Сон

Не пам’ятаю, як ми опинилися в тому лісі. Пересувалися без жодного звуку, тільки стукіт трьох сердець, надзвичайно гучно і швидко. Обстріл почався несподівано, кулі пролітали густо, в усіх напрямах, наче хотіли створити для нас ковдру. Страшно? – ні, тільки солоний присмак у роті… Перед очима постала картина з минулого: невеличка сільська школа, дев’ятий клас, перше вересня… Усміхнені дитячі обличчя. Дітей, які згодом стали частиною мого життя… Життя, яке тоді не цінував… Красуня дружина, її легке русяве волосся, ніжна посмішка… Не цінував…

Обличчя стало мокрим і липким, не чути більше пострілів, і стало так легко, спокійно. Тільки вітер ворушить гілки, і троє молодих хлопців лежать на сирій землі. Наче заснули… Несподівано. В одного, що притиснувся щокою до автомата, наче до дівчини, бушлат так схожий на мій, тільки весь в отворах і червоних плямах. Так швидко, без жодного крику, стали вітром… За мить пронеслось усе життя перед очима. Все те, що сприймав, колись як саме собою… I так не хочеться помирати. Молишся, щоб це було не насправді. I все зникає. Кінець. Солоний присмак у роті, до щоки міцно притиснутий автомат. Дуже холодно…

“Ранкове шикування”… Доноситься наче здалеку. Сон? Чи ще один шанс?…

Роман Гроссу