На початку літа 2015 року прибули ми з «Дніпром-1» у Піски. Точніше, нам дали флангову позицію на об’їзній, неподалік «Республіки Міст». Називалась вона «Берлога».
Препогана позиція!
З ніяким обзором, цілою мережею прихованих підходів до неї з боку противника і божевільною системою вогню.
Але, на ній були обладнані класні бліндажі під бетонним покриттям півтораметрової товщини і видовбані в бетоні та асфальті стрілецькі ячейки.
А найбільшим плюсом Берлоги було те, що з неї відкривався прекрасний вид на Піски і їхні околиці, аж до Авдіївки на півночі і пагорбів перед Уманським на заході. Степ проглядався в тих напрямках мало не на десять кілометрів.
Для нас новим було стояти в обороні. Ми були більш звичними до стрімких переходів, рейдів, маневру. Такими були у більшості своїй бойові дії 2014-го та початку 2015 року.
В чому був кайф від стояння на Берлозі? А в тому, що мало не кожну ніч ми вилазили на бетонку і ставши за купою піску, спостерігали величні вогневі бої.
Наприкінці червня було ночами кілька таких сильних канонад, що дух захоплювало. Видно, наших вже добряче задовбали колаборанти і вони вирішили пропрасувати їх по повній.
Стріляло все, що могло стріляти по всьому фронту від тієї самої Авдіївки до Невельського і далі аж до Красногорівки та Маріїнки.
Це, я вам скажу, панове, було неймовірне видовище! І звуковий супровід ще той!
З боку Пісків «валили» кулемети і автомати, дрібно так, чергами, за ними з характерним солідним ритмом басовито рубали великокаліберні кулемети. Ще далі бахкали СПГ, балаболили «зушки». Траси частими пульсуючими ланцюжками неслися у бік противника, з його боку теж тягнулися у наш бік траси і перепліталися з нашими у лякаюче та, все ж, неймовірно прекрасне мереживо.
Позаду нашої позиції, з тупим гупаючим звуком, били міномети: бахкали вісімдесятки та 120-ки, з гуркотом, наче у бочці перекидали туди-сюди каменюки, відпрацьовували «Васильки».
Ще далі чулося характерне: Ввррруммм!!! Ввррруммм!!! Ввррруммм!!! То стріляли танки! Постріл танкової гармати ні з чим не сплутаєш…
А десь, аж за обрієм, далеко в глибині нашої оборони, раптом спалахувало, то тут, то там, то одне за одним, наче величезні вогняні кулі лопалися за пагорбами, підсвічуючи низькі хмари. І лише через кілька секунд до нас докочувався громовий розкат: Ба-ба-ххх!!!
«Саушки»!
У темному небі над головою свистіли з різною інтенсивністю кулі: Ссссссс! – пішла зависоко і на ізлеті. Фффссс – о, це низько, але, все одно, не наша))) А коротко так і злобно: Вззз! – оце по нашу душу. Тільки дулю їй з маком.
Хуркотіли міни та гуділи снаряди.
Ффшуу-ффшуу-ффшуу-ффшуу – це десь над головою помчали «гради». Завжди, чомусь, при цьому звукові уявлялась, як грається зграйка форелі у стрімкому потоці.
Стояли ми кожного разу в траншеї, або просто на бетонці, під прикриттям купи піску, і не могли надивитися на те величне і страшне видовище. Слухали всі ті звуки та чувся у них і ритм, і мелодія, а не какофонія.
– Да! Симфонія якась – озвався якось Рагнар.
– Ну, війна теж музику полюбляє. Вона – ще той композитор.
Хто чув ту симфонію, довіку її не забуде. Краса! Якась космічна, моторошна велич у тому видовищі і тій «музиці»…
Ярема Галайда