Якщо вам потрібен образ майбутнього,
уявіть чобіт, що топче обличчя людини – вічно”

Джордж Орвелл
“1984”

 

Дзвін. Запах ладану. Тьмяні вогники свічок.

Намальовані очі ікон спостерігають за кожним. Апостоли. Мученики. Святі. Мертві свідки минулого. Живі символи теперішньої системи.

Вони бачать все! Від них не приховаєш нічого!

І навіть те, що глибоко всередині. У підсвідомості. На декількох кубічних сантиметрах у власному черепі. Все постійно фіксується, одразу записується. Моніториться та аналізується. Камери помічають кожен жест та подих. Намагаються перехоплювати думки.

– Була команда, триматись! – повторював собі молодий офіцер, випрямивши спину та стоячи навколішки. – Триматись на волосинці, але до кінця. До останнього подиху та стуку власного серця.

Надчутливі лазери сканують кожен рух губ, погляд та міміку.

Тепер ультратеплові пристрої вимірюють температуру тіла.

– Дихати повільно, спокійно та розслаблено, – схилив голову в поклоні. Вимовляючи: Зійди до серця мого…

Записується серцебиття, кров’яний тиск та мозкові імпульси.

– Не піднімати голови, – офіцер тричі перехрестився, втупивши очі в ікону.Прилинь бурею вітрів кавказьких…

Нанорадари шукають алгоритм. Дешифрують думки?!

– Не заплющувати очей, триматися прямо, як вістря голки, – храм наповнювався солодкуватим бальзамічним ароматом ладану, віяв гарячим воском помираючих свічок та приправлений випарами людського поту. – Шумом карпатських ручаїв…

Протяжний звук церковного дзвону. Одиноко блимає “вічний вогонь”. Ікони скувала темрява, кольорові вітражі втратили барви. Зелене світло мигалки вказувало на закінчення процесії.

Сірі постаті повільно піднімались з колін. Стиха повертались та прямували до виходу. Чітко, рядочком, мов на розстріл. Один за одним, оминали довгі лавки. На останок, торкались холодними губами об лаковане мертве дерево. Випнуті цвяхи із гіпсового тіла. І так, тричі…

– Не поспішати до виходу, – офіцера заковтнула тонка змійка мирян. – Задзвони мені брязкотом кайдан… Скрипом шибениць в понурі ранки…

Він запалив нові свічки, проказав шаблонні слова. Заховав на секунду, тільки б не довше, руки в кишені. Пальці автоматично шукали. Потім, щілина та тихий металевий дзвін.

– Не впустити монету. – Одного разу він бачив, як у старого, мимоволі, висипалися дощем кілька мідяків. Ніхто із віруючи не допоміг, не простягнув руки, навіть не подивився в його сторону. Всі бездушно молилися. Із храму старого виштовхали солдати, як вошивого пса.

Хіба це милосердя? Любов до ближнього? Де ти, добрий самаритянин?!

І ще один поцілунок. Три рухи – три поклони.

Миряни попрямували до дверей. Легована сталь “А-маркування”, ніякого дерева. Міцна, як серце Сірої Імперії. Дистанційний кодовий замок.

Відвідування храму тепер стало обов’язковим.

Звичайно, що раз на тиждень, не менше. Кожен мирянин відмічається, пропускає ідентифікаційну картку особи біля входу. Присідає на відполіровану до блиску лаву. Трьохгодинна служба та партійно-патріотична проповідь. Добре завчена молитва. П’ятихвилинна сповідь, записується. Детектор увімкнено. Потім, хрестобокс видає індульгенцію. Причастя: автомат випльовує невеличку скибку. Ці речі – частина Сірої Імперії. Один із трьох стовпів.

“Вірність – Війна – Віра”

Слова викарбувані у кожному храмі.

“Вірність – Війна – Віра”

Дитячому садку, школі, автобусній зупинці, метро. Входу до магазину.

Вірність – Війна – Віра

Будинку партії. Військовій частині.

“Вірність – Війна – Віра”

Храм опинився позаду. Розтягувався сизим димом, мов міраж.

Ковток свіжого повітря. Холодного, як поцілунок мерця. Можна кілька секунд передихнути. Привітатись із ранковим сонцем. Подякувати безхмарному небу. Відчути на дотик пульсацію життя. Жадібно надихатися весняним повітрям, доки ти на свободі. На краю прірви, наодинці з собою.

Інколи, нам не вистачає часу побути насправді вільними.

Йому здушило у грудях. Він хрипко затяжно закашляв. Легко постукав себе кулаком. Ехо промовляло металом. Бриніло у грудях здавленим повітрям. Цигарки не запалював. Сьогодні проллється його кров, а вона повинна бути чистою. І сьогодні він повинен померти. Матрьошка відкриється в кінці…

Секунда тиші. Церковний дзвін. Один, другий, третій, четвертий…

– Почалося, – ледь чутно ворушив губами.

Розвернувся та втиснувся у натовп, що нагадував розбурханий вулик. Жінки, із жахом, прикриваючи очі руками, розбігалися врізнобіч. Діти плакали. Чоловіки затискали в обіймах вагітних. Старці, залишившись на місці, опустили очі та здавалися схожими на самотні могили.

Дзвін. Церковний дзвін. Один, другий, третій, четвертий…

– Розтупіться, – крикнув до божевільних бабок, що покривали себе хрестами і голосно йойкали.

– Розтупіться, кому кажу, – натовп приходилося розтискати руками, мов іржаві металеві двері, які заклинило.

– Відійдіть, пропустіть офіцера, іменем партії, – йому потрібно було потрапити до церковних дзвонів одному із перших. Інакше, пролита кров виявиться марною. Інакше, все знову піде коту під хвіст.

Він вихопив пістолет, вистрілив у повітря.

– Бам, бам, бам… – церковні дзвони приглушували всі звуки навколо. Каркання воронів, крики людей, голос зброї. Постріл повторився. І тоді натовп, мов хвилі Червоного моря, розступився. Молодий офіцер влився у вир людського безумства.

Дзвін. Один, другий, третій…

За десять метрів, перед його очима розкинулася дзвіниця. Висока, кам’яна споруда із сонячною головою та обтрісканою, синьою спиною. Подекуди, виднілися замащені рани минулих війн. Вгорі – скошений наліво хрест. Немов попередження: пекло стало ближче.

Церковний дзвін. Один, другий, третій…

Четвертий не подавав голосу. І він одразу зрозумів чому.

Із трьох бронзових благовістів, змією донизу, тягнулися мотузки. Вони телімбалися з боку в бік, розхитуючи мертві тіла повішеників. Закляклі, скляні очі. Прямі риси обличчя. Зовсім юні, із першим легким павутинням на щоках. Із металевою, осудливою посмішкою самогубців.

Простоволосі. Вдягнуті у сірі однострої Імперії. Розхристані та босі. Лиш на грудях у них виднілися вишиті криваві літери: “В”, “І”, “Р” та…

Четверта мотузка церковного дзвону обірвалася.

На брудному бетоні лежало тепле тіло, живе. Обличчям до неба. Хлопець дихав, груди важко здіймалися та опускалися. Солом’яне волосся заливало кров’ю. Минали секунди, він не підіймався. Його руки нерухомо розкинулися худорлявим тілом. Ноги відмовили теж. Після падіння, живими залишилися лише сірі очі. Грубо нашита буква “А”, мов свіжовипалене клеймо, розтяглася безжиттєвим тілом.

– Очі такі, як у батька, – прошепотів молодий офіцер, – як у батька.

У цих сірих бездонних колодязях гралося весняне проміння. У цих темних, тихих водах відчувався безмежний спокій. У цих невиразних, мигаючих тінях читалося єдине слово: убий!

Він все розумів без зайвих слів. Швидко перезарядив зброю та натиснув на гачок. Мить, спалах. Голос воронів, церковний дзвін та безкрає небо. Ні секунди на роздуми. Ні піщинки на сумніви. Ні краплі жалю у цьому божевільному світі Сірої Імперії. Навіть коли вбиваєш власного брата.

– Стой, нє стрєлять! – із натовпу почулися собачі голоси. Передзвін продовжувався, самогубці погойдувалися, вороння знялося у небо.

– Іменєм партії, наказиваю нє стрєлять! – сірі пси Імперії замкнули його у кільце. Немов хорти загнали хижого звіра у трясовину, пастку. Але у цій грі на виживання поки не відомо хто із них жертва?! Мисливець?! Приманка?!

– Оружіє напал, каму гаварю! – коротун, у військовій формі, кричав пискливим голосом, що переходив на скрегіт. За його спиною заховалося ще двійко сірих собак. Молодий офіцер відчував: позаду, за спиною, їх не менше чортової дюжини.

Він мовчки розрядив пістолет. Крутнувши у долоні магазин, мов слимака, пустив його додолу. Підняв руки вгору, легенько перекидав із руки в руку мовчазний метал. Із посмішкою на обличчі, він нарешті зловив пістолет за дуло та направив тильним боком до коротуна.

– Беріть, капітане, не бійтеся, він розряджений, – він грався з ними, підбурював. Його сірі очі блимали пекельним вогником, бавилися. – Чи вам страшно підійти, забрати його?!

– Сєргєй! – за спини коротуна показався червонопиский бородань. – Наказиваю, забрать оружіє!

Він зробив крок, як шматок металу полетів йому у руки. Легко відбився від грудей та покотився травою.

– На, ще це підбери, – молодий офіцер носаком підштовхнув напівпорожній магазин пістолета.

Швидко ззаду йому скрутили руки, зв’язали шнуром. Повалили на землю, упершись коліном у його спину. Приставили зброю до голови. Посмішка, мов у божевільного, далі вигравала на його молодому обличчю.

– Чєво улибаємса, скатіна?! – коротун нахилився до його вуха. – Ти у мєня под трєбунал пайдьош. Растреляєм утром, а патом водочку пайдьом пить. Когда чєрті тєбя на скавародкі жарить будут.

Вийняли із надгрудної кишені запасний магазин. Маленький армійський ніж. І ще незайману пачку цигарок. Детектор знову запищав, коли опинився близько його ніг.

– Скінуть обувь, а потом поднімай!

– Будєт сдєлано, товаріщ капітан!

Волога трава лоскотала босі ноги. Забилася між пальцями, як у дитинстві. Коли він, ще малий, грався із своїми братами у “войнушки”. Ховався у гущавині, перебігав з місця на місце. Уявляв себе героїчним шпигуном з телеекрану. Тоді ще дерева здавалися велетнями, озеро – синім океаном, а придорожні камені – скелями Карпат. Скільки минуло від того часу? Два десятиліття?!

Тоді, ще не було “Східної війни”. Тоді, ще Сіра Імперія вважала себе “сусідською Федерацією”, без “імпєрскіх місячних”. Тоді, ще найстарший брат Северин не потрапив у полон до цих собак. Тоді, ще – він був живим…

– Єво докумєнти, товаріщ капітан, – коротуну протягнули папери. – Он, он… – солдата, немов зловив напад кашлю від побаченого.

– Одін із “кротов”, мать-єво за ногу, – продовжив коротун. – Паднять, товаріща! Бистро, розвязивай.

Його підняли, скинули пута. Молодий офіцер поволі розім’яв плечі, зав’язав шнурки. Піднявся, все так же химерно посміхаючись, протягнув праву руку вперед.

– Мої документи та зброю, будь ласка.

Солдати переглянулися. Куций капітан розчервонівся від злості, крикнув:

– Сєргєй, виполняй!

Червонопиский бородань по черзі передав папери, зброю. Вдивлявся у глузливі сірі очі. Намагався знайти там, хоч краплю зради чи підступу. Нічого, лиш темний осад металевої стриманості. “Кроти” вони завжди такі: сліпа, непомітна зброя, змішана часом з божевіллям. Зате, найдієвіша проти терористів, шпигунів та “ворогів Імперії”.

– Товаріщ, Стас, – коротун ближче підійшов до нього, подаючи руку. – Я могу вас так називать?

– Моє ім’я Станіслав, а ваше капітан Гєорій, – офіцер звертався тихою мовою, без тіні сум’яття, але руки тримав за спиною. – І я не дозволяю собі називати вас Гошєю, як папугу.

Серед солдат почувся смішок, але голос дзвонів виправив дисонанс.

– Прошу прощеніє, товаріщь Станєслав, – здавалося коротун от-от вибухне від злості. – Откуда знаєтє как мєня зовут?

– Знати – це моя робота, капітан Гєоргій, – продовжував юнак.

– Ізвольтє, спросіть, а для чєво весь етот цирк? Пачєму сразу нє сказалі, што прі ісполнєнії, как і ми. Пачєму стрєлялі, он же “жівой язик”? Плєнний тєроріст, враг?!

– “Живі” у нього залишилися лиш батьківські очі, – понуро згадав офіцер, але заговорив інше. Сьогодні була команда триматися. За будь-яку ціну, за будь яких обставин. Місію покладену на нього потрібно виконати. Жертв і так було достатньо…

Він – це жива бомба. Як і троє, що висять, – поглядом кивнув на дзвіницю.

– Што?! – переляк одразу розсипався по обличчю коротуна. Багрянець змінився на відтінок яєчного жовтка. Солдати заметушилися, нервово закивали головами.

– Капітане, Гєоргій, – на склад “Гє” від робив щоразу особливий натиск, – у кожного із терористів на грудях під формою висить “ПТ-20”.

– Протівтактільная, метров двадцать? – вигукнув червонопиский.

– Їхньою мовою: “Прівєт, товаріщь” – Йому хотілося розсміятися на повні груди. Аби залило по вінця, щоб заглушило вуха. Аби вони всі відчули його зневагу, але виважено продовжив:

– Один дотик – все розлетиться до дідька. Тому ніяких кроків без моєї команди. Навіть не дихати в оту сторону не думайте, поки не знешкоджу. Якби я не пристрелив цю собаку, – рідного брата, Серафима, вони не повинні дізнатися. Поки що, на все свій час. Матрьошка відкриється в кінці.І чорти на сковорідці, як ви вірно підмітили, капітане Гєоргій, підсмажили би нас усіх разом. На відкритому вогні…

Молодий офіцер попрямував до мертвого тіла. Вийняв армійський ножик, вирізав чотирикутник на грудях мертвого. Кинув шматок нерівної тканини із буквою “А” до ніг сірих собак. Швидкими рухами детонував вибуховий механізм, вибрав окремі деталі. Ця справа була відпрацьована до автоматизму. Можна було заплющити очі, наосліп різати дроти та не боятися злетіли до дідькової матері.

– Ей, капітене! – поглянув у бік коротуна. – “Збирачі”, скоро під’їдуть, ви зв’язувалися з ними?! Місію виконано, мені пора у штаб, – змовницько підмигнув оком. – Так би мовити, за медалями!

– Ну да, да! Всьо вєрно, ха, за медалямі, – покаркував коротун. – “Круков” ожідаєм, с мінути та мінуту, коби нє апаздалі! – капітан Гєоргій підійшов ближче до нього, протягнув, як давній товариш, цигарку. Здавалося, хотів вивести на душевну розмову.

– Курєтє?

– Не сьогодні! – відмовив офіцер.

– Тогда я около вас подємлю, не протів?

– Травіть себе скільки хоче, капітан Гєоргій, – навіть не глянув у його бік, продовжив, – мені не шкода.

– А ви, шутнік, товаріщь Станєслав. – затягнувся коротун, випускаючи клубок сизого диму.

– Стараюся, – він кволо посміхнувся. – Сміх продовжує життя, не правда ж? Хоча, декому це не завжди допоможе. Із “ПТ-20” жарти погані, не встигнете і “ха” промовити, як ваша голова телімбатиметься на іншому кінці.

– Ну, да-да, ето вєрно! Чістая правда, не поспорішь! – кинувши недопалок коротун запитав. – Простітє за маю наглость, но у меня, вот крутітса на язике, от такой вопрос.

– Валяйте!

– Почєму ви гаварітє на “нарєчії”, – він втупився, мов гадина, у очі офіцера, вивчаючи кожну емоцію на його обличчі, – а нє на гражданском? Тут всє сваї, салдати!

– “Вороги Імперії” також свої і говорять, – йому кортіло сказати “гавкають”, – на “гражданском”! Як показує статистика: із ваших “гражданскіх” зрадників та перебіжчиків завжди більше, ніж крайовиків Імперії. Вловлюєте?! Просто дам вам єдину пораду, яку, як я бачу, не навчають у внутрішніх органах, – він втупився поглядом у очі коротуна. – Професіонали, як хороші актори, завжди тримаються до кінця. Вони не розділяють роботу із життям – це цільний моноліт. Робота – це і є моє життя.

– Ізвольтє тогда іщо спросіть, товаріщ Станєслав, – коротун зам’явся у доречності наступного запитання чи навмисно робив вигляд. – Ви роділісь, я так понімаю,…

– Я народився вільним, – швидко обірвав його офіцер, не змінюючи тембр голосу, але всередині обпекло вогнем. – Добре виконую свою роботу, чи щось не так, капітане? Віддано служу Імперії, як і ви, надіюся, – на останнє слово він зробив наголос.

– Да-да, товаріщь Гєогрій! Ви нє падумайтє нічєво плахого, – закудкудакав коротун. – У мєня, таво, такая ж работа нєблагодарная. Пра всьо распрашєвать, всєх подозревать… Із дня на день, шарітса по районах, колєсать, смотреть в оба… Ставить дурацкіє вопроси, штоби ізвлєчь чєловека в ізмєнє…

– Собакам би тільки гавкати.

– Простітє? – викотив на нього очі коротун.

– Бог простить! – відказав він, попрямувавши у бік кованих воріт.

Храм лишився позаду. Дзвони замовкли. Чорнота досі кружляла у небі.

Ще з далеку він помітив темний “воронок” сірих псів. Затемнені, броньовані вікна. Куленепробивні двері. Хромовану решітку, як крокодиляча морда.

– Швидко вони по мене, – майнула думка, – дуже швидко. Напевно уже знають. Матрьошка відкриється в кінці…

Без зайвих зволікань та запрошення він підійшов до авто. У його вухах досі співали благовісти: один, другий, третій… Кулаком, з боку водія, постукав у шибку. Всередині “воронка” заметушилися, опустилося скло. У його ніздрі ударив різкий запах дешевих цигарок, “столичної” та немитого тіла.

– Чєво? – папіроска, мов гільза, застрягла у пожовклих зубах.

– Не “чєво”, а поїхали, – скомандував офіцер, – і смалити на вулиці. Так що, прохання: загасити цигарку.

– Каково хрєна? – дверка авто відкрилася із скрипом, з якої показалася ведмежа туша прикрита солдатським одностроєм, – ти што сєбє возомніл, мразь. Та я тєбя сєйчас, сабака…

– “Кріт”, – обрубав він.

У червоних ведмежих очах, немов проясніло. Здавалося, що водія облили крижаною водою, наче він отямився від сну. Його злість котилася краплинами бокового скла. Він винувато опустив очі.

– Простітє товаріщь… Я нє знал, што ето по вас мєня пріслалі, – ведмідь простягнув клешню, – сєржант Сєргєй Сірєєв, к вашім услугам.

– Приємно познайомитися, офіцер Станіслав Сотник, антитерористична програма “Кріт”, – руки він йому не подав. – Поїхали.

Розмова не в’язалася. Молодому офіцеру подобалося слухати голос мотору. Поглядати на зміни горизонту. Селища змінювалися містами, міста – селищами. Клишоногий мовчки кермував. Перших півгодини скоса поглядав у дзеркало на пасажира. Більше не витримавши, заявив:

– Куріть хочєтса, – важко здихнув, наче старий паротяг, – хоть палєц свій смокчі, как мішка халодной зімой.

Здавалося, спершу молодий офіцер не повівся на його маніпуляцію, але через хвилин п’ятнадцять таки промовив:

– Шибку відкрийте, – його погляд і далі ловив обриси знайомих місць, пошматованих війною, – і ніякого диму всередину, ви мене зрозуміли?!

– Спасібо товаріщь, Станєслав.

Тепер шофер зчаста опускав бокове скло та потягував цигарку, при тому скоса шукаючи очима у дзеркалі пасажира. За дві години на горизонті показалася НіневіяЮ столиця. Вони прямували у саме серце Імперії.

– Як шовкові трусики у дорогої хвойди, – він стиха посміхнувся, – хочеться повернутися туди ще раз.

– Кхе-кхе, – закашлявся, ледь не давлячись, – колькіє у вас шуточкі, скажу я вам. За такіє можна і загрімєть по-полной. Пойті пот трібунал, – він почухав потилицю, не відводячи погляду від дороги, – а то смотрітє і растрєлять магут. Даже нє моргнувші, што у вас полная грудь медалєй обвєшєная.

– Два рази не вмирати, а раз – прийдеться, – відказав офіцер, – нікому невідомо, що буде завтра. Ніхто не знає, коли його перестріне сестра з косою.

– Дажє, – він затнувся, – дажє нашєму Правітєлю? Товаріщу…

– Всі ми люди, – наступні слова прозвучали, наче вирок, – а йому, тим більше.

До кінця шляху у авто панувала знову мовчанка. Водій далі смалив цигарку. Пасажир вдивлявся у вогні проклятого міста. Роздався дзвінок, шофер підняв свій мобільний телефон, промовив:

– У апарата, слушаю вас, – його погляд ковзнув на дзеркало заднього виду, далі – знову примерз до дороги. – Вас понял, товаріщь… Пряміком к зданію правітельства. Прівєзу с вєтєрком, а как-же.

Клишоногий поклав телефон, хмикнув та радісно вигукнув:

Відітє-лі, товаріщь Станєслав, – протягнув ведмідь, – я так понімаю, у вас сєводня особая встрєча. У самого… – звів голову вгору, присвистуючи.

– Я давно чекав на цю зустріч, – посмішка перетворилася у криву.

Авто під’їхало до білосніжного будинку-гарпії, який увігнувся в небо триколором. Над ними нависла симетрична пірамідальна потвора шкіра, якої була облицьована гранітом та мармуром. Складені по боках прибудови-крила. Єдине око, пошкрябане золотом зображення двохголового стерв’ятника, дивилося на темну болото-ріку.

Молодий офіцер ступив на перші дві сходинки, піднявши голову вгору, стиха промовив слова, які скидалися на пророцтво-прокляття:

– Ти ж не фенікс, щоб знову відродитися із попелу. Всього лиш клятий стерв’ятник, збирач мертвечини, – наче в останнє глибоко вдихнув повітря. – Надіюся, іншого разу тебе спалять дотла.

Із цими словами піднявся сходами вгору. Минув вартових у сірих одностроях ненависної Імперії. Кивком привітався, не мовивши ні слова. Повільно склав усю зброю, подав свої документи. Підійшов до сканера, почувся протяжний звук. Безшумно лазери забігали по тілу, наче пальці злодія, нишпорячи у кожній його клітині. Читають, шифрують. Шукають краплини невідповідності стандартам Імперії. Зради. Підступу. Небезпеки. Писк, система записала дані.

– Дивно, – подумав офіцер, – ніяких зразків крові. Вони знають… Точно знають, хто він насправді… Чудово, чудово…

Він пригадував, що у будинку-гарпії знаходиться двадцять сім залів для зустрічей. Посередині величезний парадний актовий зал, який вікнами виходить на болото-ріку. Саме туди, за вказівкою при вході, направився молодий офіцер. Він у самому центрі осиного гнізда. Усюди камери, надчутливі лазери, ультратеплові прилади: засіяний кожний клаптик. Все під цілковитим контролем, ніяких сліпих зон. Чоловік почувався мурашкою під склом лупи, на яке безпощадно б’ють сонячні промені. Він чудово знав: єдиний неправильний рух і куля навиліт прошиє йому скроню.

Під ногами виспівував різнокольоровий камінь. Сонячні зайчики бігали, гралися із його сірими очима. На кінці кожного шляху завжди видно яскраве сяйво.

– Ось воно, – пробігла думка, – завершення.

На груди, наче навалили гранітну брилу. Серце перейшло у режим очікування.

У центрі сиділо двоє чоловік. Сірі постаті серед променистого залу.

– Проходітє товаріщ, Станєслав, – промовив молодший на вигляд чоловік, із живими рисами обличчя та очима, кольору мокрого асфальту. – Ради вас відіть, прісаживайтесь пажалуста.

– Дякую, – сухо відповів молодий офіцер.

– От імєні партіі і товаріща Прєзідєнта, – кивнув в сторону володаря Сірої Імперії, – прімітє наші поздровлєнія із успєшним завєршенієм возложєной на вас місіі, – його голос звучав монотонно та виважено, немов добре вивчений текст поганим актором. – Ваши разчьоти билі совєршенно вєрниє, наводкі точниє. Ми смоглі обєзврєдіть целих адінадцать, щєтаючі вашу, вражєскіх груп до тєрорістічєскіх акций. Ето большой успєх, товаріщ Станєслав, страна вамі гордітса, а…

– Сава, кончай ламать комєдію, – перебив його некоронований Імператор, що сидів позаду. Худорлявий, лисуватий старигань із щурячим обличчям та вузькими очима. Більше сорока років він очолював Сіру Імперію. Клаптик за клаптиком, топлячи у крові цілі міста та села, повертав території, які завжди, начебто, належали їм. “Імперія повинна відродитися” – єдине правило, яким він керувався весь час, не гребуючи будь якими засобами. – Ми знаєм кто ти на самом дєлє, мразь.

– Ізвінітє товаріщь, прєзідєнт ми договарівалісь…

– К чьорту інструкціі, – вигукнув правитель, – коби я всєгда ступал по правілах, сломал би ногу на первой вібоєнє. Он так, отлічно панімаєт, – кивнув на молодого офіцера, – щто всьо кончєно. За час-другой, наші спєци накачают єво каллокаіном і язик сползьот к полу от отвєтов на наші вопроси. Но для чєво тянуть рєзіну?! Ми і так всьо прєкрасно знаєм, давно: о другіх терорістах, крисіних гньоздах, – він хрипко гикнув, вищиривши посмішку від задоволення, – да, даже о местах слєдующіх атак.

Молодий офіцер навіть не смикнувся. Стояв прямо, наче вислуховуючи вирок суду.

– І канєшно, об вашєй сєкрєтной опєраціі “Матрьошка”, – старий втупився на нього щурячими очима, – чьорт возьмі, што за дурацкоє названіє? Рєшілє дєтскімі ігрушкамі нас пугать? Пробуйтє, нам нє страшно, – мовчання, ніякої відповіді.

– Я нє понімаю ліш аднаво, – він шмигнув носом, – ти ж прєкрасно знал, што образци крові всєх врагов ідут на провєрку. Адін із сумашєдших тєрорістов бил твоім братом, которого ти застрєліл. Славно, нєчєво нє скажешь. Єво сразу-же закінулі в сістєму і ти попался, красавчік.

– Наймолодший брат, – його очі горіли ненавистю, – найстаршого ви вбили ще на початку війни. Я не останній, – він свердлив його поглядом, – у сім’ї нас було четверо.

– То нам остайотса паймать іщо одного ублюдка? – просичав президент.

– Для всього свій час, – промовив офіцер. – Матрьошка відкриється в кінці.

– Што ето єщо за єрунда? – він повернувся до свого заступника. – Кажєтса, свєхнулся наш дружок, умом тронулса. Пользи із нєво нє будєть, вєрно?

Ніхто йому не відповів. Тоді він знову глянув на молодого офіцера, сказав:

– Твайо паслєдніє слово, товаріщь Станєслав, прєдатель Імпєріі, – виплюнув президень, – перед тєм как, Сава знєсьот тєбє башку.

– Ви вважаєте себе імператор, великим Александром Македонським, завойовником, але це не так. Ви лише маленький злодюжка і ніхто більше. Ви вмієте тільки красти: чужу землю, людські життя, пам’ять народу. Та що у ж говорити, навіть символи та іграшки. Іграшки, – нарешті він посміхнувся, – адже і матрьошка – це вкрадена річ. Японський бог Фукурокудзю символізує щастя, а не те, що ваша клята нянька, яка прагне виховувати всіх дітей. Імперія – це велика кривавий лишай на карті світу, який одного разу лопне. Імперія скоро зникне, розлетиться на друзки. Але ви цього не побачите, товаришу президенте, вбивця народів. Ваша агонія стане початок кінця…

– Сава, кончай вєсь етот брєд, – вмішався старий, – большє нє могу слушать, етого сумашедшева. Кончай уже…

– Так стріляйте, брате Сава. Матрьошка відкриється в кінці, – він повернувся до заступника та божевільно розреготався на повні груди. – Іронія долі, товаришу президенте, – офіцер ще раз глянув у щурячі очі та договорив, – адже саме Сава створив у вашій країні першу матрьошку. І саме Сава знищить її, але ви цього не…

Залом пролунав постріл, різнокольорове каміння вкрилося кров’ю.

***

Перший заступник президента, Сава Чотник повільно йшов плутаними коридорами будинку-гарпії. Швидкі кроки витримували ритм його серця, адже всього за кілька хвилин він даватиме присягу Сірій Імперії. Хвилювання переповнювало його тіло, кололи шпильками у найвіддаленіших куточках. Думки шмигали швидше тіні. Спогади…

Всього лишень за тиждень, президент країни зляг на смертне ложе. Невідома досі хвороба підсмажила його легені. Кров у венах гусла, рвала тонкі жилки із середини, створюючи тромби. М’язи тіла, день за днем, в’яли та сохнула, перетворившись у шматки трухлявого дерева. Щоденна агонія була гірша смерті.

Спогади, мов заховані монстри із дитинства, виринали обірваними клаптиками із його пам’яті. Накривали темними хвилями океану, засмоктували у глибоку трясовину минулого. Вперше за останніх двадцять років він побачив свого брата. Так, всього лиш на кілька хвилин. Так, всього лиш на кілька слів. Тоді, саме його куля обірвало життя брата.

Матрьошка відкриється в кінці…

Сава, десятирічним хлопцем, покинув свій дім. Утік, давши собі слово, що за будь яку ціну знищить Сіру Імперію. Розіб’є на друзки, мов різдвяну кулю, подаровану йому братом Северином. Найстаршим із роду Сотників, найперший кого заковтнув монстр війни. Обіцянку дану над могилою не зупинить навіть смерть.

Меншому, Станіславу, тоді виповнилося лише п’ять, а Серафиму ще року не було.

– Слава, бережи Шестикрилого, – сказав він на прощання брату, обіймаючи.

За місяць подорожей, його підібрали солдати Імперії. Обідраного та голодного. Замурзаного хлопчину, який на їхнє запитання: “кєм хочєш стань, парєнь?”, він відказав:

– Солдатом!

Його похлопав по плечі найстарший офіцер, взявши із собою. Своїх дітей у чоловіка не було, як і сім’ї. Тому хлопчина став йому названим сином. Роки йшли, війна продовжувалася. Імперія розросталася, офіцер отримував нові звання, а хлопчину відправив у столицю. Університет, служба, секретні дослідження. Саме тоді, він підмінив біодані про себе, на “чисту кров”. Для всього світу він був знайдою. Дитиною війни. Слова обіцянки не замовкали у його вухах ні дня.

Прориви у науці потягнули його партійними сходами вгору. Із гостя у будинку-гарпії, він перетворився на постійного члена. Його часто бачили із президентом, а газети неофіційно називали хлопця – “наступником”. Він був за крок до цілі, один єдиний. Особливо, як останнє дослідження біологічної зброї показало надзвичайні результати. Проект тримався під цілковитою таємницею.

І так, це він організував операцію “Матрьошка. Кожний її наступний етап хитросплетінь, змов та підкупів. Імперія завжди була гнилою. Чиновники продажними. Так, це він передав повстанцям вірус “DVP071052”. Його брат, Станіслав, став живою бомбою, яку запустили пострілом. Заражена кров. Вірус проривається у тіло людини знищуючи все, якщо не прийняти антидот, якого офіційно не існує. Інші сліди зникають.

Але мало вбити потвору. Кривавого Імператора. Обезголовлена Сіра Імперія існуватиме далі. Тому, слід її очолити, щоб знищити остаточно.

Матрьошка відкриється в кінці. У цій смертельній грі: він і є останньою лялькою.


[1] “Молитви українського націоналіста” – патріотичний текст-молитва, написаний у кінці 1920-х напочатку 1930-х рр. одним із лідерів ОУН Осипом Мащаком і доповнений пізніше членами українських націоналістичних організацій. Слова основного тексту були написані на стіні в’язниці кров’ю Осипа Мащака після ув’язнення у результаті Львівського процесу 1936 р.

Ігор Антонюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *