Бути обережним не завадить нікому, а розвідникові тим більше. Були моменти, коли Микиті хотілося плюнути на ту обережність і випустити зі свого магазина весь запас патронів. Якби на той час був сам, можливо, так і зробив. Убили б? Нехай! Зі своїх ніхто про ту дурість чи героїзм не дізнався б. Діяв згідно з обставинами чи то не зміг стримати злості – його таємність відразу розвіялася б у Всесвіті.

Бувало, він не вбачав межі між поняттями дурості й геройства. В його віці сплески адреналіну явище не рідкісне, тому доводилося іноді стримувати себе від поспішних дій, усвідомлюючи, що від твоїх рішень залежить не лише особисте життя. Якщо часу на роздуми було замало, на виручку приходили завчені, як «отче наш», статути, інструкції, настанови. А ще який-не-який особистий досвід. І мужнів він не лише на практичних заняттях та полігонах, а й на авторитеті наставників-командирів, викладачів академії. Один з таких найбільш авторитетних тепер на іншому боці. Для Микити та його однокурсників це стало шоком. Дехто з колишніх курсантів залишився вірним своєму наставникові, викинувши з голови його недавні лекції про Батьківщину та патріотизм. Микита відправив таких до розряду «вати». Якщо станеться – а це станеться! – що скінчиться війна, і вони десь зустрінуться, ті, що воювали по різні боки, то як житимуть далі? Переб’ють один одного? Напевне, переб’ють… Десь у барі, в темному закутку чи в прибережних заростях Сіверського Дінця.

Вперше за всю історію академії МВС їхній випуск був поспішний, без  урочистостей, а випускники вщент розгублені, якщо не сказати налякані. Здавалося, що було це вчора, а пройшов вже цілий рік їхнього офіцерства.

… Так от – обережність. Чи не через неї група заблукала в лісі? Мали б уже повернутися на базу. Відомостей зібрали достатньо, харчі та вода майже скінчилися, а визначити своє нинішнє місце знаходження поки не вдалося. Обходили потай ворожі розташування, відзначаючи їх на карті, натикаючись на зітлілі розтерзані лісовими звірами трупи.  Маскувалися, плутали сліди та в результаті збилися зі шляху.

Микита сидів, прихилившись до стовбура дуба, посмоктував суху травинку і вдивлявся в обличчя бійців. Засмаглі, обвітрені вони майже не вирізнялися серед осінніх кольорів довкілля й маскувального забарвлення «кікімор».  Наказав хлопцям трохи перепочити, щоб зібрати докупи рештки сил.

– Микито, а що стало вирішальним у твоєму виборі? Ти ж – луганчанин, для багатьох своїх ворог, – почув спокійний голос львів’янина Вітальки. Хлопець розмовляв не розплющуючи очі.

– Ти б подрімав… Не можеш примусити себе відключитися?  – запитав своєю чергою Микита.

– Не можу… Та все ж?

Про щось згадувати йому не довелося,  в пам’яті кожна мить, що спонукала до остаточного рішення.

– Спершу був розгублений, як і більшість однокурсників. Іноді тинявся містом, роздивляючись навкруги, багато часу тупо сидів перед комп’ютером. Якось повертався додому пізно, на той час в місті ввели комендантський час. Мене зупинив патруль, ну я й огризнувся…

– Згадав, що сам «мент»? – усміхнувся Віталька.

– Не згадав, а нагадав виродкам…

– І вони тебе… – заохочував далі до розмови львів’янин.

– І вони мене. Отямився в напівтемному підвалі, а коли оговтався – взявся за виховання «сепарів».

Віталька зареготав, знаючи впертість та прискіпливий характер побратима.

– Тихіше ти! – зауважив Микита. – Так от: вони мене гамселять, а я їм про рідну землю-матінку, про Батьківщину.  Бачу – діє, на обличчях написано. Охолонуть трохи, помовчать, потім ні з того, ні з сього – знову звіріють. Коли набридне і відвернуться від  мене – я знову за патріотичне виховання берусь. Мабуть, дохідливо втлумачував, бо іноді вони зі мною вступали в полеміку… І ти знаєш, я їх доконав своїми моралями.

– Невже всіх завербував?

– На жаль ні… Востаннє добряче відлупцювали вони мене і викинули на вулицю. Вночі прохолодно, до ранку віддихався, приперся додому побитий, як собака. Зібрав речі, перемовився з друзями-однодумцями та гуртом накивали п’ятами з Луганська.

– Ти знаєш, як не прикро, але саме війна відкрила багатьом очі на світ, на історичну правду. Раніше мало хто ліз у ті древні хащі – в мирний час, особливо у молоді, були іншими вподобання, розваги та інтереси.

– Я по собі знаю, що іншим став, і «старшого брата» вже братом ніколи не назву. Показали своє нутро, – Микита з огидою плюнув у бік.

Поряд, потягуючись, голосно позіхнув боєць, за ним заворушилися й інші. Короткий сон і прохолодна вода з лісового озерця підбадьорили хлопців. Визначивши імовірний напрямок подальшого просування, розвідники вийшли на маршрут. Через якусь годину ліс несподівано скінчився і перед очима, як на долоні, виникло село з невеликим оббитим пластиковою «вагонкою» магазином обіч путівця. Хлопці відступили назад у хащі. Поселення видалося небагатолюдним, лише зрідка появлявся хтось на вулиці чи в обійсті. Біля магазину не було нікого.

– Є нагода трохи поповнити запаси. Віталя, пішли купимо мінералки.

Хлопець слідом за Микитою стягнув з себе «кікімору» і кинув на кущ. Інші зайняли місця для спостереження.

Молода продавчиня здивовано дивилася на високих красенів-військових, що появилися на її порозі, розмірковуючи, звідки вони могли взятися в селі. Погляди бійців розгублено забігали полицями з товаром.

– Оце ціни… Що значить – глухомань.  Це ж які доходи мають бути у людей,  – бурмотів під ніс Віталька.

Микита теж отетерів від неочікуваних цифр на ярликах:

– А по чому мінералка?

– Восємьдєсят рублєй, – відгукнулася дівчина.

– Чорт з ним, вісімдесят, то вісімдесят, – бери вже, яка є, – підказав львів’янин.

– Рублєй… – крізь зуби процідив Микита, нахиливши голову в бік товариша.

– Та бери, кажу, яка є…

– Руб-лєй… – ще раз протягнув Микита і кинув на вагу п’ятдесятигривневу купюру. Дивлячись в очі продавчині, приклав палець до рота. – Тс-с-с… Мол-чок…

Дівчина закліпала очима. Микита взяв за рукав застиглого біля прилавка Вітальку і потягнув до виходу. Здогадавшись, що десь перетнули кордон з Росією, рвонули назад до лісу, на ходу запам’ятовуючи назву села на магазинній вивісці. Буде за орієнтир, від якого вже можна «танцювати» в потрібному напрямку.

– Оце і все? Що – на більше грошей не знайшли? – хлопці розчаровано дивилися на літрову пластикову пляшку в руках Микити й захеканих друзів. – З газом?

– Ще і яким! Російським! Ми в «раші» пацани! Бігом звідси!

Бійці зірвалися з місць, на ходу натягуючи наплічники. Тішила думка, що кордон має бути десь поряд, але за добу до бази дістатися навряд чи пощастить. Проте через деякий час надибали на залишений в корі стовбура дуба маячок і настрій піднявся. Згадали наполохану дівчину-росіянку з українськими гривнями в руці й зайшлися сміхом.

***

Неподалік Сєвєродонецька Микита увімкнув мобільний і доповів комбатові, що група вже на підході. Той полегшено зітхнув. Був переддень святкування Дня захисника України. З того часу, як в розташуванні міста з’явилися військові підрозділи та переїхала обласна адміністрація, національні свята проводилися з широким розмахом – часто навідувалися концертні колективи, митці всіх мастей: столичні, з сусідніх та віддалених областей. Чекало й розкішне застілля, але найбільше, чого наразі хотілося розвідникам, то це струменів гарячої води в душовій кабінці та м’якої чистої постелі. Все інше нехай буде завтра.

Галина Литовченко

Один відгук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *