Україна

 

„Сетра” рушила з місця, повільно виїзжаючи на широку дорогу. Проводжаючі махали руками; з вікон їм відповідали новохрещені мандрівники.

Повільно виїхали з поза-будинку Правосуддя. Вирулювали на Київську, з неї на Транзитну. Поступово набираючи швидкість, помчали на захід.

На зустріч неймовірній пригоді всього життя…

Ми не були знайомі. Ніхто ще не знав один одного. Нас об’єднав Сашко та його вже Проект – «Bus of Heroes».

Ніхто з нас не вважав себе героєм. Двадцять людей, чужих один одному; але одразу й Своїх – кожен пройшов пекло, що палало на Сході.

Попереду чекало Життя. Далека дорога, цікава Мандрівка. Нові знайомства та враження.

Зі знайомств і почали.

Хтось когось вже знав. Сіт тісний. Хтось служив в одній бигаді; в когось були спільні знайом. Хтось був знайомий по Фейсбук. Але більшість бачилась вперше. Сімнадцять хлопців та троє дівчат.

Я притулився до шибки. За вікном повільно пропливали широкі українські поля, посадки, ліси. Село мелькало за селом, наводячи на думку про те, наскільки тісним зробився світ. Ще кількасот років тому можна було мандрувати день-два, поки не зустрінеш людей. Хутір чи фільварок; корчма на перехресті доріг чи самотній будиночок на узбіччі… Козаки поволі трусили в сідлі, добираючись до Січі; назад тяглися вози, нагружені військовими трофеями. З півночі на південь тяглися вервечки чумацьких маж, везли хліб, шкіри, віск, мед; повертаючись потім з сіллю та сушеною рибою. Селяни йшли на поля, крамарі поспішали на ярмарок… Дорога пилилася курявою, на річках перегукувалися паромники.

Ті часи давно пройшли. Дорога сховалася під асфальт; замість паромів постали мости. Далекий і довгий колись шлях скоротився з кількох тижнів до лічених годин.

Але дорогою й досі їздять такі само люди. Нащадки тих козаків, крамарів, селян…

Око раділо від баченого. Жодного незасіяного поля; чисті узбіччя, рівна дорога. Гарненькі, хазяйновито прибрані хатинки, багаті постоялі двори, що так і називалися: „Корчма”, „Фільварок”, „Полісська хата”… Укераїна живе. Україна росте. Україна насолоджується миром.

Чим далі на захід, тим більше миру. Тим далі від війни. Війни, яку кожен з тих, хто дивився у вікна, відчув на власній шкірі…

Десь Там досі лунали вибухи. Хлопці їхали подалі від війни, але кожен з завмиранням серця заглядав у стрічку новин у смартфоні – що Там? Як Там? Як там ті, хто досі лишається на передовій, захищаючи спокій людей, котрі „втомилися від війни”? Скільки сьогодні поранених? Чи є загиблі?

І хто…

Бо там, на війні, лишилися Побратими.

***

 

Хто такий Побратим, пізнаєш лише на війні. Друзі, товариші, колеги, просто знайомі – то всьо лишається десь там, в далекому мирному житті. Друг може вислухати; з товаришем можеш випити пива; з колегою обсмоктати кісточки начальнику. І лише на війні є Побратим. Людина, яка і вислухає, і вип’є з тобою, і командира згадає незлим тихим словом. А ще… Ще він колись врятує твоє життя, як і ти його. І не гіпотетично, десь можливо там, наприкінці світу… А прямо зараз, за секунду, коли неочікувано може пролунати вибух, або початися атака, або… Тисячі „Або”, яких не можна передбачити. Бо живете ви на пороховій діжці.

Побратим це той, з ким ви ділите матрац у вогкому бліндажі. Це той, хто втомлений приходить з чергування, і ступає на носочках, аби не розбудити тебе раніше строку. Той, хто слухажє та не перебиває…

… це той, хто ділиться останнім шматочком хлібу. З ким їсте кашу з одного казанка та п’єте чай з однієї кружки. З ким носите один бушлат на чергування, одну „гражданку” на вихід в місто.

… це той, хто не знає слова „Моє”. А лише „Наше”.

Колега знає твій День Народження. Побратим знає всі Дні Народжень твоїх дітей чи коханої.

Друг може позичити грошей. Побратим віддасть тобі свою банківську картку, з паролем.

Товариш заступиться перед хуліганом. Можливо. Хоч дуже скумнівно.

Побратим закриє своїм тілом від кулі.

***

 

Автобус котив гарним асфальтом. Пасажири дрімали, дивилися у широкі вікна на зелені пейзажі рідної України. Кожен думав про своє.

Хтось згадував минуле. Війну. Грім та вибухи. Кров та вогонь.

Хтось навпаки, намагався забути. Мріяв про майбутнє. Про тишу гір, про шеіт моря. Про далекі, раніше не бачені краї…

На кордон прибули вночі. Приготували паспорти. Приготувалися пройти огляд з рентгеном рюкзаків та металодетектором. Приготувалися чекати, як чекають сотні, або й тисячі людей щодня.

Цього не довелось робити. Дізнавшись, хто пасажири цього автобуса, поляки вчинили як люди.

Пропустили автобус без догляду. Щоб не тривожити сонних хлопців, скалічених війною.

Навіть ті, хто міг ходити, не залишали своїх місць.

Автобус повільно рушив вперед, в’їжджаючи до чужої, але гостинної країни.

За півгодинки прийшло повідомлення на телефон:

„Вітаємо в Польщі”

 

Польща

 

Польща була. Були польські дороги, мелькали в ночі узбіччя та темні хатинки. Польща була там, за вікнами, в темряві ночі. Але мало хто її бачив – дрімали, втомлені дорогою. Та й дивитися, крім вогників в темряві, не було на що. Аж до самого кордону з Чехією.

Наступна зупинка була на «кордоні». Якщо можна так назвати напівпорожню стоянку біля невеличкої річечки.

Обміняли гроші в пункті обміну. Набрали коркун. «Крон», по нашому. Грошей таких, чеських.

– А чи є в пані венцей дробних пеньонз? – сяйнув я знанням іноземної перед нашими водіями. Не тому, що хотів сяйнути. Просто дійсно, навіщо мені двісті крон двома папірцями, коли краще монетками? Бо й тратити буду, як копійки. По мінімуму. Водички там купити, чи булочку. Максимум. З бюджетом в сто долярів на два тижні не розгуляєшся.

А з дрібними грошима ще є шанс поповнити нумізматичну колекцію цікавим штампованим екземпляром.

Свого часу я досить побачив Польщу. Довелось попрацювати і у Варшаві на будові, і по воєвуцтвам, де разом з поляками ми займалися столярництвом, від нарізання дощок до побудови будиночків під заселення. Та робота мені подобалась, бо була різноманітною та дозволяла поїздити Польщею, подивитися як живуть люди. До речі, гостинні люди. Нічим, крім мови, від нас вони не відрізняються.

То й не дивно. Чотири століття, аж до часів Богдана Хмельницького, ми жили як один народ.

Правда, як завжди, в когось було більше привілеїв…

Між іншим, саме в Польщі я дописував своє «Холодне серце». Книжку про козаків та «ляхів», відповідь на їхнє «Вогнем та мечем». Проте полякам я в тому не зізнавався. Бо в книжці була й неприємна для батів-поляків правда. Не завжди ми мирно жили.

Але В Польщі ми не затримувались, то й розповідати нічого.

Повиходили з автобуса, розім’ялися. Потопталися на місці, перекурили, подивилися на таку близьку вже Чехію – он там, за місточком… Навіть знаку ніякого не стиоїть. Ні КПП, ні стовбчиків полосатих. Тільки табличка:

”Cheshska Republica”

А може, й не було. Здалося. Бо яка там до біса Републіка? Совок в Європі давно згинув.

Поїхали далі.

Нас чекала стара Прага.

Чехія

 

Що ми знаємо про Чехію та Прагу? Злата Прага. Пражський торт. Чеширський кіт… Хоча ні. Останнє, здається, не з Чехії. Карел Чапек? Бравий солдат Швейк? Слово „Робот”?

А ще ми знали, що коли Росія (вибачте, що пишу з великої літери. Це книжка, того вимагає правопис. Але аж ніяк не повага) нахабно атакувала наші катери та захопила в полон українських моряків, в багатьох домівках столиці Чехії вивісили жовто-блакитні прапори.

В знак підтримки та солідарності.

І ми цього не забудемо.

На околиці Праги зупинилися. Наш загорілий побратим неочікувано розпрощався з нами і вискочив на вїзді до величенького такого мосту.

– Всім всіх благ! – сказав він, і поминай як звали. Так і не пам’ятаю, хто то був, чому та як опинився серед нас. Проте його місце недовго пустувало, тому баланс в автобусі не порушився.

Про то пізніше.

Автобус перекотився через Чорний міст, проїхав промзоною і далі не збирався їхати. Принаймні сьогодні.

Ми прибули до кінцевого пункту першого етапу подорожі.

Зупинилися біля проїздної якогось заводу чи фабрики. Від того хробачком по шлунку заковзали підозри… Згадались історії про заробітчан в підвалах та торгівлю людьми. (Жартую, звісно. Але…)

Табличка, що вказувала на наявність прохідної якоїсь санітарно-медичної фабрики, підозри підгодувала.

А коли нас поселили в підвалі якоїсь общаги, хробачки повиростали до розміру голодних пітонів.

– Пацани, здавайте паспорти! – казав Саня, добиваючи.

Підозри перетворилися на впевненість.

Запахло панікою.

– Саня… А що це таке?

– Шо?

– Ну… Нас привезли на якусь фабрику, поселили в підвалі… Паспорти забирають. Ми шо, гастрабайтери?

Сашко навіть не посміхнувся.

– Ви мене розкусили. Давайте бігом документи, мені треба гроші за вас забрати.

І вийшов.

***

 

Звісно, на місці не сиділось. Поспіхом перекусивши, відправились на Карлів міст фотографуватися. То було обов’язковим і на голосування не ставилось – Саня мусив давати звіт перед спонсорами.

А вже після цього хто бажав, могли йти гуляти.

Проте були з нами люди, котрі не могли гуляти самі по собі. Світлана ніколи в житті, з самого народження, не покидала коляски; Ліля доглядала за нею. Сашко, молодий гарний хлопець, після поранення в голову довго лежав в комі, і тепер лиш починав відновлюватися. Але він був безпорадним перед цим світом, мов маленька дитина. Хтось мусив бути постійно поруч, і найчастіше то був Швєцов, котрий відповідав за нас всіх.

Сергій не мав руки та ноги; і хоч добре навчився з тим справлятися, проте йому було важко, як нікому.

Коля втратив обидві ноги на війні; постійно жартував що то або акула постаралася, або «за хлєбушком нєудачно сходіл». Він тримався молодцем та обходився без чужої опіки; проте це не позбавляло нас відповідальності.

Оля була вагітною,, тому теж було бажано не лишати дівчину саму. Тому якось об’єднувались в компанії, так і ходили. Лише коли компанія складалася досить велика, щоб обійтися без моєї участі, я дозволяв собі пробігтися вперед.

Цього разу все склалося само собою – я загубився на головному майдані Праги, біля ратуші. Поки всі фотографувалися, я відбіг зробити фото з дальнього ракурсу, а коли огледівся, наших вже не було. Швидкі пошуки нічого не дали.

Тому й пішов туди, куди рухалась основна маса народу.

Я пробіг мостом, повернувся іншим, постояв над Влтавою, спостерігаючи як несе вона свої води кудись туди, далеко… До моря.

Посидів, відпочив, з’їв булочку, розділивши її з голубами. Та й знову десь побіг. На розвідку. Коли ще таке побачиш? Часу небагато, а втома… Забудеться.

А от побачене не забути ніколи.

А наступного дня пішли гуляти всі.

Нам пощастило. Вчорашньою своєю розвідкою я знайшов одну приємну локацію. Де лебеді на пару з качечками кормилися в людей з рук. Та й вирішив показати друзям це маленьке урбаністично-природнє диво. Я пішов з високим Валєрою, котрий в автобусі постійно щось випитував та чи то піджартовував, чи просто намагався потоваришувати.

Там нас чекала приємна несподіванка.

Вздовж річки поставили сцену, а поперек – ряд яток. В першій два вселих морячки готували баланду. В другій розливали вино.Третя хвалилася пивом, четверта сидром. В п’ятій дарували кожному бажаючому шматочок…

– Цо то есть? Вот із іт?

– Салт!

Сіль! Оце так!
Знати чужу мову – великий плюс. А якщо не знаєш – слухайся інтуіції.

Інтуіція нас погодувала. Поки хлопці тринькали гроші в кав’ярні, запиваючи пивом свинячу ногу, ми то саме пиво пили безкоштовно. Запивали бульйончиком, заїдали канапками та фотографувались з дівчатками, одягненими як на венеційський машкарад.

Інтуіція в обійми з логікою врятують нації від загибелі.

Інтуіція підказала мені що на гондолах катають безкоштовно.

– Іт’с фрі?

– Ес.

Ок. Моя твою панімать.

– Валєра! Халява!

Валєра розуміє це слово. Та в принципі, як і всі нормальні люди.

Сковзнули в човен – якраз лишалося два місця.

П-пот-ння-ть п-паруса! П-полний в-Ппхе-ред!” – сяйнуло в голові словами бравого капітана Смоллета з давнього українського мультика. З цієї морської команди й почалася наша коротка річкова Одіссея.

Людині, котра не мріяла про далекі морські подорожі, не зрозуміти захвату від прогулянки водою. Коли ти не просто гойдаєшся на хвилях і чекаєш, поки тіло твоє повернуть на берег, допоки лодка не перевернулася і ти не відправився годувати рибок. Ні. Тут зовсім інше…

Ти згадуєш моменти, що читав колись в дитячих своїх книжках. Чи Джіма Хокінса в човнику-кошику під бортом „Іспаньйоли”, а чи Тома Сойєра в прогулянці по Місісіпі… Або й трьох веселих друзів на Темзі (і це ще не рахуючи пса!).

Ти живеш світом, який колись лиш уявляв. Ти дихаєш не повітрям, а рядками з давно прочитаних книг. Бо сьогодні переживаєш те, про що колись міг лише мріяти…

Я пам’ятаю момент, коли вперше наковтався морської води. До того я не зміг би правдиво описати в книзі, який насправді гидкий той смак… Так само, як не зміг би чесно сказати, чи настільки хитавиця в човні небезпечна, якщо маєш слабкий шлунок… А для того, щоб щось описати правдиво, письменник мусить то відчути на собі. Пережити, а не прочитати та переповісти.

І я переживав. Єдиним бажанням було щоб то не скінчувалося… Розтягнути чудову мить до нескінченності, та забрати її з собою в спогадах. То як фото на перший фотоапарат – щоб світло досить часу потрапляло на лакову пластину, аби зберегти на ній зображення.

Ця коротка по суті прогулянка, яка вмістила в себе більше життя, ніж тижневе валяння перед телевізором. Час немов зупинився. Так буває, коли думки та враження вже навіть не накладаються одна на одну – вони течуть мов ріка, що злилася з безлічі потоків. І ти відчуваєш кожен. Разом і окремо. Запахи, звуки, враження, відчуття, спогади… Все одночасно, але кожне само по собі.

Переживаєш в одній миті ціле життя.

До мосту, назад, вздовж берегу. Повз нас пройшла інша гондола, (скоріше довгий човен) з св’яткувальниками. Як в розділі з повісті Клапки Джерома, де Гаррі знайомиться з дамами біля шлюзу.

Відчуття взагалі такі, немов в живу книгу потрапив. Не в одну – в цілий світ книг! Старовинне місто, гострі шпилі, черепичні дахи; королівський міст, св’ято на річці, лодки, лебеді, єгеря з старовинними рушницями, мов з казки про якусь Золотоволоску… Колись читане в книжкахожило тут, на березі споконвічної ріки.

Хвилі хлюпалися об борти; жителі різних країн вітали одне одного своєю мовою, і не потрібно було тлумача. Всі посміхаись, раділи гарному дню; фотографувались та робили „себешки”, тягнулися до пропливавших повз качечок чи лебедів та кидали їм скибочки хлібу. З берега лунала музика, хтось вітав людей зі святом, причому різними мовами – спочатку чешською, потім італьянською та англійською. Люди насолоджувались житям і раділи одне одному, байдуже з якої ти країни.

Не вірилось, що десь там, далеко, такі ж само люди заглибилися в математичні розрахунки, ставлять на мапах мітки цілей, підвозять боєприпаси та заряджають зброю, аби знищити одне одного…

Люди, що народилися в одній країні.

Люди, що мали знайомих та родичів на тому” боці.

Люди, що мали б бути братами, але зробилися злісними ворогами.

Бо мусили вбивати одне одного. Бо мріяли про майбутнє по різному…

***

Так було не з перших днів. Добровольці України їхали на схід, аби захищати свої домівки від нахабного сусіда, якому все нейметься.

„Шахтери” сходу збиралися в банди, аби захищати від вигаданих „карателів” своє житло. Бо вірили, що ті прийдуть спитати за зло, вчинене на Майдані.

Ні ті, ні інші в більшості своїй вбивати не хтіли. Та й не вміли. Але були готові, якщо доведеться.

Коли доведеться.

Перший час стріляли мало. Полонених не катували, часто навіть відпускали з Богом, взявши чесну обіцянку скласти зброю та повертатися до мамки.

Але потім…

Всюди є ті, що пробуджують зло. Понаїхали „патріоти” з близького зарубіжжя. Цілі «камази» бороданів, що не християнського Бога люблять, а іншого. І принесли вони свій закон в цю війну…

Зло породжує Зло. Ненависть народжує ще більшу ненависть. Піля перших загиблих сірий лід сковував серця, і ців’я автомату вже не відводилось від цілі. Бо ти вже не воював за ідеали. Ти мстився.

Хлопці перетворювались на воїнів. Бо знали – якщо ти не вб’єш, то вбиватимуть тебе. І добре, якщо просто вб’ють.

Саме тоді почалася війна справжня. Вона більше не нагадувала гру в „Зарницю” з дерев’яними автоматами. Тепер справжні кулі знаходили живу ціль.

Думки про війну. Вони завжди з тобою. Після того, як вперше пірнаєш в це багно, що називається війною, ти назавжди робишся іншим. Глеюка не тільки обліплює тебе зовні, сморідом випалює ніздрі, висушує легені. Вона лишається в тобі назавжди. Снами, спогадами, думками. Рухами, вчинками, діями. Ти вже інший, і ніколи не повернешся до того стану, коли не знав що то таке – пірнути в криваве багно.

***

 

Життя без війни продовжувалось. Хлопці набивали пузо свинячим коліном, проштовхуючи те все справжнім чеським пивом.

Пивничка була гарненька – якраз в моєму смаку. Старовинні маленькі віконця, побілені стіни. Штурвал на стіні між вікнами. Не вистачало моделі вітрильника, але то можна було пробачити.

Хазяйка чудово знала російську, тому розуміла й українську. Особливо цифри. Наші хлопці з тим справлялись гірше.

– Скільки?! – тільки й видихнули, коли було озвучено загальну суму.

Почали перераховувати, множити, ділити, мінусувати та додавати. Поки що обходились без синусів-тангенсів, але і так, і сяк сума не складалася. Час затягувався, офіціянтка нервувала, я ж вже хотів йти ще щось глянути, замість того щоб поринати в математику.

– А ну, Василю, глянь чек! Що тут пишуть?

Після цього все стало на свої місця. В чеку чорним по білому було вписано „подяка офіціянту”. Чайові, по нашому. Гарний такий відсоток. З тим доводилось миритися.

Почали згрібати до купи розмінні монети – хто на скільки наїв. Розрахувалися. Пішли.

На тому чеські пригоди й скінчилися.

Німеччину, а чи Германію, проспали. Тільки одного разу автобус зупинявся. Вийшли до туалету. Попри очікуваня, в німців не все так чисто було, як гадалось. Хоча…

Німці туди мабуть і не ходять. Бо то туалет для туристів.

Тому не можу сказати що був у Німеччині. Фізично був, ноги топтали німецьку землю. А насправді… Коли не бачив нічого цікавого; та й Нічого взагалі – чи можеш сказати що відвідував?

Не можу.

Тому Німецьку Германію оминемо увагою.

Нас чекала Франція!

Франція

 

Батьківщина Д’Артаньяна порадувала. Вранці ми знову зупинилися на відстій. Немов в майбутнє заїхали. Здавалося, полягали спати та прокинулись в третьому тисячолітті.

Рівненькі дерева, штучні, з мов клонованими травинками, газони. Пішохідні доріжки, столики та лавки чи то зі штучного мармуру, чи з бетону… А в туалеті – два змиви. Бо підлогу теж миють після кожного відвідувача. Над дверима горить вогник – як ми пізніше дізналися, він означає не „Зайнято-вільно!”. Червоний вогник означає „Клінінг!”.

Якщо не дослухатися до попередження, можна випадково помити ноги…

Може здається дивним так дивуватися звичайним ла-коіфеусс. Але змив підлоги реально здивував.

Та найбільші відкриття чекали попереду.

Що людині треба, щоб бути щасливою?

Навіть так: скільки вам треба для повного щастя?

Відповідь непроста в своїй простоті. Хтось почне озвучувати суми. Хтось буде згадувати речі, які, на його думку, потрібні для щастя.

Хтось скаже про кохання… Чи здоров’я. Але й вони зійдуться на тому, що без грошей здоров’я не буде. Що без дорогих подарунків кохання не завоюєш. Що без грошей щастя не відчуєш.

І вони самі не розуміють, як помиляються. Не в грошах щастя. І навіть не в їх кількості.

Є таке поняття – Індекс щастя. Це коли проводять дослідження, де люди почуваються найщасливішими. Він відображає добробут людей та стан навколишнього середовища в різних країнах світу. Україна в цьому індексі на 95-му місці. Франція на 71-му. Найщасливіші люди на Коста-Ріці. Колумбії, Ямайці, Домінікані. Люди там не багаті, а навіть навпаки. Але щасливі, бо мають все.

Бо щастя нам дано Природою. А все інше ми вигадали собі самі…

Можна все життя горбатитись на заводі. Продавати своє здоров’я, віддавати роки життя, міняючи їх на гроші. На благополуччя – таке, яким його бачать інші.

Більшість.

Такі, «як всі».

Можна відпрацювати 200 годин за станком і купити новий телевізор… Який ти не дивишся. Бо приходиш з роботи втомлений, вбитий, ледь встигаючи торкнутися подушки.

А можна жити зовсім без телевізора. Берегти своє психічне здоров’я, не забиваючи полички в мізках інформацією про те, хто кого вбив чи пограбував; скільки мільйонів на рахунку у відомого депутата і які трусики сьогодні одягала Дженіфер Лопес. Кожен обирає те, що йому до душі. Чи варто вбирати в себе тони сміття?

Можна відпрацювати 100 годин, аби купити нові моднячі кросівки. Бо точно такі само носив Бекхем, і він сказав, що якщо в тебе таких немає – ти лузер! А ти ж не хочеш бути невдахою. Ти ж такий, як всі, тільки трішечки кращий – бо можеш дозволити собі віддати двотижневий заробіток заради того, аби виглядати крутим.

І байдуже, що ти вдягнеш ті кросівки лише раз в житі, „на вихід”. Коли з дружиною ідете на день Народження до кума. Там ти будеш зіркою. Кілька хвилин – якщо хтось помітить, в чому ти прийшов.

І на цьому все. Бо на роботу їх не носитимеш, порвуться швидко. А на люди ти не виходиш – немає часу за роботою. І ти навіть не усвідомлюєш, що віддав два тижні! Свого життя на Ніщо. Бо хтось в цей час в дешевих кедах гуляє старим Львовом, насолоджуючись гарним містом та чудовим днем.

Раз на рік ти, зібравши двомісячну зарплату (два місяці твого життя в клітці, з ненависним начальством та набридливими колегами), ти візьмеш дружину та дітей і поїдете на море. Знімете кімнатку, з «безкоштовним» сніданком. В обід купуватимете варені качани та креветки з холодним пивом; а ввечорі тринькатимете важко зароблені копійки в ресторані на березі моря. Щоб хоча-би ці п’ять днів пожити, як люди.

Хоча хтось в той-же час так само купається в теплому морі. Але живе в палатці, та варить собі кашку на відкритому вогні. Витрачаючи на все те в десять разів менше грошей, але будучи від того не менше щасливими.

Замість моря ти можеш поїхати в Буковель. І тільки туди. Бо якась Ворохта – то не стандарт! Фото з тегом „Я в БуковелІ!”, де ліжечко на ніч вартує твоєї денної зарплати, і фото з палатки під Піп-Іваном – різні речі! Пішки бігати горами, збиваючи ноги та ночуючи просто неба, чи кілька діб в гірському готелі; каша на ватрі чи бограч в Колибі – що ти обереш? Так, щоб бути, як люди, а не біднота якась…

Курам на сміх такий бомжацький відпочинок” – скажеш ти. І свято будеш переконаний, що чиниш вірно. Так, як треба. Щоб не соромно було перед колегами, які відпочивали ну трріііішечки бідніше!

Мабуть, ти ніколи не зрозумієш, що Щастя не вимірюється міривом: „А що скажуть люди?”.

Єдине вірне міриво – чи почуваєшся ти задоволеним від життя і спокійним? Чи відчуваєш захват від всього, що тобі відкривається? Чи міряєш ти щастя електронами, котрі спирають дихання від захвату, а чи копійками, витраченими на купівлю того Щастя?

Сьогодні ми були щасливі. Так, звісно… Не зовсім без грошей. Інші люди оплатили нам ці хвилини, години, дні життя. Люди, вдячні за зроблене нами. Вони зробили нас щасливими. Оплативши транспорт та проживання, бо без того ніяк. Але не гроші подарували нам щастя, а людська чуйність.

 

День в Парижі.

Кажуть, «Побачити Париж, та й померти».

Я скажу – побачити Париж, щоб хотіти жити!

Нас радісно зустріли друзі-волонтери з Париж. Наталя Ярошевич-Шеремета та Катерина Грига. Тоді ми познайомились, товаришуємо й по сьогодні.

Одразу, пересівши на замовлений бусик, відправились ми в подорож Парижем.

Париж… Про нього можна розповідати довго.

Тому промовчу. Краще один раз побачити…

З Парижу виїхали о десятій вечора. Нас чекало головне місто цієї поїздки – Лурд.

Лурд

 

Аспен-ан-Лаведан, ось де ми зупинилися.

Автобус видерся на пригорок; ледве розвернувся, довгий та неповороткий. Але водії – майстри своєї справи.

Ми вийшли помилуватися пейзажем, котрий мимохідь бачили з вікна.

Піренеї… Нашому погляду відкрилася велична скеля. Я часто бував в горах. Але ніколи не бачив Такого…

Пік дю Жер. Урвиста сіра скеля, з пасмами туману, що раз по раз ховали її обриси; зелень лісу та орел, що ширяв у височин… На скелю вів підйомник, по якому повільно рухався вагончик. І одразу згадалося читане в дитинстві… Райхенбахський водоспад, де Холмс бився з Моріарті; Швейцарія, країна шпигунів… Скелястий Пік…

Картинка, яку бачив не на екрані чи папері. А ось тут, вживу… Хотілося торкнутися, пересвідчитися в її реальності. Але торкнутися можна екрану, чи фотографії. Простору не торкнешся!

Розійшлися по кімнатах, відпочивати. Нас чекали двоповерхові будинки готелю. У дворі – критий басейн. А навколо – гори!

Як же було не прогулятися горами?

Вийшли четверо. Я, Сєдой, Валєра та Валерій. Але скоро я облишив компанію – дороги ніхто не знав, Валєра почав нити що я не туди веду, що я хреновенький розвідник та всі ми заблукаємо й помремо. Спочатку я віджартовувався, але коли дурні зауваження зробилися набридливими, сказав:

– Хтось вас заставляє за мною йти? Всі шляхи відкриті! Йдіть куди забажаєте, зустрінемось в Лурді.

Та й пішов швидше, як ходжу завжди, коли за мною не плентається нудний тягар.

Лиш раз озирнувся, про всяк випадок. Позаду шумів потік. Далеко позаду, на сусідньому схилі, височіли білі стіни палацу. Чи старого, чи післявоєнного… Можливо готель для туристів. В моїх очах то виглядало як база нацистів з Вульфенштейну. Фантазія, вона така… Малює дивні картини.

Стежка петляла, то заглиблюючись в хащу, то переповзаючи лисіючі гострі скелі, що випирали зовні, вимиті водою. Я не знав назву рослин, що протикалися з землі – в наших горах таких не було. Низькорослі дерева-кущі, колючі та сердиті. Гостре каміння під ногами, з глибокими тріщинами, схованими під мохом, земля.

Я був героєм книг Жюля Верна. Мандрівником, що потрапив в новий світ, де все незнайоме і небезпечне. Де ти щомиті знайомишся з чимось новим, згадуючи давно забуті відчуття дитинства. Час, коли вперше сам вийшов за межі рідного села, відчуваючи одночасно захват від власної сміливості та острах перед тим, що можеш зустріти. Чи є тут дикі тварини? Небезпечні змії? Ще більш небезпечні лихі люди… Що чекає за поворотом стежки? Що відкриється погляду з верхівки гори?

Гори. Небо. Далекі черепичні дахи… А прямо переді мною, в долині, виглядає з хащі самотня ферма – довга будівля з вузенькими вікнами; старенький трактор, змотане в рулони сіно…

Франція. Така, як показують у фільмах про війну.

Дахи поселення попереду були надто далеко. Кілометрів п’ять. І не схоже то було на місто – я пішов хибним шляхом. Перед тим на роздоріжжі повернув наліво, бо та стежка була більш втоптана. Як виявилось бо вела до самотньої ферми; а французи рідко ходять пішки, в них достатньо грошей на бензин та авто, аби не збивати ноги заради дрібної економії. Я ж мислив нашими вбогими стандартами…

Повернувся, пішов правою стежкою Не повертатися ж ні з чим, засміють.

Цього разу не помилився. Втратив зайві двадцять хвилин, але в результаті знав не тільки дорогу до Лурду, а й розвідав куди ведуть інші стежки. Більшість з них була позначена туристичними мітками, не заблукаєш.

Хоча, як потім виявилося, при великому бажанні можна заблукати і в трьох соснах.

***

В обрамуванні зелені Лурд відкрився моєму погляду білими стінами однакових двоповерхових будиночків, критих червоною черепицею. Попереду на автобусній парковці маячив самотній бус, позаду селястим виступом починалася гора. А між нами шуміла ріка.

Я вийшов на берег. Стрімка течія розбивалася об каміння біля берегів, шуміла, сердилася, не підпускала. Десь далеко, кілометри за два, мав бути міст. Не міг не бути, якщо є стежка. Але до повороту переправи нічого подбного видко не було.

Пройшов ще далі, міст таки побачив. Але надто далеко, щоб продовжити подорож. Було холодно, накрапав нудненький дощик.

І я ще не вечеряв.

Тому вирішив повертатися.

***

 

Що за місто таке, Лурд? Запитаєте ви та отримаєте відповідь. У Вікіпедії, якщо забажаєте.

Або я вам розповім, та й сам запам’ятаю.

Лурд – місто у Верхніх Піренеях, на висоті більше 300 метрів над рівнем моря. 15.000 жителів, 5.000.000 туристів щороку. Після Риму це друге місце в Європі, а може і у світі, за кількістю паломництв.

Все почалося в 1858 році, коли 14-літня дівиця Бернадетта Субіру заявила що було їй явлення Діви Марії. Було то в скелястому гроті Масабєль, і всього 18 разів Діва Марія приходила до дівиці Бернадетти. Певно, гарно потоваришували.

Про що вони вели бесіди, невідомо. Але з тих пір Бернадетта зробилась монахинею, а з каменю потекла цілюща вода…

1933 року Бернадетту визнали св’ятою; на скелі понад гротом побудували санктуарій Нотр-Дам де Лурд; собор, схожий на казковий замок Діснея. І з тих пір сотні тисяч людей потягнулися до джерела зцілення. (Офіційно церквою визнано 69 випадків дива, коли невиліковні хворі покидали Лурд зціленими. Ми ж були свідками зворотного явища, але про це згодом).

Так ось… Лурд зробився місцем паломництва. На кожного місцевого в рік припадає по 333 туриста (паломника), тому заробити грошей на довірливих іноземцях можна. В місті маса сувенірних крамниць і жодного виробничого цеху чи фабрики. Хіба що пекарня яка…

А от за мостом – святе місце. Не для торгівлі.

Це місце спокою, молитви та зцілення. Понад берегом ріки в кам’яному брустверу проведені краники, де безкоштовно можна набратися джерельної води. Церкви, надземна та підземна під санктуарієм, дві базиліки, місця для моління…

Все це ми мали побачити завтра, під час відвідин святого місця.

А поки про то читали у Вікіпедії.

Зворотній шлях зайняв менше півгодинки. Та перед тим як повернутися, я вирішив пройтись вузенькою вуличкою, що вела від готелю – десь же мав бути магазинчик! Наліво, як нам казали, його не було. А направо?

Пройшов метрів п’ятдесят, зустрів місцевого. Попитав франко-англійсько-миговою мовою. Талановитий француз, що напевно мав досвід спілкування з людьми з усіх що не є країн, зрозумів чого я хочу та вказав на автомат, що продавав багети.

Я купував в автоматах воду. Купував шоколадні батончики; навіть сувенірні монети купував. Хліб в автоматах я ще не купував. Але то виявилось просто: кидаєш два євро – випадає багет – забираєш решту.

Так і зробив. Тепер міг повертатися з розвідки не тільки з інформацією, але й з провізією.

***

 

Тут і почалася фаза подорожі, яку не хочеться згадувати. Але якщо не згадати, то правди не буде – буде солодка казка.

Я казкар. Але не ванільний. Мої казки мають і темний бік…

Почалося з того, що я не одразу потрапив до номеру. Біля нашого готельчика (теж двоповерхового, під черепицею) був критий басейн. Як тепличка, прозорий ангар з запотівшим склом куполу. В басейні було тепліше, ніж зовні.

І там плескалися люди. Звісно, я мав піти в номер, віднести хліб, взяти полотенце. Але номер виявився зачиненим, а ключів в мене не було. Мерзнути чи сидіти під порогом не хтілося.

Тому пішов купатися.

Добре поплавати в чистій водичці. За склом, зовні, йде прохолодний дощ, тарабанить, стікає долу; а тут тихо, затишно. Хлопці купаються, хлюпаються, сміються. Хоча вже збираються до номерів. Готувати вечерю.

І тут дізнався, що Юра Сєдой пропав…

Дощ мочив, вітер продував, гілки вишкрябували очі. А я йшов шукати побратима. Гукав. Кричав. Свистів. Прислухався до вітру… Може де лежить, ногу зламав, мерзне? Чи заблукав, не може знайти стежки?

У відповідь – тиша. Я піднявся на гору, я спустився в долину. Я оббігав всі стежки, і гукав, гукав, гукав… Допоки не охрип.

Ноги довели до місця, з якого кілька годин тому завернув назад. Потім далі, до мосту… До парковки. Спитав охоронця, чи не бачив він “олд мен фор сільвер хед”… Марно.

Не бачив.

Зайшов у місто, пробіг вуличками, попитав людей. Може, розминулися? Пройшов вздовж все містечко, аж до дороги, якою проїздили вранці…
Ніде нічого не чули про сивочолого загубленого чоловіка.

Мусів повертатися, поки не почали шукати мене. Зв’язку не було; крім Швєцова ніхто не придбав місцевії сім-карти. В мене ж роумінгу не було. Я принципово не поповнював рахунок. Але то не стосується суті історії…

Ноги несли далі. Трасою, під дощем, півдесятка кілометрів до нашої “бази”.

Йти пішки понад трасою небезпечно. Дороги Франції, та й всієї Європи, не призначені для пішоходів. Обочини немає, за відбійником одразу хащі та канави. А понад відбійником «літають» фури та автівки. Сигналять дурню, що блукає під дощем…

До честі французів, зупинився біля мене «фіатик». Молодий батько з малим сином, машина забита матрацами та ще якимось мотлохом. Але знайшлося місце й для підозрілого психа, що човгає обочиною невідомо куди.

Я не сів в автівку. Чемно подякував… Пояснив що дійду. Куди? Не пам’ятаю назви, але знайду дорогу. Інтуїція та логіка допоможе.

Мені не хотілося пропустити поворот, котрий мав бути вже ось-ось… недалеко.

Як виявилось, майже за три кілометри. Я таки знайшов дорогу, і вийшов “додому”, розвідавши нший шлях до Лурду. Яким їздять лише автівками.

Юри все ще не було.

Аж потім Швєцов сказав що Юрець живий і телефонував години дві тому. Саня забув нам повідомити, та ніхто й не питав.

Юра Сєдой заблукав у Лурді…

Ближче до опівночі хтось з місцевих за великі гроші привіз Юру тим шляхом, котрим дві години тому я пробігся пішки.

Наступного ранку о десятій повантажились до автобусу, і Гєшка-водій (до речі свій, атомник) відвіз нас до Лурду.

І тут Валєру настигла Богиня незворотної карми. Покарала за зайву дегустацію спиртовмістких напоїв…

Все по порядку. Ми приїхали на центральний майдан Лурду, під вежу, котра слугувала орієнтиром для повернення. Звідси всі були вільні робити що заманеться – мали на то цілісінький день. А я навіть більше, бо знав дорогу додому та міг повернутися сам.

Ходу було призначено на завтра. Поспішати було нікуди.

Пішли всі разом. Що одразу здивувало – це різноманіття людей у військовому строї. Формі, тобто. Французи, карабінери та солдати; англійці, канадці, німці, італійці, поляки… Українці – зустрічали й таких. Мабуть, вся Європа зібралася тут, представляючи своїх військових. Крім росіян. Їх не запрошували, а мабуть й не пускали.

Нашу шайку можна було визнати за партизан. Хтось в формі ЗСУ, а хтось і бундесвера – залежить що хто зміг придбати. На мені була форма від канадських волонтерів, тому якби ще кашкет – англійці б признали за свого.

А ще лише ми були в медалях. Бо не представляли офіційні Збройні Сили. Ми представляли армію добровольців, що дали відсіч могутній войовничій імперії, та зупинили її…

Гуляли містом недовго – одразу пішли до Святих місць.

Ми саме стали в чергу до купалень. Самі купальні були за річкою, міст охоронявся. Трішки нахабності, і я в якості супроводжуючого разом з Сашком, Серьогою та Світланкою прилаштувались без черги. ще й Лілю покликали – кожен колясочник має право на супровід.

А поки чекали, в іншій черзі здійнявся галас, всі заворушилися; хтось закричав: “Доктора”.

Французи не одразу зрозуміли що сталося. Гукати поліцію, пожежників чи…

– Медсен! – вигукнув я, згадавши одне з кількох десятків завчасно завчених слів.

Заклинання спрацювало – мов з-під землі вигулькнув санітар з дохторською скринькою.

Підбіг хтось з наших. Як тільки що трапляється – всі біжать до Швєцова. Виявляється, паніку зчинила наша делегація.

Валєрі стало недобре. Він лежав на лавці, біля нього метушилися санітари. Скоро під’їхала швидка. Сашко ро’зяснювався з медиками за допомогою англійської, і веселий санітар вислухав уважно, посміхнувся та заявив що Валєра житиме… Якщо не буде так квасити.

То нас добряче заспокоїло. Не вистачало ще повернутися не в повному складі.

Забрали Валєру. А наш день було сплюндровано – замість того, аби окунутися в св’яту купель, Швєцов, як відповідальний за наш дитсадочок, мав тулити до шпиталю.

Я не міг лишити Саню самого і нав’язався в супроводжуючі.

Сєдой як вірний товариш не міг кинути нас і поплентався слідом. Так почалася незапланована прогулянка Лурдом.

Але нам сподобалось. Так ми хоч побачили багатші вілли. При чому заборчики так близько підходили до дороги, що забажай біля нас роз’їхатись дві машинки, нас би розтерло по стінках. Таки не прийнято в Європі пішки ходити. Але ми пішли.

Сашкові важко було на протезі. А ми не знали, як далеко той шпиталь. Розуміли лише що десь вперед та недалеко. Але французи, певно, звикли міряти дорогу не кроками, а обертами колеса. Те що автівкою недалеко, нам вклалось в повні три кілометри.

Майже годину добирались до шпиталю, питаючи дорогу англо-французською мовою жестів.

Дійшли.

Одночасно милуючись краєвидами.

Скажу вам, то було того варте. З пагорба відкривалось все місто, розташоване в річковій долині посеред гір; особливо приваблювала увагу стара фортеця, що височіла посеред черепичних дашків могутнім сірим гігантом, котрий охороняє ці землі. Її було видко звідусіль – високий скелястий пагорб, на якому всідалася фортеця, сам по собі був неприступним. Бурхлива річка знизу прорізала місто, гори навкруги ховали його від вітрів та негоди.

А посеред всього цього – буяння напівтропічної зелені.

Про фортецю слід згадати окремо, хоча до неї я ще повернусь. Стоїть вона ще з часів Римської Імперії; наприкінці VIII століття тут засідав Карл Великий. До речі, легендарна Шампань – це саме про Лурд. Герцог Шампанський володів цією фортецею свого часу.

А я обов’язково мав побачити це диво зблизька. Бо виріс на історіях про лицарів, а не про супергероїв.

Але те мусів відкласти на потім. Поки що мали знайти шпиталь та довідатись чи все добре з Валєркою.

Шпиталь скоро знайшли. А от Валєру довелось пошукати.

По перше, я не знав його прізвища, а Сашко відстав, бо зустрівся з Коляном, котрий зустрівся зі знайомими, котрі мешкали десь тут недалечко… Швєцов десь поїхав з Коляном, обіцяли бути за півгодинки.

По друге, я не знав французької. Сєдой теж франзузьку знав не краще, ніж я мову суахілі.

По третє… Вистачить перших двох пунктів. Але, як виявилось, мало хто з французів знає англійську. То й не дивно – майже всю свою історію вони люто воювали одне з одним. Бувало аж по сто років поспіль.

Ми вже подумали про відчай, аж тут я познайомився з француженкою, котра знала англійську. Вона радо згодилася допомогти. Ми пішли бродити коридорами в пошуках того, хто може знайти Валєру.

Знайшли, в іншому крилі шпиталю. Виявилося, ми зайшли з чорного ходу; там де паркуються «швидкі».

Все закінчилось добре. Валєрку прокапали та до вечора відпустили. Страховка, яку Валєрик купив невідомо де за чверть ціни, спрацювала. і він нічого не платив. Хоча ми вже прикидали, в скільки стане лікування і по скільки нам доведеться скинутися щоб викупити Валерика з лікарні, аби його за борги не розпиляли на органи.

***

 

Цим пригоди не закінчилися. Ми погуляли святим місцем, пофотографувалися, і далі я відправився в самотнє плавання. Бо хотів побачити фортецю…

Але як виявилося, вхід вартував 8 євро. А цієї суми мені вистачало на два дні скромного харчування. Я не міг дозволити таких розкошів, тому вирішив пошукати обхідних шляхів…

Знайшов один. Але непоміченим прошмигнути не вдалося – вузький прохід з будкою касира “нічим допомогти не можу”.

Знайшов третю стежку. Поміж будинків вгору. Стежка привела до печери відлюдника…

Хазяїна вдома не було. Щілина в скелі, яку з великою натяжкою можна було назвати “гротом”, була встелена старим матрацом та ковдрою. Щоб в “двері” не забивав дощ, над входом було прикручено міцний ще на вигляд зонтик. Поруч з “печерою” лежала кіпа коміксів французькою – видно, освічений виявився безхатько. Принаймні малюнки читати вмів.

На гілках були розвішані трофеї – голова ляльки, окуляри для плавання, тріснута маскарадна маска… Спочатку я подумав що потрапив на місце, де бавляться дітлахи. Але були ще ознаки, що тут таки живе дорослий.

Живе постійно.

Слід було забиратися, поки не повернувся хазяїн.

***

 

До фортеці я так і не пробрався. Стіну штурмувати не відважився, нагло прошмигнути теж не намагався – мало, які в них закони… Тому мав чекати вечора та безкоштовного входу. Бо мені пощастило – якраз сьогодні в музеї мала бути “вільна ніч”, і з 19-ї години вхід для всіх відвідувачів був безкоштовним.

Вечір.

Я вчинив так, як на моєму місці вчинив би кожен.

Ні, не подвиг. А просто вирішив гуляти містом до вечора. Бо не бачив сенсу їхати до готелю, щоб за годинку знову трамбувати пішки п’ять кілометрів стежки.

Це було помилкою, як виявилось пізніше. Але на той момент то був найкращий вибір.

Нарешті я потрапив в фортецю.

Обожнюю музеї. Не просто аромат старовини, а сам Дух Часу.

Коли входиш в кімнату, в якій колись давно-давно жили воїни, котрі носили обладунки; де досі лежать речі, яких торкалися руки людей давно зниклих… Дідів та прадідів тих, хто живе нині.

Карл Великий напевно був тут. А хто крім нього? Можливо, граф Де-ля-Фер сидів за цим столиком з кухлем вина? На пару з Д’Артаньяном. А той тазик… Не в ньому Планше прав панталони свого хазяїна? Чи оті келихи… Вони з таверни Парижу? Чи десь з провінції, Гасконі чи Провансу? Хто з них пив, які мандрівники?

Захоплює подих коли відчуваєш як колесо Машини Часу набирає зворотніх обертів та м’яко несе тебе темними коридорами пройдешніх років, даючи змогу побачити та торкнутися старовини…

Я проходив з кімнати в кімнату, не помічав сторонніх глядачів. За старезними шибками, як і триста років тому, дріботів нудний дощ. В кімнатах чаївся напівморок та легкий запах сирості. А я йшов кам’яними сходами, підіймаючись на вежу, як проходили на вежу лицарі за півтисячі років до мене.

Я пройшов їх шляхом, стертими кам’яними сходами та піднявся на верхівку сторожової вежі, над якою майорів прапор Франції. Та побачив ту саму ріку та ті ж гори, що вони бачили тисячоліття тому. Але час взяв своє – замість зеленого лугу та стареньких хатинок під солом’яною стріхою моєму погляду відкрились черепичні дахи та сховані під асфальт вулички.

Час змінює. Але не все.

Зробив клька фото та спустився. У дворі теж вистачало цкавезного. Виходячи з брами, ти неочікувано для себе виростаєш до розмірів Гуллівера. Прямісінько під твоїми ногами простягається півметровий мур старої садиби, схованої в тіні справжнісіньких, але таких само мініатюрних дерев. Черепичні дашки, маленькі колодязі, конюшні, сарайчики… А поруч – інша садиба, з іншої провінції Старої Франції. А потім ще одна, і ще… Ціла галереї копій справжніх історичних будиночків в масштабі один до десяти.

Обожнюю мініатюри. Панно, діорами, панорами. Схоже є і в Україні. В Києві в Гідропарку, музей Україна в мініатюрі; у Львові, в палаці Потоцьких, так само прямо під відкритим небом розкинулися фортеці, замки та палаци старовинних королів та правителів України.

А тут, в серці Лурда – музей житла провінцій Франції та Італї.

Не хотілося йти звідси, але вже вечоріло. А повертатися треба було лісом та горами, через зміст над бурхливим потоком і в дні, коли зливи щодня омивали гори,є стираючи сліди та стежки.

Шкода що повертаючись пройшов повз музей Мініатюрного Лурда, сам того не знаючи. Він є десь в районі автобусної парковки, з того боку річки, яким я бродив в пошуках Сєдого.

Я повернувся за годину, як вже стемніло. І потрапив прямісінько в історію Стівена Кінга…

У вікнах горів вогонь, але людей не було видко. Була порожньою моя кімната; в кімнаті піді мною були навстіж відчинені двері – вони виходять зі спальні прямо на двір, як в мотелях. В цій кімнаті мали мешкати колясочники, бо в ній не було сходинок. Біла шторка тріпалася на вітрі, але ні звуку з кімнати… Тьмяне світло пробивалося з ванної кімнати; над іншою частиною номеру панував напівморок.

Я увійшов. Речі, розкидані по підлозі; складена коляска в кутку, розпаковані чемодани, одяг на вішаку, хліб на столі… і нікого! Мов вимерли! Мов у фільмі “Лангольєри”, коли в одну мить з літка зникли всі люди…

Я побіг до іншої кімнати, де мав бути Сашко. Світло у вікні заспокоювало, але тиша лякала. Постукав. Відповіді не почув. Прочинив двері… Так само, розкидані речі, недоїдена вечеря, та жодних ознак живих людей…

Це починало лякати. Я не міг зателефонувати, бо не мав зв’язку. Не міг написати в менеджер – вайфай тут не ловив. Не хотів гукати, бо й без того було моторошно… Бо ще хтось почує, кого не кличеш.

А ще автобуса не було.

Я лишився один в чужій країні. Люди зникли без сліду.

Все в цьому світі піддається логічному поясненню. Бо інакше весь наш світ просто б розвалився, мов картковий будиночок. Я мусив знайти це пояснення, аби не поїхати глуздом!

Шукав – та знайшов. Знайшов те, що мало мене заспокоїти. Єдине логічне пояснення, що прийшло до голови – всі поїхали в шпиталь, бо комусь сталося зле…

Але я помилився.

Лиш за півгодини все стало на свої місця, коли почувся шум мотору і автобус важко викотив на гору.

Виявилося, саме сьогодні мав відбутися Парад. Не завтра, як ми розраховували, а саме сьогодні. Про то дізналися пізно, тому й збиралися галопом. Я ж основне дійство пропустив, бо не мав зв’язку та затримався в місті…

А також пропустив ходу, заради якої сюди п приїхав.

Італія

 

Наступного ранку виїхали о десятій, щоб до вечора дістатися до Сан-Ремо.

Це місце називають Золотим узбережжям. Канни, Ніцца, Монако, Сан-Ремо… Ми проїхали знак Сан-Тропе, і одразу згадалися улюблені в дитинстві комедії про жандармів.

До моря спускаються гори. Довгими хребтами тягнуться вони до води, до причалів з безліччю човників з білими вітрилами та без них; до великих та величезних яхт, схожих на справжні кораблі. А по схилах гір розсипані вілли, котеджі, будинки та будиночки, котрі ледь не налазять один-на-оден. Так проїздиш гірською дорогою, від хребта до нового хребта, в’їздиш в тунель та виїжджаєш в таке само місце, мов час зациклився і ти провалюєшся в де-жа-вю… Такий само схил до лазурового моря, такі само вілли та яхти. І знову… І знову…

Тут як ніде розумієш що світ робиться тісним, а люди все більше та більше відбирають у природи її території, забудовуючи її віллами та садибами, заливаючи асфальтом доріг та бетоном причалів…

 

Ми зупинилися на кілька хвилин на вершині пагорба, звідки видно було море, яхти, гори, що підступалися до самісінької води. Мали час сфотографуватися в затінку пальм на фоні цієї неймовірної картини.

Італія… Країна, яку і уві сні не мріяв побачити на власні очі; не мріяв відчути запахи олив, прогулятися під пальмами та побачити це чистої лазурі тепле море…

 

Місце, де ми мали заночувати (готель Ріо), зустріло не без пригод – величезний автобус ледь розвернувся на вузенькій вулиці, і не обійшлося без аварії. А слід сказати що на Золотому Узбережжі не тільки яхти та вілли – тут ще й автівочки не з дешевих.

І одну з таких ми зачепили.

Добре, власниця виявилася жіночкою не скандальною, все порішали швидко та мирно. Хоча водії наші влетіли в копієчку.

 

Звантаживши речі та розкидавши їх по номерам, одразу зібралися на море. Саня, я, Ліля, нерозлучний з нами Сєдой та Свєтланка. Пройшли вузькими вуличками, повз кладовище (про що ми й не здогадувались, позаяк височенна стіна відгороджувала його від дороги), обійшли огорожі та шлагбауми. Довелося висилати вперед розвідкою, бо з колясками не всюди пройдеш. Важко було петляти вузькими проходами, підсаджувати коляску з дівчиною на бордюр чи сходинки (сама лиш коляска з мотором важить близько сто кіло), але воно того вартувало. Бачили б ви щастя Світланки, коли вона вперше побачила море!

 

Майже всі пляжі закриті, огороджені, охороняються. Проте нам пощастило, Бог жаліє добрих людей – стежка вивела на будову на незакінчений пляж, і сторожі, а чи хазяїн, люб’язно дозволили нам пройти до води…

Лідо Фоссе, Велика Громадська Купальня. На гугл-мапс означена як Баня; але гадаю то труднощі перекладу. Мабуть то таки був один з небагатьох громадських пляжів.

Огороджений забором з воротами.

Колеса вгрузали в пісок. Кілька дощок, кинутих до води, мало рятували ситуацію. Світланці так і не вдалося скупатися. Та й вода виявилась напрочуд холодною.

Вода Адріатичного моря.

– Я ніколи не була на морі… – сказала Світлана.

– Навіть на Чорному?

– Взагалі ні на якому…

Мрії збуваються. Дівчина, що була прикута до крісла з самого народження, не бачила нічого, крім подвір’я власного будиночку та лікарняних стін…

Я оббризкав Світлану жменькою водички, щоб хоч так торкнулася вона морської води; знайшов їй цікавих ракушок на пам’ять.

Хто міг, швиденько скупнувся, мов на Водохреще. З тим само результатом – скочив, пірнув, вискочив. Ловиш дрижаки. Зрозумілим зробилося, чому ж так мало людей.

Не сезон.

 

Наступного дня ми поїхали, але спогади про Італію та холодне, але таке захопливе купання в Адріатиці, залишаться з нами назавжди.

Час до від’їзду кожен присвятив тим речам, котрі йому до вподоби. Хтось пішов по магазинах, хтось подався на море. Хтось відсипався в номері або смакував італійське вино.

Ми з Сєдим пішли дивитися яхти.

Золоте узбережжя Французької рів’єри – рай для морських романтиків. Не треба їхати на Багами чи Океанію – виявляється і в Європі є тепле місце з горами, пальмами та пісочком, на який накочують солоні хвилі лазурового моря…

Правда, скоріше не з пісочком, а з галькою. Коли ми гуляли пляжем, я знайшов кілька гарненьких камінців, які при детальному розгляді виявилися затертим склом або черепками битого посуду; вода згладила округлості. Сумно, як люди опаскуджують те, чого торкаються… Все, що дає нам природа – все плюндрується, марнується, знищується. Пляжі Барбадоса забиті кілометровими новітніми Саргассовими морями, але замість водорослів там пластик. В річках Карпат вже нема орелі – бо форель не живе в брудній воді, а береги гірських річок забиті тим самим пластиком – пакетами, кульками, пляшками. Люди використовують річки як каналізацію. Ліси вирубують; не тільки Амазонку, а й наші. Бо ліс – то дерево; дерево – то гроші. А ненажерливим виродкам нічого іншого, крім грошей, і не треба; хай навіть Земля загине, головне щоб на їх віку грошей вистачило…

Не виключення й Адріатика. В людей є все для комфортного життя. Навіть каналізація. А куди все тече? Вірно. В море. Море все стерпить. А ви просто порахуйте… В Києві близько чотирьох мільйонів людей; кожен з них щодня зливає в раковину чи унітаз як мінімум по три літри бруду. Сто тисяч тонн каналізаційних вод щодня стікає в Дніпро.

А нижче річкою купаються діти; п’ють воду тварини. Розцвітає нова екологія…

Годі про сумне.

Але все те в моїх думках очах зникало, розчинялось в світлі теплого сонечка, затьмарене розкішшю яхт, катерів та навіть цілих приватних кораблів, які можна було б назвати морськими лайнерами. Сотні, тисячі їх були пришвартовані до бетонних причалів. Вздовж всього берега, вздовж всього міста… Сумно, що яхт багато, а вітрильників… Хіба що сучасні, з запасним мотором.

Ми дійшли до старовинного форту, захищеного у воріт гарматами. Форт Святої Текли. Колись, років з шістсот тому, він охороняв порт Сан-Ремо і називався Форт Сан-Джорджо. На честь Святого Георга. Потім слугував в’язницею. Тепер перетворився на музей. Нову назву отримав в честь святої, бо під перший камінь форту колись була закладена її моща.

Шкода, з огляду на пізній час ми не встигли до музею. Там би було що подивитися, особливо мені, любителю історії. Позаглядали лиш у вікна підземелля, заваленого сміттям та лахміттям.

Зате, наче діти малі, радісно сфотографувались на велетенських стільцях з пюпітрами, що стояли обабіч входу. Щоб видертись на стілець, знадобилася деяка спритність. Зате фото вийшли вдалими – ми мов гномами поробилися. Бо сидіння були вище наших голів..

 

Гуляли до темряви. Погуляли понад водою, подивилися як люди живуть прямо на катерах та яхтах – розвішена прана білизна, тапки біля трапів, мангал на березі. Деякі суденця вже ледь не урослися в причал. Кажуть, так дешевше жити, бо місце на причалі обходиться дешевше ніж помешкання на суші…

Пройшлись парком, де замість звичних ялин та кленів росли різноманітні пальми. Деякі були високі, мов кокосові; інші ж низенькі, стовбуром схожі на ананас. Подивувались велетенським, вище людського зросту, кущам алое, які досі бачили лише у вазончиках. Покололи руки голками кактуса, при чому голочки такі дрібні та підступні, що не одразу всі й повисмикуєш…

Я потрапив у свій рай. Будучи романтиком в душі, я з дитинства мріяв про дикі узбережжя далеких островів… А тут немов туди потрапив. Хай не острови, хай не дикі. Але це – інший світ! Де все як не у нас… Навіть дерева, навіть трава. Так хотілося, щоб то було не серед міста, а десь подалі від люд! Але то неможливо. Все менше та менше в світі диких куточків. Узбережжя, скільки не йди, забудоване всюди. Місто починається по виїзді з іншого міста.

Тут не відчуєш себе Робінзоном.

Ми з Юрою нагулялись вдосталь, і з деяким смутком мали повертатися до автобусу.

 

Як стемніло, рушили в дальшу путь.

До Венеції!

 

Італія. Венеція

 

Шкода, що Геную об’їхали. Відвідати місто великого генуезця, Христофора Колумба, було б зовсім незайвим. Але… Прокладений маршрут та графік подорожі не дозволяли затримуватися та ухилятися від плану.

 

Зупинилися ми в кемпінгу. Безліч однакових будиночків гарними рядами стояли, гостинно прочиняючи двері. Будинки на всяк смак – вуличка з трьох десятків тримісних будок; провулок для багатших панів з кімнатками на двох; заковулок сімейно-циганського типу. Свій маркет, паркова та навіть розважальний центр з дискотекою та відкритим басейном – все задля того щоб частинку ваших грошей зробити своєю.

Від кемпінгу до Венеції ходив автобус. Проїзд – п’ять євро, одразу туди та назад. Сідай, їдь, але не забудь повернутися.

 

Що таке Венеція? То місто на воді, в прямому сенсі цього слова. Глянеш на мапу – здається, острів. Довгий майже трикілометровий міст веде до головної вулиці. Це найширший, найцвільніший майдан… Чи, скоріше, парковка, звідки в подальшу подорож ви можете вирушити тільки пішки. До катера чи гондоли, а чи в пішу подорож. У Венеції 425 гондольєрів, і жодним більше! Так вирішила профспілка багато-багато років тому. Прогулянка на сорок хвилин коштує 80 євро…

Іншого транспорту у Венеції немає від слова “зовсім”. Ні автомобілей, ні скутерів, ні навіть велосипедів. Самокати, сігвеї та інші дива технології теж на очі не потрапляли.

Для пішохода то добре, а от уявіть колясочників…

– Васька, візьми мене з собою! Знаю, ти не кинеш… – сказав Серьога.

Бо вчора ми поїхали прогулятися всі разом, але за півгодини всі розбіглися, аби побачити більше всього. Я б теж побіг, але не за тим поїхав в подорож, аби кидати побратимів самих.

Звісно, не кину!

Сергій втратив на війні руку й ногу. Втратив тому, що не кинув побратима та намагався врятувати його від обстрілу… А тепер він мене питає, чи не кину я його тут…

Братику, що ж ти таке кажеш?

Я гуляв з Серьогою, і якби не яскраві враження, то прогулянкою то назвати було б важко, бо Венеція… негостинна до будь-якого транспорту. Добрих два десятки містків, які нам довелося подолати, не були призначені для коліс. Тільки сходинки. Тож довелося намучитися. Якщо я вниз спускав коляску з товаришем, тримаючи її на задніх колесах, то вгору то було неможливим, і Сергієві доводилося скакати на одній нозі.

Але жодного слова ниття я від нього н почув, як і було обіцяно. І знаєте… Я навіть почав радіти, що гуляю з Сергієм. Він виявився приємним товаришем, і за жартами, розповідями та спогадами час пролітав веселіше.

Ми навіть познущались над двома росіянками, в яких питали дорогу. Жінки добре зрозуміли, хто ми та звідки… І на питання чи вони з Росії, відповіли в один голос:

– Та мы такие русские, как не русские!

Видко, давно покинули Історічєскую Родіну і не зовсім розділяли погляди влади своєї бувшої країни.

 

Взагалі Венеція зустріла тепло. Сонячна погода, тихі, без транспортного гуркоту, вулиці. Ми ледь вийшли до мосту Конституції, як я відчув що провалююсь у фантазію; спогади, яких не мав! Я впізнавав місця, бачені на картинках та в кіно. Ось церква Сан-Сімеон-Пікколо, здається я бачив її в “Коді да-Вінчі”? А цим каналом, певно, ганяв на катері Індіана Джонс, коли шукав Ковчег. А там… “Місія неможлива”?

Можлива!

 

Завдяки тому, що колясочників та супроводжуючого пропускають безкоштовно, ми з Серьогою змогли відвідати кілька церков та храмів, побачити старовинні розписи часів розквіту італійського живопису. Готика, Ренессанс, Маньєризм, Барокко. Фрески, ікони, картини. Сан-Панталон, Санто-Стефано, Сен-Сімеон-Пікколо… Музей да-Вінчі, який ми побачили лише в холлі… Проте сама Венеція – то величезний музей. Церкви, палаци, садиби, старовинні вузесенькі вулички, канали, мости, гондоли. А на вуличках – безліч магазинчиків, музейчиків, яток. Венеційське скло, справжня та підробна старовина, карнавальні маски, сувеніри…

Сергій шукав жабку з венеційського скла, і ми її знайшли. Я шукав щось на кшталт монетки, але купив магнітик-гондолу.

А потім, скинувшись, ми взяли собі на три євро справжньої італійської піци та з’їли її в тихому провулочку, присівши прямо під кам’яною стіною старовинного будиночку. І я відчував як розчиняюсь в ефірі; час зникає. Ось-ось, щойно, за рогом зник багатий венеційський купець в дивному вбранні; не існує там ні магазинів, ні туристів. Лиш ми, двоє втомлених мандрівників, що перенеслися тунелем часу в минуле, щоб насолодитися спокоєм та тишею світу без заводів, хімії, ядерної зброї, масових воєн, перенаселення та інших “радостей” нашої сучасності… І хоч ми почувалися жебраками, що туляться попід стінами багатих садиб, то не робило нас менш щасливими…

Ми таки дійшли до місця, на яке планували потрапити – на Площу Сан-Марко. Собор Святого Марка, Коррер, Палац Дожей… Гарне місце. Ми довго дивилися на вежу, що височіла посеред площі. Я заглядав під одним кутом, під іншим, та все не міг зрозуміти… Рівно вона стоїть, а чи падає, як Пізанська? Глянеш, ніби рівно… А подивишся боку – нахилилася. Я навіть взяв навушники до телефону та зробив відвіс, подивитися вертикаль. Здається, таки рівна. Але все-одно, падає.

Так ми розважалися та відпочивали від важкого шляху. Назад я вирішив Сергія відправити на катері6 інвалідам велика знижка, по посвідченню. А чи навіть і безкоштовно. Я ж не хотів витрачати 8 євро з тих ста, що взяв з собою в подорож.

Час піджимав. По Сади Бієннале, які я теж хотів відвідати, можна було забути. Звісно, щоб познайомитися з усією Венецією, кількох годин мало. Але щоб отримати вражень на все життя, вистачає і кількох хвилин.

Ми покинули Італію з гарними спогадами та тонким смутком, котрий поки що не відчувався в повній мірі. Але який наздожене нас вдома, в сірій буденності нашого життя…

 

Угорщина

 

Останньою країною на шляху додому була Угорщина.

Будапешт, місто на Дунаї. Будучи маленьким, я читав Жуля Верна, “Дунайський лоцман”. Де розповідалось саме про це старе місто, що поєдналось колись з двох інших – Буди та Пешта.

І ось це місто я побачив на власні очі. Майже таким, яким воно було стоп’ятдесят років тому, за часів Жуля Верна.

Ми переїхали міст Арпада через Дунай, і хлопці-водії трохи розповіли з того що знали. І про Буду з Пештом, і про Дунай, про мости… Якими мені довелося погуляти ввечері.

 

Ми знову таки пішли удвох з Сєдим, і пішки обійшли майже все місто. Через міст Ержебет до статуї святого Геллерта, що на скелястому пагорбі; потім на північ, понад Дунаєм, до королівського палацу, в палац Шандора. Там зустріли захід сонця, милуючись видом величавої річки… На протилежному березі поволі ховалися в сутінки будинок Угорського Парламенту, старі п’ятиповерхівки та баржі-казино, пришвартовані до причалів. За тим спустилися до тунелю під палацами та пішли мостом Сечені назад, до своїх… А дорогою розмовляли про своє. Юра розказував за свою родину; я згадував якісь моменти, читані в книгах.

Вже стемніло геть, коли ми вийшли нарешті до Чортового колеса, що неподалік нашого хостелу.

Сам хостел був в старій будівлі з внутрішнім двориком-патіо, на який виходили балкони всіх чотирьох поверхів. А зовні двері зачинялись на замок. В цьому моменті нас чекав нежданчик.

Бо ключа в нас не було.

Як і мобільного зв’язку…

Так би й волали під вікнами до ранку, як березневі коти, якби якраз в ту мить з воріт не вийшов отець Іван з синами.

Шлях додому був відкритий.

Ми ночували в кімнаті з колись височенною стелею; тепер ця зала розділена була на два поверхи. На другому вже ледь не торкалися головою притолоки. Але спати тут було приємно…

В старовинному місті, в будиночку з патіо, яке мало свою стародавню історію…

 

Наступного дня мали досить часу прогулятися фортецею Вайдахуняд. Гарний такий історичний замок. З музеями, капличкою, озером та баштами. Казковий замок, мов з історій братів Грімм. Архітектор Ігнац Альпарі відтворив частина румунського замку Бран, відомого також як замок графа Дракули. Замок-пазл, побудований в 1896 році, поєднує кілька різних архітектурних стилів і містить елементи 21 знаменитого споруди Угорщини. Тобто, в одому місці – вся країна. Якби я мав можливість мандрувати світом, відпочиваючи, то тут би, в цьому самому місці, прочитав би безсмертну історію Влада Дракули, вигадану Бремом Стокером. Де, як не тут, на батьківщині Цепеша, відчуєш справжній дух книги?

Є в місті алея Героїв. Всі видатні королі бронзовими велетнями зібрались в півколо, аби нагадувати заклопотаним своїми справами людиськам, що є щось більше, ніж їх турботи.

Є історія. Є люди, які її творили. Влад Цепеш – один з них.

Україна

 

Сумно. Але яке будь яка історія, наша мандрівка теж добігла кінця. Нічний марш автобуса, кордон, коротка перевірка, і ще до сірого світанку втомлені та сповнені вражень ми повернулися на Батьківщину. Карпатські гори зустріли нас сирою прохолодою, але від того не душі не робилось менш тепло від радості повернення додому.

Але перед тим, як попрощатися, я не можу не згадати…

Коли ми прибули до околиць Львову, розпрощалися з отцем Іваном та його синами.

Залишав нас і Сашко…

За всю мандрівку ми не чули від нього більше десятка слів. Після важкого поранення та коми, після довгих місяців реабілітації він вчився заново ходити, рухатись, розмовляти.

Кілька слів складали його мовний словник – “Так. Ні. Погано. М’яса…

А тут… Сашка немов підмінили. Мов греблю прорвало:

– Саша… Вася… Я радий! Класно!!!

… Без слів.

Хлопець ожив.

А ви все ще питаєте, навіщо такі поїздки?

Кінець

Радко Барс

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *