Лебединське… головні згадки про це чималеньке село з власною школою і ставком – це було холодно і достобіса нудно.

Приїхали туди, не без пригод, разом з 2 ротою Дніпро-1 міняти Азов і морпіхів. Що цікаво, азовців там було не менше повної роти з новенькими БТРами, предметом нашої білої заздрості. Морпіхів стояла мінометна батарея.

Нас же чи то 26, чи то 30 чоловік з автоматами і трьома автівками, дві з яких були сарматівські.

Ну то таке.

Ми зайняли одну класну кімнату в школі, а дніпряни окопалися в Будинку культури.

Завдяки старанням Моцарта, який навів мости з волонтерами у Маріку і Волновасі, вже наступного дня по приїзді половина нашої чималої кімнати була забита волонтерськими ковбасами, консервами, мінеральною водою, паштетами, різними смаколиками, соками.

Ще через день до нас вже дістався якийсь маріупольський волонтер у піджаку і краватці й почав щодня возити гарячу їжу.

Позиція нам дісталась «Бункер», яку ми вдосконалили з допомогою екскаватора.

Розписали наряди…

До Широкіного, а відповідно, і до фронту, кілометрів п‘ять.

Чим не житуха?!

Але, як каже Рагнар: «Що в тобі добре, Сігурде, так, це те, що ти ворога не чекаєш. Ти його шукаєш!».

Ми постійно нишпорили на бусіку по окрузі. Бувало знаходили пригоди, а частіше – ні.

Розвідка – це перше діло на війні!

І от одного разу …

Отже, прийшов до нас Йося – помічник командира роти Щура і запропонував мотнутися в Широкіне до його друзів з «Донбасу». Провідати…

Чом би й ні?

Справа в тому, що «донбасята» зайшли в Широкіне невдало. Чи то заблукали вночі, чи то командування протупило і не узгодило дії з армійцями, але колона Донбаса проскочила лінію фронту і влетіла на сепарські позиції, була розстріляна, а два КРАЗи з боєзапасом і майном потрапили до рук противника.

Добре ще, що морпіхи вигнали танк і розстріляли ті КРАЗи аби не дісталися ворогові.

Втрати були не великі, але дошкульні. Ще й розділились хлопці на дві групи. Одна засіла в окопах на в‘їзді в село, де і мала бути, а інша закріпилася в центрі в одному з будинків.

От Йосі і кортіло дізнатися чим можна допомогти друзякам.

Поїхали. Виявилося, що хлопці сидять вже третій день в бліндажі без опалення, води нема, а їжу, коли підвезуть невідомо.

Звісно, ми підвезли їм буржуйку, п‘ять чи шість мішків вугілля, паків із п‘ять мінералки і переполовинили свої чималі запаси їжі. Плюс зв‘язали «донбасят» з волонтерами:

– От якби ще поранених наших з центру вивезти.

– Так в чому проблема? Хай морпіхи покладуть кілька димових снарядів вздовж дороги, а ми на всіх парах на бусіку проскочимо.

Зв‘язалися з морпіхами. Ті ще з кимось і нам … відмовили.

Виявляється, щось там вже готувалось і від наших послуг відмовилися.

Ну ні, то й ні.

І от в чергову нашу поїздку намовили ми з Йосею поїхати і Щура. Йому, щоправда, теж не сиділось і він швидко погодився. Тим більше, хотілось повоювать…

Приїхали, загнали бусика за купу хмизу під голою посадкою аби збоку сепарів видно не було і пішли вздовж неї до стежки, яка вела в окопи зайняті Донбасом.

На позиціях йшла жвава перестрілка. Десь попереду часто била СВД, якщо судити по звуку: тах-тах-тах-тах.

Сухий такий звук, наче батіг.

– Снайпер, падло, десь засів, – пояснили хлопці в окопах.

Погомоніли, роздивились, побули з годинку і зібрались повертатись.

Пройшли стежкою до посадки, зайшли за неї. Йдемо нахабно на повен зріст.

А чого боятися?

Так! Посадка гола, бо зима, але до сепарів мало не кілометр. Чорта лисого дістанеш.

Ага! Щас!

Перша куля прогуділа десь над головою.

– Не зрозумів! По нас чи шо? – здивувася я.

– Та ні. Ми далеко, не дістануть. – відповів весело Йося.

Друга, з характерним тугим «взззз», пройшла попереду.

– Точно по нас! Моцарте, лягай! – загорлав я.

Моцартові двічі повторювати не треба було. Він йшов попереду і навіть не озирнувся на мій голос. Рвонув з місця і ногами вперед влетів у глибоку борозну на ріллі просто перед ним зацвьохкали кулі, збиваючи мерзлу землю. Аби біг далі, точно отримав би їх в ноги.

Пристрілявся гівнюк.

Все це ми спостерігали вже палко обіймаючись з землею, наче з коханою жінкою.

Позаду з посадки саме виходив Щур і, побачивши, що ми залягли, теж упав на землю.

Тах-тах-тах, знову «забатожила» СВД і кулі, з сухим тріском, збили кору з дерева біля якого щойно стояв Щур.

– Ха! Сепари то – далеко, а от снайпер їхній близько! Про нього то ми і забули!

– Ага! Тільки як він нас бачить? – відповів Йося.

– Зараз розберемося! – я піднявся на ліктях, – Ти, сепарило, стрілять навчись, чмошник!

Тах-тах-тах-тах! Кулі прийшлись навпроти мене в, навалений між деревами, сушняк. Аж друзки полетіли…

– Не влучив, м*дило! Давай ще! Приколи нас!

Тах- тах- тах-тах-тах! Знову туди ж прийшла нова серія куль.

– Бачить чи чує, але б‘є точно по нас. Ну добре, поповзли далі. До машини метрів 200. Доберемося. Ей, ти, слабак! Збігай до мами! Хай навчить носика витирати.

Тах-тах-тах-тах! І знову навпроти мене.

І тут слова Йосі про далеких сепарів були беззаперечно спростовані.

Десь далеко, на тому боці балки, забубоніло: буду-буду-буду!

Ліворуч, в посадці в п‘яти метрах від нас, за кілька миттєвостей після того бубоніння, рознесло купу сушняка, а якийсь трасер, відрекошетивши від колоди, з вереском «дав свічку» в небо.

– Утьос! Прицільно б‘є! Аби не сушняк і оранка дістав би точно. – спльовуючи землю, відзначив Йося.

Повзти я вже стомився. Перевернувся на спину аби відпочить і побачив, як над нами, високо в небі, повільно, наче повиснувши у повітрі, пропливає безпілотник.

– Он, як вони нас бачать!

Йося теж перевернувся на спину:

– Може з автомата спробувати?

– У тебе що за пукавка?

– АКМ!

– Не дістанеш. І я зі свого теж. До нього метрів 800. Повзімо далі.

Мене «пробило на хі-хі» і я весь час, поки ми повзли кричав снайперу всякі образи, а він відповідав цілими серіями пострілів. Складалося враження, що у нього нескінченний запас набоїв.

І тут попереду і правіше, майже біля бетонної будівлі на зупинці автобуса сипонули невеличкі вибухи.

АГС!

Ще за кілька секунд насипало ближче до посадки.

– Наш бусік намацує, падлюка – сказав Щур, який нас наздогнав, скориставшись нашим перепочинком.

– Не намацає. Він вже вилку не правильно взяв зараз насипле між двома серіями розривів, а бусик ближче до посадки стоїть метрів на двісті.

І точно. Лягло там, де і передбачалося.

Моцарт маячив попереду. До машини нам залишалось метрів п‘ятдесят, йому метрів тридцять.

– Моцарте! – гукнув я.

Той повернувся:

– Слухаю, командире!

– Давай, повзи до машини. Її збоку сепарів не видно! Залазь, заводь. Ми заскакуємо і вперед! Валимо звідси!

Моцарт показав великий палець на знак того, що зрозумів.

Рушили далі. Скоро Моцарт вже був біля бусика, останні метрів десять він пробіг і зник за автівкою, але за кермом ми його не бачили. Спливав час, а він все не сідав за кермо.

– Що за причина? Його там не пристрелили?

Я заповз збоку аби побачити, що діється за бусиком, з острахом очікуючи побачити мертве тіло нашого водія і мого зампотилу. Аж ні! Стоїть, гад і справляє малу нужду зиркаючи по боках.

– Моцартина! Твою ж маму нехай! Бігом заводь таратайку!

Боєць заполохано глянув на мене і кинувся до дверцят.

І тут з боку позицій морпіхів знайомо ревнула танкова гармата: Врррахххх!

Сепарський Утьос заткнувся, а потів забубонів знов, але вже не по нас. До танка гучно приєднався КПВТ і не один.

Все.

– Все! Сепарам не до нас. Вперед!

Ми підскочили на ноги і прожогом помчали по ріллю до буса. Застрибнули всередину. Моцарт, який ще й машину не встиг завести, витріщив здивовано очі:

– Ну ви й бігаєте, як сайгаки прямо.

– Давай заводь таратайку, юний натураліст, поки по голові не настукав!

– Не кричіть на мене!

– Уб‘ю гада!

Машина вже рвучко розверталась на ріллі і, давши газу, Моцарт вивів її на трасу.

Я опустив вікно, висунувся мало не наполовину з нього підняв руку повище і вдарив по ліктю другою:

– Хріна вам, довбо**би!!!

Бусик летів по трасі до Лебединського.

– Дааа, дякую, погріли душу пригодою, – з посмішкою протягнув Щур вилазячи з буса біля БК, – Але чорта лисого я з вами тепер кудись поїду. Якби нас там на полі порішили, хто би тут командувати залишився б?

– Та! Рагнар би всіх позастроював і вивів би, коли треба було б.

– Рагнар, да! Рагнар може. Але, все одно, більше я на ваші авантюри не куплюсь. – розсміявся ротний, – Шибайголови!

Ярема Галайда

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *