Лебединське… головні згадки про це чималеньке село з власною школою і ставком – це було холодно і достобіса нудно.
Приїхали туди, не без пригод, разом з 2 ротою Дніпро-1 міняти Азов і морпіхів. Що цікаво, азовців там було не менше повної роти з новенькими БТРами, предметом нашої білої заздрості. Морпіхів стояла мінометна батарея.
Нас же чи то 26, чи то 30 чоловік з автоматами і трьома автівками, дві з яких були сарматівські.
Ну то таке.
Ми зайняли одну класну кімнату в школі, а дніпряни окопалися в Будинку культури.
Завдяки старанням Моцарта, який навів мости з волонтерами у Маріку і Волновасі, вже наступного дня по приїзді половина нашої чималої кімнати була забита волонтерськими ковбасами, консервами, мінеральною водою, паштетами, різними смаколиками, соками.
Ще через день до нас вже дістався якийсь маріупольський волонтер у піджаку і краватці й почав щодня возити гарячу їжу.
Позиція нам дісталась «Бункер», яку ми вдосконалили з допомогою екскаватора.
Розписали наряди…
До Широкіного, а відповідно, і до фронту, кілометрів п‘ять.
Чим не житуха?!
Але, як каже Рагнар: «Що в тобі добре, Сігурде, так, це те, що ти ворога не чекаєш. Ти його шукаєш!».
Ми постійно нишпорили на бусіку по окрузі. Бувало знаходили пригоди, а частіше – ні.
Розвідка – це перше діло на війні!
І от одного разу …
Отже, прийшов до нас Йося – помічник командира роти Щура і запропонував мотнутися в Широкіне до його друзів з «Донбасу». Провідати…
Чом би й ні?
Справа в тому, що «донбасята» зайшли в Широкіне невдало. Чи то заблукали вночі, чи то командування протупило і не узгодило дії з армійцями, але колона Донбаса проскочила лінію фронту і влетіла на сепарські позиції, була розстріляна, а два КРАЗи з боєзапасом і майном потрапили до рук противника.
Добре ще, що морпіхи вигнали танк і розстріляли ті КРАЗи аби не дісталися ворогові.
Втрати були не великі, але дошкульні. Ще й розділились хлопці на дві групи. Одна засіла в окопах на в‘їзді в село, де і мала бути, а інша закріпилася в центрі в одному з будинків.
От Йосі і кортіло дізнатися чим можна допомогти друзякам.
Поїхали. Виявилося, що хлопці сидять вже третій день в бліндажі без опалення, води нема, а їжу, коли підвезуть невідомо.
Звісно, ми підвезли їм буржуйку, п‘ять чи шість мішків вугілля, паків із п‘ять мінералки і переполовинили свої чималі запаси їжі. Плюс зв‘язали «донбасят» з волонтерами:
– От якби ще поранених наших з центру вивезти.
– Так в чому проблема? Хай морпіхи покладуть кілька димових снарядів вздовж дороги, а ми на всіх парах на бусіку проскочимо.
Зв‘язалися з морпіхами. Ті ще з кимось і нам … відмовили.
Виявляється, щось там вже готувалось і від наших послуг відмовилися.
Ну ні, то й ні.
І от в чергову нашу поїздку намовили ми з Йосею поїхати і Щура. Йому, щоправда, теж не сиділось і він швидко погодився. Тим більше, хотілось повоювать…
Приїхали, загнали бусика за купу хмизу під голою посадкою аби збоку сепарів видно не було і пішли вздовж неї до стежки, яка вела в окопи зайняті Донбасом.
На позиціях йшла жвава перестрілка. Десь попереду часто била СВД, якщо судити по звуку: тах-тах-тах-тах.
Сухий такий звук, наче батіг.
– Снайпер, падло, десь засів, – пояснили хлопці в окопах.
Погомоніли, роздивились, побули з годинку і зібрались повертатись.
Пройшли стежкою до посадки, зайшли за неї. Йдемо нахабно на повен зріст.
А чого боятися?
Так! Посадка гола, бо зима, але до сепарів мало не кілометр. Чорта лисого дістанеш.
Ага! Щас!
Перша куля прогуділа десь над головою.
– Не зрозумів! По нас чи шо? – здивувася я.
– Та ні. Ми далеко, не дістануть. – відповів весело Йося.
Друга, з характерним тугим «взззз», пройшла попереду.
– Точно по нас! Моцарте, лягай! – загорлав я.
Моцартові двічі повторювати не треба було. Він йшов попереду і навіть не озирнувся на мій голос. Рвонув з місця і ногами вперед влетів у глибоку борозну на ріллі просто перед ним зацвьохкали кулі, збиваючи мерзлу землю. Аби біг далі, точно отримав би їх в ноги.
Пристрілявся гівнюк.
Все це ми спостерігали вже палко обіймаючись з землею, наче з коханою жінкою.
Позаду з посадки саме виходив Щур і, побачивши, що ми залягли, теж упав на землю.
Тах-тах-тах, знову «забатожила» СВД і кулі, з сухим тріском, збили кору з дерева біля якого щойно стояв Щур.
– Ха! Сепари то – далеко, а от снайпер їхній близько! Про нього то ми і забули!
– Ага! Тільки як він нас бачить? – відповів Йося.
– Зараз розберемося! – я піднявся на ліктях, – Ти, сепарило, стрілять навчись, чмошник!
Тах-тах-тах-тах! Кулі прийшлись навпроти мене в, навалений між деревами, сушняк. Аж друзки полетіли…
– Не влучив, м*дило! Давай ще! Приколи нас!
Тах- тах- тах-тах-тах! Знову туди ж прийшла нова серія куль.
– Бачить чи чує, але б‘є точно по нас. Ну добре, поповзли далі. До машини метрів 200. Доберемося. Ей, ти, слабак! Збігай до мами! Хай навчить носика витирати.
Тах-тах-тах-тах! І знову навпроти мене.
І тут слова Йосі про далеких сепарів були беззаперечно спростовані.
Десь далеко, на тому боці балки, забубоніло: буду-буду-буду!
Ліворуч, в посадці в п‘яти метрах від нас, за кілька миттєвостей після того бубоніння, рознесло купу сушняка, а якийсь трасер, відрекошетивши від колоди, з вереском «дав свічку» в небо.
– Утьос! Прицільно б‘є! Аби не сушняк і оранка дістав би точно. – спльовуючи землю, відзначив Йося.
Повзти я вже стомився. Перевернувся на спину аби відпочить і побачив, як над нами, високо в небі, повільно, наче повиснувши у повітрі, пропливає безпілотник.
– Он, як вони нас бачать!
Йося теж перевернувся на спину:
– Може з автомата спробувати?
– У тебе що за пукавка?
– АКМ!
– Не дістанеш. І я зі свого теж. До нього метрів 800. Повзімо далі.
Мене «пробило на хі-хі» і я весь час, поки ми повзли кричав снайперу всякі образи, а він відповідав цілими серіями пострілів. Складалося враження, що у нього нескінченний запас набоїв.
І тут попереду і правіше, майже біля бетонної будівлі на зупинці автобуса сипонули невеличкі вибухи.
АГС!
Ще за кілька секунд насипало ближче до посадки.
– Наш бусік намацує, падлюка – сказав Щур, який нас наздогнав, скориставшись нашим перепочинком.
– Не намацає. Він вже вилку не правильно взяв зараз насипле між двома серіями розривів, а бусик ближче до посадки стоїть метрів на двісті.
І точно. Лягло там, де і передбачалося.
Моцарт маячив попереду. До машини нам залишалось метрів п‘ятдесят, йому метрів тридцять.
– Моцарте! – гукнув я.
Той повернувся:
– Слухаю, командире!
– Давай, повзи до машини. Її збоку сепарів не видно! Залазь, заводь. Ми заскакуємо і вперед! Валимо звідси!
Моцарт показав великий палець на знак того, що зрозумів.
Рушили далі. Скоро Моцарт вже був біля бусика, останні метрів десять він пробіг і зник за автівкою, але за кермом ми його не бачили. Спливав час, а він все не сідав за кермо.
– Що за причина? Його там не пристрелили?
Я заповз збоку аби побачити, що діється за бусиком, з острахом очікуючи побачити мертве тіло нашого водія і мого зампотилу. Аж ні! Стоїть, гад і справляє малу нужду зиркаючи по боках.
– Моцартина! Твою ж маму нехай! Бігом заводь таратайку!
Боєць заполохано глянув на мене і кинувся до дверцят.
І тут з боку позицій морпіхів знайомо ревнула танкова гармата: Врррахххх!
Сепарський Утьос заткнувся, а потів забубонів знов, але вже не по нас. До танка гучно приєднався КПВТ і не один.
Все.
– Все! Сепарам не до нас. Вперед!
Ми підскочили на ноги і прожогом помчали по ріллю до буса. Застрибнули всередину. Моцарт, який ще й машину не встиг завести, витріщив здивовано очі:
– Ну ви й бігаєте, як сайгаки прямо.
– Давай заводь таратайку, юний натураліст, поки по голові не настукав!
– Не кричіть на мене!
– Уб‘ю гада!
Машина вже рвучко розверталась на ріллі і, давши газу, Моцарт вивів її на трасу.
Я опустив вікно, висунувся мало не наполовину з нього підняв руку повище і вдарив по ліктю другою:
– Хріна вам, довбо**би!!!
Бусик летів по трасі до Лебединського.
– Дааа, дякую, погріли душу пригодою, – з посмішкою протягнув Щур вилазячи з буса біля БК, – Але чорта лисого я з вами тепер кудись поїду. Якби нас там на полі порішили, хто би тут командувати залишився б?
– Та! Рагнар би всіх позастроював і вивів би, коли треба було б.
– Рагнар, да! Рагнар може. Але, все одно, більше я на ваші авантюри не куплюсь. – розсміявся ротний, – Шибайголови!
Ярема Галайда