Версія для друку та PDF

Штани

А мороз лютував! Було, мабуть, двадцять тисяч мільйонів градусів морозу. То брехуни з великого міста казали, що лиш 20 за Цельсієм, але мене не надуриш! Вийдіть на вулицю та подивіться, брехуняки! Тут соплі в носі змерзаються, каска інеєм вкрилася, до зброї страшно без рукавиць торкатися, бо примерзнеш, а вони „мінус 20-ть”. Може в місті й тепліше, на теплотрасах, з розігрітим шинами асфальтом, між теплих багатоповерхівок, повз які й вітер не проб’ється. А тут – холодне пекло. Коли від холоду аж пече…

Мало того що мороз, тут ще й вітер в гості заглядає, прошмигує вузьким окопом, виганяючи останнє тепло…

Я як цибулина. Сто одьожок без застьожок. Військові х.б. штани «дубок», що дістались мені в нащадок від якогось безіменного „строковця”; спортивні штани під цими, та з термокостюма якісь не то бриджі, не то рейтузи… В трьох штанах, ще колготок не вистачає, як в дитинстві. Смішно, але все одно хоч трохи тепліше.

Тільки мінус великий є – в бліндажі паришся, а на вулиці все то вимерзає. Та й рухаєшся, мов в штани… Мов коліна не згинаються. Мовчу вже щоб бігати.

Кепсько, короче. Бігати на війні нерідко дорівнює лишитися живим. Я не про втечу кажу, не про швидкісний відступ. А взагалі. Від міни там втекти до бліндажа, чи з окопу в окоп швиденько переміститися, поки не підстрелили. Бігати треба вміти гарно. Це порада всім, кому доведеться повоювати.

Одним словом, мерзну. І тут якось згадую… Здається, бачив я щось з одягу в підсобці, де раніше був склад АЗС, на якій ми облаштували позицію.

Дочекався змінника, здав «наряд», йду подивитися. Секонд-хенд. Светра, джинси, футболки… Сорочка. То все добре, але светрів в мене вже два натягнуто, футболка теж на місці. А от ноги… Найбільше мерзнуть. До того ж, берці в мене осінні, тільки вдень взуваю, щоб швидшим бути. А „дутики” волонтерські, від церкви, не бардзо підходять. В них три пари штанів не заправиш, наверх теж не натягнеш холоші. Так і виходить, що лишається шпарина на литках, між штанами та «дутиками», кудою нахабний мороз залазить під одяг.

Шукаю, перебираю речі, мов та баба на базарі. Те тісне, те старе, те кляті миші прогризли. З того миша щойно випала. Сонна.

Вже втрачаю надію, коли таки знаходжу… Синього кольору, прошиті, колись куфайку таку мав. Приміряю по пояс – годиться!

Байдуже, що називаються вони „ватними”. То через справжню вату, не через бовдурів, у котрих замість мізків – бавовна.

Вночі виходжу на пост в нових ватних штанах. Про всяк випадок лишив ще термобілизну. Як добре! То не передати словами. Рухатись легко, ноги в теплі, морозу нема кудою пролізти, бо холоші якраз настільки широкі, що натягаються на „дутики”.

Гріюсь, млію. Посміхаюсь блаженно. Тут згадую, що ще й кишені маю, що й руки можу погріти, бо ніякі рукавиці не рятують від холоду чуттєвість пучечок пальців.

Руки в кишеню, щось намацав…

Записка…

«Солдатику. Дякую тобі, що бережеш Україну! Хай тебе Господь оберігає. Пенсіонерка Галина Петрівна»

Ви знаєте те відчуття, коли серце огортає тепло?

Тепло. Одразу тепло зробилося. На душі, зсередини тепло.

Не даремно ми тут стоїмо. Не марно мерзнемо. Не за себе, за всіх…

Бо ТАМ, десь далеко, де немає війни, нас пам’ятають. За нас переживають, турбуються, піклуються…

Не карателі ми, а захисники!

Вам дякую, Галино Петрівно!

Василь Піддубний

Автор – житомирянин Василь Миколайович Піддубний, автор прозових книг «Холодне серце», «Історії», «Козацькі байки», «Словник солдатського сленгу», та пригодницького роману «Піастри… Піастри!»
Ветеран АТО, доброволець першої хвилі, громадський діяч.
Редактор тритомника збірки оповідань  «Слово про війну».
Освіта – економіст (Житомирська Політехніка)
Письменник, художник-початківець.
Як поет також є початківцем.
Дане оповідання раніше не друкувалось

Напишіть відгук