Знаєте, панове, сидів оце, згадував. Чомусь у мене досить позитивне враження від донецьких склалося під час війни.

Візьмемо той же батальйон Донбас. В цілому — красунчики! Скільки з ними не стикався – самі позитивні враження.

Після першого штурму Карлівки.

Табір «Дружба».

Заходимо у їдальню. Сидять насуплені дядьки. Якийсь мужичок у флектарні коло намальованого плану бою, розгублено й ошелешено доповідає:

– Ось і ось тут ми йшли сюди й сюди, а от тут – замовк, ковтнув слину – по нас відкрив вогонь «Утьос».

Побачив нас. Зупинився розгублено, провів очима…

– Наші втрати склали…

В Іловайську себе прекрасно явили.

В Широкіному влетіли у засідку. Точніше, проскочили своїх у темряві й заїхали до сепарів. Роздовбали їх сепари в пух і прах. І що? А нічо. Закріпились у домах, зайняли оборону і відбились.

Ті, що закріпились на правильних позиціях, без підвозу, без б/к, без води, без дров і пічок, стояли мертво. А колотун тоді був… мамо не горюй.

Ми їм тоді вугілля і буржуйки з водою підвезли. Допомогли по сусідському, так би мовити. Бачили їх.

Цвяхи робить з таких людей! Геройські хлопці!

«Мирняк» всякий траплявся це так. Було таке, що їдемо і заблукали, коли жіночка йде:

– Скажіть, панночко, як до Оленівки проїхати?

– Так, так і от так. Тільки там наші! Не їдьте!

Нам аж перемкнуло. Хто їй, після цього, «наші», не добереш.

– Дякуємо. Слава Україні!

– Хм… еее… ммм… Всім Слава!

Їдемо ні в сих, ні в тих. От що з нею робити? Наче вата, але ж могла ж до сепарів завести й не стала…

Або ще. Покровськ.

Їдемо такі на Піски й отримуємо новий наказ висуватися на Марік. Їхати через Константинополь, але поворот вже проскочили й повернули наче, туди, але ж, може, і не туди. Аж тут дві жіночки йдуть. Зупинилися, опустили скло. Моцартдо них:

– Дівчата, а скажіть ми туди їдемо на Константинополь?

– Хлопчики наші рідненькі! Дай Боже вам здоров‘я! Захисники наші. Дайте ми вас розцілуємо! Туди, туди їдете, тільки на он тому повороті праворуч беріть!

Аж на сльозу пробило.

Іловайськ.

Виходимо. Дівчинка років дванадцяти заходить в автобус з пакетом в руці:

– Ось ми тут вам картопельки зібрали.

– Нащо нам картопля? – сміємось.

– Ну, у нас більше й нема нічого, – розгублено, – А ви ж повернетесь? Да?

– Повернемось!

– Ми вас чекатимемо.

І посміхнулась так по дитячому…

Чччорт…

Гранітне…

Сидимо з Рагнаром і Моцартом, наминаємо смачнющий борщ.

З нами за столом голова сільради підіймає чарку:

– Ну що, дядьки, будьмо!

– Даруйте, шановний, але на службі не п‘ємо. – серйозно так відгукнувся Рагнар.

– Суворі ви дядьки. Залишайтеся. Ми вам і хати підберемо, і молодиці у нас є такі, що таких бравих вояк приймуть. Ви ж правосеки! Вам сам чорт не указ! Не дайте нас на розрив…

Або знову Покровське. П‘ємо каву на заправці. Смердить від нас на кілометр, мабуть. Машина заправляється…

Дівчина на касі:

– Ви ж правосеки?

– Ну, припустимо. І що?

– Це ж ваші референдум розганяли, так?

– Хе! Ми і розганяли…

– Ох! Тоді не платіть. Дякуємо вам, що тоді приїхали.

Староласпа … рейдуємо по сепарських тилах. Зупинилися за цвинтарем, зайняли кругову оборону, дістали мапу, дивимося, куди їхати далі.

Жіночка чорнява з короткою стрижкою під хлопчика, порається на могилі, чистить сапкою. Зупинилася, дивиться на нас. Гостро так! Думаю: «От сепарва…».

Коли раптом:

– І ви навтьоки?

– Ми воюємо тут.

– А потім куди? За Кальміус? Драпальщики! А нас кому залишили?!

Це наша земля!

Це наші люди!

Су*а, як же ж воно болить!

Ярема Галайда

Один відгук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *