передавати не просто координати ворогів, а опрацьовані дані з урахуванням траєкторії та швидкості руху. Але то все було лише розробкою, прототипом. На практиці чудо інженерної думки ще не випробувалося. До нас на тестування пристрій потрапив позавчора, та лише тому, що брат одного з розробників служив саме тут. Але ми ще не наважувались його запустити, так як влучний снайперський постріл міг знищити цю дорогу іграшку за мить.

Більш слушного моменту особисто я уявити не міг. Вийшов на захищений зв’язок з артилеристами, і одразу ж почув:

Я відключив зв’язок, та вибіг з бункеру, прокричавши в рацію на резервній частоті:

У відповідь почув Миколайовича:

Я вирушив до Миколайовича та Конана. Спалахи та звуки пострілів приближувались все ближче. На резервній частоті для комунікації з’явились перешкоди, побратимів не було чутно. Видимо цю частоту теж виявили та заглушили. Змінюючи вогневі позиції я продовжував відстрілюватись, але ворог приближався. Ситуація погіршилась ще більше, коли неподалеку з-за пагорба винирнув ворожий танк. Я ледве встиг нирнути в укриття, і одразу відчув вибухову хвилю. В голові запаморочилось, координація порушилась. З великим зусиллям я підвівся, але лише для того, щоб відчути ще один вибух, ще ближче. Мене віднесло не декілька метрів та присипало землею. Світло вимкнулось, і я перестав чути, здається контузило.

На декілька секунд побачив образ Діани. Вона посміхалась, та гукала до себе. Я піддався, та побіг за нею. Ми дуркували, наче підлітки, і відчуття були просто неперевершені. Яка ж вона все-таки у мене красунечка, – подумав я. Навколо були пісочок, пальми, тепле море, чисте небо. Тропічний острів, як я завжди мріяв. Невже ці і є рай? Я відчував кожен дотик, неначе все відбувалось насправді. Якщо це і є рай, то можна й залишитись. Але світлі, приємні образи вмить потемніли, небо почорніло, і я знову почув свій внутрішній голос, який вимагав підніматись.

Розплющив очі. В очах туман, все двоїлось. Наді мною стояв воїн, який розмахував руками, та намагався щось сказати. Я відчував в ньому щось рідне, і був правий – це прибуло підкріплення. Як стало відомо пізніше, розробка молодих науковців виявилась дуже ефективною. Дирижабль швидко піднявся вгору та виявив всю техніку ворога. По точним координатам чітко відпрацювали артилеристи, і влаштували ворогу справжній армагеддон. Один за одним були знищені шість танків, потім перейшли на менш броньовані цілі і т.д. Всього було знищено до двадцяти одиниць техніки. Піхота теж попала під вогонь, та зазнала сильної деморалізації. Як тільки хтось із них зупинявся та займав укриття, йому одразу ж відправлявся за пазуху точний мінометний привіт. Хто не втік назад, був вбитий в окопах. Тепловізори виявили ще декілька воїнів у новітньому захисному обладнанні, як у вбитого мною ворога в Першому бліндажі. Всіх їх накрили масованим мінометним вогнем. Ті, хто зміг вижити, просто безпорадно тікали. Трутню дали координати виявленого за два кілометри снайпера. Вже маючи поранення в ліву руку, Женьок все-таки виглядів ворога, та підстрелив. Нажаль, наші втрати вбитими та тяжко пораненими перевищували 80%. Дуже багато побратимів віддали свої життя. Мене безпорадного погрузили на ноші, та понесли до медичного автомобіля. Вже там у мене виявились численні осколкові поранення тулуба та кінцівок, я втратив багатенько крові. Мої очі закривалися, але я ще чув голос лікаря:

Потім хтось вимкнув світло, я відключився.

Вже через кілька днів я прийшов до тями у військовому госпіталі. Від наркозу все ще поболювала голова. Поранення давали про себе знати, але в цілому почував себе задовільно. В кімнаті окрім мене нікого не було.

Мене дуже сильно тривожили останні події, та їх завершення. Тому викликав медсестру та попросив пояснити, що відбулось. Вона зробила один дзвінок, і до мене завітав Женьок Трутень. Він теж перебував на лікуванні після поранення. Зовнішній вигляд у нього був набагато бадьорішим, ніж мій, але сум в очах неможливо було прогледіти. Женьок привітався першим:

Ми ще трохи поговорили з Євгеном про те, про це… потім побажали один одному швидше відновлюватись, і він відправився назад до своїх апартаментів.

Фізичне відновлення продовжувалось близько місяця. Майже всі рани та травми загоїлись, я вже міг самостійно пересуватись куди хотів. Настав час психологічного відновлення та лікування травм душевних. Я мав поспілкуватись з психологом. Мені дозволили самому обрати час відвідування. О другій половині дня я прибув до вказаного кабінету. Постукав, зайшов. За столом сиділа чорнява жіночка років сорока. В окулярах, одягнута зі смаком, волосся зібране в пучок. Вона привітно посміхалась. Зовнішній вигляд викликав підсвідоме враження, що вона гарна людина і спеціаліст у своїй галузі. Вона підвелась, та обвівши очима кімнату, привіталась:

Я оглянув кімнату, і мене одразу поманило до себе зручне крісло коло стіни. Неквапливо сідаю в нього, та вітаюсь:

А може й треба розповісти цій приємній жінці про ту хрінь, яка зі мною відбувається? І про внутрішній голос, який говорить до мене, наче інша людина, і про ті неймовірні рефлекси, які врятували мені життя? Розказати, що життя моє знищене, пусте і непотрібне? Розігналися. Натомість я натягую на обличчя маску с широкою посмішкою, і спокійно так відповідаю:

Далі ми спілкувались на різноманітні теми, які стосувались минулого, сім’ї, друзів та іншого. Згадували нашого бойового улюбленця Фауста, і про те, наскільки я радий, що він залишився живим. Мені було легко та спокійно спілкуватися з Наталією, вона не грузила ніякою фігнею, тож час пройшов досить швидко. Звісно я глибоко сховав всю найболючішу правду про своє життя, і намагався оминати таких тем. Перший сеанс був ознайомлювальний, тож тривав не довго.

Я покинув кабінет та вийшов з психіатричного корпусу. Надворі вже вечоріло. Поруч був парк, яким прогулювались де-не-де поодинокі особи. Парк був майже порожній. Мені дуже закортіло з’єднатись з природою, подихати свіжим повітрям, прогулятись. Я вирушив по алеї, та за якийсь час обходив майже всю місцину. Обравши найгарніше, на мій погляд, місце, вирішив присісти на одну з незайнятих лавок. Тиша, спокій, природа… Я поринув у роздуми про життя. Потім вирішив прогнати всі негативні думки, тож заплющив очі, прислухався до шуму вітру, став глибоко дихати. Не можу сказати скільки часу просидів у такому стані. В якийсь момент я почув поряд голос:

Я підвів очі та побачив справжнього козака років сорока – п’ятдесяти. Одягнутий він був у звичайнісінький, нічим не примітний одяг. Але оселедець на голові та пишні вуса видавали в ньому козацький дух. Обличчя було прикрашене декількома шрамами та в цілому своїми рисами навіювало на думку, що цей дядько вояка ще той. Я одразу відчув повагу та шану до нього, тому доброзичливо відповів:

Дядько присів, дістав з кишені люльку, набив її тютюном, та задимів. Дивлячись перед собою заговорив:

Я здивувався:

Іван засміявся, випустив купу диму та продовжив:

Мені раптово стало смішно. Цей дядько Іван мені однозначно подобався. Кажу:

Я вмить стаю дуже серйозним:

Мені стало трохи моторошно, коли я згадав той епізод. Іван з доброю посмішкою кивнув головою. Потім встав з лавки, і перед тим як піти, мовив:

Іван неквапливо пішов геть, залишивши мене на одинці з роздумами.

Мене лікували ще довго. Термін дії контракту сплив ще до виписки з госпіталю. Бесіди з Наталією закінчились тим, що вона рекомендувала мені відпочити від бойових дій. Мій психічний стан міг погіршитись через перебування в зоні ООС. Козака Івана я більше не зустрічав, хоч скільки виходив в той парк, поруч з психіатрією.

Фізично повністю відновився. А в голові відбувалось казна що. Інколи наступали моменти суму та відчаю. Чому в житті випало на голову так багато гівна? Я ж буддист, і вірю в карму. Якщо все це трапилось, – то я чимось заслужив. Намагався зрозуміти чим саме, та не міг. Звісно не святий. Можливо когось з дівчат образив в любовних справах, тут каюсь… але ж це не рівноцінна кара! Щось має бути інше. В такі моменти в моїй голові знову починався діалог сам з собою. Моє Альтер его знало, як мене підбадьорити та заспокоїти:

Коли цей голос вже задовбував, користувався однією з порад Наталії від негативних думок. Я зачиняв очі і довго повторював мантру «… заткнись зараз, заткнись зараз, заткнись зараз…». Якщо хтось досі не зрозумів, то дам підказку: проблеми з головою в мене дійсно були. Такі діалоги з іншим Я періодично відбувались. Він був жорсткий чувак. Ніякого співчуття, ніякого жалю, тільки вперед. Емоцій нуль, все в нього має бути раціонально, майже робот. Ім’я йому не давав. Багато честі, пішов він в сраку. Наталії не казав, що у мене такий дружок завівся, бо ще й справді пристроять в якийсь санаторій закритого типу.

Також Наталія настійливо радила почати читати. Надала об’ємний перелік рекомендованої літератури, та підказала з чого краще почати. Врешті почав з Джен Сінсеро «Не нюнь. Просто, трясця йому, зроби це!». Так сподобалось та підняло бойовий дух, що із задоволенням продовжив читати по списку. Я фізично відчував, що мені стає краще. Література справді допомагала. Вчився мислити позитивно, бачити у всьому якийсь сенс. І ніякого жалю до себе!

Лікування підійшло до свого кінця. І хоча думки про повернення в окопи з’являлись неодноразово, я зважив на рекомендації Наталії, та вирішив трохи перепочити. Потрібно було лише вирішити, куди податись. В рідні місця повертатись не хотів. Під час бесіди з мамою дізнався, що моя троюрідна тітка Марія зараз проживає в околицях Львова. Самотня, близької рідні зовсім немає. Лише такі як я, двоюрідні племінники та племінниці, які розсіяні по всьому світу. Гордячка, ніколи в житті про допомогу не попросить, усе завжди робить та добивається сама. Мамця казала, що у тітки там зі здоров’ям не все гаразд, не зайвим було б провідати її. Показати, що вона не одна у цьому світі, підтримати. Може допомога якась знадобиться. Враховуючи те, що я й сам хотів би побачити те старовинне місто, то місія була явно для мене. Подорож до Львова здалася наскільки гарною ідеєю, що я терміново купив квитка на найближчій потяг.

 

Розділ ІІІ «Нове життя»

 

Ранком 10 травня 2019 року я прибув до Львова. З собою мав лише армійський рюкзак за спиною, де легко вмістилися всі мої речі. Місто одразу справляє дуже позитивне враження, воно має свій особливий шарм та мікроклімат. Здається, що все воно вирізане з каменю. Можливо тому тут прохолодніше, ніж на решті території України.

Ще на вокзалі я твердо вирішую для початку змінити одяг, та викинути старий разом зі спогадами. Треба рухатись та жити далі. Запитавши поради у місцевих, вирушив до Краківського ринку.

Місто сподобалось одразу, та з часом враження тільки підсилювалось. Люди унікальні, переважно добрі та кумедні. Колись від однієї корінної жительки почув, що навіть сваряться у Львові інтелігентно. Наприклад, під час раптово виниклої суперечки в громадському транспорті, замість звичної нам, жителям Півдня України нецензурної лайки та нарікань на слабоумство опонента, у Львові можна почути: «Ой, вибачте, я бачу ви дуже розумна людина, мабуть ще й за Тимошенко голосували…» Словесні баталії переважно проходять на «ви», та з посмішкою. Для мене це була досить цікава культура, яку я із задоволенням почав вивчати та переймати.

По дорозі до ринку, на моє враження щодо львів’ян дуже вплинула звичайнісінька природна потреба. Як воно зазвичай відбувається у нас? Йдеш собі по Херсону десь понад Дніпром, і раптово відбувається зрада – організм вирішив, що саме зараз треба заскочити до вбиральні. Ну якщо ти місцевий парубок , то знайдеш якийсь заковулок. Ходять повір’я, що якщо заплющити при цьому очі – то не так стидно. Але цивілізоване товариство такого подвигу собі дозволити не може: біжать десь до ближніх магазинів та кафе. А там їм, з великою скорботою та жалем в голосі, повідомляють: « дєвачки, а у нас нєма туалєта», можуть ще сказати, що вранці от зламався, чи води немає… Дівчата від жалю до продавців плачуть, та далі несуть свій багаж до наступного закладу. Чого плачуть? Як уявляють вони, що продавчині будуть по 8 годин працювати, і в туалет навіть не зможуть сходити, терпітимуть бідолахи, – ото й плачуть. Але якщо ти клієнт закладу, то туалет все-таки інколи є. І от приспічило мені по дорозі. А знайти у центрах Львова громадську вбиральню, – так це як лепрікона в Ірландії знайти: по повір’ям він там є, але хрін ти його коли побачиш. Вирішив навіть не намагатись знайти того магічного лепрікона, а одразу заходжу до найближчого кафе в індійському стилі. Гарно все так, стіни розписані сценами з камасутри. Сексуальні флюїди наче просто по стінам ллється, романтика, гарні такі розписи навколо… Підхожу до бармена:

Він, видно вже тертий калач, із посмішкою відповідає:

І привітний такий барменіще, добродушно посміхається… Правда не краплі не схожий на індуса, але ж ніхто не ідеальний, тож я не став прискіпуватись через порушення автентичності закладу. В цілому заклад та хлопака мені сподобались, і я затримався на декілька порцій їхньої фірмової настоянки. Відчув значне духовне просвітлення, а кольори навкруг стали більш яскравими та життєрадісними. Бармен на виході почав жартувати, що це я якоїсь віагри рідкої напився, і тепер мені терміново треба до баби. Не став йому казати, що до троюрідної тітки їду в гості.

Із задоволенням пройшовся по Краківському ринку та змінив повністю гардероб. Побалував себе покупкою крутезних бездротових навушників, та одразу ж підключив їх до телефону. Зайшов до перукарні, підстригся. Так мені ще трохи хотілось погуляти по місту, що вирішив відвідати Музей визвольної боротьби України, який мені порадили місцеві, а потім вже й до тітки Марії навідатись. Продовжуючи пересуватись містом, я був здивований такою кількістю усіляких пам’ятників. Вперше побачив католицький собор, просто отетерів від тих розмірів та помпезності.

Згодом дійшов до парку «Сквер на валах», звідти вздовж вулиці М.Лисенка, і вже через деякий час дістався до Музею визвольної боротьби України. Одразу ж запала в очі чудернацька будівля з вежею, та дахом, який трохи нагадував замкові мури. Не знімаючи навушників купив квиток, та пройшов всередину. Зробивши музику тихше пішов гуляти по музею. В навушниках волали шотландські мотиви з волинками… такі сумні та войовничі… нагадували фільм «Хоробре серце» з Мелом Гібсоном.

У першому та другому залах висвітлений перший етап боротьби за суверенність українських земель починаючи з етапу створення спортивно-гімнастичних молодіжних організацій «Сокіл» та «Січ». Музика в навушниках підсилювала цікавість та враження від експонатів. Не знаю, чи то на мене ще діяла індійська бормотуха, але я був такий спокійний, умиротворений, і ні про що не думав. Вигнав з голови усі думки. Слухав музику та з цікавістю вивчав експонати. Інколи музика була така потужна, що я аж пританцьовував, і мені було байдуже, що думатимуть інші відвідувачі музею. Дійшов до найцікавішого, за словами інших відвідувачів, експонату – сорочки, виготовленою за методом боржування. Поки витріщався на неї, в ефірі радіо залунав наш, український етнічний рок гурт Motanka. Як почув я, що вони витворяють, аж очі прикрив. Сам того не розуміючи хитаю головою, наче в них на концерті, та став пританцьовувати ще активніше. Завдяки прикрученій гучності радіо чую десь зовсім поруч жіночий голос:

Я не відчув злості чи образи, а натомість мимоволі широко посміхнувся. Обернувшись побачив дівчину, яка разом зі своєю невеличкою групою йшла повз мене. Говорила до одного з хлопців, які були поряд. Моя посмішка та обернення на неї уваги були для неї неочікуваними, так як вона була впевнена, що я чую лише музику. Але виду не подала. Трималась з гордістю, трохи почервонівши та задерши носика робила вигляд наче уважно вивчає черговий експонат. Трошки нижча за мене на зріст, гарненька. А обличчя – божа кульбабка. Якби дівчат було декілька, то подумав би на неї в саму останню чергу. Продовжую посміхатись, звертаючись до неї:

Дівчина теж всміхнулась:

Вирішую виправити такий косяк:

Сміється:

Посміхнулись один одному. Я неквапливо йду далі, розглядаючи експонати з однієї сторони. Дівчина йде в попутному напрямку, розглядаючи іншу сторону. Вона вже не намагалась мене підколоти, навіть трохи сумно стало. Йшли мовчки. Невдовзі я підійшов до одного з експонатів по центру приміщення. Через пів хвилинки підійшла вона, стала поруч та знову заговорила до мене:

Я ствердно кивнув головою. Аліна продовжила:

Такий поворот подій одночасно здивував та розсмішив:

Бах! Оце так наглість у спілкуванні з незнайомою людиною. Хлопець самовпевнено задер голову, та дивився на мене з викликом. Спочатку я був трохи шокований такими манерами, а потім ті відчуття почали змінюватись праведним гнівом. Поборовши в собі бажання зламати йому ніс, я спробував максимально спокійним голосом відповісти:

Ігор хотів був ще щось сказати, але махнув рукою, розвернувся та пішов за групою. Тільки-но я поглянув на Аліну, вона заговорила перша:

Аліна задумливо посміхнулась. Повисло незручне мовчання, яке вона перебила фразою:

Я знову маю здивований вигляд, а вона продовжує:

Десь неподалеку почувся незнайомий жіночий голос:

Аліна кивнула на знак того, що зрозуміла, та швиденько продовжила, поки я мовчки стояв наче загальмований:

Дивився їй вслід. Судячи по вишуканій, граційній ході та амплітудному вилянню задом, Аліна відчувала, що я спостерігаю за нею, та «писала» максимально ефектно. В самий останній момент обернулась, і ми зустрілися поглядами, вона підморгнула.

Роздивившись музей, вирішив їхати до тітки. По дорозі прикупив тортика, чаю. Добирався до самої окраїни міста.

Тітка Марія проживала в одній з трьох багатоповерхових будівель, які мали спільний та дуже затишний внутрішній двір. Піднявшись на другий поверх, подзвонив у двері. Був вимушений трішки заждати, поки за дверима почувся голос тітки:

Марія неквапливо відчинила замок та відкрила двері. Перед мною стояла жінка років 55, висока, гарна, вишукано вдягнена. Вона привітно посміхалась:

Я пройшов всередину житла. Квартира була трикімнатною. Проходячи повз першу кімнату – залу, побачив там художню майстерню. Там стояли мольберти, картини, приладдя. Панував творчий безлад. Я раніше не знав,що тітка Марія художниця. Вона тим часом провела мене на маленьку затишну кухню, та жестом руки вказала на зручний маленький диванчик біля столу:

Вона включила чайник. Поки діставала чашки, коньяк з полиці, каву та цукор, чайник вже й закипів. Вона швиденько зробила каву, а я порізав тортик та додав собі до кави коньяк за смаком.

Ми ще гомоніли з тіткою мінімум годину. Я вирішив не дурити себе кавою з коньяком та попросив подати калганівку. Тітонька за компанію випила трохи вина. Довгенько сиділи, поділились смішними історіями, після чого я завалився спати.

Вже вранці загуглив в мережі, які у мене альтернативи. Обрав зал MMA Center lviv. Зібрався, поснідав люб’язно приготованим тіткою омлетом, та вирушив до Залу.

Знайшов його досить швиденько. Переговорив з тренером. Старша група займалась тричі на тиждень: по понеділкам, середам, та п’ятницям, з 18 до 20-21 годину. Я зареєструвався, заплатив за місяць вперед, щоб потім не передумати, та запам’ятав, які речі ще потрібно докупити.

Не відкладаючи справи в довгий ящик, одразу ж відправився в спортивний магазин. Там купив капу, бинти, биточки, та іншу снарягу, що потрібна для тренувань.

Потім згадав, що для постановки на облік треба заскочити до військкомату. Дізнався за допомогою телефону адресу, поїхав.

По приїзду трохи позадовбували різними питаннями на тему «ну як воно там?». Делікатно поцікавились, чи не прихопив випадково з собою боєприпасів або зброї, та врешті поставили на облік та відпустили. Порадили психолога, який працює переважно з військовими, – Тимофія Орестовича, та дали його візитівку. Він визнаний фахівець, волонтер, а з військовими працює безкоштовно.

Саме до нього я й направився. Легко знайшов офіс, та досить швидко потрапив на прийом. Говорили з Тимофієм Орестовичем трохи менше години. Склалося враження, що ми вже давно знайомі. Легкі, нейтральні теми зовсім не нагружали психіку. Мені було достатньо цікаво поспілкуватися з тою неординарною людиною. Час промайнув досить швидко, Орестович пропонував візитівку:

Але найголовнішу пораду він дав мені вкінці:

Саме туди я і направився одразу по закінченню нашої бесіди. Гуляючи по площі, слухав вуличних музикантів, заходив у різні заклади. Спілкувався з випадковими перехожими, запитував, що краще іще відвідати. Натрапив на галерею під відкритим небом «Щось цікаве», із задоволенням оглянув експонати. Проходячи повз кінотеатр не втримався, та відвідав якусь фантастичну прем’єру, давши перепочити стомленим ногам. Потім продовжив свій вояж. Так і провів свій день, тиняючись містом. Надвечір захотілось відвідати басейн. Я згадав стару мудрість: «кращий спосіб позбавитись спокуси – піддатися їй». Тож басейн я теж відвідав, та отримав масу задоволення.

Можливо якась інша адекватна людинонька після такого насиченого дня дала би організму відпочити. Адекватна – можливо, але не я. Ввійшовши в кураж, вже не хотілося спинятись. Десь всередині внутрішній голос підказував, що краще взяти якусь бомбезну книгу, і вдома спокійно почитати. Я майже погодився з ним, але спочатку вирішив перевірити, як у Львові відпочивають. Коктейльна Руїн Бар чомусь перемогла інші заклади, можливо через те, що там могла бути та дівчина з музею, Аліна. І те, що вона така гарненька та весела, ні крапельки не вплинуло на вибір закладу, у всякому разі саме так я себе переконував.

Пізно ввечері я відшукав Руїн Бар. Не думав, що з непотрібного промислового об’єкту можливо зробити таку затишну оазу. Коли почув, що всередині лунає рок, ледь не просльозився від радості. Одразу ж пройшов до бару, випив пару чарок та почав пробиватись ближче до сцени, де наживо виступав якийсь молодий але перспективний гурт. Гітарист якраз розривав зал соло, ритмічно мотаючи патлами в різні боки. Може то був вампір Лестад з фільму «Королева проклятих», тільки замість скрипки мав електрогітару, тоді мені зрозуміло, чому мене одразу заворожила та загіпнотизувала та музика. Більше нічого навкруги для мене не існувало, лише музика. Слухав, відлітав, танцював. Поки я ковбасився нікого не помічаючи, то прогледів, як до мене збоку підійшла вже знайома особа. Аліна помітила мене, але виду не подала. Вона прилаштувалася поряд і теж танцювала. Тим часом танцювальний транс так мене поглинув, що я вже стрибав вверх з піднятими руками, як і половина натовпу навколо. Намагаючись розворушити інших, кричу дівчині по сусідству, яка занадто скромно танцює:

Тільки-но розгледів знайоме обличчя Аліни, як зупинився від несподіванки. Її моє здивування потішило:

На Аліниному обличчі промайнула задоволена посмішка. Їй однозначно було приємно, що я не забув її імені. Говорю вже більш спокійним голосом:

То було божественно та божевільно одночасно. Я забув про все і вся. Був аптайм – там і в ту мить, більш ніде. Ані минуле, ані майбутнє не мали значення. Смакував моменти, поки мав нагоду. Було легко на душі та радісно на серці. Аліна чудово доповнювала ту казкову ніч. Здавалось, що ми вже давно знайомі. Танцювали розкуто, від душі, наче знайомі вже сто років.

Тільки трохи втомитись, а музиканти вже почали грати заключну пісню. Вона була повільна та романтична. Аліна підійшла ближче, склала руки мені на плечі. Одразу лиш легенько притулилася до мене, але за мить міцно прижалася всім тілом. І ми танцювали. Повільно, ледь перебираючи ногами. Я відчував своїм тілом її серцебиття. Кожен її подих змушував груди підійматись та притискатись до мене міцніше. Шалене відчуття. Хотілося б заморозити, або як в комп’ютерних іграх – зберегти момент, а потім загружати його, та переживати знову і знову.

Але пісня закінчилась. Аліна декілька секунд дивилась мені в очі, а потім опустила погляд. Вона була так близько, що я відчував шкірою її подих. Чомусь я не наважився поцілувати її першим, а вона довго не чекала…

«Хто не встиг – той запізнився», – почув я свої думки в ту мить, коли Аліна, не дочекавшись від мене дії, вже відсторонилась. Міцно тримаючи мене рукою, вона почала протискуватись крізь натовп до бару, прокричавши на ходу:

Поки ми замовляли міцні коктейлі, якими Аліна намагалась мене здивувати, до нас підійшло двоє дівчат. Як виявилось згодом, то були її подружки. Ніка та Соня. Вони запросили нас за їхній столик. Аліна поглянула на мене запитуючим поглядом, а я відповів:

Так і познайомився з тими мамзєлями. Гарні, вишукані, на перший погляд добрі та наївні. Але то були дві дияволиці в овечих шкурах, та про їх таланти згодом… З дівчатами ще двоє хлопців було: Віталій та Святослав. Нормальними пациками виявились. Веселі, балакучі… Добре того вечора всі разом погуділи. Навіть караоке десь знайшли та волали поки не похрипли…

 

Глибока ніч. Ми з Аліною нарешті вийшли із закладу. Вона обіймала мене наче найрідніша у всьому світі. Фантастичні відчуття, роками не відчував нічого подібного. Запитую в неї, прикидаючись дурником:

Ще трохи помилувавшись один одним, ми покрокували до недалеко запаркованого таксі, і поїхали додому. Я провів Аліну до самих дверей квартири, і вже точно знав, де її у разі чого шукати. На прощання вона обійняла мене. А потім приблизилась так близько, що кінчики наших носів ледь не доторкнулись. Тоді я не роздумував, і поцілував її. Аліна відповіла на поцілунок, і обійнявши руками мою голову, пестила волосся. Я почав хвилювався, щоб у пристрасті не покусати дівчину, настільки вуста її були солодкими та приємними. Не хотілося, щоб ті миті закінчувались. Навіть приблизно не можу сказати, скільки часу пройшло до того моменту, коли ми все ж змогли відірватись один від одного. Побажавши їй приємних сновидінь, я відправився додому. Таксист мене ще чекав, та відвіз прямо додому.

Вже майже коло дверей під’їзду мені здалось, наче за мною стежать. Знову шостим чуттям відчув. Різко обернувся та почав розглядати околиці. Начебто нічого підозрілого не бачив, але ж відчуття нікуди не ділось. Вийшов з дворику, пройшовся по вулиці, покружляв. Та так нічого і не виглядів. Повернувся до під’їзду, піднявся на другий поверх, зайшов до тітки в квартиру. Вона вже спала, навколо панувала тиша. Тож я тихенько роздягнувся, та вже скоро вклався спати.

 

Тієї ночі бачив Діану. Ми знову зустрілись на пляжі. Вона була у піднесеному настрої, привіталася з широкою посмішкою на обличчі, обійняла. Вона запитала як справи, і одразу гучно розсміялась та додала:

Я у відповідь лише посміхався. Діану створила моя психіка, тож для неї не могло бути невідомого. Вона по-дружньому обійняла мене, а через деякий час стала серйозною, взяла мене за руки та сказала:

Я мовчки витріщався на Діану, а вона після невеличкої паузи продовжила:

Діана розвертається та йде від мене.

Діана зникає, сон переривається. До самого ранку снилась якась незрозуміла нісенітниця.

 

Ранок починався нормально. Я прокинувся у бадьорому настрої. Пританцьовуючи заскочив у вбиральню, на кухні поставив чайника.

Тиша. Майже дев’ята година ранку, невже вона досі спить. Вирішив заглянути в майстерню. Проходячи коридором побачив, що взуття та верхній одяг на місці. Значить з дому не виходила. Зайшов у майстерню і ледь не обімлів. Тітка Марія лежала на підлозі. Бліда, непритомна, але жива. Я схопив телефон, щоб викликати швидку, але не встиг. В той же час почув звук дверного замку, який відчинився. До квартири увійшли жінка цивільному одязі без знаків розпізнавання, та двоє медиків. Жінка була здивована, коли побачила мене. Одразу ж запитала:

Тим часом тітоньку вже погрузили на ноші та понесли з квартири. Я питаю в жіночки:

Жінка вийшла слідом за медиками, які винесли на ношах тітоньку Марію. Я залишився сам у чужій квартирі. Нервував. Швидко випив каву з канапкою, вдягнувся, та відправився в лікарню Кассіопея. По дорозі згадав про вчорашню казку, зателефонував Аліні. Після декількох гудків почув:

Аліна задумалась, а через деякий час відповіла:

Аліна відключилась. Хоч розмова й була зовсім коротенькою, та настрій покращила. Навіть якщо б вона говорила китайською, а я жодного слова не зрозумів, – отримав би велике задоволення від її мелодійного голосу. Невдовзі маршрутка зупинилася поблизу лікарні.

Одразу покрокував до приймального відділення, де описав ситуацію. З огляду на відсутність іншої рідні мене пропустили, але на всякий випадок перевірили документи та зробили для себе якісь нотатки.

До палати не впускали. Через годину очікування, до мене нарешті підійшов лікар.

Він спокійно сприйняв мою відповідь, та продовжив:

Лікар пішов, а я залишився сам. Поглянув на годинник: без п’ятнадцяти одинадцята. Тітонька щонайменше годину спатиме. Треба себе чимось зайняти. Напроти лікарні я начебто бачив кав’ярню, тож вирішив перевірити на смак їхню каву.

Проходячи повз приймальне відділення до виходу, почув знайомий голос:

Повернувшись, побачив Аліну, яка одиноко сиділа в кріслі, тримаючи два паперових стаканчика з кавою. Зі здивованим виразом обличчя підхожу до неї:

Вона простягнула мені каву, та одночасно з цим підвелася з крісла:

Ми прогулялись до невеличкої паркової зони, де знайшли вільну лавку, та присіли. Аліна примостилась поряд та обійняла мене.

Зараз вона спить, прокинеться не раніше, як за годину.

Наче хтось підзатильника ляснув, і я допетрав, що розмова пішла не в те русло. Тож, зробивши великі добрі очі, я перевів тему:

Я мовчки милувався її живими та прекрасними рисами обличчя. Чим більше пізнавав цю дівчину, тим привабливішою вона мені здавалась. Аліна посміхалась і кокетливо пускала очима бісики. Згодом я перервав мовчання питанням:

Аліна замовчала. Потім щось згадала, та продовжила:

Ми пообіймались ще з пів години. Аліна повідомила, що в неї друга зміна на роботі, тож бажано про неї не забути. Я пішов до лікарні чекати на пробудження тітоньки, а Алінка поїхала додому.

Через деякий час тітка Марія прокинулась, і я одразу завітав до неї, присів на стільчик поряд з ліжком, та перший заговорив:

Мені вкрай сумно було чути ці слова. Прожити життя, та помирати наодинці… Тітка продовжувала:

Я поїхав додому. Сьогодні понеділок, і ввечері матиму перше тренування. Треба набратися сил та завзяття.

Повернувшись, я спочатку провів для себе екскурс по тітчиній майстерні. Оглянув її чудернацькі твори. Взяв одну зі своїх книжок, і примостив п’яту точку на зручному диванчику майже посеред майстерні. Захотілося відчути себе аристократом, та почитати в оточенні мистецтва. Але спочатку я зателефонував Аліні.

Як планував, так день і провів. Ввечері зібрав снарягу та пішов в MMA Center lviv. Прибувши, роззнайомився з присутніми. Побачив два знайомих обличчя. Це були Віталій та Святослав, що ми з ними в коктейльні пересікалися. Який же все-таки тісний світ. Ми трьома словами згадали ту хмільну ніч, та посміялись. Тренер поставив перші завдання для визначення загального рівня підготовки. Десь з годину я працював над своїм кардіо, потім який час провів на відпрацюванні ударної техніки. І прийшов час спарингів. Мене, як новачка, поставили першим до клітки. По дві хвилини ставили з усіма по черзі, з хвилинним відпочинком. Найпершими звісно пішли Віталій з Святославом. Від цих двох соколиків, та наступних двох я ще більш менш успішно відбивався. Але потім бензин почав стрімко закінчуватись. Почало частіше прилітати, сам почав більше мазати… Після останнього спарингу в мене вже майже не було сил… ніс роз’юшений, прес синій. Тренер з повагою кивав:

Віталій підійшов:

Я посміхнувся у відповідь. Від нього мені прилетіло більше, але я вирішив не робити йому комплімент, на який він так наривався. Святослав , тим часом, теж приєднався до розмови:

Віталій з нього глузував:

Віталій:

Віталій робить вигляд, що скидає шляпу, робить реверанс, та каже до Святослава:

Віталій включився в тему:

Ми обмінялися контактами. Хлопці були чуднуваті, але це їм придавало своєрідного шарму. Вони мені сподобались. Решту спарингового часу, до самого закінчення тренування, хлопці продовжували жартувати та підколювати один одного.

 

Повертаючись додому я мав чудовий настрій. Приємна втома після тренування, поява нових товаришів, заплановане побачення з Аліною, – все разом наштовхувало на думки, що життя продовжує налаштовуватись.

Заскочив додому, прийняв душ, переодягнувся. А вже без п’яти хвилин на десяту чекав Аліну коло її місця роботи. З собою мав невеличку штучну квіточку, яку намагався сховати в рукав, але коли вийшла Аліна та побачила мене за цим заняттям – просто схопив її зубами, наче так і було задумано. Вона продовжувала йти з посмішкою від вуха до вуха, повільно рухаючи всім тілом, наче знаходячись в уповільненій зйомці. Кожен її рух заворожував мене все сильніше та сильніше. Ледве дочекався, поки вона підійде. Не дивлячись на відпрацьовану зміну, вона була бадьора. Аліна зупинилась поруч, але не обіймала. Я дістав з рота штучну квіточку, та прийнявся її дарувати:

Я не витримав і засміявся:

Аліна встигає вихопити в мене квітку, поки я ще не заховав її до кишені. Войовничим голосом промовила:

Вона швиденько чмокнула мене в губи, взяла під лікоть, і ми направились до зупинки. Я запитав першим:

Я сміюсь.

Аліна вирішила обмежитись із запитаннями. Немов дитя мале, взяла мене за руку та повезла по нічному місту назустріч пригодам. Ми заїхали в торгівельний центр, де придбали собі на вечерю азійські страви в чудернацьких пакунках. Також я не полінувався купити дві пляшечки вина та рятувальну мінералочку на ранок. Чомусь у мене знову виникало відчуття, що за мною стежать. Але скільки б я не намагався, не зміг угледіти навколо когось підозрілого.

 

Коли ми зайшли до тітчиної квартири, я одразу ж показав Аліні майстерню, після чого урочисто повідомив:

Вона зробила жалісний вираз обличчя, неначе й справді боялася, що я залишу її голодною.

На кухні ми розгорнули наш маленький ресторан. Поки Аліна розставляла їжу та прибори на столі, я відкоркував вино, наповнив бокали. Нікуди не поспішаючи, ми повечеряли. Смакуючи вино, продовжували точити ляси, допоки пляшка не опустіла. Настав час творити, тож взявши з собою другу пляшку, ми відправились підкорювати майстерню та світ мистецтва. Я ще вдень попіклувався про підготовку потрібних приладів та матеріалів, тож нам не знадобилось багато часу на підготовку до процесу. Увімкнув магнітофон, що стояв поруч, навіть не здогадуючись, що там заряджене. З динаміків залунала Enya з її спокійною, релаксуючою музикою. Аліна одразу ж порушила правила, та почала використовувати пальці замість пензля. Атмосфера запанувала справді творча. За якусь годину, використавши тижневий запас фарб, ми впорались із завданням. Навряд чи якийсь мистецтвознавець зміг би зрозуміти про що наше творіння. Незрозуміла різнокольорова нісенітниця. Але особисто мені дуже сподобалось, і ми чудово проводили час. Повимазували один одному обличчя фарбою, і були схожі на двох індіанців. Я поглянув Аліні у вічі, і побачив там радість, захват, та бажання. Флюїди літали навколо нас, підсилюючи й без того шалений потяг. Більше не міг стримувати почуттів. Міцно притиснув її до себе та почав пристрасно цілувати. В ту ж мить відчув, як її нігті впились в мою спину. Потім на мені затріщала сорочка, котру безсоромна німфа почала знімати, навіть не намагаючись розстібати ґудзики… Невдовзі наш одяг був розкиданий по всій майстерні. Я підняв Аліну на руки та поніс до своєї кімнати. Попереду була довга та жарка ніч.

 

На ранок прокинувся сповнений енергії. Приготував каву та сніданок. Помилувавшись сплячою красунею, не втримався і поцілував її тендітну шию, від чого вона й прокинулась. Пообіймались, перекусили, насолодились солодкими моментами життя. Алінка не бажала випробовувати мою гостинність, тож повідомила про намір їхати додому. Я провів її до зупинки громадського транспорту, та зачекав, поки вона від’їде.

По дорозі додому в мене задзвонив телефон. Це була тітонька Марія:

Я поклав слухавку якраз напроти вхідних дверей. Заховав до кишені телефон, витяг ключі, та почав відмикати двері. Але ключ не обертався, замок виявився незачиненим. Мабуть забув, – подумав я, та зайшов всередину. Ледве встиг зачинити вхідні двері, як винирнувши з тітчиної майстерні, перед мною постав невідомий суб’єкт в балаклаві. В руці тримав пістолет-електрошок направлений в мою сторону. Майже не прицілюючись, він натиснув на спуск. В ту саму мить я відчув щось схоже на мікровибух десь у серці, і кров миттєво закипіла. Час уповільнився, і в черговий раз ввімкнувся режим фантастичних рефлексів та здібностей, завдяки чому я встиг здійснити стрибок праворуч та вийти з лінії атаки. Дроти під напругою просвистіли буквально в лічених сантиметрах від мене. Не встиг нападник зрозуміти, що промазав, а я вже зблизився з ним, і пробивав ногою в район печінки. Прилетіло точнісінько по плаваючим ребрам. Удар вийшов настільки потужним, що ребра зламались, і прогнувшись всередину тіла натиснули на печінку. Жахливий біль. Противник впав на підлогу,та почав корчитись в агонії. Тим часом боковим зором побачив, що в майстерні знаходиться ще одна людина. За поясом виднілось руків’я пістолету, і рука противника вже тягнулась за ним. Не думаючи, кинувся бігти на кухню. Забігши, схопив найтяжчий стілець, і щосили метнув його в вікно. Шибка вилетіла, звільняючи шлях до порятунку. Але я не вистрибнув. Схопив зі столу перший ліпший ніж, та хутко сховався за дверима, які на щастя для мене відчинялися в сторону кухні. Супротивник цих маніпуляцій не бачив, так як тільки добігав. Шуми від вибитої шибки та розбитого стільця, вселили в нього впевненість у тому, що я вистрибнув з вікна. Тож він, стискаючи в руці пістолет, без вагань забіг на кухню та подивився з вікна на вулицю, надіючись мене побачити. Поки він не зрозумів підвоху, продовжуючи діяти на своєрідному автопілоті, я підкрався до нього ззаду. Тіло спочатку рухалось, а вже потім я розумів, що саме відбувається. Лезо ножа беззвучно промайнуло в повітрі,та вгрузло противнику під праву руку. Випустивши застряглий між ребер ніж, я блискавично обхопив ворога лівою рукою з-під пахви, правою – через шию, і зімкнув руки в районі його грудей, виконавши таким чином задушення та знерухомлення одночасно. Через декілька секунд він обім’як та перестав чинити супротив. Нанесене мною поранення виявилось смертельним. Дивно та моторошно, але я зовсім не відчував жалю чи мук совісті, неначе займався досить звичною справою. Впевнившись, що ворог знешкоджений, я підвівся, та пішов до іншого гостя, який залишався корчитись в коридорі. Він був живий, та навіть намагався підвестись. Я підійшов ближче та присів поряд з ним. Тримаючись рукою за печінку, незваний гість уважно дивився на мене. Я заговорив першим:

Видимо щось в мені підказувало, що я не жартую, тож суперник одразу почав говорити:

От мразота! Бачу, що бреше. Переборовши приступ люті, роблю глибокий вдих, видих, продовжую питати:

Поки я переварював інформацію, бандит продовжив:

Він дістав телефон, набрав вивчений на пам’ять номер. Під час короткої розмови повідомив, що все пройшло по плану. У відповідь отримав інформацію про час та місце зустрічі. Закінчивши розмову, бандит звернувся до мене:

Я зайшов до майстерні, відкопав ручку та шмат паперу. Повернувся до пораненого бандита, і записав названу ним адресу. Поки я був у роздумах щодо можливих подальших дій, – проморгав небезпеку. Не можу збагнути звідки, але в руці бандита виявився невеличкий ніж. Удар був нанесений точнісінько в мій живіт. Я не встиг усвідомити що відбулось, але моя ліва рука викинулась назустріч. Удар долонею попав противнику по зап’ястю, не давши тим самим дістати мене ножем. Тримаючи лівою рукою зап’ястя ворога, правою – підбив руків’я ножа та направив його від себе. З усіх сил зробив поштовх у бік ворога, і за мить побачив, що ніж по саме руків’я ввійшов йому трохи нижче кадика. Криваві бризки окропили мені обличчя та одяг. Майже миттєва смерть. По всьому тілу пройняло холодом, пульс уповільнився, здається режим безстрашного воїна вимкнувся. Ноги підкосились, і я сповз на підлогу поруч з убитим. З нього тим часом продовжувала стікати кров. В роті пересохло, руки почали тремтіти. Пошарив у нього по кишеням, дістав пачку цигарок та запальничку. Закурив.

Поки димів, трішки зібрався з думками. Передусім зрозумів, що жмурів треба прибрати, особливо з коридору. Перетягнув обох у ванну. Добре вимив під краном закривавлені руки та лице. Швиденько витер калюжу крові з коридору, і раптом почув дзвінок у двері.

Тихесенько підійшов до дверей, подивився у дверне вічко. За дверима стояли жіночка у віці, та троє поліцейських. Оце так вляпався! Що робити? Часу на роздуми не було, почав діяти на ходу. Так само тихенько, як підійшов, відбіг до майстерні та звідти голосно прокричав:

В той же час максимально тихо схопив декілька картин, та поклав їх на підлогу туди, де ще могли залишатись сліді крові. Швидко одягнув на себе поверх робу для малювання. Відкрив тубус з червоною фарбою, вимазав руки, трохи на обличчя наніс. Схопив нашу з Аліною спільну картину, вимазав її теж фарбою. Ось у такому вигляді я відчинив двері. Демонстративно поставив картину до стіни та вийшов у під’їзд. Намагаючись перебороти в собі шалене хвилювання, максимально незворушним голосом запитав:

Я міг би претендувати на якусь із нагород за акторську майстерність, настільки невимушено засміявся та відповів:

Статус захисника батьківщини точно подіяв на копів, вони почали проявляти більше поваги. Подивився на жіночку чесними – пречесними очима:

Капітан Крутько махнув головою демонструючи згоду. Сусідка почала дзвонити моїй тітці Марії, а я пішов до своєї кімнати за документами.

Мені капітально пощастило. Тітонька взяла слухавку, та підтвердила мої слова. Поліцейські вивчили мої документи. Надав їм навіть довідку, що підтверджувала мій хиткий психічний стан. Трохи розповів про жахи війни. Усі розчулились. Поліцейські проявили розуміння до учасника бойових дій, та побажавши краще себе контролювати, відкланялися.

Я повернувся в квартиру, знову нервово закурив. Оце канітєль… Ще якусь годину тому я був майже в нормі, обіймався з фантастичною красунечкою, і життя здавалось наладжувалось… І ось тобі пригоди. Від думок про двох вбитих ледь не знудило. На війні вбивати було дещо простіше. Там я до цього готувався морально. А цього разу я нічого не встиг зрозуміти. Тільки завдяки рефлексам я ще дихав, вони знову врятували моє життя.

Пройшовся по майстерні. На підлозі знайшов чорний дозиметр та молоток. Поряд з ними стояв кейс,який виявився нереально важким через внутрішнє оздоблення свинцевими пластинами. Ввімкнувши дозиметр, я почав шукати джерело випромінювання.

Пройшло менше десяти хвилин, як я виявив у стіні нішу. Там знаходився невеликий контейнер, на який дуже активно реагував дозиметр. Використовуючи шматок тканини, я вилучив зі стіни цю штукенцію, та помістив її кейс. Радіаційний фон значно зменшився. Прогулявшись по всій квартирі, я більше не виявив осередків випромінювання.

Що робити далі? Вирішив розібратись з Гоплітом та встановити хто замовник цього криміналу. Хоча відповідь вже тоді сама напрошувалась, я вирішив спершу поговорити саме з ним. Треба було все обдумати.

Я знайшов у майстерні великий шматок поліетиленової плівки, в який успішно замотав своїх холодних гостей. Вимив з хлоркою підлогу та інші місця, куди могла потрапити кров. Прийняв контрастний душ, одягнувся в чистий одяг та покинув квартиру.

 

Майже обід. Я засідав у кав’ярні недалеко від дому, та думав, що робити. Як можна самому знешкодити цих бандюків? Мені потрібна зброя, інформація, та будь-яка допомога. Можливо й не треба було того робити, але я подзвонив Святославу.

Я вказав йому адресу, замовив собі ще кави з круасанами та чекав.

 

Хлопі під’їхали вдвох. Ми привіталися, сіли за віддалений столик і я без особливих прелюдій почав:

Святослав був здивований таким питанням:

Хлопці переглянулись, неначе задали один одному мовчазне питання. Святослав декілька секунд подумав та відповів:

Я вирішив ризикнути та розкрити карти:

Віталій незворушно цідив каву та запитав:

 

За три години до запланованої зустрічі я вже був на місці. Навколо закинутого будинку були гаражі, пустир, засмічений дворик, та дорога. Людей навколо майже не було. Місцинка була дійсно глуха. Я мав за плечима об’ємний рюкзак зі спорядженням, одягнений в непримітний одяг. Капюшон від спортивної куртки ховав обличчя. Треба було оглянути місце зустрічі, та підготуватись до несподіванок.

Обійшов будинок по колу, ніякого руху всередині не помітив. Прослизнув в будівлю. Одразу було видно, що тут колись лютувала велика пожежа. Майже все було знищено. Два поверхи суцільної розрухи. Раніше тут було 8 квартир. Від дверей у кращому випадку залишились коробки. Стіни оббиті до цегли. Де-не-де зі стін стирчали шматки електропроводки. Скла на вікнах вже давно не було.

Я обійшов повністю перший поверх, потім другий. Одна зі стін другого поверху виходила на гаражний комплекс. І так воно поряд усе було, що фізично розвинута особа може допригнути з вікна до даху найближчого гаража. Поглянув в сторону пустиря, та побачив, що ще далі за ним видніється котлован розпочатої забудови. Навкруги всього цього хаосу височіли купи будівельного сміття, які могли бути чудовими укриттями для стрільців. У дворику був лише старий сміттєвий бачок, який дивом ще ніхто не спер, та не розбив. Найближчій заселений будинок був метрів за п’ятдесят-сто. Спустився ще нижче, та знайшов підвал. Пройшовся по ньому з ліхтариком, але нічого цікавого не знайшов. Єдиний вхід, і жодного віконця.

Піднявся на перший поверх, і мало не закричав, коли ззаду почув голос:

Я різко обернувся, готуючись до бою, і побачив перед собою знайому пику. Це був той самий козак Іван з оселедцем, пишними вусами та люлькою, що ми з ним бачилися у госпіталі. Він майже не змінився. Палив свою люльку та посміхався. Я трохи закляк, але швидко взяв себе в руки:

Я заперечливо похитав головою. Іван продовжив:

Не можу зрозуміти, з якого дива, але я чомусь підсвідомо довіряв цьому Івану. Наче ми вже давно знайомі,та майже родичі… Свій в доску, і хоч ти стріляй… Тож навіть не думаючи критично, питаю:

Вираз обличчя Івана дуже змінився та випромінював повагу, неначе учень вже зрівнявся з учителем:

Іван зник так само різко і неочікувано, як і з’явився, просто метнувся через вікно на двір та був такий. Я зняв зі спини рюкзак та почав перебирати вміст. Коли в руках опинились дві запалювальні гранати, єхидна посмішка злого генія перекосила обличчя. Я був готовий до зустрічі. Щоб у самий вирішальний момент не запалилась контора, вимкнув зовсім телефон.

 

За пів години до зустрічі під’їхав джип. З нього вилізли четверо мордоворотів, які впевненим кроком попрямували до будівлі. У мене вже все було підготоване, розтяжки розставлені… Судячи з опису, Гопліта серед них не було… Розвідка? Хто знає… але вони були дуже недоречні. Шанс провалу значно підвищився. Я почав перебирати варіанти, як їх зупинити, та не дати оглянути приміщення. Але чомусь нічого путнього на розум не прийшло. Далі трапилось щось зовсім незрозуміле: вони зайшли на перший поверх, та заклякли поряд зі сходами до підвалу. Постояли там хвилин 5-10, а потім просто розвернулися, та пішли до автівки. Я так і не зрозумів, що то було, але здавалось мені казково підфартило.

Через хвилин п’ятнадцять на місце прибули ще два джипи, а разом з ними вісім добрих молодців. Повилазило оте все щастя надвір, та вкупі їх вже було дванадцять рил. Четверо з них швиденько розсипались, та пішли обходити з обох сторін будівлю. Усі інші йшли всередину. Серед них явно вирізнявся занадто сутулий суб’єкт, який тримався всередині групи. Це був Гопліт, і настав момент істини. Час діяти.

Ворожа група віддалилася від автомобілів, та майже дійшла до входу, як пролунала, наче грім серед ясного неба, довга кулеметна черга. Як ми і домовились трохи раніше, Віталій зайняв зручну позицію за купою будівельного сміття та почав поливати бандюків кулеметним вогнем. В той же час, з іншої сторони будинку вже вичікував свого виходу Святослав, лагідно погладжуючи свою штурмову гвинтівку зі здоровенним глушником. Як тільки пролунав перший кулеметний постріл, він теж почав свою гру. Коли Віталій вже вклав спатки двох кулеметною чергою, Святослав ліквідував стільки ж, та швидко, але акуратно приближувався до наступного ворога. До того часу я навіть не здогадувався, з ким зв’язався. Неначе два месника, вони з легкістю відправляли в пекло грішну плоть. І коли б хто пригледівся до їхніх виразів обличчя, то зрозумів би, що ця справа їм дійсно подобається.

Ховаючись від смертоносного кулеметного вогню, Гопліт та залишки його гвардії швиденько забігли всередину будівлі. Але ж тут чекав я. Одночасно з двох сторін були активовані дві запалювальні гранати, і поки вони падали на підлогу, зі сторони сходів почалася довга автоматна черга. Гранати впали на підлогу, та зриваючись вивільнили ріки вогню. Майже все навколо запалало. А коли навколо тебе все горить, то довго думати не приходиться. Як я і задумав, компанія рятуючись від куль та вогню, подалася вниз, до підвалу. Для них не було іншого безпечного шляху. Я метнув їм під ноги світлошумову гранату, і вони наче мишки забігли до пастки. Далі активувалися одночасно дві гранати: світлошумова та дві димових, які заздалегідь чекали в підвалі свого зіркового часу. Поки супротивники відходили від дії світлошумового шоку, токсичний дим наповнював собою їх легені, та подразнював очі. Як тільки вогонь від запалювальних гранат дозволив приблизитись до підвалу, – то я вже був там. Протигаз захищав моє обличчя, а коліматорний приціл дозволяв бачити їх крізь дим.

Не створюючи зайвого шуму, я забіг до підвалу. Дим від гранат дуже щільно заповнив приміщення, і здавалось, що немає жодного куточку з чистим повітрям без цієї отрути. Бандюки були повсюди. Очі позакривали, та намагались вижити будь-яким способом. У мене не було жалю до когось із них. Якщо людина прийшла зі зброєю готова вбивати, то по справедливості має бути готовою і померти. Такі думки були в моїй голові… Коліматорний приціл виявився дуже зручним і практичним. Використовуючи мінімум боєприпасів, я точно вразив цілі. П’ятеро дуже швидко відправились на зустріч з демонами. Живим залишився тільки Гопліт. Він намагався відстрілюватись, але моя куля, загнана у праве передпліччя, змусила випустити зброю. Щоб не затягувати розмову довше необхідного, я одразу вистрілив йому в коліно. Неначе цукерки Raffaello – замість тисячі слів, цей жест підказував, що з терпінням у мене проблеми.

Не гаючи жодної секунди, рішучим голосом я звернувся до нього:

Гопліт намагався мужньо стримувати біль та почав відповідати:

Для надійної ідентифікації прошу описати Лізу. Слухаючи опис розумію, що це саме та особа, яку я бачив в квартирі тітоньки, коли її забрали до лікарні. Дуже здивованим я не був, так як розумів, що саме вона була зацікавлена у цій справі.

Зненацька я почув голос Святослава позаду:

Не обертаючись, відповів:

Ще далі почув голос Віталія:

Я покопирсався в кармані Гопліта та знайшов телефон. Святослав підійшов ближче, поплескав мене по плечу і сказав:

Я ввімкнув свій телефон, та скопіював інформацію щодо Лізи. Подивився на своїх незворушних побратимів:

Відійшовши на декілька кроків від Гопліта, тихенько заговорив до хлопців:

Святослав незворушно відповів:

Віталій одразу додав:

Святослав здогадався, що мені було потрібно:

В одну мить вони з Віталієм посміхнулись. Я стояв наче школота, та мовчки кивав головою.

Я віддав ключі від квартири тітоньки, знову підійшов до Гопліта, та заговорив:

Я відкланявся. Побачив, як хлопці одягли Гопліту пластикові наручники та вивели назовні. Мені люб’язно були надані ключі від одного з джипів, але користуватись ним довго не рекомендували. Святослав порадив максимально швидко покинути місце стрілянини, так як скоро прибудуть спеціальні служби. Я прийняв рішення не вимахуватись, тож так і вчинив.

 

Від’їхавши на декілька кілометрів від місця події, я прямо в автомобілі повністю перевдягнувся. Одяг, на якому могли залишитись сліди крові, старанно склав у пакет, щоб потім знищити. Потім дістав телефон, та незважаючи на такий пізній час, а вже було за дванадцяту, набрав номер тітоньки. Був вимушений зачекати, але все-таки дочекався, поки не почув її заспаний голос:

Залишилось не так багато часу до ранку. Відкрив вайбер, прочитав повідомлення від Аліни: «Що кобельок, морозишся? Зробив свою темну справу і переховуєшся? Жартую, звісно. Як зможеш подзвони, бо чогось мені не вистачає. І ніяк не можу збагнути чого саме… чи морозива, чи твоїх обіймів… :)».

Мені так захотілось почути її голос,що я не витримав спокуси, та подзвонив. Через декілька секунд почув:

Аліна розтанула:

Втома вже давала про себе знати, і трохи відпочинку точно не завадило б. Думки про тепле та приємне Алінине ліжко спокусили мене ще раніше, ніж я зміг це усвідомити. В думках я вже біг по сходах до її дверей, а сам незворушно відповів:

 

За допомогою навігатора я без проблем знайшов квартиру Аліни. Вона терпляче дочекалась мене, та зустріла теплими обіймами. Квартира здивувала своїм аскетизмом та чистотою. Але я не дуже роздивлявся обстановочку. Аліна здогадалась, що я голодний, і запропонувала перекусити. Я так зголоднів, що не зміг відмовитись, і поринув з головою в холодильник. Перехопивши, швиденько прийняв душ, а потім прийнявся вкладати спатки господиню помешкання.

Я не міг дозволити собі довго залишатись у неї, маючи незакінчені справи. Тож о пів на п’яту ранку прокинувся з будильником, тихенько зібрався та вшився.

 

Ліза проживала теж в квартирі, але в більш дорогому та престижному районі міста. Але сховатись від мене та курка не могла. Замаскувавши обличчя під козирком бейсболки, я убезпечився від камер спостереження. Електронний захист дозволили обійти коди з телефону Гопліта. Вже через декілька хвилин від цілі мене відділяв лише дверний замок. Одягнув балаклаву та приготувався до несподіванок. Зламав замок швидко, та без проблем, проник до житла. Посеред всієї розкоші, в першій же кімнаті я натрапив на її люксове ліжко. Хазяйка мирно відпочивала поруч зі своїм охоронцем. Збоку стояв скляний столик зі згортками сіро-білого порошку, та іншим наркоманським приладдям. Я тихенько пройшовся по решті помешкання, та впевнився, що більше нікого немає.

Щоб не створити ненароком якогось конфузу, легким дотиком електрошоку допоміг охоронцю прокинутись. Поки його ковбасило, закріпив руки за спиною наручниками, та заткнув кляпом рота. Ліза вскочила наче вжалена, але одразу ж присіла, побачивши направлену на себе зброю. Я не добирав слів, так як не бачив перед собою леді:

Охоронець відпочивав спокійно, навіть не намагаючись рухатись. Ліза похитала головою щоб підтвердити відсутність сумнівів. Я продовжив:

Я дивився на Лізу та чекав, що вона почне говорити щось цікаве. Шукав хоч якусь причину, щоб її реально не вбивати. Якби вона розповіла про вже замовлене вбивство тітоньки, то мала б гарні шанси вижити. Але та паскуда мовчала. Скоріше за все вона не відчувала від мене реальної загрози.

Не розумію, як то відбулося, але рука сама направила пістолет в ногу Лізи, а за секунду почувся звук пострілу, пом’якшений глушником. Куля ввійшла в ліву стопу трохи вище пальців. Ліза одразу ж скорчилась від болю, тримаючись руками об закривавлену ногу, та почала кричати. Я максимально зблизився, та дістав з кишені кляп, помахавши ним у неї перед носом:

Ліза притихла, але корчитись продовжувала. Нагнувшись над нею, я продовжив розмову:

Я в черговий раз переконався у тому, що вчасно та влучно випущена куля допомагає скоротити неприємну розмову в рази. Ліза жваво заговорила:

Поки Ліза відволікала мене, її охоронець встиг позбутися наручників. Ледь чутний звук насторожив мене якраз в той момент, коли він діставав пістолет з кобури на стільці. Мої рефлекси виявились швидшими, і три постріли з мого пістолету, які пролунали однією чергою, вклали сміливця на вічний спокій. Після того моя зброя знову направилась в бік Лізи, а незворушний погляд спопелив її на місці. Лізине обличчя перекосило від жаху, коли вона зрештою усвідомила, наскільки я відморожений та рішучий:

Я увімкнув на її телефоні камеру, та повністю записав зізнання із зазначенням прізвищ потерпілих та їх адрес. Також вона розповіла про лікарню, в яку направила усіх своїх жертв, і назвала осіб, які підтасовували аналізи, не дозволяючи нормально лікувати людей. Я чудово розумів, що це відео не може бути доказом для суду, але воно точно приверне до себе увагу. З телефону Лізи я відправив відос на електронні поштові скриньки СБУ, Національної поліції, прокуратури, та двох Львівських ЗМІ.

Потім вона зупинила кровотечу та одягнулась. Навіть не торгуючись, Ліза відчинила свій сейф, захований за однією з картин, витягла звідти дві пачки стодоларових банкнот та віддала в руки:

У мене майже миттєво народився свій план. Декілька секунд подумавши, я відповів:

Ліза ту отруту по своїй волі регулярно приймала, тож заради спасіння життя її не довелося вмовляти. Вона впоролась, а потім неквапливо одягнулась. Я відшукав у гардеробі легенькі шарфи, якими ми трохи замаскували обличчя. Вийшли під ручку з будинку, та сіли до автівки. Ліза була під сильним кайфом, і вже слабо розуміла, що відбувається навкруги. Вона лягла на задньому сидінні та погрузилася в свій транс.

Майже о сьомій годині ранку ми вже стояли поблизу лікарні, в якій лікувалася тітонька. Впевнившись, що Ліза не при пам’яті, я залишив її у замкненій автівці, та направився в палату Марії.

Тітонька перебувала в палаті сама, і щиро зраділа моїй появі. Сторонньому споглядачу могло здатись, що ми найрідніші люди на світі, наскільки привітно і міцно вона мене обійняла:

Тітчині очі округлились, обличчя зблідніло, але вона добре тримала себе в руках. Прийшовши до тями, кивнула головою:

Замаскувавши Марію окулярами та шарфом, ми непомітно покинули заклад та сіли в авто, де на задньому сидінні продовжувала перебувати у відключці Ліза. У тітоньки округлились очі, коли вона побачила непритомне тіло. Але їй вистачило розуму не задавати зайвих питань. Ми мовчки чекали дзвінка, і зрештою він пролунав. Слухавку взяла Марія:

Марія завершила розмову та віддала мені телефон. Я вже встиг візуально запеленгувати таксі, і залишилось лише всадити туди жертву. Можливо Ліза справді повірила в те, що заслуговує прощення, а може просто сподівалась на мою жадібність… не знаю. Але я не бажав, щоб ще хтось став жертвою тої чорної вдови, тож грошей її не хотів, і живою залишати її не планував. Підсів на заднє сидіння до Лізи, та ввів їй завбачливо підготовану невеличку додаткову дозу. Вийшовши з автівки, швиденько підкотив крісло-каталку, яке підготував трохи раніше. Без особливих зусиль я всадив у крісло Лізу, поправив їй на очах окуляри, та гарненько обернув обличчя шарфом. Після чого ми відправились до таксі. Водій здивовано опустив водійське скло та вирячив на мене свої очі:

Водій оцінюючим поглядом дивився на мене, а я тим часом продовжив, показуючи на Лізу:

Я навмисне створював суєту, щоб виглядати більш правдоподібно:

Неначе робив мені велику послугу, водій піддався:

Я в першу чергу примостив на заднє сидіння Лізу, яка продовжувала літати в своїх героїнових мріях. Сам вмостився спереду на пасажирське сидіння, та діловим тоном продовжив розмову:

Він заперечливо похитав головою. По реакції на сказане було видно, що він розуміє, що відбувається якийсь кримінал, і реагує на все достатньо спокійно:

Я дістав з кишені чималенький жмут стодоларових банкнот і протягнув водієві:

Водій мовчазно кивнув головою, забрав шприц та гроші і сховав усе до внутрішньої кишені. Я намагався грати крутого бандюка, тож поплескав його по плечу та виліз з автомобіля, кинувши через спину:

Таксі поїхало, а я поквапився до свого автомобіля, щоб скоріше змитися звідти. Ноги трішки тремтіли в колінах від хвилювання, але я намагався не подавати виду. Згадав про вбитого охоронця Лізи. Дістав мобільник, набрав Святославу повідомлення на вайбер, де вказав адресу Лізи, та прохав провести хімчистку. Як я розрахуюсь за такі послуги навіть не уявляв, але вирішив включатись в проблеми по мірі їх надходження. Не гаючи ані хвилини, я стрибнув в середину авто, і разом з тітонькою помчав до неї додому.

 

Досить швидко ми дістались до тітчиної квартири. Важко навіть уявити те здивування, яке я тоді відчув. В квартирі не було жодного сліду тих подій, які сталися трохи раніше. Ми не знайшли трупів. Скло на кухонному вікні було ціле. Стіна, з якої я вилучив джерело випромінювання, була майстерно заштукатурена. Слідів крові ніде не було. Магія якась. Але з іншого боку я розумів, що за цю магію я ще сплачу рахунок. Ушкодженою залишилась наша з Аліною картина, на якій я навмисно залишив пляму фарбою. Але тітоньці вона сподобалась навіть у такому вигляді.

Вже ввечері всі місцеві ЗМІ рясніли новинами про дорожньо-транспортну пригоду, у якій загинула жінка. Ще пізніше про ту жінку поповзли недобрі чутки, згідно з якими смерті їй було замало.

Також почали активно розповсюджуватись повідомлення про війну між бандитськими угрупуваннями через переділ зон впливу.

Красота. Здається все пройшло навіть краще, ніж я міг передбачити. І знову я вижив…

 

Розділ ІV «Рано чи пізно життя має налагодитись»

 

Як має почувати себе людина, яка пережила таку м’ясорубку? Почуття були змішані. З одного боку нервові потрясіння не минали безслідно. Пережиті події назавжди залишили свій відбиток. З іншого боку, здатність виживати викликала неймовірний приплив самоповаги, та надію на краще майбутнє. Колись я почув вираз «щастя треба вистраждати»… Та ріка лайна, в яку я періодично занурювався, повинна була по цій логіці винести мене до моря щастя. Можливо, вже зовсім скоро я його побачу на горизонті…

Щастя щастям, а декілька днів я вичікував нових сюрпризів. Після останніх подій могло трапитись що завгодно, але нічого не відбувалось. Тітоньці розповів про всі події, які з нею трапились, але уміло прибрав криваві подробиці та непотрібні їй деталі. З того часу їхній з Лізою договір на довічне утримання почав порушуватись утримувачем. Врешті-решт Марія сподівалась, що з цим договором ніхто не заявиться, так як Ліза померла, а інших свідків цієї афери не було. На прохання тітоньки я залишився в неї ще трохи пожити.

В один з вечорів у гості заїхала Аліна. Вона познайомилась з тітонькою. Розпивши гуртом пляшечку вина, Марія запросила нас до студії, де ми всі разом почали роботу над новим витвором мистецтва. Нашу з Аліною мазню тітонька доопрацьовувала та перетворювала на щось дивне та дуже гарне. На наші здивування такому таланту вона відповідала:

Ми всі вийшли на балкон та озирнулись навколо. Нічне передмістя, нічого неймовірного. Але тітонька так майстерно розповіла нам про неземну красу неба та зірок, що ми ще з пів години залипали на зоряне небо.

В цілому той вечір пройшов чудово, і ми мали купу позитивних емоцій. Аліна та тітонька здається знайшли спільну мову.

 

Наступного вечора, після тренування в MMA Center lviv, ми з Святославом та Віталієм зайшли погомоніти в кав’ярню. Вони поводили себе так, наче напередодні зовсім нічого не сталося. Ми постібалися один з одного, хто де тупив на тренуванні. А потім розмова знову зайшла про дівчат. Святослав:

План був дійсно шикарний, тож думав я зовсім недовго:

 

Пізніше ми з Аліною обсудили цю ідею, і вона з радістю погодилась. Залишалось тільки обрати день. Подзвонив Святославу, почув без всіляких прелюдій:

Поглянув на Аліну, вона кивнула головою на знак згоди. Завтра у неї вихідний. А я, тунеядець, так і не знайшов собі роботи, тож вільний був завжди. Відповідаю:

Ми з Аліною переглянулися та засміялись.

Аліна пригорнулась до мене всім тілом та ніжно поцілувала. Як добре, що життя дарує такі приємні миті. Заради такого варто жити.

 

Провівши ту ніч разом, вже о восьмій ранку ми снідали в одному з закладів недалеко від величезного мережевого магазину спортивного спорядження, куди ми збиралися йти потім.

З пів години ми їли та дуркували. Золоті моменти, приємні спогади…

Я навіть заздрив сам собі, наскільки приємно мені було поруч з Аліною. Можливо я б ніколи й не пізнав тих приємних відчуттів, якби не випадкова зустріч. Дивно, як різко можуть змінюватись в житті чорні та білі смуги.

Потім ми вирішили, що до такої експедиції треба підготуватись із розумом, тож відкинули жарти і відправились на грандіозний шопінг. Ох і розгулялися ж… Спорядження брали тільки найкраще, і лише те, яке припало до душі. Різними приблудами наполовину позабивали придбані рюкзаки. Палатка та каремати зручно чіплялися збоку. Не економили ні на чому, жирували на всю котушку. Потім нам здалося, що ми занадто скромно затарились, тож фестиваль марнотратства був продовжений. Тільки червоної ікри закупили по декілька банок. Хапали все, що підказувало серце…

Я навіть від походеньок по магазинам з Аліною кайфував, наскільки вона була сонячна, весела та дотепна. Ми незчулися, як час пролетів, і зателефонував Святослав. Всі були готові вирушати.

 

Приблизно об одинадцятій годині ми всі зібрались до купи і виїхали зі Львова. Ще одна година їзди – і дісталися до аеродрому, де нас вже чекали.

Інструктаж проводився трохи більше години, а потім ми зібрали наші лахи і почали грузитися в літачок. Мені було стрьомно заходити через дверцята, розуміючи що назад вже не зможу вийти, а тільки вистрибнути пузом вниз. Я забув повідомити, що страшно боюся висоти. Це не була велика таємниця, але ж мені, самцю, не хотілося справляти погане враження на свою обраницю. Тож стулив рота, стиснув зуби, напружив дупу і важно так, спокійнісінько зайшов, та присів на місце. Фізіономія – вапняк… оообше не страшно, типу. Аліна вмостилась напроти мене, щоб краще бачити мабуть. І посміхається така, а я звісно ж – відповідаю. Сучка. Могла б і збоку сісти, щоб не так ясно бачити мою нервову фізіономію. Сидимо, посміхаємось… Повернув голову до ілюмінатору, і побачив як земля почала віддалятися. В грудях похолоділо, і наче якась гирька опустилася від серця та придавила шлунок. Страшно, курво… Швидко відвернувся, знову вирячився на Аліну. Посміхався максимально невимушено, хоча від переляку коліна тремтіли, але надіюсь, що того ніхто не бачив.

До села Урич було недалеко, тож досить швидко ми опинилися над зоною висадки. Першим стрибав Віталій, потім дівчата по черзі, потім я. Замикав Святослав. Ще з нами були двоє хлопців від фірми, які після приземлення мали забрати наші парашути та полегшити таким чином подальшу подорож, вони стрибнули в останню чергу.

Все пішло чітко по плану. Для мене то було щось неймовірне – не відчувати під ногами землі. Декілька секунд летів як лантух з гноєм, але потім зібрався. Першим бажанням було вже смиконути кільце та розкрити парашута, але втримався та продовжив насолоджуватись вільним падінням. Вирівняв тіло паралельно земній поверхні, розставив руки та ноги, щоб повільніше падати. Оглянувся по сторонами, помахав дівчатам. На визначеній висоті, наслідуючи приклад Віталія, всі успішно розкрили свої парашути. Як заведено в наш час, подіставали мобільні телефони та знімали один одного в повітрі, а трохи пізніше успішно приземлились.

Всі були збуджені від приливу адреналіну… Ми зібралися в купу, пообіймалися, трохи обсудили приземлення. Далі хлопі з фірми забрали наші парашути, а ми вирушили до залишків Тустанської фортеці.

Вже була шістнадцята година, як ми дісталися до архітектурної пам’ятки. День проходив чудово. Невимушене спілкування, жарти. Дівчата звісно ж робили сотні фото, підключали до мистецтва і нас.

Вдосталь насолодившись руїнами, ми вирушили до лісу. Дійшли ще засвітла. Розбили намети, організували вогнище та убезпечили від нього ліс. Навколо вогню порозкладали свої каремати, та вмостились кому де зручно.

Хлопці жарили шашлики, дівчата готували канапки. Відкоркувалася перша пляшка коньяку, і розмова поволі ставала більш невимушеною та жвавою.

Через декілька годин, поборовши чергову пляшку коньяку, та наситившись вдосталь делікатесами, розмова зайшла про патріотизм, країну, війну та іншу подібну високу матерію. У Віталія була свіженька, не обговорена інформація, тож він видав:

Підключився Святослав:

Я теж не встояв, та долучився до обговорення:

Соня включилася в розмову:

Дівчина задерла свій гарненький носик і продовжила:

Поки Віталій перетравлював почуте, Святослав додав:

Ніка, з посмішкою:

Соня, з посмішкою, та ніби кидаючи виклик нашим інтелектуальним здібностям:

Я ніби прокинувся від сну:

Всі здивовано повернулись до мене, не чекаючи таких слів. Ніка першою заговорила:

Я замислився, відповів:

Ніка зробила розчулений вираз обличчя:

Я був застигнутий зненацька, і не зміг підібрати гарну відповідь, та Аліна відповіла за мене:

Ніка продовжила:

Питання залишилось без відповіді, тож Ніка продовжила:

Святослав, який сидів з Нікою поруч, лагідно обійняв її за плечі, посміхнувся та неголосно сказав:

Віталій навіть підняв руку, як у школі, та теж звернувся до «гуру любовних справ»:

Ніка зробила паузу, обвела поглядом присутніх, та продовжила:

Всі засміялись, Святослав навіть видав щось схоже на аплодисменти.

Час уже приблизився до півночі. Віталій тримав на своїх колінах Соніну голову, яка розляглася у весь зріст на карематі. Ніка обперлася на Святослава. Ми з Аліною теж сиділи в обіймах. Втома давала про себе знати, тож невдовзі Соня та Ніка попрощалися з нами та пішли до своїх палаток. Хлопці підсунулись ближче до вогню, та уважно спостерігали за язиками полум’я. На деякий час повисло мовчання, потім Святослав порушив тишу:

Аліна скуйовдила моє волосся, підвелася, та направилась відпочивати. Я неквапливо підвівся, та відповів:

У наметі було напрочуд тепло, тож ми скинули зайвий одяг та сіли напроти один одного. Я заговорив першим:

Вона не стримується, та чуттєво цілує мене. Відірвавшись відповідає:

Аліна не чекала такого завзяття від мене, тож перед тим, як відповісти, на декілька секунд зависла:

Більше тієї ночі не говорили. Ми насолоджувались один одним, та спілкувались лише язиком тіла. В якісь моменти мене навіть охоплювало хвилювання, що все це сон, бо все було аж занадто добре, щоб бути правдою. Зрештою, міцно обійнявшись, ми заснули.

 

Вранці я одразу ж звернув увагу на піднесений настрій всіх учасників нашої експедиції. Дівчата, рум’яні та усміхнені, привітно бажали всім доброго ранку. Хлопці носилися мов на новеньких батарейках і не замовкали ні на секунду, сиплючи навколо дотепностями. Здавалось ніч пройшла вдало для всіх. Заварили ранкову каву, поснідали та згодом зібрали табір.

Потім вирушили до Урича, де на нас вже чекав транспорт. Поїздка врешті-решт виявилась навіть більш цікавою ніж усі ми очікували. Море емоцій та позитиву… що ще можна порадити для підняття бойового духу? Всю дорогу назад до Львова ми жваво гомоніли, ділячись враженнями. Приїхавши до міста не хотіли розходитись, але якось все-таки розбіглись. Я провів Аліну до самого під’їзду. Ми обійнялись, поцілувались, і я пішов.

Вдома чекала тітонька Марія. Вона була в піднесеному настрої, писала чергову картину. Ми поговорили, я поділився враженнями від поїздки. Потім сказав, що маю намір відвідати з Аліною В’єтнам. Пофантазували, посміялись, а решту дня я провів читаючи книгу.

 

Телефон сигналізував, що на viber надійшло нове повідомлення. Я прокинувся та розплющив очі. На годиннику було десять хвилин на другу ночі. Розчехляючись, намагався зрозуміти, хто може в такий час виписувати. Поглянув на повідомлення – відправник Аліна. Що ж їй посеред ночі захотілося мені відправити? Цікаво. Відкриваю повідомлення, бачу відеофайл. Загружаю. Починається відео. Затемнена кімната, посередині стоїть стілець. На стільці сидить людина з мішковиною на голові. Судячи по силуету це жінка. Оператор обходить навколо цієї особи та демонструє зв’язані за спиною руки. Ноги примотані скотчем до стільця. Неквапливо обійшовши навколо прив’язаної жінки, оператор став прямо попереду та зняв з обличчя мішковину. Немов тяжким молотом хтось вдарив мене по голові, я ледь не впав від побаченого. То була Аліна. В куточку рота запеклася кров, під оком була гематома – її били. Уста були затулені якоюсь ганчіркою. Мене почало тіпати, кулаки зжалися до болю. Я ледь стримався, щоб не закричати. Тим часом оператор заговорив, тримаючи у об’єктиві перелякане обличчя Аліни:

На тремтячих ногах я посунувся до кухні. Губи побіліли, в роті пересохло. Залпом випив дві склянки води. Підвівся та пішов у кімнату тітоньки. Вона спала. Я прошмигнув до її телефону, розблокував його, та відправив текстове повідомлення на номер Святослава. Повідомлення одразу видалив. Вийшов в прихожу, знайшов у кишені цигарки, та пішов на балкон курити.

Знову я отримав неприємні пригоди на свою дупу. З усіх негараздів, що вже встиг пережити – ця хєрня подобалась мені найменше. План дій потрібен був негайно. Було випито ще дві чашечки кави з коньяком, викурив декілька цигарок. Намагався прийти в себе, зібратися, та діяти з чистим розумом. Сів посеред своєї кімнати та погрузився в медитацію.

Година пройшла, чи дві, я так і не зрозумів. Поборов паніку та гнів, прийшов до тями. Підвівся, зібрався, вийшов із будинку. Мені треба було потрапити до Святослава. Його координати були мені відомі, тож залишалось лише викликати таксі. Але не знадобилося нікуди дзвонити. До мене впритул під’їхало авто. Водійське скло опустилося, і я побачив водія. Лице здавалося знайомим, але я не одразу впізнав того Ігоря, що бачив їх разом з Аліною в музеї, під час знайомства. Водій швидко проговорив:

Я не став переговорюватись, просто сів на переднє пасажирське сидіння. Вказав Ігорю адресу проживання Святослава, і ми поїхали.

Було приблизно чотири години ночі. Ми припаркувалися поряд з потрібним будинком. Поглянув уважно на Ігоря:

Вилізли із тачки, пройшли до під’їзду. Піднялися на потрібний поверх, я зламав дверний замок. Я ввійшов першим до квартири та побачив прямо перед собою на комоді пістолет. Поки Ігор цього не бачив, я ухопив його, наче з ним і прийшов, перевірив попутно запобіжник.

Святослав перебував у своїй кімнаті. Він почув, що хтось вломився, та вискочив прямо в піжамі.

Святослав без зайвих рухів віддав ключ, вказав координати. Він вже був непотрібним. Я розумів, що якщо не вистрелю сам, то це може зробити Ігор, і стрілятиме можливо одразу в голову. Мені тяжко, але я маю попрощатись:

Я зробив два постріли прямо в груди. Бризнула кров, і Святослав впав на підлогу. Заховавши в кишеню ключ, я поспішив покинути приміщення, жестом показавши Ігорю, що треба терміново валити з відси.

Ми сіли в тачку та поїхали за вказаною адресою. Ігор, кермуючи, поглянув на мене та запитав:

Ігор промовчав, та продовжував керувати транспортом.

Через якийсь час ми дістались місця призначення. Я вийшов з транспорту та направився до боксу, про який йшла мова. Поодинокі джерела світла хоч трохи освітлювали суцільну темряву, яка панувала навколо. Жодної живої душі мій погляд не зафіксував. Я підійшов до потрібного боксу, та скористався ключ-картою. Дверний ролет відчинився і я зайшов у темне приміщення. Присвітивши ліхтариком, знайшов вмикач, та увімкнув світло. Оглянувся навкруги, очікуючи можливу засідку. Одразу ж відмітив для себе, що бокс набагато більший, ніж здається з вулиці. Окрім самого різноманітного хламу, в ньому було три автомобілі. Одним з них виявився сріблястий мерс «вітьок». Повторний огляд підтвердив, що окрім мене там нікого не було. Не втрачаючи часу, обстежив вітька. У вантажному відділенні були складені запломбовані контейнери. Я вирішив їх не чіпати. Ключі від авто чекали на передньому пасажирському сидінні. Впевнившись що виїзд вільний, я завів тачку та виїхав з боксу. Потім не полінувався вилізти з авта, та зачинив за собою ролет. Сівши знову за кермо вітька виявив, що вже не сам. Збоку з незворушною пикою сидів пан Ігор. Він встиг десь пристроїти колимагу, на якій ми каталися, і тепер сидів поряд з рацією на грудях та пістолетом в руці. Він поглянув на мене з таким пофігізмом, що мені аж моторошно стало. Ткнув зброєю вперед:

Ми поїхали.

 

Під пильним оком Ігоря ми виїхали зі Львова у напрямку Києва. Нам випала доля проїхати майже півтори тисячі кілометрів, та провести в русі близько вісімнадяти годин. Він ще на виїзді з міста доповів по рації, що все йде по плану. Попутно не забув мені нагадати, що відхилень по часу в нас не може бути. Але поки їдемо, – Аліна в безпеці. Виїхавши за місто, він вимкнув рацію. Потім звернувся до мене:

Як леді помітно посміхнувся, та тихенько відповів обом:

Вірив я цьому тулубу, чи ні – не мало значення для подальшого перебігу подій. Я не міг зробити з ним щось, поки Аліна була в небезпеці. Тож я привітно посміхався, та корчив із себе дебілоїда.

Ми продовжували рух, під’їдали на заправках, спали по черзі.

 

Заїхали в Луганську область. Я нещодавно прокинувся, та змінив Ігоря, тож був повним сил. Наче пороблено потойбічними силами, але нас жодного разу не намагалися зупинити копи.

Почалася зона лісів. Ігор перекімарив та прокинувся. На одному з поворотів він зненацька наказав звернути праворуч. Я скинув швидкість та повернув. Далі рух продовжувався лісовою дорогою. Проїхали достатньо довгий шлях перед тим, як зупинитись.

Посеред лісової галявини стояв чорний затонований позашляховик. Із нього вийшли п’ятеро мордоворотів з автоматичною зброєю. Один з них витягнув з салону Аліну, та поставив її на коліна, прямо між нами. Вона була пригнічена, але побоїв я не розгледів. Невже вони дійсно дотримали свого слова та більше не били її? Невдовзі я мав це перевірити.

Я запаркував авто зовсім поруч. Виходячи, я зробив невеличку маніпуляцію, яку не помітив Ігор. В своїх руках я тримав приведений у бойову готовність пульт від дистанційного детонатору. У багажному відсіку була закладена вибухівка, яка могла шваркнути від невеличкого натискання на кнопку. Вийшовши з машини, я одразу продемонстрував присутнім ту штуку та голосно сказав:

Один із них, ймовірно головний, відповів:

Мала підвелась та пішла до мене. Всі інші стали напівкільцем. Ігор теж приєднався до них, але не казав жодного слова. В голові пролунав знайомий голос:

Тим часом Аліна дійшла до мене. Я не міг дозволити собі обійми, хоч скільки сильно цього хотів. Рухом голови я вказав їй стати позаду себе. Її життя було головним для мене, тож захищав як міг. Дистанційний підривач у моїй руці був готовий до дії. Ми повільно відступали в сторону автомобіля…

Я почув її шепіт:

Зненацька я відчув себе підзарядженим на всі сто відсотків у прямому сенсі цього слова. Аліна шваркнула мене шокером, і одночасно з цим зафіксувала своєю рукою мою – так щоб я не привів у дію детонатор. Я був роззброєний, лежав на землі, та трохи в тумані бачив, що відбувається наді мною. Аліна обережно передала підривач Ігорю, та відійшла від мене на пару кроків. Хтось одягнув мені пластикові наручники, та зафіксував таким чином руки за спиною. Головний підійшов до мене впритул, присів поруч, та тихенько заговорив:

Я не знав, чи могла там бути інша вибухівка, окрім тієї, що я встиг закласти. Навряд чи мене було можливо здивувати чимось новим, після всього, що трапилось. Тож мені дійсно не була відома відповідь, і я просто пожав плечима. І якби там дійсно був заряд, то я волів би, щоб він прямо в ту секунду здетонував, та знищив усіх навколо. Зрада Аліни витягла з моєї душі та серця ту жагу до життя, яка тільки нещодавно повернулась до мене. Тож смерть зовсім не страшила мене. Головний поглянув на Аліну, потім на своїх поплічників та віддав наказ:

Поки його міньйони копошилися навколо авта, Головний вирішив продовжити зі мною світську бесіду:

Тим часом машина була оглянута. Аліна підійшла до нас:

Він зробив жест рукою, і до мене з обох сторін підійшли двоє. Вони взяли мене під лікті, та підняли. Головний покрокував у сторону лісу. Слідом за ним йшла Аліна, мене вели позаду.

Ми зупинилися поряд із досить глибокою ямою, яка була вирита зовсім нещодавно. Видно моя доля була вирішена ще до приїзду. Мене розвернули, та поставили спиною до ями. В декількох кроках перед мною стали Головний та Аліна. Він простягнув їй пістолет та сказав:

Аліна стиснула в руці пістолет, та зробила один крок до мене. Нас відділяла зовсім маленька відстань. Я поглянув їй в очі, і побачив там глибокий смуток. Звернув також увагу на ледь помітне тремтіння її руки, в якій була зброя. Вона не хотіла в мене стріляти, я відчув це. Її уста теж тремтіли, вона хотіла щось сказати, але не могла. Я бачив, що вона трималася з усіх сил, щоб не видати своїх емоцій. Добре, що усі стояли позаду, і не бачили її вираз обличчя. Я відчув нестерпний біль, коли подумав, що станеться з нею, якщо її почуття будуть розкриті. Доживаючи останні хвилини життя, я змирився з своєю долею. Але від думок, що її теж ліквідують серце боляче стискалось. Я все ще кохав її, і вже простив обман. Блиск в її очах натякав, що зовсім скоро вона може заплакати. Якщо це трапиться, її не залишать живою. Треба було змусити її вистрілити, і чим скоріше, – тим краще. Зібравши в собі всю акторську майстерність та злість, я з презирством заговорив до неї:

Аліна не образилась. Вона явно зрозуміла, що я намагався зробити. Її уста беззвучно ворухнулись не то відправляючи повітряний поцілунок, не то – щось кажучи. Вона націлила пістолет в моє серце. В той самий момент, коли її палець натиснув на спусковий гачок, я встиг побачити сльозу на її щоці. Вона не втрималась.

Пролунав ледь чутний звук пострілу пістолета з глушником. Аліна не хотіла мене вбивати, тому навмисне вистрілила вище серця. Бризнула кров, і мене відкинуло точнісінько в яму. В очах все затемнілось, тіло пронизав нестерпний біль.

Один з ворогів зняв з плеча автомат та приближувався до мене, щоб добити. І раптом пролунав ще один звук пострілу, але набагато гучніший. То була снайперська гвинтівка. Куля прошила наскрізь того ФСБшника, що наближався до мене, і він упав бездиханний. Всі інші не стали чекати своєї участі, а швиденько ломонулись по автомобілям.

Стікаючи кров’ю у ямі я не бачив, скільки ворогів поклав невідомий стрілець, але ще пострілів п’ять прозвучало. Чутно було рев моторів та скрегіт гуми, – ФСБшники тікали.

Важко описати те здивування, яке я відчув у наступний момент. До мене в яму запригнув мій старий знайомий – козак Іван. Він був одягнутий так само, як і в минулі рази. В руках тримав ту саму люльку, яку зазвичай смалив. Присівши поряд, він звернувся до мене:

Я був до глибини душі офігевший з такого повороту:

Після тих слів мене наче блискавкою меж очей вдарило. Я зрозумів, що вже неодноразово чув голос Івана. Саме він інколи звучав в моїй голові, і я плутав його то з шостим чуттям, то з своїм альтер его. Після нового усвідомлення я дуже розгубився. Або в мене зовсім погано з головою, або відбувається щось надприродне, та таке, що тяжко пояснити. Я вирячився на Івана:

Я мав хоч якось перевірити достовірність сказаного, тож ногою спробував доторкнутись до Івана. Але моя кінцівка пройшла крізь нього розрізаючи повітря. Іван дійсно був не реальним. Переборюючи подив, я запитав:

Іван стояв зовсім поруч, і зненацька просто розчинився в повітрі… Пару секунд переварював почуте. Мій скептицизм замовчав, і я вирішив спробувати. Я зі всіх сил напружив свої руки та уявив, що вини зроблені зі сталі. Декілька секунд наручники трималися, а потім просто розлетілися, звільнивши мої руки. Заплющив очі, та думками випхав кулю зі своїх грудей. Коли очі були розплющені, – куля вже валялася під ногами, а кров більше не витікала з мого тіла. Як і казав Іван, все залежало від сили віри. Мені стало цікаво, які ж межі у цього всього є. І чи є вони взагалі? Без особливих зусиль я підпригнув на декілька метрів і вистрибнув з ями. Потім озирнувся навколо. Неподалеку лежав вбитий ФСБшник. Аліни ніде не було, значить вона поїхала разом з іншими. Їй загрожувала смертельна небезпека, тому всі мої думки полинули на пошук шляхів її порятунку.

З лісу тим часом вийшли два силуети. То були Віталій та Святослав. Я був безмежно радий, що вони все вірно зрозуміли, та прикрили мою дупу. Вчасно відправлене з тітчиного телефону повідомлення для Святослава попередило його про мій візит, та дозволило інсценувати його вбивство та провернути всю цю операцію. Вони були ще досить далеко, та поступово наближувались.

Але я чекати не міг. Згадавши траєкторію дороги, по якій заїхав на цю галявину, я в думках проложив коротший маршрут навпростець. І побіг… Я біг так швидко, як ніколи в житті. Будь-які перепони просто перестрибував. В якусь мить я зрозумів, що можу бігти ще швидше, але для того треба рухатись на всіх чотирьох кінцівках. Не став себе стримувати. Дивне відчуття з’явилося після того: здавалось, що волосся по всьому тілу почало рости з нереальною швидкістю. Я поглянув на свої руки, і вони дійсно прямо на моїх очах покривались білосніжним волосяним покровом. Потім почався самий малоприємний процес. Кожна клітинка мого тіла почала потерпати від нестерпного болю. Здалось, що хтось увімкнув всередині мене блендер чи м’ясорубку. Не знайшовши в собі сил стримувати той біль, я випустив на волю пронизуючий крик, який мабуть чутно було за кілометри. Але я продовжував бігти, ні на секунду не зупиняючись. Мої м’язи напружувались все більше та більше. Я відчув, як на мені почав тріскатись одяг, і я реально збільшувався у розмірах. Потім відчув хрускіт кісток, вони почали трансформуватись. Руки та ноги викрутило до непізнаваності, череп теж змінився, та сильно витягнувся. Я перетворювався на тварину. Як тільки мої кістки перестали тріщати, ламатися, зростатись, а це зайняло до десяти секунд, – процес завершився. Із небаченою швидкістю через ліс біг гігантський білий вовк з людськими очима. Мене вже нічого не дивувало. Я продовжував перебувати в свідомості та мислити як людина, але одночасно з цим в мені з’явились тваринні інстинкти і відчуття. В думках була тільки Аліна, та її порятунок. Тільки-но про неї подумав, як вовчі ніздрі втягнули в себе чималу кількість повітря, і я відчув її запах. Він був десь далеко, але я чітко його відчував, і точно знав, куди направлятись.

Уявіть на секундочку здоровенного білого вовчару, вагою понад триста кілограмів, який пронизував лісові хащі швидше будь-якого представника тваринного світу. Де-не-де на мені залишились клаптики розірваного одягу. Я дуже сильно сподівався, що того дійства ніхто не бачив, бо то ж людині травма на все життя буде. Відстань між мною та автомобілями ФСБшників швидко скорочувалась.

Вони не встигли виїхати з лісу, коли я врешті їх наздогнав. Я пересувався лісом зліва від них, паралельно їхньому рухові. Нас відділяло метрів тридцять – п’ятдесят. Спереду їхав позашляховик, на якому вони приїхали на зустріч, позаду мчав мерседес віто. Я спробував зрозуміти, в якому автомобілі Аліна. Неначе пташині, мої очі змогли приблизити зображення, і я побачив автомобілі зблизька. Вороги теж помітили мене. Обидва автомобілі опустили бокові шибки, і я побачив зброю. Мене готувалися зустрічати свинцевим вогнем. В позашляховику було четверо, Аліна та Головний сиділи позаду. В мерседесі було двоє, керував Ігор. Я вирішив спершу зупинити позашляховик, та різко почав скорочувати дистанцію. Головний ФСБшник сидів позаду зліва, та якраз мав найкращу нагоду поливати мене вогнем, що він добросовісно і робив. Довгі черги з АК почали лунати із обох автомобілів. Поодинокі кулі потрапляли в мене, але я не відчував ушкоджень та болю. Побачивши, що на мене це не спричиняє потрібного ефекту, Головний поклав АК та дістав маленький автоматичний гранатомет. Між нами вже залишався якийсь десяток метрів, і він мав досить пристойні шанси уколошкати мене прицільним пострілом. Я приготувався до відскоку у разі пострілу, та продовжував мчати з шаленою швидкістю.

Але гранатомет так і не вистрілив. Аліну щось перемкнуло, вона різко схопила Головного за руки та відвела їх від мене, завадивши йому вистрілити. Одночасно з цим вона кинулась до нього зубами, намагаючись вчепитись в шию. Але їй не вдалося. Головний встиг зреагувати, та вдарив чолом їй прямо в перенісся, від чого Аліна безпорадно впала на сидіння, але при цьому вона все-одно виставила перед собою руки, намагаючись продовжити боротьбу. Головний вихопив з кобури пістолет та направив в сторону Аліни.

В ту саму мить я всією своєю масою, виставивши вперед гігантські звірячі лапи, з прискоренням гоночного автомобіля, здійснив стрибок. Удар прийшовся позашляховику в район стійки між передніми та задніми дверцятами. Лівою рукою, чи на той момент – лапою, я влучив також і в водія, якому від того удару майже повністю відірвало голову. Автомобіль відірвався від землі, та зробив сальто. Ще в повітрі прозвучали декілька пострілів, а потім авто приземлилося на дах, і ще трохи просунулось по землі. Я на той момент приземлився неушкодженим з іншого краю дороги. Мерседес, уникаючи зіткнення з перекинутим позашляховиком, вивернув ліворуч і ледь втримався на дорозі, щоб також не перекинутись. Ігор все-таки зміг втримати авто, але за рахунок втрати швидкості. Тваринний інстинкт повів мене вперед. За кілька секунд я наздогнав авто і запригнув зверху. Розірвавши пазурями дах, побачив під собою переляканих ФСБшників. Не думаючи, наніс обом по слабенькому удару в голову, чого їм вистачило для відключки. Авто проїхало ще трохи і жорстко зупинилось. Тим часом я швидко повернувся до позашляховика. Всередині хтось ворушився. Підбігши зі сторони, де сиділа Аліна, побачив її. Вона перебувала у свідомості, та трималася рукою за живіт, звідки виступала кров. Вона була поранена. Побачивши мене у вигляді звіра, зовсім не злякалася. Дивилася в мої очі, а потім простягнула руку до вікна та пошепки запитала:

Я опустив та підняв голову, показуючи ствердну відповідь. Але раптово мене відволікли звуки з іншого боку. Головний очухався, та вилізав з машини. В одній руці тримав АК, в іншій – гранатомет. Відчайдушний, йшов в атаку до самого кінця. Можливо при інших обставинах я прийняв би його капітуляцію, але не в тій ситуації. Один стрибок, – і я зверху перевернутого авта. Головний щойно виповз, і хитаючись випрямився, шукаючи мабуть мене. І я не змусив його довго це робити. Я стояв зовсім поруч, на відстані простягнутої руки. Як тільки його руки почали підійматись, щоб навести на мене зброю, я глибоко загнав свої пазурі в його передпліччя, а потім силою рвонув у сторони. Його відірвані кінцівки попадали неподалік, продовжуючи стискати зброю. Він щосили кричав від болю, поки його кров хлестала в різні боки. Я відчув потребу проявити людяність, тож одним ударом добив його. З автомобіля почувся голос вцілілого ФСБшника:

В наступну мить з автівки дійсно вилетіли АК, пістолет, та ніж. Я зрозумів, що всіх знешкоджено, завдання зроблене. І одразу після цього відчув початок зворотного перетворення в людину. Трохи покорчився в конвульсіях, і врешті повернув собі звичний вигляд. Якби не розірвав на собі при перетворенні весь одяг, то було б трохи краще, але бентежитись часу не було. Я знову повернувся до Аліни. Вона ще перебувала у свідомості, але вже згасала. Впевнившись, що це не спричинить шкоди, я витягнув її з автомобіля. Увірувавши в свої надзвичайні можливості, я приклав руки до її ран. Напружився, уявив, робив все можливе… Але вона не зцілювалась. Аліна поглянула на мене, спробувала посміхнутись:

Він викинув мені аптечку, а я тим часом розрізав на Аліні одяг, під яким було два поранення. Із них продовжувала витікати кров, і судячи по всьому справи були кепські. Я дезінфікував рани та наклав асептичну пов’язку. Потім накрив її, зручно вклав, та сидів поряд, гладячи волосся:

Її голос ставав слабшим з кожною секундою:

Я бачив її згасання, тож не витримав і знову приклав руки до рани, намагаючись зцілити її. Я напружувався з усіх сил, але ефекту не було.

Аліна із останніх сил видавила:

Вона здійняла руки і погладила моє обличчя, слабким голосом прошепотіла:

В наступну мить її руки безсильно впали, вона зробила останній подих, та обм’якла у мене на руках. Я поцілував її на прощання, та обійняв, в глибині душі не бажаючи усвідомлювати, що її більше немає.

Я так і сидів там, тримаючи її голову на колінах. Світ навколо мене перестав існувати, разом з Аліною померла ще одна частинка мене самого.

Мені було абсолютно начхати на все те, що відбувалося навкруги. Вдалечині до нас наближались наші спецпідрозділи під керівництвом моїх друзів, які мали далі розгрібати все те лайно. Але я нічого не чув та не бачив навкруги. Погрузився в себе та сидів нерухомо. На обличчя Аліни впала одинока сльозинка. Було таке відчуття, що наступив апокаліпсис. Я сидів живий, але без душі. Почув в голові голос Івана:

 

Я вижив та переміг своїх ворогів. Як виявилось згодом, Святослав та Віталій дійсно були кадровими співробітниками контррозвідки СБУ. Вони мали обґрунтовані підозри щодо Аліни, але доказів для затримання не мали. Під час наших посиденьок в лісі, вони намагались їй натякнути, що можливе перевербування, але нічого не вийшло. У хлопців була спокуса розповісти мені правду, але для них це було б ризикованим кроком. Коли Аліна встановила контакт зі мною, вони теж вирішили не пасти задніх. Весь час вони вичікували, намагались підібратись ближче, але вороги почали діяти першими. Мені пробачили останні події у світлі того, що успішно знешкоджена група ФСБшників мала деструктивні плани дестабілізації ситуації в країні. Після затримання вцілілі особи поділилися важливою інформацією та допомогли розкрити цілу мережу. Хлопці були свідками мого перевтілення, тож задавали питання. Я відповів їм настільки чесно, наскільки сам володів ситуацією. То був наш секрет. Ми домовились, що я допомагатиму їм та країні надалі. В подальшому існуванні з’явився сенс. Але я не жив. Та каменюка, в яку я перевтілився, вже не була мною. Я більше не відчуваю емоцій… ані страху, ані болю, ані жалості… нічого. Всередині я безнадійно зламаний. Душа моя так і залишилась блукати лісами поряд з місцем смерті Аліни. Інколи вночі мені сняться те місце, в них Аліна жива. Ми чудово проводимо час, та відчуваємо себе справді щасливими. Жах наступає кожного разу при пробудженні. Я сприймаю це як плату за короткі нічні миті щастя. Інколи мене навіщає уві снах і Діана. Вона постійно мене підбадьорює, смішить, та з часом стала найкращою подругою в снах.

 

Зараз я продовжую використовувати свої здібності на сході, захищаючи Україну від ворогів. Самі неможливі завдання стали сенсом мого життя. Ворог знає про моє існування, тож я готовий до несподіванок та нових пасток.

Благословенний чи проклятий, хто ж я?

Я нащадок величних воїнів, козак-характерник, захисник України. Жодні емоції та почуття не можуть збити мене зі шляху, та похитнути рішучість. Не боюся я смерті, а вона продовжує вміло оминати мене. За отриману могутність сплачено страшну ціну, але місія моя важливіша за особисте. Перемога або смерть, до останнього подиху. Україна понад усе!

Константин Назаренко

4 Відповіді

  1. Гарна, насичена подіями історія! Автору бажаю подальшого натхнення для написання нових цікавих творів!

    1. Цікава історія в якій піднімаються проблеми сучасності. Чимось вразила і зачепили.

Залишити відповідь до КОЗЕЛ Скасувати відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.