***

Осколкове. Отямився – шпиталь.
Продовжилось життя по волі божій.
Медсестри, головлікар на сторожі
Без повідомлень з перших шпальт.
Хоча на камуфляжі всілася медаль,

Як відкуп за недбальство поколінь,
Як докір за стосунки надто ніжні.
Побачив і безруччя, і безніжжя,
Казав прощальницьке «амінь»
Над побратимами, немов «цвірінь-цвірінь».

Бо душі піднялись, як качечки,
Сполохані пижем на полюванні.
А хто у зграї перша, хто остання?
Тут розрахунок не гнучкий:
За відлетілих виставляються свічки

На пам’ять. А поранення – фігня!
Очухається крижень у шпиталі.
І далі – до прокурених реалій
Без облікового звання.
Лише поставте у шеренгу навмання!

Потрібно ще помщатись за своїх,
Від кого недослухав анекдотів,
Коли сиділи в миршавому дзоті
Й тлумили недоречний сміх,
Вчиняючи війною виправданий гріх.

***

«Як класно бути українцем:
Тямущим, справжнім, без лапок!»
З-під успадкованих руїн це
Співзвуччя лине до зірок.

Народна ж вищість – у корінні:
Гнучкому, мрійному, в диму.
Ми – українці! Ми – відмінні:
Несхожі, якісні тому!

Хоча й набились зайві справи
До торби млявих поколінь.
Летять роки – стоїть держава.
Байдужі зсунули у тінь.

Тож годі мірятися клято
Своїм завзяттям уві млі!
Творімо світло, наче свято,
Для Богом даної землі!

Вона в’юнка. Усіх полащить,
Хто пуповиною приріс
До витоків. Земля найкращих
Не любить слабкість навідріз.

Тому двигтить, стинає, креше
Стійкого духу моноліт,
Аби забулося, хто перший
І хто останній. Кожен слід

На стежці в напрямку держави
Неоціненний. Знаймо всі!
Хоча не кожного прославить
Продюсер зоряних часів.

Проте й за другорядні ролі
Майбутнє дасть безцінний приз:
Засліпить Кремль і Капітолій
Ота, яку тягнули вниз.

Її наймення – Україна
Нових людей, нових чеснот.
Ніхто не всадить на коліна!
Вона – стійка! Стійкий – народ!

***

Укотре завтра вийду на базар.
Спросоння. Мерзло. Трохи ліньки.
Влаштую стіл. Поставлю скриньку
(Такими не торгує антиквар).

Прозорий куб. Прозоре навідріз
Бажання бути волонтером.
«Не турбуватись про кар’єру» –
Чіткий, кристалізований девіз.

Неспокій на кордоні. А тому
Майбутнє виклали на карту.
Звертатися до честі варто.
Якусь іще купюрину візьму,

Що миттю конвертується в шолом
Для недолюблених солдатів.
Вони по-своєму багаті!
Багаті духом у борні зі злом.

Надіюся, мене пробачить Бог,
Що не навідуюсь до храмів
Циклічно щонеділі. У програмі –
Наразі порятунок хоч кількох

Сердець звитяжних на передовій,
На історичному розриві.
Хай повертаються щасливі,
Коли ущухне буревій.

***

Вивчав фен-шуй, а вивчив – карате.
Мистецтвом точності незручно захищати
Своє помешкання, коли вар’яти
Щоразу зазіхають на святе
Ім’я землі, з якої проросте

Ще не один чубатий каратист,
Котрий вирощував роками живчик чуба,
З на серці татуйованим тризубом.
Він має гордість, бачення і хист
Тримати слово, лінію та спис

Наперекір теорії умов,
Непереконливо озвучених знадвору.
Голосувалось. Назбирався кворум
Для внесення рішучих постанов,
Аби здавати Батьківщині кров.

У рідну землю. Без переливань
Тієї крові із пустого у порожнє.
Що з хворим поділитися й не можна.
Тому ж і розривається гортань
Від щему. Від знекиснених зітхань.

Тому і сполучає Шаолінь
Дипломатична вісь з Михайлівським собором.
Відчує карате каратель скоро,
Як вдарить вище миршавих колін
Та нижче пояса йому прудкий загін

Із оселедцями на черепах,
Що всі єдиноборства хутко компонує.
Бо за парканом подих звіра чує.
Гопак стає в пригоді у боях,
Щоб ворогу натанцювати крах.

***

Я Путіна зловлю, як карася!
Медведєва вполюю, як єнота!
Аби Росія знітилася вся,
Аби стулила пельку, а не рота.

Аби не заглядала за кордон
І нюхала букет своїх фекалій,
І слухала токати заборон.
Аби не доторкалась до баталій.

Аби посмакувала діячів,
Яких сама собі й наплодила,
Що мізки замінили на квачі
Та впевнені: у ваті – вища сила.

Дарма, що набридає з неба град
І обмаль у складах боєголовок.
Нехай відчує вишкірений гад
Стотисячне бомбардування словом!

***

Країна-прірва, глибоченний льох
Для з пантелику збитого народу.
Країна, де гламурний напівбог
До раю підпускає за дрес-кодом.

Країна, де відвертість в почуттях
Рахують рідше, аніж курс валюти.
Країна, мов сантиметровий цвях,
Якого прагнуть молотом зігнути.

Країна – мов невдаха-супермен:
Хваткий до всього. Та підводять сили.
Країна з сіножатями імен,
Яких борня жертовна підкосила.

Країна – наче збірний “робесп’єр”:
Вождів вбиває – й сам одразу ж гине.
Країна без докучливих манер.
Заручниця… Проте усе ж – країна!

У карцері нових світобудов
Шукає не союзників, а свідків.
Ті бачать, як в Дніпро стікала кров,
Як з рук Донця знімаються відбитки.

Це там конвойник в’язку загубив
З відмичкою від безлічі кайданок.
Бери! Знімай! Звільняйся щодоби!
Тривож своїм завзяттям кожен ранок!!!

Звільняй свідомість від жалю та втрат! –
Повчає всіх покривджена країна.
Горлає відчайдушно! Б’є в набат!
Чекає невгамовності від сина!!!

Хоч блудний він, та мусить вберегти
Усе, що потерзалося віками,
Поклавши, як опору, під мости
Між світлою майбутністю та нами.

А ще – перерубати навідліг
Двозначного буття гордіїв вузол,
Що хльоскає країну, мов батіг,
Та тягне в згубні унії й союзи.

***

Придбайте пензлик для солдата,
Бо він – зразковий баталіст,
Бо він – очолює заїзд.
Його стрільба – нова цитата.

Дарма, що дикція погана.
Усе не влізе у буклет,
Що влазить у бронежилет
Під грифом «Дольче і Габбана».

Солдат чекав підмоги з тилу.
В тилу чекали на наказ.
Кренили найманці каркас:
А здобули – зворотну силу.

Комусь – війна, комусь – умови
Для тестування почуттів,
Коли снаряд не долетів
До співрозмовців випадкових.

Солдат не юрмиться в гримерці:
Складні спектаклі – без перерв.
А ляльководна нитка – нерв,
Узутий вишколено в берці –

Демісезонні, шкіряні.
У них за радість наступати,
Коли насуплені комбати
Дають гітарити пісні.

***

Таки блаженні миротворці.
Вздовж неба вільний полігон.
З пайками ж мінометних порцій –
В ООН.

Достойна гвардія у Бога:
По блату жоден не проліз.
Важка від призову дорога.
До сліз…

Вівтар у сенсі барикади
Для нетотожних поколінь.
Лише б не зраджували ззаду.
Амінь!

Зеленку витіснило миро
В амбулаторії Хреста.
Твоїм він буде командиром
До ста.

Дзвонар заглушує сирену:
Біжи у храм, а не в підвал.
Виконуй розвідку священну.
Аврал!

Бо проповідник партизаном
Вербує внадливо салаг.
І не зустрінеш ветерана
В тилах.

На фронті тісно випадковим,
Немов синиці між долонь.
А ми – під бліндажем Покрови!
Вогонь!!!

***

Кохання в балаклавах – просто клас!
Коли малюєш посмішку очима.
Незрима втаємниченість і час
Себе пропонувати по частинах.

Якщо цілком, то ризик чималий
Потрапити сторчма на мінне поле.
Відколи прикриватись почали,
Початок зближення зостався голим.

Поменше спокушатись на тіла
Відразу стали. Більше – на ідею.
З музеїв реформаторська мітла
Мете відвертості та, наче на спідвеї,

Майстерно оминає потайну
Ревнивість нерозірваних фугасів.
На часі – готуватися до сну…
Та хлюпають з очей бажання ласі,

Зволожують чорняве полотно,
Що криє на лиці відтінки точні.
Жіночність не сховаєш все одно,
А мужності уявлення – заочні.

Бо той, хто показово розривав
Свою сорочку у годину тиші,
Тихішим за підпільну мишу став
Під градопадом. А вчорашні миші

Несуть себе, набуті почуття
На мінне поле, де у балаклаві
Дірчаві прорізи визвучують: «Гаття!
Кохайтеся сміливо, ліві й праві!

Лише не потурайте чорноті
В стосунках. Та й у помислах в цілому!»
Додому той повернеться в чоті,
Хто не зважав на острахи та втому,

Носив своє кохання в рюкзаках,
Допоки не владнав нагальну справу.
Цікаво, хто залюбить вояка,
Як він нарешті скине балаклаву?

***

Кістьми лягають – ексклюзивний варіант.
Кордон тримають – без гнітючих сентиментів.
Мужніють дужче від наказів та команд,
Хоча світлин побільшало на стенді

З жалобним болем пам’ятних стрічок.
До протоколів вносяться відзнаки.
Як горошини розпанахують стручок,
Так і герої рвуться до атаки.

Щоб розуміли родич і сусід:
Жертовні сили в подвигах зростають.
Свобода наша – найдорожчий плід,
Адже рабів до раю не пускають.

І не розказуй, нібито не чув.
Умисно фразу викладуть на оці
Кістками тих, кого поглинув зсув
У болісно-кривавій поволоці.

Бо смерть героя – вартісний трамплін
Для золотої віри у майбутнє.
Вшануймо пам’ять – і гайда до змін!
Звитяжцям не пасує образ трутня!

***

Химерним уособленням поразок
Відразу перемоги зайнялись.
До жертви підступає хижа рись.
Стрибає, усвідомивши образу,

На погляди приручених ссавців.
Щоці не зберегти здобуте м’ясо,
У ту ж секунду корчачи гримасу
Простих некровожерливих бійців.

Слухняних, та поглинутих війною.
Такою, що не схожа до війни!
Коли орда ординцям ордени
Не вішає. Беруть – на полі бою

З грудей отих, хто дійсно заслужив,
Хто жив усупереч усім прогнозам,
Хто не ставав у безталанну позу
Під чоботом, що маршовий мотив

Замінює на реквієм понурий.
Цензуру, мов дарунки, роздає –
І вже у невеличкому фойє
Стоять брехні гуманітарні фури.

Незаймані. Ніхто не підійде!
Ніде не порозносять, наче вірус!
А довезуть сини найкращі віру
В безбожний вир. Завдання – непросте.

Сергій Сіваченко