Одного разу ми примазалися до армійців і йшли з ними в наступ. Розгорнулися в лінію, за всіма правилами військової науки, як у підручнику.
Попереду танки, за ними піхота, себто, ми, у розгорнутій лаві, а вже за нами кілька БМП.
Наступали через якесь поле.
За ним була посадка, а в ній, мали бути сепари.
Йшли з автоматами напоготові для стрільби «від живота».
І от коли ми підійшли на відстань враження і по нас мали відкрити вогонь, мене аж розпирати почало від бажання заспівати славень.
Ну так придавило, що не втримався.
Заспівав!
І ніхто не підхопив, бо майже всі вже волали «Ще не вмерла», як казали колись, «у єдиному пориві»!
Ех! Який був підйом!
Співаючи, і дісталися до краю поля.
По нас стріляти так ніхто й не став, а коли дійшли до посадки, то виявилося, що сепари повтікали.
Нє, ще напередодні.
То не ми їх налякали 🙂 )))
У 2014-му, взагалі, співали без приводу і з приводу.
Вичитав у Майн Кампфі, що під час Першої Світової німці в атаки ходили зі співами.
Тоді не повірив.
Після тої атаки повірив.
Потім ще раз так само діяли з «Дніпро-1» під Іловайськом, що цікаво, з тим самим результатом.
Сепари правіше, на дорозі засіли…
20.06.2021 р.
Ярема Галайда