Святий вечір. 6 січня 2015 року. Вже зійшла перша зірка, хоча її не було видно. Легка хуртовина. Мороз за п’ятнадцять градусів. Сніг вище колін. Наші військові кухарі пригостили нас святковою кутею. Чергова зміна заступила на пости.
Було оголошено чергове перемир’я. На нашій ділянці фронту було тихо, лише інколи було чути перестрілку у сусідів зліва за Світлодарським, та вдень були обстріляні з мінометів сусіди з права в Майорську. Перед нами, в низині, лежало Зайцеве. Світла в селі не було, і через хуртовину ледь було видно вогники від свічок у вікнах будинків. Різдвяний вечір в прифронтовому селі.
Попри оголошене перемир’я, в повітрі відчувалася якась напруга. Розвідка доповідала про якесь пожвавлення навколо Горлівки. Я вирішив проїхатись по взводним опорним пунктам, поздоровити зі святом бійців та перевірити стан справ. Зі мною поїхав заступник Сергій Євстафійович. Зваживши, що в УАЗі буде їхати тепліше, ніж в БТР чи МТЛБУ, про що ми згодом пожалкували, вирушили на ВОПи.
Спочатку їхали дорогою, а потім побачивши сліди від МТЛБУ через поля, поїхали по польовій дорозі. Їхали з виключеними фарами. Сліди від гусениць то з’являлись, то зникали під заметами. Орієнтуватись було важко, їхали у напрямку. Єдиними орієнтирами були посадки, які важко було розгледіти вночі під час хуртовини. Нарешті ми вискочили на дорогу по краю поля. Показались вогні Світлодарської ТЕС. Раптом водій різко загальмував. “Там на дорозі щось чорніє” – промовив він. Ми, схопивши зброю, вискочили з машини та повільно, з різних боків, почали підходити до темної плями. Напруження зростало. Пляма заворушилась. Було видно що то людина, яка намагалась повзти, гребла руками, але чи то від холоду, чи від безсилля залишалась на місці.
“Агей, хто ти?” – прокричав водій Іван Іванович.
Пляма завмерла, пройшло десяток секунд, а потім в нашу сторону пролунала відбірна лайка.
– Сепари! Я вас ненавиджу! Підходьте ближче, я вас пригощу гранатою. Підете на той світ разом зі мною! – кричав чоловік, намагаючись повзти по дорозі.
Але видно було що сили покидали його. Ми відповіли, що ми українські військові, що воюємо проти сепарів. Він нам не вірив і кричав, що в Горлівку “в підвал” не поїде, краще підірве себе гранатою. Зрозумівши, що у нього не має сил не тільки гранату кинути, а навіть говорити, ми підійшли до нього. Бідолаха змерз так, що ледве говорив. Позаду нього, метрах в п’ятдесяти, чорніла велика пляма, схожа на автівку чи трактор. Як потім з’ясувалося, це був саморобний автомобіль, які в селах майструють місцеві умільці. Він зламався. Ми втрьох ледве затягнули бідолаху в УАЗик, ноги в нього не згинались. Ми його поклали на заднє сидіння, але дверцята не вдалося закрити.
– Ти звідки? Хто такий? – почали ми його розпитувати, роздумуючи куди його везти.
– Я німець! – все що він відповідав нам на наші питання.
Ми під’їхали до його саморобного автомобіля. Там нікого не було. Об’їжджаючи його, ми завалились в рівчак, повністю засипаний снігом. І тут ми згадали, що краще було б їхати на МТЛБУ. По радіостанції я викликав допомогу з найближчого ВОПу. Мороз підсилювався. Нам здавалось, що вже було за двадцять. Єдине, що втішало, хуртовина припинилась, на небі з’явились зірки та місяць. Нас не так важко було знайти, та і до найближчого ВОПу було не більше двох кілометрів. В той час батальйон займав ділянку від Світлодарська до Майорська, майже сорок кілометрів. ВОПи були розташовані на відстані 5-8 кілометрів один від одного. Крім того, одна рота знаходилась в районі Попасна-Золоте.
Доки чекали допомогу, розговорили чоловіка. З його слів, він поїхав в посадку назбирати якогось хмизу для опалення будинку, але по дорозі заїхав в сільську крамничку, випити чарочку від морозу. Там засидівся і схопився, коли на вулиці почало смеркатися. Сам він інвалід, по національності німець. Його вся рідня давно вже живе в Німеччині, а він відмовився туди їхати, бо в нього тут Батьківщина. Ми не чекали зустріти тут німця, та ще й з таким патріотизмом.
Хвилин за десять нам на допомогу приїхали бійці на БРДМ, витягнули машину і ми поїхали в напрямку села, завезти додому цього німця. Але коли ми заїхали в село, він почав нас просити та благати відпустити його і висадити посеред вулиці. Тут у нас з’явились сумніви, чи він той, за кого себе видає.
Попри війну, в селі святкували Різдво. То тут, то там по вулиці бігали дітлахи, в руках тримали в торбинках вечерю. Деякі дорослі, вже добре повечерявши, про щось розмовляли на вулиці. Ми зупинились біля одних і запитали, чи знають вони цього чоловіка.
– Так це ж Німець! А за що ви його заарештували? Він же за вас, за Україну? Жаль майстровитий чоловік, а ви його заарештували. Він в селі всім все ремонтує. Але свою жінку боїться понад усе.
Ми розпитали, де живе, підвезли до його хатини. Він нас благав не везти додому. Зупинившись біля подвір’я, ми майже силою винесли його з машини. Він дякував і просив, щоб ми швидко їхали. Щоб завершити цю історію, ми вирішили почекати. Він доповз до будинку, як з’ясувалось, милиці він загубив в полі, постукав у двері. Через хвилину у дверях з’явилась жіночка, почала його сварити, потім присіла до нього, заплакала й обійняла. Ми запитали – “Може чим допомогти?“. “Ні, дякую” – відповіла вона і почала затягувати свого німця до хати. А ми поїхали далі, по нашим ВОПам.
На наступний день бійці доповіли, що притягнули німцю його саморобний автомобіль, ще й дров йому привезли.
Потім розповідали, що коли по селі їхали наші військові, він на милицях старався швиденько вийти на вулицю і вітав військових, довго махаючи шапкою вслід.
Ось така різдвяна історія.
Олександр Водолазький