Є діти в наш час, які коз бачать тільки в кіно або на картинці, або на фотографії. А ми діти “як кажуть тепер совка”, спілкувались з ними, як з людьми. Вони нас розуміли, любили та довіряли нам.

Почну свою розповідь ось з чого. Діти хоча й малі, але завжди мріють стати дорослими. А коли тобі сім, чи вісім років і тобі “довіряють” привести додому три кози. То ти відразу стаєш дорослим. От і нам мій дідусь Сергій довірив таку справу.

Кожного разу як я його згадує, то в мене перед очима встає портрет мого дідуся. Бачу його очі та посмішку. Він ніколи в житті не кричав на нас, навіть коли ми викидали “щось таке“.

Так от почну свою розповідь. Ми дівчатка: це я, моя подруга Наталка та Оленка пішли на долину за нашими козами.

Як кажуть “вооружились” палицями та гайнули за ними. Але, щоб з нами щось не трапилось, то то б були, не ми.

Поясню чому.У нас на Харківщині дуже багато ставків, і там було дуже багато риби.І як кажуть без рибаків не обійшлося.

Але з ними були дуже злі собаки. Собаки охороняли свою територію. Побачивши моїх кіз, вони побігли за ними, “хай їм грець”.А кози злякалися та поплигали у ставок. Ми кричимо, галасуємо.”Боженько що робити”?Багато часу у нас не було. Треба було рішення приймати швидко.

І ось, поміркувавши трошки, вирішили. Що я побіжу кликати на допомогу, а мої подруги залишаться та будуть мене чекати.

Я так швидко бігла та голосила, що, мабуть, люди б почули б на “кінці світу”… Але я не довго бігла. На зустріч до мене йшли всі “наші” хлопці. Не хочу ображати теперішніх, але і зараз є справжні, а тоді хлопці були всі :дуже сміливі та справжні.

Перший побіг до ставка Андрій. Він був “москвич” – “справжній інтеліґент”. Поки він підкачував собі штани, роздягався, його обігнав його двоюрідний брат Валік. Його тоді вже можна назвати – козак. Сміливий, мужній та відважний хлопець. Він з розгону в чому був, як плигне у ставок, так одна коза сама з переліку виплигнула з того”клятого ставка ”
Ви собі не уявляєте як ми тоді нареготались, трохи живіт не лопнув у нас зі сміху….

А інші кози теж порозбігались, вони полюбляли їсти вербу. Верба для них як шматок м’яса для нас. Ось, що таке верба для кози. Ми коли “гнали” їх додому часто спостерігали за ними, як вони це роблять.

А ще у мого дідуся була коза Любка, так вона не полюбляла жінок, у яких живіт був великий. Одну тітку вона дуже не полюбляла, навіть не розумію, за що. З розгону бігла і била її у живіт.

Ось такі творіння ці кози.😅

Цікаві, розумні, та з певним характером.

Мого дідуся давно немає на цьому світі, а теплі спогади зігрівають серце.

Як він любив своїх коз, та бережно до них ставився….😀

Ось таке маленьке оповідання з’явилось у мене, та спогади про моє казкове дитинство.

2021 р.
Ірина Дрозд

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *