Якось так сталося, що все моє життя пов’язане з комунікаціями. Усними та письмовими, творчими та не дуже. Хоча, як на мене, будь-яка комунікація вимагає креативності та мистецьких здібностей. Тому, хоча до літераторів себе не відношу, можливість взяти участь у курсі зі сторітеллінгу мене дуже зацікавила.
Курс виявився досить цікавим. От тільки з практичним завданням ніяк не складалося. Чи, можливо, тому, що не звикла я пускати у свій внутрішній світ, а тут треба історію з дитинства розповісти на публіку. Чи тому, що порівнювала себе з іншими, як мені здавалося, більш схильними до письменницької діяльності, учасниками. А можливо, просто від робочого напруження на цьому тижні. Але ті уривки з дитинства, що спливали у пам’яті, були або дуже особистими, або, так би мовити, безсюжетними. Правда, одна ситуація згадувалася найбільш чітко…
Я була відмінницею в початкових класах. Звичайно, якісь теми сприймалися легко, над чимось треба було попрацювати, але особливих труднощів не виникало. От тільки не з українською мовою, яка з’явилася тільки у другому класі. Правила я розповідала і вправи на них виконувала добре. А от коли текст треба було писати самостійно або, наприклад, під диктовку… Складалося враження, що мій мозок просто «відмовляється» запам’ятовувати українські літери. Нібито я їх і знала, і розуміла, де написати, нібито і намагалася зробити все правильно. Але, отримавши чергову перевірену роботу, знаходила там відразу кілька виправлень, і все: російські літери замість українських. І ось річний диктант! Здавалося, такою зосередженою і цілеспрямованою я ще не була ніколи! Затамувавши подих, чекала, доки вчителька відразу після уроку перевіряла роботу. І, так! Я це змогла! Правда, одна російська літера в диктанті все ж таки залишилася, але у порівнянні з іншими моїми роботами, це був неймовірний успіх. І наша, як мені здавалося, досить сувора вчителька, дякувати їй, теж оцінила мої старання, поставивши п’ять з мінусом.
І ось я зрозуміла: сьогодні ж відбувається те саме. Так, не виходить одразу, але головне не опустити руки, не здатися! Тільки у цьому випадку можна сподіватися на результат! Та й оточуючі не обов’язково повинні бути суворими суддями, є велика надія, що вони оцінять мої зусилля і підтримають.
Що ж до української… Звичайно, це був перший крок… Попереду були ще не один рік старанності, читання українських книжок, додаткових занять у вихідних у випускному класі та вступ на філологічний факультет. Потім, з часом, були учні, які після наших з ними занять вступали до престижних ВУЗів, слова подяки від них, така собі роль «позаштатного коректора» важливих листів, проєктів, паперів для друзів, колег, знайомих. Але це вже було потім, набагато пізніше… Спочатку були завзятість, наполегливість і, звичайно, велике бажання!
Яна Говядова