Хочу розповісти про свою подругу, яку звати Катюша, я її так називаю.
Ми з нею познайомилися випадково.
Здалеку на мене дивилась дівчина з великими очима, вони усміхались якоюсь радістю, викликаючи та випромінюючи її з середини. Дівчина на мене глянула й у нас зародилася якась незрозуміла дружба.
Ми дивились одна на одну та посміхались. Ось так ми й познайомилися.
Минули роки та дружба наша кріпла.
Кожного разу ми розуміли одна одну з одного погляду. Але життя тече і все змінюється в нашому житті.
Катюша закохалась та вийшла заміж і доля розділила нас. Вона зараз живе за кордоном, випадково ми зустрічаємось. Але коли трапляється, хоча вільна хвилина, ми з нею зустрічаємось.
На жаль зараз прийшов “прокляття короновірус” і ми не можемо поспілкуватися, тільки телефоном.
Що я хочу ще сказати. Коли я захворіла мої подруги та друзі чоловіки допомагали мені побороти хворобу.
Я їм за це вдячна.
Коли я лежала в лікарні, то мені здавалось, що час зупинився. День і ніч летіли, а здавалось, що цього немає.
І тільки тоді розумієш, хто твої справжні друзі.
Хочу вам сказати, що навіть і не уявляла, що Катя з подругами мене знайдуть у лікарні. Ви собі не можете уявити, який подарунок вони мені зробили. Уявляєте собі приїхала моя подруга з іншої країни, що вона зробила, це прийшла мене провідати.
Я була тоді найщасливіша у світі. В мене було таке враження, що сонечко засвітило краще.
Я дякую богу, що в мене є така подруга як Катя.
Тільки в такі часи ти розумієш, що варте твоє життя, і що є люди які люблять тебе таку, така як ти є.
Люди це ті квіти, коли їх поливають, то вони квітнуть, а коли ні, то починають хилитись…
Ірина Дрозд