Версія для друку та PDF

Казочка про зайчиків Біма і Бума

Неподалік широкої гарненької тихої річечки росли два невеличкі лісочки. Велика галявина між ними, поросла шовктравою, різнобарвними квітами та кущами глоду і терену, була для звірів місцем розваг та відпочинку. Одного світлого літнього вечора вийшли на галявину святково вдягнені зайчики обох лісів величати свято Івана Купала. Величезний Місяць висів прямо над лісами і сріблив річечку.

Старий сірий заєць Квіта наказав розпалити вогнище. І почалися хороводи, веселі ігри та змагання з бігу і стрибків через вогнище.

Маленький білий зайчик Бім із Лівого лісу, у рожевих шортах і білій футболці, не відходив від своєї стрункої білої мами і тримався весь час за її червону спідницю, аж поки до мами не підійшла пишна сіра зайчиха із Правого лісу, її давня подруга. За лапку вона тримала свого малого сірого зайчика Бума. Він повсякчас осмикував блакитні штанці і поглядав на свою нову жовтогарячу сорочечку.

– Як гарно, сусідко, правда? – привітавшись, спитала Сіра зайчиха.

– Так, сусідонько, аж дух захоплює! Це ваш улюбленець Бум? – погладила його по голівці – Хороший, пухнастий!

У Бума від похвали аж піт виступив на носику.

– Привітайся до тьоті, синку, – підштовхнула його мама.

Зайченя простягло лапку й пискнуло:

– Мені тут дуже подобається! А вашому синочку?

– Біму? Він завжди охочий до всіляких розваг. Та зараз йому не весело, бо малих не пускають стрибати через вогнище.

– Справді, Біме ? Я теж люблю стрибати. Давай лапку, хоч побігаємо навколо вогнища!

Білий Бім охоче дав новому другу лапку. І вони сміючись, побігли до старших зайчиків, які співали у хороводі:

Ой гарно нам танцювати,
Ой і весело стрибати!
Наше вогнище чудове
Сипле іскри кольорові!

– От би сюди мої олівці! – зітхнув раптом Бім, – Я б намалював таке свято.

– А мені б мої фарби! Давай завтра тут зустрінемося і помалюємо квіти, запропонував Бум.

– Давай! А не страшно … самим?

– Та ти що, боїшся, Біме ?

Біленькому зайчику стало соромно і він запротестував:

– Та я навіть Лисички не боюся!

– Вірю, вірю. Я теж такий! – засміявся Бум.

Цілий вечір і ніч зайці веселилися, лунали над лісами і понад річкою їхні голосні пісні. Аж вовкам та лисичкам заздрісно було і так хотілося когось ухопити – але не можна – лісовий закон забороняв полювання у дні свят…

На другий день, коли сонце стояло уже високо в небі, веселенькі Бім і Бум майже одночасно вискочили зі своїх лісочків.

– Привіт, братику Біме!

– Привіт, Буме! Дивись, які у мене олівці!

– А у мене ось які фарби! Давай отут на пеньочки сядемо і будемо малювати … сонце і небо.

– Ні, краще квіти і траву!

– Ну ти як хочеш, а я малюватиму небо, бо я його дуже люблю. А тоді підемо до нас в гості. Мама солодкий пиріг з морквою пече.

Зайчики вмостилися на пеньочках, витягли невеличкі мольбертики і почали малювати. Пеньочки стояли майже поруч – колись це були ялинки і їх зрубали взимку під Новий рік. Зайчики так захопилися малюванням, що навіть не помітили, як із-за кущика визирнула Лисичка Тома, відома у Півому лісі як найхитріша і наймудріша. Вона слідкувала за Бімом ще від його дому і тепер, витягнувши мішок, з насолодою уявляла смажену зайчатину в томатному соусі – та ще і не з одного, а з двох зайчиків. У неї аж слинка побігла по рудій бороді, аж очі залиснілися. І Тома ледь стримала себе, щоб не завити «У-у-у!» – але вчасно схаменулася і тепер зірко слідкувала за Бімом. Але Бім, хоч і не такий проворний як Бум, але відчував на собі уже давно чийсь погляд.

Вітерець доніс до нього лисячий запах. Мама вчила його ніколи нічого не боятися, бодай не показувати свій страх. Бім скоса глянув на Бума – той спокійно малював. Як же його попередити? Він, мабуть, ще нічого не чує – вітер з іншого боку. Він кашлянув і заспівав:

Намалюю квіти, намалюю зелень.
Намалюю ліс наш тихий і веселий,
А щоб не боятись, треба малювати,
Що з малюнку буде іншим промовляти.

Лисичка клацнула язиком – слова були їй не зрозумілими, а Бум відразу нашорошив вуха і глянув на Біма. Той, збоку біля квітів, малював сміливого мисливця із величезною гвинтівкою.

– Так, так, уже треба! – вигукнув Бім, – І ти думай…

– Я? – Бум повернув голову до друга і косим оком помітив рудий відблиск лисячої шерсті між листя гльоду. – Я теж…Дивись! – вигукнув він і швидко намалював здоровенного собаку із роззявленою пащею.

А Лисичка не дрімала: «От, розвели теревені, слухати нема коли», – і блискавично, з розкритим мішком, накинулася на Біма. Бум ойкнув, а переляканий Бім зі страху як плигоне через себе – і прямо Томі на голову.

Та як верескне – а перед очима на малюнку – мисливець курок звів – до Бума кинулася – а там собака ледь не плигоне, а Бум як схопить її за хвоста , а Лисиця з переляку – вбік , а Бім схопив мішок – та їй на голову. – «Ой!» – скрикнула Тома. А Бум на суху гілочку наступив.

– Стріляють! – зарепетувала Лисиця. А з мішком на голові не видно ж нічого. То вона як побіжить, та в молоду сосенку – лусь! Кинулася в другий бік та в кущ – вереск!

А зайчики: – Хі-хі-хі!

А Лисиця: – Ой, наступають! Стріляють!

А Бум її сухою гілкою по голові – бах! А Лисиця: «Ой лишенько, вбили!». Впала у траву і лапи розкидала. Лежить – не дише. «Чи вбили мене, чи ні? Тихо щось. А, може, я вже на тім світі?» – думає Лисичка. Їй памороки так забило, що вона забула і про мішок на голові. «Темно щось, мабуть, я на тім світі!». А неподалік коров’як пахучий ріс, то Лисиці здалося, що вона десь у райському саду. «Невже мені Бог усі гріхи простив і я не в Пеклі, а у Раю? Мабуть, я у Раю, бо відчуваю себе, і тихо, і затишно, і зайцями пахне. А чого б вони тут? А, ясно: вони ж смирні та богобоязливі – де ж їм і не бути, як не у Раю… І я тут … І Лисиця запишалася, що такої честі удостоїлася. Вовк Рев, її давній ворог, вмер би від заздрощів! Та для чого він зараз їй?! А, може, я ще не вмерла?».

Бум потяг Біма за лапку і застрибав на місці, усміхаючись. «О Боже, – злякався Бім, – що він задумав?!». Та безстрашний Бум вже плигонув на Тому і затанцював на її кошлатому животі. Бім – і собі за другом. Весело зайчикам, хоча страх так і пробирає – аж мороз поза шкірою. А Лисичка напівголосно говорить:

– Певно оце вже з мене клятий мисливець шкіру здирає. Та і боляче ж по животу шпортає… Та хіба може бути мисливець у Раю? – дивується Лисиця.

Зайці очима сміються, витанцьовують.

– Досить! – махнув лапкою Бум, – Посидимо!

Та і присіли біля Томи за лопухом. А та як ойкне:

– Все! Обдер! Тепер я уже точно у Раю голісінька, навіть їсти не хочеться.

А в цей час звірі позбігалися на крик і верещання Лисиці та й визирають – хто з трави, хто з-за кущів. Диво та й годі! Лежить Лисиця з мішком на голові, а біля неї Бім і Бум лопухом мух відганяють. Зареготали звірі. А Лисиці здалося – то її у Раю так радо вітають. Замурчала задоволено Лисиця, аж у животі голодному заурчало.

А Їжачки: – Ха-ха-ха!

А Вовки: – Ги-ги-ги!

А вовк Рев як кинеться до Лисиці – аж Бім і Бум до сосенок відскочили.

– Ти чого розляглася?!

А Лисці здалося, що то Бог до неї промовляє.

– А що, встати треба? Я зараз! – заклопоталася Тома та ще більше заплуталася у мішку і рачки поповзла прямо на Рева.

– У-у-у, Тома! Так тобі й требі!

– Що треба?

– Що сміються!

– Гарно сміються. Тільки б попоїсти щось!

– Та тут повно їжі, а ти гав ловиш!

– Я гав не люблю, мені б зайчатинки…

– Так лови!

– Де? Кого? Що? – замотала Лисиця головою.

А зайці уже прочули про пригоду і кинулися гуртом виручати Біма і Бума. Вискочили сміливо на галявину, оточили Рева і Тому тісним кільцем і, знаками показуючи зайченятам втікати, заспівали хороводної: «Ой, туп – тупу – туп, ти нам справді дуже люб…» Та Бім і Бум далеко не тікали – заховалися під кущем глоду біля Їжачків. Чмихають – смішна їм Лисичка та й годі: усміхається дурно та похитується в різні боки: «Де?? Що? Коли?». А тоді раптом як завиє, як заридає:

– У-у-у! І за що мені таке щастя?!

Рев не витримав: вишкірився люто на хоровод, заричав, страшно витріщивши очі: – Р-р-р! Замовкніть! Розійдись! З’їм! – і, клацнувши молодими зубами, кинувся на передніх. Розсипалися перелякані зайці попід деревами. А Вовк як потягне мішок з Томи:

– Дурна! Від сорому згоріти можна, а їй щастя!

Лисиця за голову вхопилася – думала голова вверх летить – аж то мішок. Дивиться – кругом розвеселі знайомі морди зайців, їжаків, лисиць, вовків, навіть ведмідь од реготу качається. Тома як плигоне на Рева:

– Ах ти ж виродку, що ж ти наробив, навіщо з Раю мене забрав?!

Рев як сіпоне зозла її за хвоста, а вона – на нього – покотилися кубарем по траві шерсть полетіла. Біму та Буму жаль стало Лисичку, яка була такою нестрашною недавно і, не тямлячи що роблять, підстрибнули до Вовка, вчепилися гострими зубами йому в боки.

– Ой-ой-ой! – заревів Рев не своїм голосом і кинувся навтьоки, лютий від болю та сорому.

Оглянулася Лисиця, обтрусилася – зайчики. Ледь не просльозилася. Туманно у голові. А Бум їй лапку простягає:

– Ходімо до нас на пироги!

Схлипнула Лисичка. Вхопити б зайченя та й чкурнути – так щось у ній таке скоїлося, хоч плач від щастя. Простягла вона лапу, погладила зайчиків:

– Я тепер у Правому лісі жити буду. Тут мене засміють. Прощавайте!

– Прощавай, Томо! Ми будемо тебе пам’ятати! – ледь стримував тремтіння у голосі Бім.

– Приходь у гості! – замахав лапкою Бум.

Лисичка змахнула непрохану сльозу:

– До зустрічі!

І щоб зовсім не розплакатися від чогось щемного і хвилюючого, спантеличена Лисиця дременула до Правого лісу, не звертаючи уваги на регіт звірів. О, як їй хотілося скоріше втекти!

Вона бігла поміж синіх веселих васильків і рожевих привітних дзвіночків. Мимо пролітали зумливі мушки та бджілки- трудівниці, які виспівували: «Куди? Куди? Куди?». Все жило і цвіло, як і раніше, наче нічого і не трапилося. Якась величезна тремтлива хвиля радості ворухнулася в серці. Їй так захотілося чомусь співати… Оглянулася – вдалині колихального різнобарвного лугу, на фоні темно-зелених сосен, виднілися вухаті голівки Біма і Бума. Вона підняла лапу і зайчики радісно застрибали у відповідь. Якийсь жовтий замріяний метелик зачепив крильцями її ніс, але Тома навіть не розсердилася. Ніяково посміхнулася і зауважила:

– Який ти необережний і … красивий!

на останньому дзвонику з випускником

Олеся Омельченко
вчитель та член НСПУ
2020 р.

Напишіть відгук