Восени 2015 року їхали ми з Рагнаром і кількома бійцями на базу. Треба було провести ротацію, так би мовити.
До ДАПу, давно вже зайнятому сепарами, було кілометрів із вісім.
Тож, ми перебували в зоні досяжності їхньої артилерії.
Сунули ми вночі.
Тишком, на підфарниках, перетнули греблю, а за нею залишалося, лишень, повернути праворуч і проскочити швиденько до «клапана» (армійського блок-поста), а там ще п‘ять хвилин і ми на базі.
Перетнувши роздовбаною дорогою греблю, я вже збирався притопити, щоби проскочити вулицю.
І тут…
– Що за твою мать?! – це Рагнар мало не вдавився від подиву і злости.
На протилежному кінці вулиці горів потужний прожектор, який заливав дорогу яскравим світлом. Ще й світив нам в очі.
– Очманіти! Це нам що, кілометр на видноті топати?! Воно ж проглядається бозна звідки! – Рагнара аж тіпало.
– Нічого! Проскочимо! Цікаво, що за довбень дотумкав той світильник запалити? – відповів я і дав газу на повну.
На щастя, дорога була добре вмощена і ми швидко і без пригод доскочили до «клапана». Аж там, замість фізіономій знайомих вояків, ми побачили якихось нових хлопців.
Хм, хтось на ротацію зайшов. Що ж це за розвеселі самогубці?
До бусика підійшов юнак у новенькій формі з автоматом. Хлопак добряче пишався собою:
– Ключ?
– Житомир! – відповів я.
– Вінниця! Проїздіть!
– Хлопаче, вимкніть прожектор!
– З якого це переляку?! Проїздіть! Не затримуйте рух!
– Слухай, ти, воєний! – вліз Рагнар – маяк вируби! Ви скільки на фронті?!
– Яка різниця?! Валіть звідси! Бігом!
– Поклич командира.
– Якого біса? Це його наказ!
– Ну то передай йому, що вашу свічку видно кілометрів за десять. – сказав я – Вас арта з ДАПу розложить. Хай накаже вимкнути. Світло-маскування ж ви маєте знати що таке!
– Я передам. Проїздіть! Швидко!
– От дурень! – вигукнув Рагнар, – Давай, Командоре! Дійсно, валимо звідси, бо зараз сюди наприлітає такого, що ну його до біса. Якщо цим балбесам пофігу, то хто їм лікар?
Я теж плюнув на цю безтолкову розмову і повів наш бус на базу. Даремно. Треба було обматюкати начальника блок-посту і змусити вимкнути той клятий прожектор. Та ми психанули й всю ніч слухали, як над нами в напрямку «клапана» фуркотіли міни.
Вранці, знову ж з Рагнаром, на бусі почемчикували по хліб на «кормушку» (так називали склад продслужби).
Під‘їхали до блок-поста.
Дааа, навколо воронки, ріг найближчого до дороги боксу сусідньої тракторної бригади знесло, до біса, а кут даху над ним просів мало не до половини. «Прилетіло» кілька разів і на двір хати, в якій квартирували бійці.
Але шлагбаум і загорожі на дорозі були цілі.
До нас підійшов той же юнак, що ми сварилися з ним звечора. Його теліпало, в очах аж плескалися переляк і розгубленість:
– Ви уявляєте?! Тільки приїхали! – заторохтів він – Перший день і от таке! Всю ніч нас довбали! Це капець!
Рагнар аж мало не через мене переліз:
– Тобі ж вчора казали, дурню, щоби світло вимкнули! Втрат хоч нема?!
– Та де там нема? Один двохсотий і троє трьохсотих. Крові стільки, що… – хлопчина осікся.
Ми аж остовпіли на мить.
– Ах ти ж, падло смердюче! А ну давай я зараз вашого довбаного командира… – Рагнар схопив автомат і засмикав дверну ручку аби відчинити дверцята – Я йому зараз мізки, нахер, з голови повибиваю. Вони йому все одно без потреби!
Та я заблокував замки й дав газу.
Назад поїхали кружним шляхом, аби не заподіяти комусь шкоди.
Ех! Дарма ми не застроїли тих новобранців звечора.
Ярема Галайда