Версія для друку та PDF

Хорошие парни

Знову осінь.

Якось одразу задощило.

Тією тягомотною мрякою, яка наповнює повітря щільною водяною завісою, а одежа і сама земля набрякають, наче губка і все під ногами перетворюється в рідку кашу. Заливає окопи і бліндажі, розвозить до непрохідності дороги.

Все стає сіре: і небо, і земля, і настрій. Млосний сум і холод залазять під одежу і в душу…

І хоч зараз все це ще тільки починалось, але у капітана Ситника, начальника штабу батальйону, вже посіріло на душі.

«Как же оно всё задовбало!» – думав капітан притулившись лобом до віконної рами і малюючи пальцем щось на запітнілій шибці.

І дійсно!

Ну, був же інженер на шахті у своїй Макіївці.

Все було: і квартира, і грошики, і жінка красуня, і двоє пацанів, як дубків, і тесть грошовитий.

Так ні!

У 2014 треба ж було дурня так уклеїти? З травня того року в ополченні. Мріялось, що от прийде Путін зі своєю армією і змете ту укропську нечисть, прожене бандер і майдаунів кудись аж у Польщу, де їм і місце. Думалось, що ділов на місяць. Ну, два.

Хто ж міг помислити, що ті «скакуни кастрюлеголові» так швидко оговтаються, та і взагалі, на щось здатні?!

Поперли добробати, правосеки…

Зесеушники зі слинявих, безпорадних пацанчиків раптом перетворилися на зубатих собацюр.

Ех! Все обвалилось: шахту затопили, тесть дременув з грошвою і згинув без вісти. Точно, самі ж ополченці і обібрали, а потім десь кокнули та й прикопали.

Жінка, поки Ситник по Донецьку з триколорами носився… От зараза! Шльондра укропівська! Наволоч! Зібрала манатки, синів – під пахви і втікла до Дніпра, а потім іще далі – до Львова.

Зараз… як там вони це називають? Волонтерить?! Стерво!

А сам Вадим Олексійович Ситник, з пересердя, коли дізнався про таку зраду, згадав, що, таки, офіцир запасу і почвалав до ополчення. «Бити хохляцьку худобу», як він тоді командирові і сказав.

І от тепер він вже капітан та начштабу цілого батальйону…

А радості то?

Та ще цей дебіл Кочерга. Ну, начальник розвідки батальйонної Асєєв Сергій. Позивний у нього Кочерга.

Жополиз і лакуза, все навколо начальства треться, а розвідка не мичить й не тілиться. Тільки й нишпорить по окрузі, де б чого урвати шукає. Ще й на наркотрафік присіли. Де не стануть: кругом звідусіль наркоші злазяться. Так, гнида і солдатиків на голку саджає.

Воно і зрозуміло: колишній урка Кочерга, таких, самих бандюків, як він сам і набрав. Не люблять вони у розвідку ходити, а як почнеш вимагати розвідданих, до комбата біжать хвостами крутити : «Сито, тварь, опять работать не даёт!»

Ну і, як результат, з комбатом – на ножах. Добре, що Ситник з Саньком Ходаковським ще до липневого розколу воював і після того, як частина до Стрєлкова переметнулася, він з Сергєічем залишився і з ним до Макіївки переїхав. Хоча, що там переїздити? До дому повернувся… Пустого..

Не дає, коротше, командир капітана вижити…

От щойно пішов той Кочерга всього аж тіліпало, очі вирячив і горлав, матюкався, як навіжений.

Ну так, якщо дурень, то хто тобі лікар? Вирішив язика привести, бо начальство, на нараді йому сала за шкуру залило (не без Ситникової допомоги), щоби «очко спіймати».

Спіймав.

Батальйон вже третій місяць стояв на позиціях у лісі. І чого його називали парком, хтозна? Укропи добряче окопалися за річкою на околиці села і непогано квартирували у тамтешніх селян. Окопалися міцно ще з часів Іловайська.

А от славним воїнам Новоросії доводилося киснути в окопах в далечині від будь-якої цивілізації. Навколо, поза лісом, степ на десять кілометрів. Навіть штаб довелося обладнувати на закинутій фермі за п’ять кілометрів від передової. Власне, у тому, що залишилося від «контори».

Дві ночі Кочерзі і його горлорізам сапери проходи у мінних полях робили. Ще й броди познаходили. Так ці телепні ще на своєму березі автомат у воду упустили. Укропи, видно, почули, як він шубовснув, дочекалися поки славні розвідники залізуть всі у воду, дійдуть майже до їхнього берега (дозор же генії відправити не дотумкали) і розложили їх, як дівку в бані.

Троє суперменів задвохсотились, четверо затрьохсотились. Всі четверо – важкі. Один, поки його дотягнули, кров’ю стік, бо ці недоумки жгут не туди наклали.

Тай то, дякувати треба саперам, які цих невдах з води повитягали і хоч когось живими до своїх доправили. Краще б і не витягували!

Тепер от вся розвідка, яка залишилась, тяжко бухає третій день.

Боягузи…

Ну а Кочерга прискакав сваритися. Він, бачте, гадає, що то його навмисно підставили! До МГБ рапорт накатати грозиться.

Та чхати хотів капітан на той рапорт. Дати б тому здихлику межи очі, так скопититься, падло.

Задовбало все!

От такі невеселі думки Вадима Олексійовича Ситника раптом перервав ґвалт і шум у коридорі. Хтось досить гучно, але без злоби, весело, судячи з голосу, сперечався з вартовим.

Ситник обернувся саме в той момент, коли двері рвучко відчинилися і до кімнати ввалився невисокий, але міцно збитий, усміхнений чоловік, років сорока – сорока п’яти, у «горці», яка явно побувала у бувальцях. На поясі і плечах висіла РПСка з численними підсумками, кобурою та здоровенним штик-ножем у залізних піхвах. Явно трофейна рація «Моторола» на плечі.

На голові, наче цвяхом прибитий, був блакитний берет, збитий мало не на потилицю. Заросла невеличкою бородою, пика світилася широчезною щирою посмішкою. Через розстібнутий комір світився десантний «тєльник». Він повернувся до дверей задер голову, наче намагався щось розгледіти поверх, якоїсь перепони:

– Ты, солдатик не ругайся! Мы ненадолго! Да и тебя начальство не заругает! Договоримся! – вигукнув він, мабуть звертаючись до вартового.

Потім швидко, але якось плавно, наче перетік, обернувся до капітана Ситника. Хвацько «козирнув», клацнувши підборами німецьких берців і, широко крокуючи, рушив до капітана, дружньо, як старому приятелеві, простягнувши йому руку відкритою долонею догори:

– Подполковник Стойловский Александр Владимирович! Командир первого батальона Комендантского полка ДНР! Позывной Викинг! А Вы, если не ошибаюсь, Вадим Алексеевич? – вся його постава рухи, вираз обличчя випромінювали приязнь і доброзичливість. – Наслышан, наслышан. Если честно, думал, что Вы уже давно комбат и если не подполковник, то точно майор!

– Очень приятно! – розгублено пробурмотів Ситник і потис простягнуту руку..

За Стойловським до кімнати увійшли ще двоє у таких самих, як у нього, «горках» з, нашитими на рукавах у вигляді літери «V», георгіївськими стрічками.

– Кстати, разрешите представить моих товарищей! Это мой начальник штаба, Ваш коллега, майор Серый Степан Андреевич. Представляете … или вы не в курсе? У Бандэры агентурная кличка в Абвере была Серый! Ха! Так он еще и Степан Андреевич. Ну не смешно?! Ахахаха! – не давав слова вставити Стойловський. – Но, если говорить серйозно, то свой позывной Молот Степан Андреевич носит заслужено. Настоящий молот ведьм! Сущий Инквизитор!. Укропы аж воют, когда про него слышат.

Високий, жилавий з тонким гачкуватим, схожим на орлиний дзьоб, носом, чолов’яга злегка нахилив голову і чітко «взяв під козирьок». Його злегка витрішкуваті сірі очі, дивилися гостро, наче голками кололи. Невеличкий рот з тонкими губами і різко заломлені брови надавали обличчю Молота хижого, зловісного виразу. Ситникові навіть здалося, що він точно щось чув про цю людину.

– Опять ты за своё, Викинг! Только бы шутки шутить. – раптово приємно посміхнувся Молот і теж простягнув руку для вітання.

– А это полковник Головатый Антон Андреевич. Мой друг и комисар. Позывной Варяг – правив своєї Вікінг.

Невисокого зросту, чорнявий, літній чоловік, з бандольєркою на животі, просто кивнув головою і недбало кинув руку до кашкета:

– На меня внимание не обращайте. Я уже давно в запасе. Командор вот, вытащил из-за печки. Так что, полковник, я сейчас – чисто номинально. Я тут вот посижу на стульчике в сторонке. И это… если можно, может, организует кто-нибудь чайку. Горяченького! Что-то замёрз я, аж в желудке лёд стучит. – з цими словами він сів на стілець під стінкою і примостив автомат, поставивши його між ногами.

– Сейчас организуем! – прохопився Ситник – Снежаночка, будь добра, приготовь гостям чаю.

– Ого! Снежаночка?! Это у вас тут очень даже не плохо всё организовано! – розсміявся Вікінг і раптом споважнів – Ну, теперь, к делу! Мы сейчас занимаем позиции у Вас на правом фланге. Точнее, готовимся занять позиции на Вашем правом фланге. Поэтому и прибыли для рекогносцировки. Мы бы хотели, перед тем, как ехать к нашим будующим позициям, обозначить Ваш передний край, чтобы определиться со своим. Определить с Вами зоны разграничения, ответственности и секторы огня. Если можно, то не могли бы Вы разъяснить нам общую диспозицию, обозначить свои фланги на карте?

– Так Ваш полк будет у нас на правом фланге? Ну, наконец-то! А то мы уже замучились с укропскими ДРГ воевать. Ходят, как у себя дома.

– Конечно! Мы же понимаем, что голыми флангами не повоюешь. Вот, к примеру, Сомали в Спартаке в 2014 о флангах не позаботились, сунулись к укропам, а они их и раздолбали к чёрту, а я говорил, что нечего фигнёй страдать. С нами надо было согласовать. Глядишь, и выперли бы укропов из Песок. И тут, мы приходим к осознанию новой истины: Дружи с соседом на фланге! Вот для того чтобы подружиться, всей компанией и залились у вам – знову розсміявся Вікінг.

– Что же, вот наша боевая карта. Значит так…

– О! А что это у вас на окне то нарисовано. Оно, конечно, потекло, но, здаётся мне, это схема РОПа.

– Да? – Ситник озирнувся на вікно, біля якого віддавався сумним думкам і раптом теж усвідомив, що поки водив пальцем по склу, намалював схему РОПу. Отакої.

– Вот! Смотри, Молоток, вот он – идеальный начштаба! – Життєрадісність вікінга дійсно заражала все навколо і капітану відлягло від серця.

Годину Ситник викладав диспозиції, показував карту мінування (раптом доведеться сусідській розвідці через їхні позиції виходити), для чогось притаскав схему оборони, обговорили прийоми ведення бою в лісі, облаштування завалів, засік і вогневих засідок. Узгодили маршрути патрулів і розташування секретів. Вікінг пообіцяв створити мобільний резерв для підтримки Ситникового батальйону на випадок укропівського наступу. Говорили вони чітко, питання ставили по ділу. Ситник навіть помислив, що не так вже й погано готували за СРСР кадрових.

Сніжана рази три приносила чай і каву. Кожен раз викликаючи неприховану зацікавленість і захват присутніх.

Варяг навіть схвально покивав і підморгнувши показав Ситнику піднятого вгору великого пальця, наче хотів сказати: Гарна дівка, молодця капітане.

Чогось від цього Ситник знітився і почервонів.

– А ремрота у вас есть? – спитав якось не до ладу Стойловський – Да понимаешь, тут такое дело. Машина у нас – бус трофейный. В Песках у укропов отжали. Дипро или ДнИпро-1? У них отжали. Чёрта с два разберёшь язык этот. Уже третий год здесь, а привыкнуть не могу. Я то, сам из Тагила, а Варяг – из Калининграда. Кенигсберг! Даже номерок укропский у нас остался…. А вот отремонтировать, если что, негде будет. Наша ремрота на передок не ездит.

– Да ладно! Поможем, чем сможем! – запосміхався Ситник.

– Вот мы уже с тобой часа полтора толкуем. Да? А где ж комбат то твой? А? Вадим Алексеич, где командир то твой? – гостро глянув у вічі Молот.

– Да вот, не знаю, даже. Уехал с утра на позиции – чомусь пробелькотів капітан, наче, виправдовуючись.

– Та ладно! Шутит он! Знаем мы куда Петровский уехал – панібратськи штовхнув у плече Ситника Вікінг – к бл*ди своей укатил в Донецк, а батальон на тебя оставил. Да ты не волнуйся. Мы его по дороге встретили. Поговорили и сразу к тебе. Но я так понял, он тебя не предупредил. Ну ладно. Бывает! Спешил, наверное или связи не было. В общем, без него управились. А теперь … Спасибо за гостеприимство! Ехать надо. Засветло хотим еще в Новоазовск попасть. Технику принять надо. Ну, будь, кэп! Толковый ты мужик. Береги себя! Скоро увидимся, если ничего не переиграют там – наверху. Коньячку шарахнем!

Міцно потисли руки по черзі і рушили до дверей. Ситник проводив офіцерів аж до зеленого Фольксвагена ще раз потис руки.

Вікінг сів за кермо і на прощання помахав рукою.

Бус викотився за ворота і, набираючи швидкість, покотився на південь.

Ситник глянув на небо. Хмари розійшлися і осіннє сонечко ласкаво торкнулося його лиця. Гарно як… Хороші хлопці…

– Снежаночка, ты просилась в увольнительную денька на два? Поезжай. Колян довезёт до автобуса.

Наступного ранку по позиціях батальйона українська артилерія завдала кілька до біса точних ударів. Злетіли на повітря всі три склади боєзапасу. Як вони дізналися про ті склади поховані в балках?!

Згоріли склади пального і всі автоцистерни. Накрили мінометну і гаубичну батареї. Майже вся артилерія загинула.

Ремрота, з майстернями і технікою, пішла з вогнем.

Вбитими батальйон втратив більше ніж два десятки бійців, півсотні – поранені.

А найперший артнальот був здійснений по штабу батальйону.

Ситника, ледь живого, відкопали з під завалів. Він був єдиний, хто вижив зі штабних.

Начальника зв’язку, взагалі не знайшли. Ну, цілим не знайшли. Тільки кисть з татуюванням. По ній і впізнали.

Капітан отямився лише через тиждень в Донецьку, в лікарні.

Праву ногу до коліна і праву руку вище ліктя, йому відняли, ліву руку, таки врятували, а нога позбулась пальців. Як розповіла, закочуючи очі, Сніжана, увесь правий бік йому посікло осколками. Мало не метр кишок пішло у відходи. Контузія і струс мозку, череп проломлений з правого боку і за кілька днів його відправлять до Ростова…

На другий день зайшов відвідати Ходаковський і розповів про те, що розвідувальна група правосеків проникла десь з південного напрямку, захопила, під виглядом ополченців, мікроавтобус Фольксваген Транспортер зеленого кольору, перехопила, скоріш за все, випадково, комбата Петровського, якого чорти попхали до коханки в Донецьк. Вбили його з водієм і два дні з його документами тинялися тилами. Скоріш за все, саме карти і документи, захоплені у комбата, і дали можливість укропам завдати таких точних ударів по позиціях батальйону.

Розстріляну машину Петровського, з тілами водія та самого комбата, знайшли, закидану гіллям, у посадці. За запахом знайшли…

Як дізналися, що то були правосеки?

Так Фольксваген теж знайшли.

Зухвальці!

Наче для того, аби познущатися залишили … візитівки Яроша, вставлені у кермо, і в кришку «бардачка».

Старший лейтенант Асєєв безслідно зник. Слідство розглядає версію зради.

Від того всього у Ситника в голові мало не гранати вибухали. В очах то темнішало, то спалахували феєрверки:

«Вот тебе и хорошие ребята» – видихнув він, коли Сергєіч пішов. – «хорошо хоть никто не знает теперь про мой про*б. Я же даже документов у них не спросил. Какой же я идиот! Су*ка!».

Епілог

У Фольксвагені всі напружено мовчали. Вікінг зосереджено крутив баранку, з усієї сили намагаючись їхати не дуже швидко, щоби не привертати увагу Молот, зсунувши брови на переніссі, втупився у дорогу не в змозі відірвати від неї погляду.

– Ну ти і вмієш наступити на вуха, Командоре. Антін Головатий. Ха! Не знав, що я в Отамани вже вибився! – озвався, нарешті з заднього сидіння Варяг – Як ти знав, що того кепчика Вадимом звуть?

– Так, в тому «Крузаку» на доках його підписи стояли – відповів після паузи Вікінг. – А щодо Головатого… перше, що на думку спало.

– То Стойловський тоді хто?

– Нафіг ці колорадки! – раптом з серцем вигукнув Молот і почав зривати смугасту стрічку з рукава, наче вона пекла йому пекельним вогнем – Ви!… Ви – безвідповідальні авантюристи! Вся ця … експедиція.. – одна суцільна авантюра! Безумство!… Маячня!… Ви – кончені психи!

– Раненько знімаєш. Нам ще до своїх вийти треба – з кривою посмішкою кинув Вікінг. – Не психуй. Нам, реально, Бог помагає. Ти карти пофоткав?

– Пофоткав. – відмахнувся Молот – все пофоткав. І карту, і схему, і пару наказів і іще дещо.

– Скинеш, як вийдемо до тирнету, на Вайбер воякам. Як мислиш? Розберуть, що там до чого?

– Та х** його знає! Розберуть! Повертатися все одно не будемо!

– Тю! Чого ти?! Все ж на ура пройшло – штовхнув у спину Молота Варяг. – Не рви серце. Що з тачкою робитимемо, Командоре?

– Під’їдемо поближче до місця виходу і кинемо десь у вибалку. На колесах не викотимося. Ногами топати доведеться.

– Гляди, Командоре! Хто це там на дорозі?

Просто дорогою йшов хитаючись худий хлоп у московському «пікселі» і «Ратнику» з автоматом під пахвою.

Наздогнали, порівнялися і Вікінг гукнув у опущене вікно:

– И кто это у нас такой пьяненький?! Братуха! Подкинуть куда?

– Какой я тебе братуха?! Я Кочерга! Слышал? Нет? Я начальник разведки! Как стоишь перед офицером, гнида?!

Вікінг повернувся до, отетерілого від такого нахабства, Молота:

– Ну? Что я говорил про Бога?! Наш клиент! Варяг, помоги-ка гостя пристроить.

 

Всі імена і персонажі – вигадані. Всі збіги – випадкові. Ну, майже.

Події теж… ну, частково.

Ярема Галайда

One Comment

  1. Уся правда життя… Гарно написано, атмосферно. Той бік теж треба показати. Безвихідь і смуток. А я… Піду пошукаю у себе візитку пана Яроша, добре працює, як оберіг.)

Напишіть відгук