Ну, оскільки вже всі почали готуватися до Дня добровольця…
Найскладніші часи в житті настають, коли ти чомусь забуваєш, хто ти є насправді.
Навіть не змінюєш роботу чи сферу діяльності.
В тому, щоби починати робити щось нове – нічого поганого немає. Навпаки, тільки позитив.
А тоді, коли взагалі перестаєш робити те, що робив колись, з будь-яких причин.
Ось тоді й стає по справжньому важко, починаєш слабшати та втрачати.
А потім ти – той, що є справжнім (яким би ти при цьому не був) – вже їдеш на захід сонця втомленим ковбоєм.
Стаючи на свою останню милю…
Але ж варто зупинитися, озирнутися і не гнати із себе – самого себе.
І все знову прийде у гармонію.
…………………..
Це опудало – старшОй із трьох взятих – лежало тихо, в купі з іншими. Мовчало і не брикалося.
В думках та емоціях у нього напевне була суцільна гибель Помпеї з відомого полотна.
Але зовні це ніяк не проявлялося. Навпаки, поведінка була цілком логічною і зрозумілою.
Лише потім, коли їх потягнули з машини до підвалу і хтось ляпнув: «Ну шо, сепарюга, вітаємо тебе у Правому Секторі», все трохи змінилося.
Це була весна 2014.
Довелося взяти мущіну під руки й майже нести.
Тіло його миттєво обм‘якло, обличчя стало блідим і застигло, очі наче вже не сприймали цей світ, ставши просто склом у якомусь потойбіччі.
І кишківник.
Він не просто почав спорожнятися.
Власне, я нічого не маю проти «ведмежої хвороби». Цілком природна реакція, якщо в кого буває.
Скидання зайвого, потім біг, або бійка.
Спротив, коли нічого не заважає.
Але це було інше.
Я тягнув його під руки, ноги волочилися по землі. Він був у свідомості.
А з кишківника і сечового міхура здається просто все миттєво вивалювалося.
Все його життя, всі ідеології, фантазії, плани та мрії.
І він не збирався ані бігти, ані чинити будь-який опір.
Я за мить мало не задихнувся від раптового смороду, а опудало почало аж хлюпати нижче пояса.
Тихенько і на одній незрозумілій ноті підвиваючи десь із голови.
– Сука, стягни штани, завоняєш тут все. Обітрися.
– Уууууу… Уууууууу… Ууууііііі…
– Чуєш, сволота, штани давай знімай. Тебе ще ніхто не чіпає.
– Ууууіііі… Вуууууу…
Чесно кажучи, я вже навіть не пам’ятаю, як він опинився без штанів і підтирався брудним ганчір’ям.
Він підвивав далі, сидячи голою дупою в залишках своїх макаронів, котлет та вінегретів.
Взагалі майже не реагуючи на запитання.
І одразу відключився від не самого сильного запотиличника. Разом з‘їхавши всім тілом на підлогу.
Він хотів війну. Він хотів загибелі ворога.
Але це було для нього, як у фільмах.
………………………
По сусідству ситуація була краща.
Хоча б тим, що не було цього запаху і жижі.
Чорт сидів, трохи сіпаючися від кожного звуку, скрутившись майже так, як колись у матері під серцем.
Давно-давно, коли лише вона його захищала.
Сподіваючися, що родить і виростить щось путнє.
Погляд – одна точка.
Ляпас – і швидке бубоніння:
- Янічегонєзнаю. Янічегонєзнаю.
-
Ти, сволота, війну тут захотів зробити? ДНР по всій країні?
-
Янєпрічьом, янічегонєзнаю, янікогонєубівал…
В кімнату до першого, який знепритомнів, заглянув зовсім молодий Ф. Потім зайшов у кімнатку до цього, бубонівшого.
Витираючи ніж об рукав.
Він просто тільки що різав і їв яблуко.
І витер ніж.
І зненацька сказав, зовсім без зайвих думок і маючи на увазі того, що відключився і замовк зі своїм «уууууіііі…»:
– Ну що, один вже всьо!
І тут миттєвий проблиск розуміння у цього другого, підняті очі із сяйвом, як в Івана Грозного, котрий вбиває свого сина. І чіткі слова:
– Пожалуйстанєнадо – я всьо скажу. Всьо, что спросітє.
– Ну ось і добре. Ще й бабушка не встигла приїхати.
Це був невеличкий момент істини.
Про безліч речей.
Котрі багато хто тоді тільки пізнавав.
У одного з них з собою була книжка.
Я її собі забрав, типу трофей. Я потім ще іноді так робив.
Але цю не читав. Бредятіна ж якась.
Та й що може написати автор на ім’я:
– Внутренній Предіктор СССР?!
Ясна річ, що про те, як доведеться обсиратися в чужих руках і що при цьому робити – він не напише.
Тільки щось зарозуміле, пафосне і величне.
Щось, що вони намагалися донести до Дніпра вогнем і мечем.
Ігор Куліковський