Йой, як згадаю… дуже кумедно мені стає.
Так от хочу почати невелике своє оповідання з того, як ми з Наталкою, так звали мою подругу дитинства, до школи ходили.
Ну, почну свою розповідь ось з чого.
Я, як всі діти… не хотіла рано прокидатись…
Це ж треба, думала я, чого тобі хочеться спати, хоч “сірники в очі вставляй”, а тобі треба прокидатись…
Ой, як згадаю своє дитинство, як кажуть і сміх, і сльози…
Почну з початку.
Бабуся з самого ранку хоче мене, щоб я прокидалась, а я удаю, що не чую. І так декілька разів.
“Що треба прокидатись? – запитую я, хоча знаю, що це треба“. Треба йти до школи. А ще до школи треба: портфель зібрати, волосся розчесати, вмитись і так далі. А головне треба йти до школи.
А ти маленька дівчинка, і тобі так хочеться пограти в ляльки, а не до школи йти. “Боженько….каже бабуся, а вона ще й не прокинулась“.
Ну досі, хочу розповісти про те, як ми до тієї школи йшли…
Виходили взагалі раненько. Йшли повільно, не дуже спішили. Тільки, як це не стосується лісу.
А як побачили ліс, то для нас нічого не існує. Яка в “біса” школа: є листя, квіти, пташки співають, це просто казка. Ми з подругою навіть забували, що ми взагалі йшли до школи.
Ми граємо в дочки та матері, а про школу і не згадуємо. Тільки о 13 годині прокидаємось, і галопом біжимо до школи. Але на жаль, ми запізнилися…
У нас з подругою були свої кутки.
У мене свій, а у неї свій….
Ой, ой, яке все ж пречудове дитинство.
В моєму дитинстві ми спілкувались з природою, з чарівним лісом, і були такі щасливі, хоча й попадали в кумедні ситуації.😀
Червень 2021 р.
Ірини Дрозд