Версія для друку та PDF

Вогник надії (новела)

Він сидіть під ворітьми будинку, попри холод. Сидить, наче вартовий, хоча не розуміє, чому двері будинку ніхто не відчиняє.

Перехожі, які рідко тут з’являються, співчутливо дивляться на нього, а він, і собі, кожного проводжає очікувальним поглядом.

Уже кілька днів не мав навіть крихітки в роті. Підбігав до дверей, ставав на задні лапи, гавкав, скавучав – усе марно. Що трапилося? Ніяк не міг зрозуміти, адже його тут так любили, навіть цукром, шоколадом частували, коли він господарям під музику співав на задніх лапках танцюючи. А ще він умів сміятися, широко відкриваючи пащу та виставляючи зуби, тоді всі втішалися його здібностями. А сьогодні… Як бути сьогодні?.. Хоча б якийсь черствий шматок хліба. Була десь зарита в землі кістка, але хіба її знайдеш під снігом. Голод – не тітка, доведеться, напевне, просити.

Тут промайнула думка: що, як потанцювати, коли йтимуть люди. Та ніхто не йшов вулицею, подвір’я теж не наважувався полишати: звик ретельно виконувати свої обов’язки й сам ніколи від хати не ходив. Так минув ще один важкий день, ніч просидів у холодній будці голодний. Сподівався, що новий день щось змінить чи прояснить у становищі.

Вранці прокинувся від котячого нявкоту. Де взялося це кошеня? Маленький пухнастий чотирилапий голосно кричав, ступаючи по снігу, зрідка поринаючи в м’який сніг. Певно, кликав на допомогу, шукав порятунку, наляканий самотністю й холодом кіт. Невеличкий хвостик підняв доверху, вуха настовбурчив, шерсть на снігу розпушилась, очі круглі, наче ягоди, а він собі навмання прямував до будки, ніби відчував, що там зможе прихиститись від холоду. Нявкнув, якусь хвильку постояв і, не лякаючись, зайшов у будку й одразу почав умощуватись. Коту байдуже, хто тут (у нього ще було відсутнє почуття страху), головне, щоб тепло було, бо бідолаха трусився від холоду.

Тепер вони удвох гріли один одного, хоча їсти хотілося обом. Що робити? Собака пішов до воріт, бо почув якісь голоси, а кошеня за ним. Вулицею йшли люди. Пес вибіг і кинувся їм під ноги. Жінка налякано крикнула, а собака, забігши наперед, став на задні лапи й, не зважаючи на голод і холод, почав танцювати, при цьому видаючи звуки, схожі чи то на завивання, чи на якусь мелодію.

– Він же танцює, служить, – здивовано виголосив чоловік. Оце так пес, циркач та й годі.

Тут крізь щілину в огорожі вийшло мале кошеня і теж дало про себе знати тоненьким голосочком.

– Яке гарненьке. Ти, напевно, замерзло. Іди до мене, – жінка взяла його на руки. – Який хороший котик. Звідкіля ти взявся, тут же тепер ніхто не живе. Підеш із нами? Візьмемо? – спитала в чоловіка. Той махнув головою на знак згоди, і вони пішли.

Пес стояв мовчки й спостерігав за ходом події. Недовго думаючи, пішов за ними…

Віра Усцова

close

Напишіть відгук