Частина 1
В 2000 році група Артура крутилася в Дагестані, намагаючись вдихнути нове життя в затухаюче антимосковське повстання вахабітів і повернути його у національно-визвольне русло.
Авантюра чистої води…
Цього разу з Артуром в цей для нього останній, як потім виявилося, похід, пішло всього четверо побратимів ще по Таджицькій війні.
Був серед них такий собі 35-ти річний “казанський татарин” Ринат Латипов, який татарською знав лише “Якші” і міг чистісінькою наддніпрянською говіркою послати куди подалі так, що доводилося йти. Позивний Ринат він взяв в пам’ять про друга, який після поранення залишився жити в Таджикістані.
Схожий він був на кота, точніше, на котяру, своїми рухами, звичками, вічним розслабоном, в якому чомусь завжди вбачалася погано прихована загроза.
От наче й посміхається і говорить завжди вічливо, приязно, навіть ласкаво, рухається плавно, навіть повільно, а весь час чомусь боїшся, що в горло вчепиться. Цю його особливість відзначали всі, хто з ним хоч раз спілкувався.
Був він непоганий каратист. Сухорлявий, невисокого зросту, бився люто і вміло, але, навішавши комусь по мармизі, зла ніколи не тримав. Легко мирився…
Веселий і безтурботний був дядечко, спец по кулеметах і засідках. Незважаючи на веселу вдачу репутацію він мав не дуже приємну. Ходили про нього якісь похмурі історії та чутки. Всі трималися його трохи осторонь і зайвий раз намагалися не турбувати. Навіть Артур відмахувався, коли на Рината хтось скаржився: “Та ну його к бісу, того несамовитого!“.
І був у Рината приятель Аслан. Здоровило з місцевих чабанів. Молодший синок у татка, мав два метри зросту, товсту шию і круті, широчезні плечі. Весь вкритий могутніми м’язами, але добряк з якоюсь дитячою посмішкою. Брехали, що батько його вахабітам за борги віддав – відпрацьовувати.
Здружились вони якось одразу. Привели на базу новобранців, вишикували і Ринат с ходу штрикнув у Аслана пальцем: “Цього мені! За мною кулемета тягатиме“.
Аслан ходив за Ринатом хвостиком, а той його постійно повчав якимсь військовим хитрощам. Розмови були у них виключно про це. Як не заважало цим двом те, що Аслан поганенько петрав у всіх мовах окрім даргінської, здається?
І сталася з ними така от історія…
Одного весняного ранку Артур погнав всіх інструкторів та курсантів в гори, на кількаденний учбовий вихід. На базі залишилося п’ятеро курсантів, включно з Асланом, та Ринат за старшого.
Він виліз на гору роззирнутися і тут же угледів, що просто по дорозі до бази підтюпцем біжить чоловік із двадцять людей у військовій формі: “Не зрозумів! Це що, наші так рано? Ну не може ж бути, щоби так нахабно ломились дагестанські омонівці чи московітська спецура!“.
Ринат негайно подав сигнал тривоги розмахуючи шарфом. Побачив, що хлопці зрозуміли, забігали, хапаючи зброю, пірнули у окопи та поховалися у котеджах турбази, яка й слугувала тренувальним табором.
Схопив рацію:
– Гніздо викликає Орла! Гніздо викликає Орла!
– Орел на зв’язку! Що там Гніздо?
– До нас рухаються озброєні люди, це ви?
– Ні! – почулося в динаміку після короткої паузи.
– Ясно! Протримаємося до вашого підходу.
– Скільки їх?
– Бачу двадцять чоловік на дорозі. Десь мають бути ще. Якщо знають про нас, то точно заходять з тилу чи флангів.
– Тримайся, Гніздо!
– Кінець зв’язку!
Ринат скотився зі скелі до бази, зістрибнув в окоп. На нього напружено та очікувально дивилося троє бійців.
– Так! Аслане, бігом на гору в стару саклю. Готуй ДШК! Бігом!!! Ви двоє! Отже так, вони або не знають, що ми тут, або думають, що ми приймемо їх за своїх, або їх підставляють, а самі рухаються десь іншим шляхом щоби нас накрити, поки ми на цих відволіклись. Тупо? Тупо! Але йдуть сюди вони відкрито!
Хлопці дивилися на нього нерозуміюче і якось розгублено.
– Коротше! Ви сидите тут! коли зайдуть, валіть по моїй команді. Коли скажу, відходьте по траншеї до будиночка начальника! Ясно?!
– Тха, камандір!
– Точно ясно?
– Т’ощна ясна.
– До бою!
Хлопці завчено розбіглися по місцях. Ще двоє засіли в будиночку праворуч і приготувалися до бою. Ринат проскочив і до них. Повторив те саме, що казав попереднім.
– Стріляйте, не бійтесь. Стіни кам’яні свої не підстрелять. Підходитимете через пролом збоку.
Тільки повернувся до окопу, як просто у ворота бази ввалився натовп омонівців. І їх було явно більше двадцяти! Отарою ломанулися прямісінько центральною алейкою.
– Вогонь! – вигукнув Ринат, коли перші порівнялися з будиночком, в якому засіла перша пара і сам почав стріляти у той натовп.
Здійнялася стрілянина. Омонівці заметалися під вогнем по алейці мов криси, майже не відстрілюючись. То точно був шок. Вони явно не очікували зустріти тут не те що опір, а взагалі кого-небудь.
Та погана виучка вахабітів таки далася взнаки. Підстрелити встигли не більше десятка. Інші, оговтавшись, залягли, а деякі навіть вискочили з території бази. “Ех! Були б нормальні вояки, всіх тут положили б! Тепер перегрупуються, підтягнуть підкріплення, обложать і зроблять нам ваву” – подумав Ринат.
– Нічого, пацани! Зараз Артур підтягнеться! Прорвемося! Цим не давайте голови підняти. Тільки ворухнеться хто – валіть. – вишкірився він до своїх бійців.
Ті, у відповідь, збуджено закивали головами і теж вишкірилися у відповідь. Перший успіх явно підняв хлопцям дух.
Ринат пройшов траншеєю до командирського будиночка, через пролом у цоколі проліз всередину, сів до рації:
– Гніздо викликає Орла! Гніздо викликає Орла!
– Орел на зв’язку!
– Ми відбили першу атаку. Де ви?
– Братіку, ви оточені з усіх боків. Тут ОМОН, московітська десантура, спецура їхня. Ми не зможемо до вас пробитися. Прости, братіку.
Рината раптом охопила веселість та якесь завзяття:
– Нічого, Орле. Ми ґиґнемо красиво. Ти вже мені повір! До вечора точно протримаємося, а вже снідатимемо, хто в Едемі з гуріями, а хто в Раю з арфою. Прощавай!
– Честь, братіку!
– Кінець зв’язку.
“Так-так-так! Що робимо? – несподівано для себе, абсолютно спокійно подумав Ринат – Кругом скелі та кручі. Підійти можна тільки з тилу та через ворота. Єдина панівна висота – скеля зі старою саклею, переобладнаною в ДОТ з ДШК, – наша. Позаду бази є стежка, яка розходиться на дві, по темному можна спробувати прорватися. Одразу за розвилкою невеликий підйом на плато, тут же ще одна, менша за першу скеля Плато метрів двісті, в обхід нього і йдуть ті дві стежки. На них точно засідки. Отже, по плато і підемо! Ризиковано! Дими? Димів, шкода, немає. Аххаа! Але ж є старі шини тут же, за хатою. Запалим… Що зараз? Ліворуч все заміноване. Праворуч згори перекриває ДШК. Якщо не протупимо, протримаємось до ночі, навіть, якщо підтягнуть міномети“.
Частина 2
Поки Ринат роздумував що і до чого, знову спалахнула стрілянина. Він закинув за спину автомат, підхопив ПКМ, короб з набоями і вислизнув через той самий пролом назад до траншеї. Згори праворуч раптом загуркотів ДШК.
“Що за?… Невже ці дурні попхалися через спортмайданчик?” – майнуло в голові Рината.
Він пробіг траншеєю до позицій і далі, на правий фланг.
Так і є! Омонівці намагалися обійти з правого флангу, через спортивний майданчик, який знаходився за котеджами. Ну і, звісно ж, опинилися на відкритому місці, де потрапили під злі, короткі черги Асланового ДШК.
Видно вишколені не краще за вахабітських новобранців, омонівці, втратили кількох бійців поки спромоглися залягли та поховались
– У вас що там за вівчар такий, вівці? Всі ж тут подохнете через нього! – весело загорлав Ринат – Застрельте того козла-провокатора і валіть по домівках! Я добрий сьогодні! Відпускаю!
У відповідь різко, наче нагайка, та часто почала цвьохкати СВД.
– Набої бережи, придурок! – крикнув Ринат і одну за одною кинув через бруствер три гранати.
Судячи з того, що знову запрацював ДШК, вибухи гранат наполохали омонівців, вони піднялись аби тікати і знову потрапили під кулі. І знову втратили кількох. Один поранений почав волати страшним голосом. Та коротка черга припинила його страждання.
Ринат повернувся на лівий фланг:
– Салмат? – спитав швидко юнака, який стояв там на чатах.
– Тагір – ображено протягнув той.
– Ааа, ну добре, Тагір, значить Тагір! Ось тобі цяця, – сунув хлопцеві ПКМ до рук, – тримай! Там за кущами, мін понатикано. Всі на дистанційному керуванні, але штук п’ять розтяжок. Якщо полізуть, підірвуться. Тільки почуєш вибухи, вали з кулемета по кущах, добивай гадів. Тільки ж не по верхівках бий, а по низу чеши. Якші?
– Я уб’ю цих кяфірів в ім’я Аллаха! – вигукнув хлопак, радий від того, що йому довірили таку машинку.
– Ідіть ви в ж*пу зі своїми кяфірами та муртадами. І як вони їх розрізняють? – пробуркотів собі під носа Ринат – Давай, повбивай їх всіх! – ляснув Тагіра по плечу з широченною посмішкою.
Як звали другого Ринат пам’ятав: Сулейман він і є – Сулейман.
– Так, братанчик, дуй в будиночок командира! Візьми там кулемет. Засядь за купою шин. Гляди аби жоден, прости Господи, муртад не проліз нам в тил по стежці, якою ми по воду ходимо.
Сулейман мовчки кивнув головою і кинувся виконувати наказ.
Ринат же, пригнувшись, пішов мілкою, до грудей, траншеєю до котеджа, де засіло ще двоє стрльців.
– Трасери є? – кинув одразу, з порога, до одного з них.
– Неет! А навіща?
– Нічого! В мене є! Тримайте. Запалимо хати. У них тільки цоколі з дикого каменю. Все інше – фанера, дошки та “вагонка”. Все старе, добряче просушене. Горітиме – пальчики оближеш!
– А навіща сакля палити? Там житі можна. Карощі саклі…
– Жити хочеш? Не запалимо, вони так і лізтимуть до собачої старості. Все! – став у простінку і обережно виглянув у вікно. – Знаєш, де там дивани, ліжка, шмотки, матраси?
– Зинаю. Он там у кутку хлопці мішки посикидалі. А он там, у другій саклі, диван старий стоїть.
– Давай сюди другого. Трасерами стріляйте. Хай позастрягають у дранті, пожежі нароблять.
Через кілька хвилин обстрілу обидва котеджі на протилежному боці вулички задимилися, а ще через п’ять хвилин вже почали горіти.
Ринат запалив подерті простирадла і палаючі ганчірки розкидав по кімнатах.
– Все! Уходимо! По одному в траншею і бігом до позиції перед командирським будинком. По одному, кажу!!!
Та хлопці кинулись – від вогню чи що? – наосліп разом, штовхаючись і заважаючи одне одному.
– Твою ж маму нехай! – Ринат зупинився у проломі, дивлячись на те, як молодики біжать по траншеї – Пригніться, барани! Повбиваю, придурки!!!
Гахнуло так, що задвигтіла під ногами земля. Щось ударило в землю наче велетенський молот. Хвиля гарячого повітря, змішана з дрібними камінцями та піском, ударила в груди і живіт. Кинула на землю, забила дихання, насипала пороху у вуха, рота, ніс.
Потім іще, іще та іще.
Частина 3
Ринат прийшов до тями досить швидко. Пощастило, що стояв у єдиному на весь табір повністю кам’яному котеджі і не виліз у пролом. Тому отримав добряче вибуховою хвилею, а от осколки всі прийшлися на кам’яний цоколь та цегляні стіни.
“Ніфга собі прилетіло! Закинуло на спину, як дівку в ліжко! Стодвадцятки чи що?” – подумав він коли вибухи вщухли.
Ринат рвучко сів, потрусив головою аби збити памороки. З голови в усі боки посипалась штукатурка та крейда. Оглянув себе. Наче все ціле, крові ніде не видно, нічого, наче, не болить. Обмацав себе, вибивши з одягу ще одну хмару пилюки.
“Тек-с, кістки цілі. Зашибісь! А що там ті два урюки?”
Кинувся до пролому і те, що побачив аж ніяк не порадувало.
Пряме влучання просто у траншею!
Одного з муджахідів викинуло з неї, перекрутило, переламало, посікло осколками. Тільки одежа не дала тілу розвалитися на шматки і розлетітися на всі боки. Він лежав праворуч від траншеї наче обгоріла, поламана і потрощена лялька, присипана чорним порохом і кіптявою.
Другий лежав засипаний наполовину щебенем та землею обличчям вниз, залишками ніг до Рината. Видно отримав у спину.
Ліворуч знову загуркотів ДШК. Праворуч кілька разів гучно бахнуло, попереду правіше залився довгими чергами кулемет Тагіра.
“От балбес! Вчиш їх вчиш, а воно добереться до пукавки і давай валить, що розуму позбавлений! Пацанва! А ці, отже, в наступ вирішили ще раз сходить. Ню-ню”.
Він підбіг до вікна. Алейкою поміж котеджами рухалися автоматники. Судячи по спорядженню та з того, як вони ловкенько йшли повиставлявши зброю, це вже були не набрані, де попало і нашвидкуруч навчені дагестанські омонівці, а, скоріш за все, “спецура”. Не довго думаючи Ринат викотив через вхідні двері дві “ефки” і, коли вони вибухнули, одиночними у швидкому темпі навалив з автомата. Влучив чи ні розбиратися не став. Викинув у вікно, просто вниз, ще одну “ефку” і кинувся до пролому. Позаду гримнув вибух і хтось голосно скрикнув.
“Ага! Дістав когось! Так тобі і треба! Нефіг під вікнами лазить” – весело промайнуло в голові.
Ще за кілька хвилин він був у бойовій траншеї. Вітерець добряче роздмухав вогонь і котежді стояли, охоплені полум’ям. По алейці більше було не пройти.
– Тагіре, що там?
– Кяфіри хотілі пройти, там, дє ти казав. Пошматувало їх, а я покосив як траву. Хай дохнуть, та прокляне їх Аллах! А де хлопці?
– Мінус два у нас.
Тагір нерозуміюче вирячився на Рината.
– Всьо! Нема хлопців міною накрило. Вмерли. Давай, відходимо до командирського будиночка. Там обзор краще і набоїв більше. Давай-давай-давай!! Пішов! Уперед!
Тагір хоч і явно приголомшений, хутко підхопив кулемет і кинувся, пригнувшись, до ходу сполучення.
– Тееек-с, а ми цим розумакам гостинця залишимо. Ринат розкопав ящик з гранатами. Взяв одну, висмикнув чеку і підклав під цей самий ящик, другу поклав під дошку в проході і побіг й собі до командирського будиночка.
Тагір вже сидів біля пробитої у стіні бійниці, мостив кулемета. А що там Сулейман?
У задній стіні теж був пробитий пролом, а перед ним, складена зі сміття та мішків з землею, барикада, яка прикривала цей пролом.
Сулейман сидів за купою шин в десяти-п’ятнадцяти метрах праворуч від барикади. Перед ним стояв на сошках кулемет, а поруч РПГ. І нащо він його взяв?
Ринат сів просто на землю притулившись до стіни спиною.
– Агов, Сулеймане!
– Я здес, камандір.
– Що там? Нікого не бачив?
– Нет, не бащів. Але там хтось ходить за поворотом. Тошна вам кажу.
– Гляди уважно, якщо що – зразу бий. Там наших нема і бути не може. На, тримай води.
Кинув юнакові дві пластикові пляшки води і повернувся до штабу.
Підсів до рації:
– Гніздо викликає Орла! Гніздо викликає Орла!
– Орел на зв’язку! Як там ви? Тримаєтесь?
– Тримаємось. У нас мінус два.
– Шахіди, іньшалла! – раптом вигукнув Тагір!
– Де? – кинувся до заваленого мішками вінка Ринат намагаючись розгледіти когось у облаштовану між ними бійницю.
– Ееее, Азамат і Махрам тепер шахіди волею Аллаха!
– От же ж… Що б тобі не боліло ніде!
Повернувся до рації, але в навушниках вже тільки шуміло.
– Глушать, гади! Дивно, що не одразу почали. Теж, мабуть, балбеси. Тагіре! Ти за старшого! Я до Аслана.
На скелю до саклі вели гарнюсінькі сходи, точніше, тунель. З одного боку сходи тулились просто до скелі, з іншого, по всій довжині була облаштована арка увита виноградом. Дуже гарно і дуже зручно з точки зору маскування.
Ринат бігом піднявся до саклі. Зупинився збоку від дверей.
– Аслане! Це я – Ринат! Чуєш?
– Чую. Адин?
– Один!
– Заходь!
Ринат обережно заглянув у двері і спочатку не побачив нічого окрім ДШК, точніше його обрису на тлі бійниці. Аслан сидів у кутку і вицілював двері з автомата.
– Пукавку опусти, братіку. Бо наробиш дірочок там, де не треба.
Аслан опустив автомат і Ринат прослизнув до приміщення.
Воно мало дві маленькі кімнати, низьку стелю, але міцні кам’яні стіни, обмазані зсередини добрячим шаром глини поверх плетня з лози. Стеля була перероблена вахабітами і являла собою перекриття у два накати засипане товстим шаром трамбованої землі. у стінах були облаштовані три бійниці. Одна, з ДШК, виходила на ворота і спортмайданчик. Друга з ПКСом – в іншій кімнаті і виходила, на стежку в тилу бази, а третя була запасною і теж виходила на ворота.
– Куди стріляв, друже, після артобстрілу?
– Еее… у вірота лезлі…ш’акалі…тибя апхаділи…еее…адін гіранату стирілять хатеу…застреліл…с’абаку.- рубонув рукою, наче шаблею, здоровило.
– Гранату? Куди?
– Ну… із труба такой гіранати стиріляют. Тибє в ситену хотеу стирілять.
– А! Ясно! РПГ! Красава, дякую, братанчику!
– Еті два… барані … защем два бєжялі?…здохлі типер … мало нас… типер.
“Слава Богові, хоч тут без всіх цих гяурів, кяфірфв, муртадів, шахідів. Все просто: барани і шакали. Ну не розумник?” – подумав Ринат.
Він підійшов до бійниці:
– Ану, йди сюди. Бачиш? Скоро сутенітиме.
– Бачу.
– Вооо… Є можливість нам всім звідси видертись.
Аслан здивовано і з недовірою подивися на друга.
– Що дивишся? Не віриш? Як стемніє, спустимося вниз, заберемо цих, блін, двох муджахідів недороблених. Проберемося он на ту гірку над стежкою і підемо собі верхом аж до струмка, а по ньому вгору, куди зможемо. Ти ж знаєш, як до свого кішлака звідси дошкандибати?
Здоровило думав повільно, але правильно:
– А якищо там засидка?
– Спакуха! Шини запалимо. Вітер дме зараз в той бік постійно. Пройдемо в димі. Навіть, якщо засвітимось, ті не зрозуміють, хто йде, бо з обох боків у них свої. Нам же, куди не подайся, – кругом вороги. Вали всіх, кого побачиш. Пойняв?
– Апасна!
– Ги! А тут сидіти – точно кришка! Якщо що зі мною, ти, коротше, знаєш, що робить!
Перша міна впала просто перед штабом. Друга врізалась у його дах, проломила задню стіну і вибухнула неподалік від барикади. Далі міни почали падати по всій базі і навколо саклі.
– Вони нас притискають, а в тил нам не закидають! – вигукнув Ринат, намагаючись перекричати гуркіт розривів, – зараз з тилу підійдуть. Хапай ДШК! Переставити треба до другої бійниці, замість ПК!
Аслан ухопив ДШК за ручки і різко смиконув на себе разом зі станком-триногою. Ринат ледве встиг підхопити за ствол, благо, що він вже вичах, одразу завдав його собі на ліве плече. Тринога плуталась під ногами. Ще й тіснява у цій саклі!
Позаду щось оглушливо затріщало. Гупнуло, наче небо впало на землю і зі страшним гуркотом розірвалось.
Рината, наче тараном, щось вдарило у спину. Страшний біль обпік голову, наче хтось сунув велику голку під праве вухо. Біль віддався у носі і повернувся до потилиці. Ринат полетів шкереберть. Світ закрутився перед очами, як у калейдоскопі.
“Пи*дуни всі ці коматозники! Ніхера не бачу світла в кінці тунелю! І життя назад не прокрутилося. От брехуни!“.
І все потонуло у суцільній темряві та тиші…
Частина 4
Аслан з Ринатом у момент вибуху були вже у другій кімнаті і Ринат, який йшов останнім, щойно проминув двері. Тому вони не побачили, як від жахливого, різкого удару провалилася стеля трохи лівіше головної бійниці, як зім’яло і вивалило шмат стіни, як щось оглушливо вибухнуло і, сліпучо спалахнувши, миттєво згасло. Величезна хвиля пилу та землі миттєво наповнила кімнату, а потім кинулась за ними, через відчинені двері, у другу кімнату. Все навколо наповнилося свистом та гудінням осколків, які зі стуком та тріском вгризалися у глиняні стіни. Гаряче повітря, спресоване до щільності бетонної стінки, вдарило Рината у спину і, відірвавши від землі, жбурнуло його, наче набридлу іграшку, об стіну.
На якусь мить Аслан отетерів від того жахливого видовища. Та швидко опанував себе і кинувся до друга.
Ринат лежав обличчям вниз, засипаний землею, з вух юшила кров. Аслан почав згрібати з Рината землю. Та чим далі він його розчищав все більше дивувався. На тілі не було жодної рани! Як так?
В решті решт, Аслан ухопив Рината за плечі і потягнув на себе весь час боячись, що от-от побачить жахливі обрубки замість ніг. Аж ні! Все на місці!
Велике щастя, що міна влучила у саклю, коли хлопці вже майже зайшли до другої кімнати. Всі осколки позасідали у простінку і ящиках з усіляким мотлохом та боєзапасом, які стояли попід тією стіною. Та Ринатові вдруге за день добряче перепало від вибухової хвилі.
– Ринате! Ринате! Вставай, давай, друг! – Аслан трусив бездиханне тіло приятеля, – Ну, давай, вставай!
Раптом Ринат булькнув і з рота його вивергнувся потік блювотиння. Просто на руки Аслана.
– Досить мене теліпати – промимрив «воскреслий» і в’яло відмахнувся від Асланових рук.
– Айййй! Живій!!! Аййй! Ринатіку-братику-у-у!
– Що ти голосиш? Відчепися! Дай померти спокійно, зараза, – поморщився Ринат і ще раз добряче випорожнив шлунок на підлогу, – Капець у мене голова крутиться.
Він спробував підвестися, та ноги тут же підкосилися і він впав би аби його не підхопив Аслан.
– Та досить мене лапати наче дівку. І не волай, бо мені вуха роздирає від твого лементу. О! Ну і кров’яки натекло, – пробелькотів Ринат тернувши себе по вусі та шиї, глянув на розволочену саклю, – Ніфіга собі. Оце мені сьогодні пре так пре. Що там на дворі?
А «на дворі» вже йшов бій.
Сулейман поливав з кулемета стежку, до нього, покинувши свою бійницю, приєднався Тагір.
Аслан підійшов до амбразури і побачив, що ворожі солдати (бо це явно були не омонівці) стоять за поворотом стежки і готуються атакувати. Сулейман їх не бачить. Зате добре бачить він. Здоровань взявся за руків’я ПКСа. Кількома чергами змусив солдатиків тікати. Двох чи трьох підстрелив. Настала пауза. Аж раптом бахнуло перед штабом.
– Нарвалися на гостинця. Треба їм скоріше навалить в траншеї,- слабо проговорив Ринат.
– Зиразумів!
Аслан з автоматом, з острахом поглядаючи на розворочену вибухом стіну та стелю, продерся крізь завали до запасної амбразури, теж наполовину розбитої, і дійсно побачив кількох солдатів у траншеї, один корчився на її дні. Вони були, як на долоні. Заметалися під вогнем та куди ж ти подінешся з ями глибиною до грудей?
Переконавшись, що в траншеї ніхто не ворушиться, Аслан повернувся до Рината. Той стояв вже біля амбразури і намагався щось роздивитися у сутінках, які раптово приходять у горах. На скелі, наче, ще світло, а в долині вже майже ніч.
– Треба йти вниз. Все одно звідси не видно нічого, хоч котеджі і підсвічують.
Ринат майже повис на плечі друга і вони разом спустилися в долину до Сулеймана та Тагіра.
– Муртади! От ми їм дали! Скажи Сулейман! Скажи, да? Всіх повбивали! Хай лізуть! Всіх повбиваєм! Да? Всіх! – збуджено заговорив Тагір.
Сулейман похмуро мовчав. Його, видно, трохи оглушило вибухом.
– Молодці, хлопці. Не очікував, що доживете до вечора. Тепер так! Треба нам вибиратися звідси. Чи хтось сьогодні вже надумав стати шахідом?
– Ми завжди готові! Да! Хоч зараз смерть приймемо! Да! В ім’я Аллаха, хай його ім’я живе вічно! – вигукнув Тагір.
– Ну, це ніколи не пізно. І не галасуй ти так, – поморщився знову Ринат, – Отже так… десь години за дві треба рушати. Тихо і без галасу. Зараз запаліть шини. Хай горять, димлять. Хай, – як там, муртади чи кяфіри? – звикнуть, а ми рушимо під прикриттям диму до тої брили, що я говорив, Аслане. За нею можна заховатися і, тишком-нишком, видертись на гору. Там плато. Ним і підемо, а далі видно буде. Щось мені хріново. Посплю я трохи. А, да, по ідеї, вони мають нас всю ніч непокоїти аби вимотати і вранці голими руками взяти. Так що пильнуйте.
Та побоювання Рината не справдились. Вороги, видно, зализували рани і не особливо рвались отримувати нові.
Через дві години невеличкий загін рушив на прорив. Всю важку зброю покинули. Взяли лише автомати і один РПГ, в який вчепився Сулейман. Набралися повні сумки набоїв та по п’ять-шість гранат. В мішки позакидали сухпаїв, знову ж таки, набоїв скільки влізло і літрів по три води у флягах та пластикових пляшках. Попереду йшов Аслан позаду Сулейман, а посередині – Тагір майже тягнув на собі Рината.
Прикриваючись димом, вони швидко дісталися розвилки і сховалися в тіні за скелею. Сулейман взяв на приціл праву стежку, Ринат ліву. Аслан подерся на гору, а Тагір допомагав йому. Підйом був не високий: якихось метрів п’ять. Тому Аслан досить швидко впорався з задачею. На мотузці підняли весь вантаж. Потім обережно підняли Рината і він тут же влігся прикривати ліву стежку. Сулейман виліз легко, майже без страховки. Горянин!
Раптом внизу щось загуркотіло і тут же, з обох боків, здійнялася стрілянина. Тагір, видно, щось чи впустив, чи зачепився за щось, чим і привернув увагу. Та ще й яку!
Аслан та Сулейман схопилися за автомати.
– Не стріляти! – зашипів Ринат, – Не стріляти, дурні! Пройдіть вперед, кожен зі свого боку і закидайте їх гранатами!
Хлопці переглянулися і побігли вздовж країв плато. Тагір шалено відстрілювався і крив матюками ворога на всі заставки. За кілька хвилин, спочатку праворуч, а потім ліворуч, загриміли вибухи. Бах! Бах! Ба-бах! Стрілянина вщухла і змінилася зойками та прокльонами, які викликали ще кілька «ба-бахів». Коли все затихло прибіг Аслан і вчепився у мотузку за яку нетерпляче смикав знизу Тагір. Стати шахідом сьогодні йому явно перехотілося.
Епілог
Аслан повернувся до свого кішлака. У вахабітів претензій не залишилося, тим більше, що у нього з’явилося двоє друзяк з великими стволами, які зажди були готові допомогти одне одному. Вони й досі товаришують, побраталися, часто гостюють одне у одного. А їхнє повстанське минуле місцева влада не дуже то й згадує. А може й не знає про нього… Та ще й Тагір закінчив якесь медресе, чи як там воно називається, і став шанованим імамом.
Ринат, після одужання в кішлаку Аслана, з великими почестями і шаною був відправлений додому. На вокзалі в Мінводах Аслан та Ринат міцно потисли руки на прощання.
На жаль, більше вони не бачились.
Так і закінчилась історія Гнізда. А от «Орел» Артур загинув зі своїми побратимами через три дні після того бою. Мабуть Бог таки не простив йому, що він покинув своїх друзів в біді, хоч і вимушено. А може сам він собі не простив…
Хтозна…
Ярема Галайда