Коли мені було років 5-6, батьки рано вставали і йшли на роботу.
Мамо казала “ти тут не балуйся“, а батько додавав “а то ременя дам” і після такого короткого інструктажу вони уходили до вечора.
Я погано розумів, що це як “балуйся”, але про ремінь я вже мав уяву.
Правда про погане я не думав.
Жили ми у приватному секторі, тому навколо було багато на що можна було відволіктися.
Котик це розумів і швидко десь втікав.
Собаці було гірше.
Він сидів на ланцюгу.
Ще була купа різних рослин, але з ними особливо не пограєшся.
Батько показав мені магніт і як він діє, для мене це була магія, але фокусам мене ніхто не навчив.
Залишалися сірники.
Сірники та вогонь мене заворожували. Ну а далі знову ремінь.
Але все одно я любив залишатися сам на сам.
Згадав я цю історію через півстоліття.
Коли почув про коронавірус, карантин та самоізоляцію, то згадав ці сірники, ну й про ремінь.
Добре що тепер є Фейсбук, Фейсбук замінив все, навіть котиків тут повно, інакше б точно – сірники та ремінь.
Правда й батьки вже померли.
Звідкіля той ремінь?
Може тому й сумно…
Карантин саме те що треба щоб згадати і їх і своє дитинство і переосмислити себе.
Юрій Смола