Версія для друку та PDF

Мій карантин #🤔 роздум…

Добрий день звати мене Ірина Дрозд.

Я живу там, де тече річка Дніпро 🚣‍♀️🧞‍♂️

Це – місто дуже мальовниче та багате історичними пам’ятками. Але, як би не хвалити його, у кожної людини Батьківщина – якнайдорожче місце на Землі!

Я людина позитивна, доброзичлива.

Але друзі називають мене “сонечко”.

Чому ви запитаєте?😄Тому, що я народилася в таку прекрасну пору.

Ця пора чарівне – літо. Літо – це так гарно, романтично.

Коли подивишся навкруги, то тебе оточує не аби яка краса, а тебе зустрічає ліс, який наповнений всіма барвами. У лісі співають пташки та чути як ледь-ледь шелестить листячко. Така краса оточує тебе, що на душі починають співати “пташки “, а серце твоє “тьохкотить”, мов дзвоник. Так, краще цієї краси нема на цілому світі!

Ось я така як є, яку любить сонечко 😀

І нічого не поробиш. Як кажуть я жила і не тужила… Моє життя було наповнене усіма кольорами. Воно мені нагадувало якусь троянду. Очі завжди блищали, що придавали мені загадкової чарівності. Я цвіла, як квітка, і раптом все пішло шкереберть… раптом моє життя змінюється…

По світу прокотилась звістка епідемія 😷 коронавірусу. І всі барви мого життя зникли😠 Те, про що я мріяла стало таким далеким, як долетіти до зірок.

Думки стали зовсім інші. Я стала зовсім не та. Усмішка спала з лиця та здавалось щось трапилось таке, що навіть не розуміла сама.

В голові кружляли думки про те, як мої рідні, як друзі? Як взагалі всі себе почувають?

Що робити? – задавала я собі це запитання.

🤔😔 Як далі жити? Що зробити таке, щоб могло допомогти мені та моїй рідні? Ось ці запитання не давали мені спокою. Та я вирішила, що я сильна й не буду здаватися. І що ж 🧞‍♀️ поробиш, та нічого… 😒

На дворі було дуже тихо. Ніколи ще в житті так не було. Моторошно, інших слів підібрати немає. Чути було як хитаються дерева, на дворі стало бігати безліч зголоднілих собак. На вулиці стояла така тиша, що по руках стали бігати мурашки… Місто збезлюднило. На душі стояла порожнеча.

Люди ходили перелякані, відсторонювались один від одного, навіть очей інколи не було видно, вони були в темних окулярах…

Я залишилась зі своїми думками на самоті. Жах охоплював мене. Але здаватись я не збиралась. Вирішила, що треба згадати свої улюблені заняття.

Цілими днями готувала їжу, читала книжки, перегортала сімейні альбоми та подумками була дуже далеко.

🤓 І ось на думку спало мені улюблене моє заняття пограти на фортепіано🎹 Чому ви запитаєте? А тому, що я люблю грати, музика мене заспокоює та придає силу. В музиці є щось чарівне, як в казочці.

Як кажуть, я з нею на ти.🥰

📜А ще я люблю складати вірші. Вони пишуться коли іде буревій у душі, думки лізуть різні в голову, ось так і народжується вірш. Я їх присвячую людям: яких люблю, ціную та дорожу їхньою любов’ю.

Тільки, коли трапилась така година та з’явився вільний час, тоді можна робити те, на що раніше не було часу.

Що ще хочу сказати. Як з’явилось таке лихо, стає зрозуміло хто чого вартий🙄. Хто тебе любить по справжньому, а кому ти зовсім не потрібен. Все стає на свої місця. З тобою будуть разом щонайдорожчі та рідні люди, а кому ти не потрібний, навіть про тебе і не згадають….

В період карантину ти усвідомлюєш, чого варте твоє життя. Не тільки для самого себе. А взагалі для всього всесвіту ☝🏻

🗯Люди це ті зірки, які падають з неба.

Коли вони високо в небі, то випромінюють світло, а коли летять до низу, то згасають….🌠

Ірина Дрозд

One Comment

Напишіть відгук