Версія для друку та PDF

«Той, про кого складатимуть пісні» або «Кодекс честі – неписаний закон війни»

Сиво-чорне небо зливалося із землею, барикади мішків з піском слугували сучасною фортецею. Він стояв на даху будівлі трансформаторної підстанції і вдивлявся в далечінь, ретельно прислухаючись до найменших звуків. Спокою не давало погане передчуття: зараз щось відбуватиметься… Із-за небокраю, звідки зазвичай виходить сонце, сповіщаючи про нове життя, повільно їхали два важкі автомобілі з вимкненими фарами, їхній шум моторів загрозливо прорізував тишу …

Капітан, не втрачаючи ні секунди, повідомив про побачене начальнику варти. Прикордонники одразу почали готуватися до оборони позицій. Напруга охопила місто. Найважче завжди чекати, прокручувати в голові сотні варіантів можливої ситуації, знаходитися в турбулентній зоні невідомості. Володимир разом з усім нічним Луганськом затамував подих. Час на хвилину зупинився, думки поринули в невеличкий Лисичанськ, до маленьких синів.

– Можливо, молодший зробив сьогодні свій перший у житті крок або сказав найперше слово…

Як би йому, татові, хотілося в такі моменти бути поряд! Ловити своє чадо під час перших падінь, радіти дитячим усмішкам, разом зі старшим учити вірші. Але зараз чоловікове місце тут – за барикадою. Не з книжкою казок у руках, а з мінометом, в обіймах не коханої дружини, а холодної небезпеки…

З роздумів до реальності Володимира повернув спалах – різкий та неочікуваний. Секунда – і небо запалало червоним сяйвом ракети. Вибух… Ще один і ще… Вогонь зі снарядів різних потужностей та калібрів накрив прикордонників з усіх боків. Терористи атакували з посадок, з дахів і вікон заселених багатоповерхівок. Володимир розпочав мінометний вогонь у відповідь, але стріляти по кожній з позицій не міг: у будинках жили мирні мешканці. З міномета в бік ворогів швидко вилітав снаряд за снарядом, своїм голосним свистом ніби протестуючи: «Луганськ – це Україна!».

Аж раптом «подарунок» прилетів і на дах до Володимира, розірвався зовсім поряд.

– Ще трохи б – і «Плине кача» … – Тут залишатися не можна, – промайнуло в голові.

Його погляд падає донизу, в темне провалля – смертельний ризик та водночас єдиний шанс урятуватися. Коли воля до життя більша за страх, найменшої долі вагань не виникає.

Подих … Крок … Темрява …

Володимир Пліченко стрибав із висоти трьохповерхової будівлі, рятуючись від ворожих куль. Він повинен був приземлитися на автобус, підігнаний сюди для можливості екстреного порятунку, але доля вирішила інакше. Знаходячись у повітрі, десь між небом і землею, чоловік відчув надзвичайно різкий біль. Його таки наздогнала куля снайпера… Боєць через біль не зміг згрупуватись, упав на автобус і… зламав ногу.

…У цей же час за кілька десятків кілометрів звідси, у Лисичанську, дружина Володимира вкотре ввімкнула новини, нервово крутила пульт у руках, очікуючи почути хоча б якусь звісточку про події на заставі в Луганську…. Жінка слухала телеведучу й блідла:

– Прикордонники – єдині, хто чинив опір терористам, – лунало з екрану стривоженим голосом. – Їх штурмують уже протягом шістнадцяти годин. Серед військових сім поранених, четверо – у вкрай тяжкому стані. Загинуло щонайменше п’ятеро.

Після цих слів наче цілий світ зупинився в очах дружини. У голові раз у раз повторювалися слова коханого в слухавці : «У мене все добре. Люблю.» Ірина швидко набрала знайомий номер, але через кілька секунд почула: «На даний момент абонент не може прийняти ваш дзвінок»…

…Капітан лежав за автобусом, тяжко дихаючи і не в змозі навіть підвестися. Усе тіло боліло, у голові паморочилося, ось-ось знепритомніє. Чоловік повільно торкнувся тремтячою рукою плеча та відчув кров. Вона просочувалася крізь камуфляж і залишалася червоними краплями на землі, напуваючи донбаський ґрунт усіма тими високо піднесеними почуттями, які успадкував від батьків.

Мати Володимира була військовим фельдшером, батько – полковник Збройних сил. Ця родина не з чуток знала, що таке почуття обов’язку. З ранніх літ юнак був упевнений: піде стопами батьків, боронитиме кордони України. Але ніколи навіть уявити не міг, що ввійде в історію одним з тих прикордонників, які до останнього захищали Луганськ.

Прикордонна служба залишилася єдиним українським військовим угрупуванням на території міста. Невеличкий загін, що всю ніч чекав на обіцяну підтримку, опинився в оточенні нападників. Ні фізично, ні технічно прикордонники не впорались би самотужки з таким масштабним натиском ворога. З кожною годиною людські та збройні ресурси вичерпувалися. Рішення прийнято одностайно: триматися до останнього. Усі, як один, вірили, що мають вистояти, мають дочекатися підтримки: тоді точно подолають ворога… Але обіцяна підмога так і не надійшла, тож отримали наказ відступати. Довелося чекати слушного моменту…

У таких ситуаціях, лишаючись сам на сам із ворогом, кожен військовослужбовець піддається новим законам життя, не тим побутовим правилам, з якими стикається щодня, а чомусь глибшому й благороднішому, тому, що не підписують заздалегідь і не обдумують, а приймають підсвідомо – Кодексу честі. Інакше неможливо пояснити того, що відбувалося в ніч на 2 червня.

До пораненого Володимира підбігли двоє вартових прапорщиків. Поки Олексій Німенко його оглядав, Денис Хадєєв прикривав їх вогнем, хоча й сам був серйозно травмований (куля пройшла навиліт через ікру його лівої ноги). Ще мить – і вибухнуло зовсім поруч. Розірвалася чергова граната. Її осколки посікли Олексієві спину. Намагаючись врятувати Володимира, прапорщик сам отримав контузію, з вух текла кров…

Подібний вчинок у звичайних умовах викликав би здивування й захоплення, але не на війні. На війні це звичні речі, які не потребували ані орденів, ані визнань за свій героїзм. Бійці ризикували власним життям, рятуючи побратима. Саме так і працює неписаний закон війни – Кодекс честі, який кожен військовий відчуває підсвідомо.

Троє поранених прикордонників теж помічали щось подібне, але тепер вони не могли навіть пересуватися. Володимир лежав зі зламаною ногою і травмою руки, Денис Хадєєв – з тяжко пораненою ногою, Олексій – з контузією. У такому стані, під смертельним дощем куль, мін та снарядів, чоловіки рятувалися за єдиним прихистком – автобусом. Там пролежали надзвичайно довго, чекаючи омріяного сходу сонця.

Згодом багряні промені почали повільно підніматися над горизонтом. Вони легенько торкалися ґрунту й тіл прикордонників, наче боялися завдати болю зраненим героям, побитій землі. У сутінках вимальовувалися силуети, небо світлішало; здавалося, усе от-от має закінчитися.

Та разом зі світанком з’явилася нова небезпека. Граната з РПГ-7 влучила в будівлю трансформаторної підстанції. Пів стіни відкололося і ледь не розчавило Володимира. Стало зрозуміло: більше знаходитися за автобусом не можна. Чоловік спробував самотужки підвестися й упав, зламаний пекучим болем, залишалося повзти. Таке рішення було дуже небезпечними з огляду на прострілюваність території, але не спробувати він не міг: коли умови ставить життя, обирати не доводиться. Ховаючись за бетонними плитами, капітану все-таки вдалося доповзти до складу РХБЗ(радіаційного, хімічного та біологічного захисту). Тут його підхопили на руки та занесли в більш-менш безпечне місце, де нарешті отримав першу допомогу. Згодом Володимир Пліченко вже лежав у Луганській лікарні, звідки починалася інша історія зовсім іншої боротьби…

…Капітан розплющив очі у світлій маленькій кімнаті. Стеля й стіни повільно кружляли, у вікно заглядали надто яскраві промені. Він лежав на запраному білому простирадлі й мимоволі усвідомлював: Луганськ утрачено. Капітан залишився один серед міста, заради якого ризикував життям і яке, здавалося, зовсім сказилося. Ще вчора вночі чоловік виборював його, а сьогодні люди знову стоять з триколорами на вулицях… Усе це схоже на спробу врятувати хворого, який попри все продовжує крок за кроком убивати себе сам. Видно, вірус «Новоросія» заглибоко проник у мозок частини луганчан.

За таких обставин у «хворому» місті було знаходитися небезпечно. Прикордонників розшукували. Підрозділи ЛНР, чеченці, найманці шукали Володимира з його побратимами впродовж кількох днів. Єдине, що залишалося пораненим чоловікам у неконтрольованому місті без можливості виїзду – переховуватися в лікарні. Вони переїжджали з відділення у відділення, переодягалися в цивільний одяг і гадали: їх не мають знайти. Та хіба все можливо передбачити?

Одного дня до кабінету головного лікаря увірвалося кілька озброєних чоловіків. На плечах – автомати, в очах – агресія. На камуфляжній формі жодних позначок, за смаглявою шкірою та чорними бородами одразу проглядалася національність – чеченці. Мета їхнього візиту була очевидною – шукали прикордонників, тож завітали сюди, аби начмед підказав місце знаходження розшукуваних. Але не все виявилося так просто. Чоловік не зміг видати тих, хто ще вночі за нього віддавав життя. Він збрехав, підставивши себе великій небезпеці.

– Військових у лікарні немає, – зійшло з тонких вуст.

– Нє волнуйся, ми правєрім, – владно пролунало у відповідь.

Тяжко дихаючи, лікар повільно опустився на крісло у вже пустому кабінеті. Зняв окуляри, потер очі, притиснув рукою хворе серце. Йому не можна хвилюватися, добре усвідомлював: ціна брехні – власне життя. І якщо прикордонників зараз знайдуть, то його вб’ють за обман. Але по-іншому вчинити не міг: совість не дозволяє…

За стінами ж тихого кабінету двері вже гучно билися об стіни, у світлих коридорах лікарні залишалися сліди від берців і запах поту…Цей стукіт чути в сусідньому дитячому опіковому відділенні. Ось двері відчиняються в палату, де перебувають прикордонники. Вояки на мить затрималися, швидко оглянули простір невеликої кімнати, зупинивши погляд на прикордонниках, яких санітарки встигли переодягти. Напруга в повітрі сягала апогею, здавалося, у захопленому місті перед озброєними чеченцями поранені приречені… Та кілька хвилин розмови – і люди в плямистому покинули палату, прийнявши перевдягнутих військових за цивільних. Бачить Бог, доля точно була на боці українських захисників.

Справді, того дня їм неабияк пощастило, але наступного разу подібна удача могла б обійти стороною. Треба було щось робити, адже просто так потрапити до рук ворога чоловіки не збиралися. Краще вже до числа мертвих, ніж у полон…

Саме там, серед загиблих, прикордонники й опинилися. До моргу їх перевів головний лікар. Тут шукати точно не будуть. У приміщенні було прохолодно й темно, стояв їдкий запах смерті. Знаходитися довго в подібному місці серед бездушних тіл моторошно, якось неприємно, але ціна свободи завелика для того, щоб перебирати. Довелося записатися мертвими, аби вижити.

А жити було заради кого. У моменти зневіри, на межі життя і смерті, у повітрі й на землі, за тим самим рятівним автобусом і просто зараз, у морзі, чоловік розумів, що у нього вірять, на нього сподіваються молода дружина, двоє непосидючих синів. День у день вони прокидалися й засинали з новинами, з думками про татка-захисника, який бореться за їхню землю…

Так склалося, що сини з’явилися на світ на окупованих сьогодні територіях : старший Данило – у Криму, молодший Ярослав – у Луганську. Батько мріяв: підростуть хлопці, стануть справжніми захисниками України й одного разу піднімуть жовто-блакитні стяги над місцями, де народилися – Кримом та Луганськом. У такому разі це буде вже третє покоління військових у роду Пліченків – справжня династія воїнів-захисників.

Але про це Володимир дізнається згодом. Зараз же треба було думати, як вибиратися з міста. Ніч змінювала день, минали тижні, Луганська обласна лікарня стала порятунком й водночас в’язницею для прикордонників. Вони вже кілька разів із допомогою волонтерів намагалися покинути місто, але щоразу з’являлися перешкоди. Та рано чи пізно щось мало змінитися: далі переховуватися в лікарні ставало небезпечно. Існувало тільки дві розв’язки: або прикордонників вивезуть в Україну, або знайдуть, а тоді – полон…

19 червня 2014 року, через сімнадцять днів перебування в лікарні, через сотні ризиків та години хвилювань у Володимира і його побратимів нарешті з’явився шанс. По них приїхала майор медичної служби Вікторія Черкасова й вивезла у Сватове – місто не поораної ворожими снарядами землі та не посіченого чужими літаками неба. А далі був Київський госпіталь. Тут, серед таких же поранених, капітан Пліченко знову поринав у роздуми, з усмішкою згадував сім’ю, думав, як складеться його доля тепер…

Можливо, Володимир ще не здогадувався, але до 2017 року йому зроблять більше одинадцяти операцій на нозі та три – на руці. Чоловік переможе поранення й продовжить службу. Колись через десятки років про нього складатимуть пісні, називаючи воїном честі й слави. А я сьогодні, у 2020-у, через 6 років з початку війни, писатиму про нього, свого українського героя – уже майора Володимира Пліченка, який до останнього виборював місто мого дитинства – Луганськ.

Тетяна Удодова

close

5 Comments

  1. Крепкое у парня здоровье – после многочисленных ранений и длительного лечения прошёл медкомиссию на контракт. Круто

  2. Дякую за цю історію. Пам’ять про ті часи, про відвагу захисників та лікарів. Це також треба пам’ятати. Зворушлива історія. Низький уклін Володимиру. Саме таких історій дуже багато, та почути можемо їх тільки на цьому конкурсі (подяка організаторам). Пишить ще, гарно виходить.

  3. Молодець, Тетяно. Ти ще школярка,позаду 10 клас, але написала, як наче там була, поряд з Володимиром. Ця історія- приклад стоїцизму в нашому сьогоденні. Дякую Володимиру за мужність, Тетяні – за творчість

Напишіть відгук