Прожектор

Восени 2015 року їхали ми з Рагнаром і кількома бійцями на базу. Треба було провести ротацію, так би мовити.

До ДАПу, давно вже зайнятому сепарами, було кілометрів із вісім.

Тож, ми перебували в зоні досяжності їхньої артилерії.

Сунули ми вночі.

Тишком, на підфарниках, перетнули греблю, а за нею залишалося, лишень, повернути праворуч і проскочити швиденько до «клапана» (армійського блок-поста), а там ще п‘ять хвилин і ми на базі.

Перетнувши роздовбаною дорогою греблю, я вже збирався притопити, щоби проскочити вулицю.

І тут...

— Що за твою мать?! — це Рагнар мало не вдавився від подиву і злости.

На протилежному кінці вулиці горів потужний прожектор, який заливав дорогу яскравим світлом. Ще й світив нам в очі.

— Очманіти! Це нам що, кілометр на видноті топати?! Воно ж проглядається бозна звідки! — Рагнара аж тіпало.

— Нічого! Проскочимо! Цікаво, що за довбень дотумкав той світильник запалити? — відповів я і дав газу на повну.

На щастя, дорога була добре вмощена і ми швидко і без пригод доскочили до «клапана». Аж там, замість фізіономій знайомих вояків, ми побачили якихось нових хлопців.

Хм, хтось на ротацію зайшов. Що ж це за розвеселі самогубці?

До бусика підійшов юнак у новенькій формі з автоматом. Хлопак добряче пишався собою:

— Ключ?

— Житомир! — відповів я.

— Вінниця! Проїздіть!

— Хлопаче, вимкніть прожектор!

— З якого це переляку?! Проїздіть! Не затримуйте рух!

— Слухай, ти, воєний! — вліз Рагнар — маяк вируби! Ви скільки на фронті?!

— Яка різниця?! Валіть звідси! Бігом!

— Поклич командира.

— Якого біса? Це його наказ!

— Ну то передай йому, що вашу свічку видно кілометрів за десять. — сказав я — Вас арта з ДАПу розложить. Хай накаже вимкнути. Світло-маскування ж ви маєте знати що таке!

— Я передам. Проїздіть! Швидко!

— От дурень! — вигукнув Рагнар, — Давай, Командоре! Дійсно, валимо звідси, бо зараз сюди наприлітає такого, що ну його до біса. Якщо цим балбесам пофігу, то хто їм лікар?

Я теж плюнув на цю безтолкову розмову і повів наш бус на базу. Даремно. Треба було обматюкати начальника блок-посту і змусити вимкнути той клятий прожектор. Та ми психанули й всю ніч слухали, як над нами в напрямку «клапана» фуркотіли міни.

Вранці, знову ж з Рагнаром, на бусі почемчикували по хліб на «кормушку» (так називали склад продслужби).

Під‘їхали до блок-поста.

Дааа, навколо воронки, ріг найближчого до дороги боксу сусідньої тракторної бригади знесло, до біса, а кут даху над ним просів мало не до половини. «Прилетіло» кілька разів і на двір хати, в якій квартирували бійці.

Але шлагбаум і загорожі на дорозі були цілі.

До нас підійшов той же юнак, що ми сварилися з ним звечора. Його теліпало, в очах аж плескалися переляк і розгубленість:

— Ви уявляєте?! Тільки приїхали! — заторохтів він — Перший день і от таке! Всю ніч нас довбали! Це капець!

Рагнар аж мало не через мене переліз:

— Тобі ж вчора казали, дурню, щоби світло вимкнули! Втрат хоч нема?!

— Та де там нема? Один двохсотий і троє трьохсотих. Крові стільки, що... — хлопчина осікся.

Ми аж остовпіли на мить.

— Ах ти ж, падло смердюче! А ну давай я зараз вашого довбаного командира... - Рагнар схопив автомат і засмикав дверну ручку аби відчинити дверцята — Я йому зараз мізки, нахер, з голови повибиваю. Вони йому все одно без потреби!

Та я заблокував замки й дав газу.

Назад поїхали кружним шляхом, аби не заподіяти комусь шкоди.

Ех! Дарма ми не застроїли тих новобранців звечора.

Ярема Галайда

admin

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *