Жило собі якось ведмежатко. І звали його Бусік. Ведмежатко жило у великому лісі разом із мамою. Вона його дуже любила та оберігала. Особливо Бусіку подобалося, коли мама чухала його за вушком і цілувала.

І все-то було б нічого, та всього на світі Бусік боявся. Трісне гілочка – відразу припаде до землі, упаде шишка з дерева – сховає голову лапами, та й очі вже на мокрому місці, почне вітер завивати – притулиться ближче до мами. Що з таким боязким робити? Ведмедиця як тільки не намагалася пояснювати, що то зовсім не страшно! Та де там, Бусіку все одно було лячно…

Та одного разу трапилася історія, після якої Бусік перестав боятися взагалі! Ось яка…

Ведмежаткові довелося лишитися одному в барлозі (мама пішла, коли він іще міцно спав, а їй було шкода будити Бусіка). Ведмежатко тільки-но прокинулося, а вже почало боятися.

– Де мама? Куди вона поділася? – він вже хотів бігти її шукати, та у куточку щось зашелестіло.

– Що це? Ой лишенько! То, мабуть, страшний звір заховався та хоче з’їсти мене! – прошепотів він.

Бусік так закричав від страху, що мало сам не оглух!

– Чого ти кричиш? – почувся спочатку тоненький голосочок, а потім з’явилася волохата мордочка.

– Ой! Ти хто? – перелякано запитав Бусік незнайомого звіра.

– Я хто? – перепитало звірятко і почало потихеньку виходити на освітлену частину барлогу.

– Не підходь! – закричав Бусік. – Я тебе боюся!

– Та я звичайнісіньке мишеня! – і почало сміятися.

– Яке-таке мишеня? – з недовірою запитало ведмежатко.

– Та звичайнісіньке собі мишеня, – він провів лапкою по своєму животику, – сіре.

– А що мишеняти їдять? – Бусік все ще боявся.

– Ну-у-у, – задумливо почало мишеня, – ми дуже любимо сир, і взагалі все, що й ведмеді, – швидко закінчило воно.

– А ведмежат ви не їсте? – перепитав лячно Бусік.

– Та ні, – розсміялося сіре створіння.

– Фух, – з полегшенням видихнув малий. – А як тебе звати?

– Мишко, – і протягнув малюсіньку лапку.

А потім Бусік почав показувати свої іграшки. Їм було дуже весело разом із мишенятком. І він уже перестав боятися залишатися один, бо відразу прибігав Мишко та вони починали гратися вдвох. Стали Бусік і Мишко найліпшими друзями!

А мама не могла натішитися синочком: Бусік раніше ніколи не хотів лишатися вдома один, а тут сам напрошувався залишатися без мами. Ото диво!

Якось восени Мишко прибіг до барлогу, де жив Бусік, дуже захеканий і переляканий:

– Що сталося? – запитав Бусік.

– На полі повінь! Всі розбіглися, хто куди, – намагалося швидко розповідати мишенятко, – нірку затопило…, – і розплакалося.

Бусік думав недовго:

– Залишишся в мене – місця вистачить, – рішуче сказав він.

– Дякую! – зрадів Мишко.

І почалося нове життя. Бусік перестав бути найменшим ведмежатком, яке всього боїться. Тепер він став цьому маленькому створінню захисником. Відповідальність за Мишка була на ньому, на Бусіку, він відчував це!

Тому зранку вони виходили разом – ведмежатко та маленьке сіре мишеня. Вони йшли, а навкруги всім було незрозуміло, що може об’єднувати таких різних за розміром, за смаками, за виглядом звірів. А друзі про це не думали, їм було весело разом. Ведмежатко розказував Мишкові про своє життя, а мишенятко – про своє.

У лісі було безліч галявин, на яких любив гратися Бусік. Там яскраво світило сонечко та своїми промінчиками сліпило ведмежаткові очі. На одну з таких галявин і приводив Бусік Мишка. Спочатку вони ласували солодким медом, який охороняли дуже злі бджоли (та ведмежатко їх не боявся, він навчився брати мед так, щоб вони не бачили), а потім гралися аж до вечора.

Дружба між ведмежатком і мишеням з часом ставала лише міцнішою…

Галинка-Українка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *