Лютий 2017 р. Я в великому залі міського ДК. Випадково. Поруч мама. На сцені усміхнена, яскрава та сонячна Світлана Тарабарова. Взагалі я слухаю іншу музику, але…
В залі повно військових, цей концерт для них. Хлопці й дівчата у формі, не набагато старші за мене. Підспівують, посміхаються, декілька найсміливіших танцюють біля сцени. Такі юні та дорослі водночас. Світлі люди з якимось ледь відчутним сумом в очах.
«…Літай, літай, як на крилах, літай, в тебе є сила…», – лунає навкруги.
Вдивляюся в обличчя і намагаюся уявити, якими вони були раніше. До війни. Як безтурботно проводили час, спілкувалися з друзями, задивлялися на дівчат…
Серед молоді — майже дідусь, з посіченим зморшками обличчям. Виглядає років на 60, але можливо, це війна зробила його старшим за свій вік. Про що він думає зараз? Згадує родину, що лишилась десь за сотні кілометрів? Дружину, домівку, дітей, роботу? Чи просто відпочиває в цьому теплому затишному залі від постійної напруги та відповідальності? Заплющує очі й ледь помітна посмішка осяює його стомлене обличчя. Зараз він, мабуть, подумки в колі друзів за великим святковим столом. Смачні домашні страви, він так скучив за ними. Маленька онука на колінах міцно обіймає за шию та щось лоскотно шепоче у вухо. Треба показати їй море, вона ще ніколи не бачила. Море… На морі завжди більш чутно постріли, навіть віддалений бій здається зовсім близьким, кожен вибух наче поряд з тобою…
Усмішка сходить з його вуст, чоловік розплющує очі та повертається в дійсність.
«…За спокій в Країні. За наше Відродження.
Спинити загарбницькі руки…»
Дивлюсь на маму. Стоїть, піднявши обличчя догори — стримує сльози, що підступно з’являються на очах. Потім скаже, щось в око потрапило. Не хоче псувати настрій оточенню. Бути слабкою поруч з такими юними, відважними та сильними. В кожному з них вона бачить мене, свого малого хлопчика, єдиного сина, що вже за кілька років буде досить дорослим, щоб…
Зліва від мами хлопчина, не військовий, ще замалий — років 16-17. В проміжках між піснями чую уривки його слів, що адресовано військовому поруч: «Я зможу, благаю, візьміть мене до себе! Я хочу захищати Батьківщину!». Мама теж чує ці слова і більш не в змозі стримувати себе. Сльози котяться по її щоках.
«… Повертайся живим! Повертайся, солдате!
Я благаю — вертайся живим!»
Кожен з цих хлопців та дівчат у залі має свою історію, свої захоплення, звички, мрії… Хтось навчався у виші, хтось планував весілля, тільки починав знайомитись із дорослим життям або, навпаки, багато років тяжко працював і мріяв про затишну старість. Жоден з них, таких різних, не мріяв про війну. Але жоден не зміг залишитися осторонь…
Додому ми поверталися мовчки, занурені у свої думки. Відтоді пройшло багато часу, але й сьогодні мені болить те, що тоді, після концерту, я посоромився підійти до військових і подякувати. За небайдужість та відвагу. За щоденний ризик. За захист. За відчуття безпеки та впевненості. За можливість будувати плани. За віру в майбутнє. За готовність не вагаючись віддати життя за кожного з нас.
Дякую…
Dan2002