Ну, оскільки вже всі почали готуватися до Дня добровольця…

Ну, оскільки вже всі почали готуватися до Дня добровольця…

Найскладніші часи в житті настають, коли ти чомусь забуваєш, хто ти є насправді.

Навіть не змінюєш роботу чи сферу діяльності.

В тому, щоби починати робити щось нове – нічого поганого немає. Навпаки, тільки позитив.

А тоді, коли взагалі перестаєш робити те, що робив колись, з будь-яких причин.

Ось тоді й стає по справжньому важко, починаєш слабшати та втрачати.

А потім ти – той, що є справжнім (яким би ти при цьому не був) – вже їдеш на захід сонця втомленим ковбоєм.

Стаючи на свою останню милю…

Але ж варто зупинитися, озирнутися і не гнати із себе – самого себе.

І все знову прийде у гармонію.

…………………..

Це опудало – старшОй із трьох взятих – лежало тихо, в купі з іншими. Мовчало і не брикалося.

В думках та емоціях у нього напевне була суцільна гибель Помпеї з відомого полотна.

Але зовні це ніяк не проявлялося. Навпаки, поведінка була цілком логічною і зрозумілою.

Лише потім, коли їх потягнули з машини до підвалу і хтось ляпнув: «Ну шо, сепарюга, вітаємо тебе у Правому Секторі», все трохи змінилося.

Це була весна 2014.

Довелося взяти мущіну під руки й майже нести.

Тіло його миттєво обм‘якло, обличчя стало блідим і застигло, очі наче вже не сприймали цей світ, ставши просто склом у якомусь потойбіччі.

І кишківник.

Він не просто почав спорожнятися.

Власне, я нічого не маю проти «ведмежої хвороби». Цілком природна реакція, якщо в кого буває.

Скидання зайвого, потім біг, або бійка.

Спротив, коли нічого не заважає.

Але це було інше.

Я тягнув його під руки, ноги волочилися по землі. Він був у свідомості.

А з кишківника і сечового міхура здається просто все миттєво вивалювалося.

Все його життя, всі ідеології, фантазії, плани та мрії.

І він не збирався ані бігти, ані чинити будь-який опір.

Я за мить мало не задихнувся від раптового смороду, а опудало почало аж хлюпати нижче пояса.

Тихенько і на одній незрозумілій ноті підвиваючи десь із голови.

– Сука, стягни штани, завоняєш тут все. Обітрися.

– Уууууу… Уууууууу… Ууууііііі…

– Чуєш, сволота, штани давай знімай. Тебе ще ніхто не чіпає.

– Ууууіііі… Вуууууу…

Чесно кажучи, я вже навіть не пам’ятаю, як він опинився без штанів і підтирався брудним ганчір’ям.

Він підвивав далі, сидячи голою дупою в залишках своїх макаронів, котлет та вінегретів.

Взагалі майже не реагуючи на запитання.

І одразу відключився від не самого сильного запотиличника. Разом з‘їхавши всім тілом на підлогу.

Він хотів війну. Він хотів загибелі ворога.

Але це було для нього, як у фільмах.

………………………

По сусідству ситуація була краща.

Хоча б тим, що не було цього запаху і жижі.

Чорт сидів, трохи сіпаючися від кожного звуку, скрутившись майже так, як колись у матері під серцем.

Давно-давно, коли лише вона його захищала.

Сподіваючися, що родить і виростить щось путнє.

Погляд – одна точка.

Ляпас – і швидке бубоніння:

  • Янічегонєзнаю. Янічегонєзнаю.

  • Ти, сволота, війну тут захотів зробити? ДНР по всій країні?

  • Янєпрічьом, янічегонєзнаю, янікогонєубівал…

В кімнату до першого, який знепритомнів, заглянув зовсім молодий Ф. Потім зайшов у кімнатку до цього, бубонівшого.

Витираючи ніж об рукав.

Він просто тільки що різав і їв яблуко.

І витер ніж.

І зненацька сказав, зовсім без зайвих думок і маючи на увазі того, що відключився і замовк зі своїм «уууууіііі…»:

– Ну що, один вже всьо!

І тут миттєвий проблиск розуміння у цього другого, підняті очі із сяйвом, як в Івана Грозного, котрий вбиває свого сина. І чіткі слова:

– Пожалуйстанєнадо – я всьо скажу. Всьо, что спросітє.

– Ну ось і добре. Ще й бабушка не встигла приїхати.

Це був невеличкий момент істини.

Про безліч речей.

Котрі багато хто тоді тільки пізнавав.

У одного з них з собою була книжка.

Я її собі забрав, типу трофей. Я потім ще іноді так робив.

Але цю не читав. Бредятіна ж якась.

Та й що може написати автор на ім’я:

– Внутренній Предіктор СССР?!

Ясна річ, що про те, як доведеться обсиратися в чужих руках і що при цьому робити – він не напише.

Тільки щось зарозуміле, пафосне і величне.

Щось, що вони намагалися донести до Дніпра вогнем і мечем.

Ігор Куліковський

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *