Наша організація «Турбота про літніх в Україні» (ТЛУ) була створена наприкінці 90-х. Тепер ми маємо відділення у 9 містах України, а рушійна сила ТЛУ – це майже півтори тисячі волонтерів віком 60+. За Статутом наша мета – захист прав та інтересів літніх людей. Але, коли 2014 року розпочалася війна, до нашої цільової групи незаперечно додалися наші воїни. Це сталося саме собою, без зайвих розмов і зволікань.
На фронт повезли пакунки подарунками. І чого лише там не було!
Заїхала до одного з відділень, подивилася на гору плетених з вовняних ниток шкарпеток.
– Дівчата, – гукаю, – а чого ж вони такі товстезні? У жодні берці не влізуть!
На мене подивилися не з осудом, а радше з жалем:
– Це для спання. Діти ж там вночі мерзнуть.
Звичайно, для наших бабусь усі ці відважні та хвацькі хлопці й є, і будуть просто діти.
У іншому відділенні ліплять вареники, варять, складають у відра і заливають розтопленим смальцем. Я дивуюся, а звідки продукти? А все просто: картопля з городів, а сало й борошно з базару. Методика проста: бабусі-волонтерки з «кравчучками» чимчикують базаром і питають у продавчинь, чи хтось щось не підкине. Ніхто не залишається осторонь: хтось дає півкіло, хтось кіло – от і набирається достатньо, що наповнювати смачними варениками 12-літрові відра.
Так саме набираються продукти на печиво. Важко уявити 3 тони печива за одну зиму лише від одного з відділень ТЛУ!
Пошиті тисячі невеличких подушечок, які добре вкладаються у спальник. До подушечок на прохання танкістів нашиваються петельки – на щось там їх прилаштовують, що спину не побити.
Кілометри маскувальних сіток: окремо для літа і для зими, білих-білесеньких!
Пошиття маскувальних костюмів зі старих парашутів потребує неабиякої майстерності та білих фартушків, щоб, не дай Боже, якоїсь плями не трапилося.
Шиють бандани, а зі старих джинсів – рукавиці.
Відвідують поранених у шпиталях з тортиками та пиріжками.
Коли восени хлопці поскаржилися на мишине нашестя, в одному з відділень ТЛУ було проведено котячий кастинг. Відібрали команду найкращих котів-мишоловів і вкупі з іншим вантажем відправили на фронт. Хлопці щиро дякували, бо добре розуміли, як бабусям краяла серце розлука з рідним котом, який їде на війну. Ні, це не смішно. Нерідко крім цього кота, у бабусі інших близьких немає. Котячий десант виконав свою місію і Карітас повернув його додому без втрат.
Ще в одному з відділень наші волонтерки порадилися і заходилися шити спідню білизну. Скажете, що труси – це не романтично? Бабусі керувалися суто практичними міркуваннями: де прати? де сушити? Нашили цієї важливої одежини тисячі одиниць.
Природно, мене цікавило, а звідки тканина береться? Все просто – люди несуть, поштою надсилають. Бо в якої бабусі немає запасів? Була в наших волонтерок лише одна старенька машинка – «Подільська». Але чутки вже розлетілися по усіх усюдах. Двоє здоровенних хлопців під’їхали під самі двері та внесли дві новенькі сучасні швейні машинки.
– Волонтерки позбігалися дякувати.
– Це вам наша подяка, – відказали хлопці.
– Хто ви? Звідки таке чудо? – питали бабусі.
– Ми з Нововолинська, – відповіли та поїхали.
Потім прийшла посилка з Нідерландів – у ящику був оверлок.
Військові охрестили ТЛУ «Бабусиним батальйоном». Пишуть бабусям, телефонують, відвідують.
Я умисне не вказую хто саме і що саме робить. Ми – усі разом. І це наша армія. Це наша країна. І все буде Україна!
Галина Полякова