Трагедії не забуваються. Частина 1

Полярна весна настала. У травні лив холодний дощ. Пройшов криголам, продавлюючи лід своєю вагою. Морська стихія почала повільно рухати зимову масу снігу, кригу за своїм маршрутом. Теплий вітер нагромаджував тороси, які злісно опираючись, гуркотіли вибухами. Повільно танув сніг.

Текли струмки, зеленіла і цвіла тундра. Номерний порт, один із небагатьох на Півночі, проводжав ув’язнених, які виїжджали на Батьківщину. Після переклички людські виснажені примари отримували свободу. Вони шикувалися за заведеним табірним порядком, ховалися від суворого вітру, не підіймаючи від землі погляд. 

Головний лікар номерного табору стояв осторонь причалу, спершись на столик, притримуючи медичний чемоданчик із медикаментами. Його думки нагадували штормове море вночі. Він розумів, що терміни його звільнення були в руках працівників НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР). 

Ковальов Станіслав Веніамінович був одягнений, як і всі ув’язнені. Голову прикривала шапка-вушанка, яка не раз потерпала круті негаразди табірного життя. Коли він намагався поправити її, було видно багряний шрам від поранення на остриженій голові. Насторожений погляд говорив про серйозний чоловічий характер. При зустрічі з ним бажання з’ясовувати стосунки у табірних недругів швидко минало. 

Ковальов мав насичену біографію. Закінчив Київський медичний інститут. При наближенні німецьких військ був евакуйований разом з інститутом до міста Челябінська. Захистив кандидатську дисертацію, працював в інституті. Був покликаний до армії. Працював у госпіталі. Врятував життя багатьом фронтовикам. Після поранення потрапив у полон. 

Побачив Європу з вікна вагонної теплушки. Завдяки лікарській професії допомагав виживати собі й ув’язненим. Пройшов школу виживання у Бухенвальді, одному з найбільших концтаборів нацистської Німеччини. Пам’ятав, як від залізничної станції брели вони колоною до концентраційного табору. На чавунних воротах був вилитий напис: «Jedem das Seine!» (Кожному своє). 

Скільки було у таборі в’язнів, він не знав, як і кількості жертв.  Добре запам’ятав дату 11 квітня 1945 року, коли до табору підійшли американські війська. У таборі виникло повстання, в ході якого в’язням вдалося встановити контроль над табором, незважаючи на супротив охорони і військ СС, що знаходилися поблизу. Але його більше відволікали поранення і головні болі. Те, що відбувалося довкола, уявлялося погано. Він радів, коли в серпні 1945-го року Бухенвальд передали у відання СРСР. Всі лише й говорили про швидке повернення на Батьківщину. Вони зобов’язані були пройти перевірку на благонадійність. Запрацював спецтабір № 2 НКВД, призначений для фільтрації й інтернування нацистських злочинців.    Розпочалися багатогодинні допити членів комісії: де служив, як потрапив у полон, з ким був знайомий у таборі?  

– Отримавши поранення, знепритомнів, потрапив у полон, – коротко відповідав він. 

– Німецьку мову знаєте?

– В інституті вивчав, але в лікарській практиці застосовував латинь. 

– Що робив у полоні? – підозріло дивився на нього офіцер. 

– Прагнув вижити, – відповідав Ковальов.

– Ви зрадили Батьківщину, – говорив йому інший екзаменатор у випрасованій військовій формі, від якого пахло одеколоном. – Замість того, щоб боротися за своє звільнення, як інші солдати й офіцери, ви боязко сьорбали табірну юшку.

– Коли вас поранять, я подивлюсь, як ви битиметеся, товаришу капітан, – гарчав він від обурення. – Я на фронті зробив сотні операцій з порятунку наших солдатів. І ніхто, чуєте, ніхто з бійців, що видужували, не сумнівався у моєму патріотизмі. У таборі я був півроку. Ув’язнених знав лише під номерами. 

– Учений медик отримав у винагороду «десятку» для вивчення полярного сяйва, – сміялися табірні гумористи. 

Черга повільно просувалася до причалу. Виснажені чоловіки підходили до чергового і називали свій табірний номер. У їхніх очах постійно був страх. Вони завжди чекали непередбачуваних команд, які могли відсунути звільнення на невизначений термін. Колишні ув’язнені не підходили до Ковальова за наданням медичної допомоги. Вони боялися, що їх залишать на березі. Вони покидали край вічної мерзлоти, будучи одними із першовідкривачів, спеціально утворених у МВС двох великих будівельних управлінь № 501 (Обського, що охоплює західну половину траси від Салехарда до Пура) і № 503 (Єнісейського – від Пура до Ігарки). Було ще декілька таборів, але про це ніхто не знав. Все було вкрито військовою таємницею. Вони виконували Сталінський наказ прокласти залізничну колію уздовж Полярного кола. Залізничну одноколійку, протяжністю більше тисячі кілометрів, будували у щонайбільшій секретності.

Країна знемагала від голоду і відсутності чоловіків-трударів, а головнокомандувач озброєними силами СРСР Йосип Віссаріонович Сталін продовжував перетворювати країну на неприступну фортецю. Покидаючи Північ, колишні в’язні присягалися, що вони неодмінно помстяться за загиблих у підневільній каторжній праці, за мізерність пайки, за нелюдське поводження з ними. Але їхні місця займали інші, доля яких була вирішена наперед. За пайку хліба і під дулами автоматів вони зобов’язані були щодня виконувати трудове завдання. 

Ковальов із сумом спостерігав за настанням полярної весни. Він дивився на колишніх ув’язнених, переодягнутих у цивільний одяг, які, увійшовши на пароплав, намагалися відчути себе вільними людьми. Це була найбільша проблема – звільнитися від відчуття пригніченості. Вони психологічно не могли відразу стати вільними і незалежними громадянами своєї Батьківщини. 

Ковальов не міг позбутися від обтяжливих життєвих спогадів, які переслідували його. Він знову і знову проживав жорстокість минулого: пам’ятав, як їх транспортували, переганяли немов худобу, перекидали в призначений пункт на кораблях, поромах, вантажних автомобілях по «зимнику» – обмерзлій північній дорозі. 

У позначених для будівництва залізничної одноколійки пунктах обладнали табір. Починався він із вирубування чагарників і розмітки території площею 400 на 400 метрів. Зводили вежі по кутках, від яких тягнули огорожу з колючого дроту. На дерев’яних воротах прикріплялося гасло: «Праця є справа честі, справа слави, справа доблесті і геройства!».

Мимоволі виповзало огидливе порівняння з фашистськими таборами. Йому говорили полонені, які прибули з концтабору Аушвіца, розташованого біля міста Освенцим, що там на воротах був напис: «Arbeit macht Frei!» (Праця звільняє!).  Цинічнішого гасла для підневільних людей важко було уявити. Але у фашистської Німеччини таборами керували вчені офіцери. Вони по-справжньому знали свою єзуїтську справу зі знищення людей різних національностей. Інша справа – перевиховання людей у СРСР, які мислять інакше! Гуманність партії прослідковувалася не лише в гаслах, але і в щоденному трудовому розкладі життя ув’язнених. 

Житло в місцях вічної мерзлоти будувалося після спорудження головної табірної зони. У Ковальова серце потерпало від жорстокості влади. Але йому доводилося мовчати, як і більшості, щоб вижити! Він відчув усі тяготи підневільної трудової повинності на будівельних роботах. Змазував руки й обличчя якимось жиром, обмотував ганчірками руки і всовував їх у рукавиці. Він, як і всі інші, довбав, вирівнював промерзлу землю, тягав шпали, укладав рейки. Одного разу його викликали до табірної адміністрації з питання його цивільної спеціальності.

– Ви закінчили Київський медичний інститут, захистили дисертацію, воювали…

– Був поранений, потрапив у полон і засуджений, – звично відповідав він.

– Чому не назвали спеціальність вченого медика? – запитав полковник.

– Хотів відчути на власній шкірі, що таке «Аrbeit macht Frei!» (Праця звільняє!)

– Не будемо ускладнювати обставини, що склалися, – філософствував полковник. 

– Згідно інструктивних вимог нашого відомства, приступайте до організації табірної лікарні. Разом із начальником медичної служби будівництва підготуйте розрахунки за кількістю передбачуваних хворих і необхідних медикаментів. 

Так він очолив табірну лікарню, єдину на багато сотень кілометрів майбутньої траси. За кожною табірною ділянкою був закріплений медичний працівник із арештантів. Можливо, це було зроблено для звітних маніпуляцій при списуванні одягу, продуктів харчування, медикаментів. Але щоб зрозуміти, як працює злагоджений механізм усієї системи НКВС, напевно, одного життя буде недостатньо. 

Настання весни подарувало деяким слабким ув’язненим звільнення. Їх замінювали на інших, молодших і сильніших. Ковальов, як і раніше, був заглиблений у свої думки.

– Проходьте, – байдуже скомандував старший лейтенант НКВД, і черговий пасажир швидко біг по трапу. 

Два чергових матроси підхоплювали легкого арештанта і називали номер каюти, місце його подальшого проживання в цій подорожі. 

Осторонь стояла група вільнонайманих із селища, які чекали своєї черги на повернення додому. Їх проводжали друзі, весело жартували і сміялися. Це були два світи: вільнонаймані працівники, які прибули за комсомольськими путівками, і приречені трудяги-в’язні. 

До Ковальова підійшов Мілутін, його заступник. За віком він був молодший, але мав більший стаж табірної відсидки. Їхні біографії були схожі своїм незбагненним абсурдом. До війни Мілутін закінчив медичне училище, воював, був нагороджений медалями, але його несподівано заарештували за анекдоти, волелюбний характер, і посадили. Бойові нагороди до уваги не бралися. За час, проведений на Півночі, весела спочатку його душа вкрилася жовчю і сарказмом.

– Проходив мимо вокзалу, виявив літерні вагони, – доповідав він Ковальову. – У таких вагонах арештантів не возять. Напевно, прибуло високе керівництво.

– Давай команду черговим і хворим. Нехай наведуть порядок у палатах. 

– Буде виконано! – підтвердив Мілутін.

Вони стежили, як повільно відпливав від причалу пароплав. Важко зітхнувши, вони мовчки попрямували у бік табору. Супровідну охорону вони перестали помічати. 

Після обідньої перерви з’явилася комісія. Добротно одягнені офіцери були небагатослівні. Худих і виснажених серед них не було. Перед цим прибігло двоє офіцерів. Вони попередили чергових по табору, що буде генерал НКВД. 

– Не нарікати і не скиглити на погані умови праці і відпочинку, – монотонно повторював один із офіцерів.

Чергові по бараках із числа хворих покірно прийняли вказівку. Головним завданням було натопити приміщення і вимити підлогу. Вони рубали дрова. Тягали на санках воду в бочках із найближчої водойми. Решта в’язнів виконували роботи з укладання залізничного полотна. По кутках, за межею колючого дроту, на сторожових вежах пильно несли службу вартові, готові відразу стріляти по порушниках табірної дисципліни.

Процесію очолював генерал, одягнений у шубу, із палицею в руці. Перевірили баню, їдальню, бараки, зайшли в туалетну кімнату, яка ніколи не опалювалася не тільки на Півночі, але і в більшості населених пунктах країни. Усі будівлі були з колод, законопачених мохом. Генерал коротко ставив питання, а полковник, начальник табору, доповідав. Потім зайшли до табірної лікарні. 

– У палатах перебуває п’ятдесят хворих, – відрапортував черговий офіцер.

Головний лікар і заступник, одягнені в чисті халати, стояли з відчуженими обличчями. Члени комісії мовчки завітали до палат. Ніхто із хворих не поставив жодного запитання. Серед ув’язнених існувало повір’я: «Хто багато говорить, той довго не проживе». 

– Які проблеми? – суворо запитав невисокого зросту генерал, звертаючись до Ковальова.

– Бракує перев’язувальних матеріалів, медикаментів, громадянине генерал. – Одяг ув’язнених, як і пайка, не пристосовані для роботи на північних холодах. Багато обморожених, що знижує продуктивність праці. 

– Приємно, що головний лікар лікарні вболіває за дострокове закінчення будівництва Сталінської залізничної магістралі. Начальнику табору слід домовитися з місцевими рибалками, щоб поділилися рибними запасами. Видати всім працюючим додатково нижню білизну. Передайте мій наказ головному оленяреві краю про пошиття з оленячих шкір взуття і рукавиць для ув’язнених, які виконують роботу на особливо небезпечних ділянках. Необхідні витрати наше відомство профінансує. 

Один з офіцерів записував вказівки до блокнота. Обличчя генерала вкривала блідість.

– Як боретеся з цингою? – вимогливо запитав генерал. 

– Стійка нестача вітаміну С порушує структуру хряща, руйнуються трубчасті кістки, що призводить до цинги, – відрапортував Ковальов. – Застосовуємо водні відвари хвої, сосни, ялиці, смереки, березового листя. Влітку намагаємося збирати лікувальні трави, ягоди, але цього недостатньо. Потрібна допомога для поліпшення калорійності їжі.

– Ваша освіта, ув’язнений? – зі здивуванням запитав генерал.

– Доцент Київського медичного інституту, – доповів Ковальов.

– Нечасто вчені гостюють у наших краях, – посміхнувся генерал, поглядаючи на начальника табору. – Які претензії до ув’язненого?

– Працює професійно, товаришу генерал-лейтенанте. За необхідності лікує офіцерів, надає медичну допомогу цивільним поселенцям і оленярам. 

– Запросіть вченого через годину до мого вагона, – наказав генерал. – Оперативну нараду проведемо у приміщенні вокзалу в присутності керівництва селища й офіцерського складу. Час повідомлю додатково.

– У зіницях проглядаються перші ознаки жовтяниці, – подумав Ковальов, вдивляючись в обличчя генерала. – Напевно, хоче дізнатися діагноз захворювання.

– Слухаю, товаришу генерал-лейтенанте! – відрапортував полковник.

Всі мовчки вийшли. Десь звучав звичний рапорт начальника охорони.

Частина 2

Віктор Гірський

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *